Рішення № 89540631, 01.06.2020, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" червня 2020 р. справа № 300/707/20

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Кафарського В.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Військової частини 1241 Національної гвардії України (вул. Чорновола, 161, м. Івано-Франківськ, 76005, код ЄДРПОУ 14323422) про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні з військової служби в сумі 222 198,68 грн., -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Військової частини 1241 Національної гвардії України (далі - відповідач) про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні з військової служби в сумі 222 198,68 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що остаточний розрахунок при звільненні був проведений з ним лише 30.03.2020, що є підставою для відповідальності відповідача, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 03.04.2020 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідач скористався правом на подання відзиву на позовну заяву, який надійшов на адресу суду 05.05.2020. Представник відповідача проти заявлених позовних вимог заперечив з підстав, наведених у відзиві від 27.04.2020 за №50/41-619, який міститься в матеріалах справи (а.с. 34-35). Просив суд в задоволенні позову відмовити та зазначив, що надавши згоду на звільнення, позивач погодився з тим, що належні йому виплати можуть бути проведені після його звільнення з військової служби (виключення зі списків особового складу військової частини). Також зазначив, що трудові відносини та військова служба мають різну правову природу, врегульовані різним законодавством, а тому норми законодавства про оплату праці і вирішення таких спорів не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, оскільки вони врегульовані спеціальним законодавством і не підпадають під дію загального трудового права. Крім того, суму грошової компенсації за речове майно ОСОБА_1 не заробив особистою працею (службою) у військовій частині, ця виплата є способом соціального захисту військовослужбовців та надається згідно із кошторисними призначеннями на дані потреби у відповідності до статті 23 закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 за №2011-XII, а пільги, компенсації та гарантії, передбачені цим Законом надаються за рахунок і в межах бюджетних асигнувань на утримання відповідних бюджетних установ. Також представник відповідача вказує, що грошове забезпечення за час проходження військової служби у військовій частині 1241 позивачу надано повністю та усі виплати у зв`язку із звільненням йому були нараховані та виплачені згідно вимог чинного законодавства. Звертає увагу, що грошова компенсація за не отримане речове майно не є складовою грошового забезпечення військовослужбовців у відповідності до статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та, як наслідок, не підпадає під дію статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та статей 116, 117 КЗпП України.

08.05.2020 позивач подав суду заперечення на відзив, в якому зазначає, що у зв`язку із тим, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, слід прийти до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в Національній гвардії України, а тому відповідач несе відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, передбачену статтями 116, 117 КЗпП України (а.с. 38-41).

Суд, розглянувши справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, дослідивши та оцінивши в сукупності письмові докази, встановив наступне.

ОСОБА_1 , капітан юстиції, начальник юридичної служби, згідно наказу командувача Національної гвардії України №206 о/с від 27.12.2018 звільнений у запас Збройних Сил України відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Наказом командира військової частини 1241 Західного оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України від 03.01.2019 за №3 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (а.с. 13).

02.01.2019 позивач, у зв`язку із звільненням в запас, звернувся до командира Військової частини 1241 із рапортами про видачу довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, та виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (а.с. 14-15).

Відповідач листом від 04.02.2019 за №50/41-157 надав позивачу відповідь, в якій зазначив, що відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 за №178, позивачу буде проведено нарахування за неотримане речове майно згідно довідки-розрахунку, при надходженні коштів з довольчого органу буде повідомлено додатково (а.с. 16).

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 22.10.2019 у справі №300/1493/19 позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини 1241 Національної гвардії України щодо невиплати при звільненні з військової служби у запас ОСОБА_1 грошової компенсації вартості за неотримане речове майно в сумі 45 455,93 грн. Стягнуто з Військової частини 1241 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно в сумі 45 455,93 грн. (а.с. 20-22).

Дане рішення згідно ухвали Восьмого апеляційного адміністративного суду набрало законної сили 20.12.2019 (зв. ст. а.с. 22).

17.01.2020 Івано-Франківським окружним адміністративним судом видано виконавчий лист по справі №300/1493/19 (а.с. 23).

28.01.2020 постановою старшого державного виконавця відкрито виконавче провадження №61080682 по виконанню даного виконавчого листа, виданого 17.01.2020 про стягнення з Військової частини 1241 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно в сумі 45 455,93 грн. (а.с. 25).

30.03.2020 позивачу нараховано на картковий рахунок грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, що підтверджується випискою по надходженням по картковому рахунку позивача від 31.03.2020 за НОМЕР_2 (а.с. 26).

Вважаючи, що відповідач протиправно затримав розрахунок при звільненні позивач, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним адміністративним позовом для захисту порушеного права.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Частиною 1 статті 46 Конституції України передбачено, що громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості та інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до частини 7 статті 21 Закону України «Про Національну гвардію України», порядок продовольчого та речового забезпечення військовослужбовців Національної гвардії України, а також грошової компенсації вартості за неотримані продукти харчування та речове майно визначаються відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (статті 2 цього Закону).

Згідно з статтею 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, Міністерством інфраструктури України - для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини 1 статті 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» Кабінет Міністрів України, постановою від 16.03.2016 року №178, затвердив Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (далі - Порядок №178).

Пунктами 2, 3 зазначеного Порядку визначено, що виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу. Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям, серед іншого, з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця.

Згідно з пунктом 15 розділу ІІІ Інструкції з організації речового забезпечення в Національній гвардії України в мирний час та особливий період, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.06.2017 за №475, військовослужбовці, які звільняються з військової служби в запас або відставку, отримують грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно відповідно до затвердженого Урядом Порядку №178.

Як уже встановлено, рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 22.10.2019 у справі №300/1493/19 стягнуто з Військової частини 1241 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно.

Суд звертає увагу, що спеціальним Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні іншими нормативно-правовими актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби не врегульовані питання порушення роботодавцем строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення.

Згідно з правовою позицією, висловленою колегією суддів Верховного Суду України у своїй постанові від 17.02.2015 (справа №21-8а15), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Як встановлено судом, 03.01.2019 ОСОБА_1 , капітан юстиції, начальник юридичної служби, згідно наказу командувача Національної гвардії України №206 о/с від 27.12.2018 звільнений у запас Збройних Сил України відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та наказом командира військової частини 1241 Західного оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України від 03.01.2019 за №3 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (а.с. 13).

При цьому, фактичний розрахунок щодо виплати грошової компенсації вартості за неотримане речове майно здійснено на виконання рішення суду 30.03.2020.

Відповідно до частини 2 статті 117 Кодексу законів про працю України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

За такого правового врегулювання, передбаченого частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України, обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України.

При цьому стаття 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати (грошового забезпечення).

Дана позиція суду узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно з частиною другою статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України.

Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08.04.2010 передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень статті 116, 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

При вказаних обставинах суд вважає, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 804/1782/16, від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17, яка, в силу положень частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, має враховуватись судом під час прийняття рішення.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.

Слід зазначити, що частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 09.12.1994, серія A, №303-A, пункт 29).

Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (пункт 1); обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) (пункт 3); безсторонньо (пункт 4); добросовісно (пункт 5); з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації (пункт 7); пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) (пункт 8); своєчасно, тобто протягом розумного строку (пункт 10).

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вищевикладене, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, суд вважає, що відповідач діяв правомірно, у межах своїх повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку про необхідність відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Враховуючи вимоги статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат, понесених позивачем, відсутні.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

у задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) до Військової частини 1241 Національної гвардії України (вул. Чорновола, 161, м. Івано-Франківськ, 76005, код ЄДРПОУ 14323422) про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні з військової служби в сумі 222 198,68 грн. - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду або через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Кафарський В.В.