Рішення № 89569257, 29.05.2020, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" травня 2020 р. справа № 300/928/20

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі:

судді Біньковської Н.В.,

розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - товариство з обмеженою відповідальністю "Алекскредит" про визнання протиправною та скасування постанови про відкриття виконавчого провадження №61724910, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич В.Л., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ТОВ "Алекскредит", відповідно до змісту якого просить визнати протиправною та скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження №61724910.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем, в порушення статей 23, 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», ч.2 ст.24 Закону України «Про виконавче провадження», п.10 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 №512/5, протиправно, поза межами виконавчого округу міста Києва, винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого напису нотаріуса №5125 від 30.03.2020 про стягнення з позивача на користь ТОВ "Алекскредит" заборгованості в сумі 5834,30 грн., хоча відповідачу було достеменно відомо що боржник не проживає у виконавчому окрузі м.Києва.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.05.2020 у справі відкрито спрощене позовне провадження та призначено судове засідання.

Відповідач скористалась правом подання відзиву на позов, в якому стосовно задоволення позову заперечила. У відзиві, з врахуванням вимог Законів України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», Закону України «Про виконавче провадження», зазначає, що у виконавчому написі нотаріуса №5125 від 30.03.2020 та заяві про примусове виконання вказано, що місцем проживання боржника є АДРЕСА_1 . Стверджує, що фактичне місце проживання може відрізнятись від зареєстрованого у встановленому законом порядку, проте ні стягувач, ні виконавець не можуть зобов`язати боржника зареєструвати чи перереєструвати адресу свого місця проживання у разі розбіжностей місця фактичної та зареєстрованої адреси. Враховуючи правову позицію Верховного Суду від 25.01.2019 в справі 511/1342/17, звертає увагу на те, що положення ч.2 ст.24 Закону України «Про виконавче провадження» у взаємозв`язку з ч.3 ст.26 цього ж Закону, щодо відомостей про місце проживання, місце перебування чи місцезнаходження особи не можна тлумачити виключно як вказівку на зареєстроване місце проживання, оскільки в Законі України «Про виконавче провадження» застосовуються всі три окремі поняття. Також зазначає, що перевіркою виконавчого документу на відповідність вимогам чинного законодавства України, не було виявлено підстав для повернення його стягувачу та відмови у відкритті виконавчого провадження, а чинним законодавством не передбачено проведення виконавчих дій спрямованих на перевірку будь-якої інформації стосовно боржника до відкриття виконавчого провадження. Стверджує, що приватним виконавцем жодним чином не порушено норми Закону України «Про виконавче провадження».

Позивач в судове засідання не з`явився, на адресу суду подав додаткові пояснення та просить розглянути справу без його участі. Позовні вимоги підтримує.

Відповідач в судове засідання не з`явилась, хоча належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи. Про причини неявки в судове засідання сторони суд не повідомила.

За наведених обставин, керуючись п.1 ч.3, ч.9 ст.205, ч.3 ст.268 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглянув справу за відсутності сторін у письмовому провадженні.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, дослідивши надані суду письмові докази, судом встановлено наступне.

30.03.2020 приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області вчинено виконавчий напис №5125 про звернення стягнення з ОСОБА_1 , який є боржником за Кредитним договором №1639320 від 15.11.2018, укладеним з ТОВ "Алекскредит", заборгованості в загальній сумі 5834,30 грн. Адресою реєстрації ОСОБА_1 зазначено: АДРЕСА_2 , місцем проживання - АДРЕСА_3 (а.с.58).

03.04.2020 стягувачем (представником ТОВ "Алекскредит") подано приватному виконавцю виконавчого округу м.Києва Дорошкевич В.Л. заяву з відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого напису приватного нотаріуса за №5125 від 30.03.2020 (а.с.51).

У заяві стягувач зазначив про відкриття виконавчого провадження за місцем проживання (перебування) боржника. До заяви додано оригінал виконавчого напису нотаріуса №5125 від 30.03.2020, платіжне доручення про сплату авансового внеску, копію довіреності представника стягувача.

06.04.2020 приватним виконавцем виконавчого округу м.Києва Дорошкевич В.Л. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №61724910 з примусового виконання виконавчого напису №5125 від 30.03.2020, виданого приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу (а.с.63).

У цій постанові зазначено: боржник ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_3 .

Вказану постанову 06.04.2020 направлено боржнику за адресою АДРЕСА_1 та розпочато примусове стягнення (а.с.62). На цю адресу позивачу направлено також інші винесені приватним виконавцем постанови в ході здійснення примусового стягнення (а.с.65-80).

