Рішення № 89538562, 20.05.2020, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

20.05.2020Справа № 910/9104/18

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,

при секретарі судового засідання Свириденко А.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "БЮЛІНГ ІНК."

до Товариства з обмеженою відповідальністю "АГ Простір"

про визнання недійсним договору.

За участі представників учасників справи згідно протоколу

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "БЮЛІНГ ІНК." (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "АГ Простір" (далі - відповідач) про визнання недійсним договору.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що договір поставки № БК110/301216 від 31.12.2016 був укладений в порушення норм Цивільного кодексу України за попередньо спланованою зловмисною домовленістю представника Товариства з обмеженою відповідальністю "БЮЛІНГ ІНК." в особі в особі генерального директора ОСОБА_1. та представника Товариства з обмеженою відповідальністю "АГ Простір" в особі директора ОСОБА_2 у власних інтересах, та вказаний договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, а тому позивач просить визнати недійсним договір поставки №БК110/301216 від 31.12.2016 та покласти на відповідача усі судові витрати, у зв`язку із поданням цього позову, в тому числі витрати на правничу допомогу.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.11.2019, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.05.2019, у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Бюлінг Інк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "АГ Простір" про визнання недійсним Договору поставки № БК110/301216 від 31.12.2016 відмовлено повністю.

Постановою Верховного Суду від 12.09.2019 Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Бюлінг Інк." задоволено частково. Рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2018 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.05.2019 зі справи № 910/9104/18 скасовано. Справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

17.10.2019 матеріали справи №910/9104/18 надійшли до Господарського суду міста Києва та згідно автоматизованої системи документообігу передані на розгляд судді Лиськова М.О.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 24.10.2019 вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 06.11.2019.

05.11.2019 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Бюлінг Інк." надійшли письмові пояснення по справі.

06.11.2019 Товариством з обмеженою відповідальністю "Бюлінг Інк." подано клопотання про витребування доказів по справі.

06.11.2019 в судове засідання з`явилися представники сторін, надали пояснення. Судом задоволено клопотання відповідача про відкладення розгляду справи та оголошено перерву до 04.12.2019.

27.11.2019 відповідачем до суду подано письмові пояснення по справі та заперечення на клопотання про витребування доказів.

04.12.2019 в судове засідання з`явилися представники сторін, надали пояснення. Судом у протокольній ухвалі від 04.12.2019 відмовлено в задоволенні клопотання позивача про витребування доказів та оголошено перерву в підготовчому засіданні до 18.12.2019.

Відмовляючи в задоволенні клопотання позивача про витребування доказів, суд виходить з наступного.

Згідно ст. 81 Господарського процесуального кодексу України, учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

У клопотанні повинно бути зазначено: який доказ витребовується; обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу; причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання.

Так, враховуючи те, що відповідачем не вказано обставин, що можуть бути підтверджені або спростовані вказаними доказами, суд не знаходить підстав для його задоволення.

17.12.2019 Товариством з обмеженою відповідальністю "Бюлінг Інк." подано клопотання про витребування доказів по справі.

18.12.2019 Товариством з обмеженою відповідальністю "Бюлінг Інк." подано до суду письмові пояснення по справі.

18.12.2019 в судове засідання з`явилися представники сторін, надали пояснення. Судом ухвалено залишити без задоволення клопотання позивача про витребування, продовжити підготовче провадження на 30 днів та відкласти підготовче засідання на 22.01.2020.

17.01.2020 Товариством з обмеженою відповідальністю "Бюлінг Інк." подано до суду клопотання про відкладення розгляду справи.

Протокольною ухвалою суду від 22.01.2020 підготовче провадження у справі закрито та призначено судове засідання із розгляду по суті на 19.02.2020.

19.02.2020 року судове засідання з розгляду справи не відбулось у зв`язку із перебуванням судді Лиськова М.О. на лікарняному.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 24.02.2020 розгляд справи по суті призначено на 11.03.2020.

В судове засідання, призначене на 11.03.2020, з`явилися представники сторін, надали пояснення.

Після вступного слова учасників судового процесу перед судовими дебатами, суд оголошує перерву в судовому засіданні до 25.03.2020

25.03.2020 року судове засідання з розгляду справи не відбулось у зв`язку із перебуванням судді Лиськова М.О. на лікарняному.

Згідно з Указом Президента України від 13 березня 2020 року № 87/2020 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 березня 2020 року "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки в умовах спалаху гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (із змінами та доповненнями), установлено з 12 березня 2020 року до 24 квітня 2020 року на усій території України карантин.

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 квітня 2020 р. № 291 "Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України" установлено на території України карантин з 12 березня 2020 року до 11 травня 2020 року.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 05.05.2020 розгляд справи по суті призначено на 20.05.2020.

В судове засідання, призначене на 20.05.2020 з`явилися представники сторін. Представник позивача надав пояснення по справі, позовні вимоги підтримав в повному обсязі. Представник відповідача вважає наведенні аргументи позивача безпідставними та заперечувала проти задоволення позовних вимог та просить в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Будь яких інших заяв, клопотань або заперечень від сторін до суду не надходило.