Вважаючи зазначену постанову про відкриття виконавчого провадження протиправною, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

Надаючи правову оцінку правовідносинам що склались між сторонами суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно частини 1 статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" (надалі також - Закон №1404-VІІІ), виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) складає сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, які спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно частини 1 статті 5 вказаного Закону примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (надалі також - Закон №1403-VІІІ), завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.

Пункт 6 частини 1 статті 4 Закону № 1403-VIII та пункт 4 частини 1 статті 2 Закону №1404-VIII установлюють принцип (засаду) диспозитивності виконавчого провадження та визначають його обов`язковість при здійсненні виконавчого провадження органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями.

Цей принцип полягає, зокрема, у наданні стягувачу права вибору - пред`явити виконавчий документ для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця, якщо виконання рішення відповідно до статті 5 Закону №1404-VIII віднесено до компетенції і органів державної виконавчої служби, і приватних виконавців (абзац другий частини першої статті 19 цього Закону). Тобто вищевказані положення надають стягувачу право на власний розсуд обрати орган, що буде здійснювати примусове виконання, обираючи при цьому між державною виконавчою службою та приватними виконавцями.

Частина перша статті 27 Закону №1403-VIII також передбачає право фізичних або юридичних осіб вільно обирати приватного виконавця з числа тих, відомості про яких внесено до Єдиного реєстру приватних виконавців України, з урахуванням суми стягнення та місця виконання рішення, визначеного Законом №1404-VIII.

Відповідно до частини 1 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Пунктом 3 частини 1 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі написи нотаріусів віднесено до виконавчих документів, які підлягають примусовому виконанню.

Частиною 2 статті 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» знаходиться у межах Автономної Республіки Крим, області або міста Києва чи Севастополя, у яких розташований його виконавчий округ.

Відповідно до частин 1, 2 статті 22 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» про початок діяльності приватний виконавець повідомляє Міністерство юстиції України. У повідомленні про початок діяльності обов`язково зазначаються зокрема виконавчий округ, на території якого приватний виконавець має намір здійснювати діяльність.

Згідно з пунктом 4 частини 2 статті 23 цього Закону у Єдиному реєстрі приватних виконавців України містяться відомості про виконавчий округ, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність.

Відповідно до частини 1 статті 25 вказаного Закону виконавчим округом є територія Автономної Республіки Крим, області, міста Києва чи Севастополя.

Згідно відомостей Єдиного реєстру приватних виконавців України виконавчим округом приватного виконавця Дорошкевич В.Л. визначено місто Київ.

Згідно частини 2 статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника. Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України.

Аналізуючи вищевказане, суд зазначає, що приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи виключно у двох випадках: 1) за місцем проживання, перебування боржника-фізичної особи, за місцезнаходженням боржника-юридичної особи, або 2) за місцезнаходженням майна боржника.

Отже, правове регулювання питання «місце виконання рішення» відносно відкриття виконавчого провадження приватним виконавцем щодо боржника - фізичної особи включає в себе, зокрема, місце проживання, місце перебування боржника, що регулюється наступними нормативно-правовими актами: Закон України «Про виконавче провадження», Інструкція з організації примусового виконання рішень, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, Цивільний кодекс України, Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в України».

Згідно частини 1 ст.29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

За приписами ст.3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в України» місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини. Місце перебування - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік. Реєстрація - внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції (ст.6 цього Закону).

Механізм здійснення реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання/перебування осіб в Україні, а також форми необхідних для цього документів визначають Правила реєстрації місця проживання, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 №207.

Згідно пункту 7 цієї Постанови №207 реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі коли особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.

Відомості про реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання вносяться до паспорта громадянина України, тимчасового посвідчення громадянина України, посвідки на постійне проживання, посвідки на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист (далі - документи, до яких вносяться відомості про місце проживання), а відомості про реєстрацію місця перебування - до довідки про звернення за захистом в Україні (документ, до якого вносяться відомості про місце перебування) шляхом проставлення в них відповідного штампа реєстрації місця проживання/перебування особи за відповідною формою (п.9 Постанови №207).

Таким чином, реєстрацією місця проживання або місця перебування фізичної особи є внесення інформації до Єдиного державного демографічного реєстру про місце проживання або місце перебування особи із зазначенням адреси, за якою з особою може вестись офіційне листування або вручення офіційної кореспонденції. При цьому, підтвердженням реєстрації місця проживання або місця перебування фізичної особи є довідка, яка видається органом реєстрації.

Тобто, законодавець місцем проживанням визначає зареєстровану інформацію з Єдиного державного демографічного реєстру про місце проживання особи, із зазначенням відповідної адреси.

Частиною 3 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що у заяві про примусове виконання рішення стягувач має право зазначити відомості, що ідентифікують боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення (рахунок боржника, місце роботи чи отримання ним інших доходів, конкретне майно боржника та його місцезнаходження тощо), рахунки в банківських установах для отримання ним коштів, стягнутих з боржника, а також зазначає суму, яка частково сплачена боржником за виконавчим документом, за наявності часткової сплати.

Вимогами статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», пункту 13 розділу 111 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, приватного виконавця уповноважено самостійно проводити перевірку інформації про наявність боржника.

Відповідно до пункту 10 частини 4 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю.

Вказана норма свідчить про те, що при відкритті виконавчого провадження на виконавця покладено обов`язок перевірити чи такий виконавчий документ пред`явлено до виконання за належним місцем виконання.

Як встановлено судом, у виконавчому написі нотаріуса №5125 від 30.03.2020 адресою реєстрації ОСОБА_1 зазначено: АДРЕСА_2 , місцем проживання - АДРЕСА_3 .

Представником стягувача подано заяву про примусове виконання рішення, в якій зазначено відомості про боржника, зокрема щодо місця його реєстрації: АДРЕСА_2 . Також у заяві вказано про місце проживання боржника за адресою: АДРЕСА_3 . Тобто у заяві зазначено відомості, які вказані приватним нотаріусом у виконавчому написі нотаріуса №5125 від 30.03.2020.

Таким чином, згідно виконавчого документу - виконавчого напису нотаріуса №5125 від 30.03.2020 та заяви стягувача про примусове виконання рішення, адреса зареєстрованого місця проживання ОСОБА_1 значиться у місті Івано-Франківськ.

В Договорі про надання кредиту №1639320 від 15.11.2018 зазначена адреса реєстрації ОСОБА_1 - АДРЕСА_4 . Жодних інших адрес, в тому числі адреса: АДРЕСА_3 , не зазначено.

Відповідно до даних довідки №169 про реєстрацію місця проживання осіб, яка видана позивачу, ОСОБА_1 з 11 січня 2018 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 (а.с.10).

Отже, на час прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження від 06.04.2020 ВП №61724910 з примусового виконання виконавчого напису №5125 від 30.03.2020, у відповідача була наявна інформація про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання позивача в м.Івано-Франківську, що в контексті частини 2 статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» є місцем проживання боржника.

Будь-які відомості про знаходження в м.Києві майна (рухомого та/або нерухомого) позивача, в матеріалах виконавчого провадження відсутні.

При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що 06.05.2020, в день прийняття оскаржуваної постанови про відкриття виконавчого провадження, відповідач прийнято постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника, якою звернуто стягнення на доходи ОСОБА_1 , які він отримує у військовій частині 1241, м.Івано-Франеківськ.

Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що відповідачем не дотримано вимог статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» та без достатніх на те правових підстав відкрито виконавче провадження не за місцем проживання, перебування боржника-фізичної особи або знаходження його майна, а в іншому виконавчому окрузі. Відтак, відповідач протиправно та всупереч вимогам чинного законодавства прийняла до виконання виконавчий документ з порушенням правил територіальної діяльності приватних виконавців за наявності в неї достовірної інформації про зареєстроване місце проживання та перебування ОСОБА_1 в іншому виконавчому окрузі та, як наслідок, протиправно прийнято оскаржувану постанову про відкриття виконавчого провадження від 06.04.2020.

Отже, суд приходить до висновку про наявність підстав для скасування постанови про відкриття виконавчого провадження від 06.04.2020 у виконавчому провадженні №61724910.

Стосовно зазначення відповідачем в обґрунтування заперечень на позов ухвали Верховного суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду по справі №511/1342/17, суд звертає увагу, що наведені у цій ухвалі правовідносини не є відмінними від правовідносин у цій справі.

Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Частиною 1 статті 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи (ч.3 ст.132 КАС України).

Докладніше кожна з категорій витрат, пов`язаних з розглядом справи, конкретизована в статтях 134- 138 КАС України.

У позовній заяві позивач зазначає, що при підготовці до розгляду справи ним були понесені витрати на залучення спеціаліста в галузі права для підготовки позовної заяви та вчинення інших процесуальних дій. Сума понесених ним витрат по підготовці до розгляду справи становить 5000,00 грн. Як слідує зі змісту позовної заяви вказані витрати позивач відносить до категорії витрат, передбачених пунктом 5 частини 3 статті 133 КАС України «витрати пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи».

Проаналізувавши подані позивачем документи на підтвердження понесених витрат в контексті норм Кодексу адміністративного судочинства України, якими врегульовані питання щодо компенсації стороні витрат, пов`язаних із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи, суд дійшов висновку, що фактично позивачем заявлено вимогу про компенсацію витрат на правничу допомогу, пов`язану із підготовкою справи до розгляду.

Згідно статті 16 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.

Порядок і умови надання правової допомоги, права й обов`язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які беруть участь в адміністративному процесі і надають правову допомогу, визначаються положеннями Кодексу адміністративного судочинства України та іншими законами.

Згідно із частинами 1-5 статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

За змістом частин 6, 7 статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини 1 статті 138 КАС України розмір витрат, пов`язаних з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів та вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою справи до розгляду, встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.

На підтвердження факту понесених сум судових витрат на правничу допомогу позивачем надано: копію договору про надання юридичних послуг №16/04/02 від 16.04.2020, за яким правничу допомогу позивачу надано спеціалістом в галузі права фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 ; акт приймання-передачі надання послуг №1 від 27.04.2020 на суму 5000,00 грн.; копію прибуткового касового ордера №33 від 27.04.2020, відповідно до якого фізична особа-підприємець ОСОБА_2 прийняв від ОСОБА_1 суму коштів у розмірі 5000,00 грн. на підставі договору про надання юридичних послуг №16/04/02; копію квитанції до прибуткового касового ордера №33 від 27.04.2020 на суму 5000,00 грн.; копію диплома спеціаліста серії НОМЕР_1 від 30.06.2003 про отримання ОСОБА_2 повної вищої освіти за спеціальністю «Правознавство» та здобуття кваліфікації юриста.

У акті приймання-передачі надання послуг №1 від 27.04.2020 зазначено, що юридичні послуги надавалися за юридичні консультації, підготовлення та передачу до суду процесуальних документів. Наведено розрахунок вартості послуг, а саме: усна консультація 2 години - 1000,00 грн., аналіз документів справи 2 години - 1000,00 грн., підготовка позовної заяви 6 годин - 3000,00 грн.

Таким чином, згідно поданих документів, на усну консультацію, вивчення документів і підготовку позовної заяви витрачено 10 годин. Загальна вартість правової допомоги становить 5000 грн., тобто із розрахунку 500 грн. за кожну годину.

Критеріями визначення та розподілу судових витрат є:1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи, своєчасність подання.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Суд зазначає, що адміністративна справа, яка розглядається судом, не відноситься до складних справ. Предмет доказування у справі не є складним. Спір між сторонами виник виключно з підстав різного тлумачення норми права.

З огляду на перелік наданих позивачу послуг правової допомоги, суд дійшов висновку, що розмір витрат на правничу допомогу є частково співмірним з наданими послугами.

Так, консультація, аналіз документів є ідентичними видами правової допомоги та повторюють одна одну. На переконання суду, з огляду критеріїв розумності, виправданості, співмірності із складністю справи, вартість заявленої до відшкодування суми вказаних послуг є завищеною на 1000,00 грн.

Стосовно правової допомоги у виді складання позовної заяви, вартість якої визначена в розмірі 3000,00 грн. за 6 годин роботи, суд також вважає вказану суму недостатньо обґрунтованою, і неспівмірною із предметом спору. Враховуючи наведений у позові зміст обґрунтування позовних вимог, що справа не є складною, суд, в цій частині вважає вартість заявленої до відшкодування суми вказаних послуг завищеною на 1000,00 грн.

Враховуючи наведене, виходячи із обставин справи, суд вважає обґрунтованим та об`єктивним і таким, що підпадає під критерій розумності, суму витрат на правничу допомогу в цій справі, що підлягає стягненню з відповідача, у загальному розмірі 3000,00 грн.

При цьому суд вважає за необхідне зазначити, що за змістом статей 59, 131-2 Конституції України, статей 16, 57 Кодексу адміністративного судочинства України, професійна правнича допомога є обов`язковою при розгляді адміністративних справ виключно у такому виді правничої допомоги, як представництво в суді, крім випадків, встановлених законом.

У пункті 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009, зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 268, 269, 287, п.3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу м.Києва Дорошкевич Віри Леонідівни про відкриття виконавчого провадження від 06.04.2020 з виконання виконавчого напису нотаріуса №5125 від 30.03.2020 у виконавчому провадженні №61724910.

Стягнути за рахунок приватного виконавця виконавчого округу м.Києва Дорошкевич Віри Леонідівни ( АДРЕСА_6 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_7 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ) понесені судові витрати, пов`язані з розглядом справи, в сумі 3000,00 грн. (три тисячі гривень).

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.

Відповідно до статей 255, 287, 297, підпункту 15.5 пункту 15 частини 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення до суду апеляційної інстанції через Івано-Франківський окружний адміністративний суд.

Згідно пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України, строк апеляційного оскарження продовжується на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя /підпис/ Біньковська Н.В.

Рішення складене в повному обсязі 01.06.2020.