Оскільки наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення, у відповідності до ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за наявними у справі матеріалами.

Таким чином, приймаючи до уваги, що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи, у судовому засіданні 20.05.2020 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

31.12.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Бюлінг Інк." (далі - постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "АГ Простір" (далі - покупець) було укладено договір поставки БК 110/301216, відповідно до умов якого постачальник зобов`язується поставити та передати у власність покупцеві товарно-матеріальні цінності (товар), а покупець зобов`язується прийняти та оплатити товар. За домовленістю сторін постачальник може надавати покупцю послуги з технічного та сервісного обслуговування сільськогосподарської техніки та обладнання.

Ціна, найменування, одиниці виміру та загальна кількість товару, що підлягає поставці за цим договором, її часткове співвідношення (асортимент, номенклатура тощо) наведені у Рахунках-фактурах, що становитимуть невід`ємну частину договору (п. 2.1. договору).

Відповідно до п. п. 3.1.-3.3 договору, ціна за одиницю товару, що поставляється за цим договором, визначається в Рахунках-фактурах. Зміна ціни товару після виконання договору не допускається. Загальна сума договору визначається як сумарна вартість товару, поставка якого здійснюється згідно Рахунків-фактур.

Відповідно до пункту 4.1 Договору поставки, Покупець формує та надає усне або письмове Замовлення на Товар із зазначенням асортименту та необхідної кількості за позиціями та бажаних строків поставки Товару.

Замовлення та його підтвердження, рахунок на оплату та накладні можуть бути передані або надіслані в оригіналі, а також в копії факсимільним зв`язком або електронною поштою (пункт 4.3 Договору поставки).

Згідно пункту 5.2 Договору поставки, поставка кожної окремої партії Товару за цим Договором здійснюється в строк, в кількості та асортименті, які остаточно узгоджуються Сторонами в Замовленнях. При цьому, пункт 5.3 Договору поставки визначає, що строки та порядок поставки Товару, якого на момент його замовлення Покупцем немає на складі Постачальника, оговорюються сторонами окремо.

Пункт 5.10 Договору поставки визначає, що Сторони відповідно до частини 6 статті 267 Господарського кодексу України передбачають можливість відвантаження Товару вантажовідправником, який не є Постачальником за цим Договором, та отримання Товару вантажоодержувачем, який не є Покупцем.

Фактично Пунктом 5.10 Договору поставки передбачена можливість отримання Товару вантажоодержувачем, який не є Покупцем.

Згідно з п.п. 6.1.-6.3. договору, розрахунки за цим договором здійснюються шляхом банківського переказу грошових коштів в національній валюті України. Порядок оплати 100% попередня оплата, якщо інші умови не зазначені в кожному окремому Замовленні. Оплата продукції, що поставляється за цим договором здійснюється протягом п`яти банківських дні з моменту отримання покупцем рахунку-фактури. Рахунок-фактура може надсилатися (передаватися) покупцю як в оригіналі так і його копії можуть надсилатися за допомогою факсимільного зв`язку або на електронну пошту.

Приймання товару за кількістю та якістю проводиться покупцем згідно з транспортними та супровідними документами (п. п. 7.1. договору).

Відповідно до п. 12.1. договору, цей договір вважається укладеним та набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін та діє до 31.12.2018.

Спір у справі виник у зв`язку з тим, як зауважує позивач, що Договір поставки №БК110/301216 від 31.12.2016 був укладений в порушення вимог ч. 3 ст. 92, ч. ч. 1, 3, 5 ст. 203, ч. ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України. Також, як на окрему підставу для визнання договору недійсним позивач посилається на вимоги ст. 232 ЦК України, стверджуючи, що оспорюваний договір було укладено за попередньо спланованою зловмисною домовленістю представника ТОВ "Бюлінг Інк." в особі генерального директора ОСОБА_1 та представника ТОВ "АГ Простір" в особі директора ОСОБА_2. у власних інтересах.

Крім того, обґрунтовуючи позовні вимоги ТОВ "Бюлінг Інк." зазначає, що насправді відповідачеві не відвантажувався товар та не надавалися послуги з його налаштування (виключно лише на паперах), а фактично відвантаження товарів відразу відбувалося зі складу позивача третім особам (справжньому покупцю).

Вирішуючи спір по суті суд виходить з наступного.

Одним із способів захисту цивільного права на підставі ч.2 ст. 16 ЦК України може бути зокрема, визнання правочину недійсним.

За приписами ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлено ч.ч. 1-3, 5 і 6 ст. 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, є, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За приписами п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" ( далі постанова Пленуму № 9) відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Положеннями п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (далі постанова Пленуму № 11) встановлено, що правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п`ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057 1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7-1 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності", частини третьої статті 67 Закону України "Про запобігання корупції" тощо.

Таким чином, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Положеннями ст. 232 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Заперечуючи проти заявленого позову відповідач посилався на такі обставини:

- звинувачення на адресу фізичних осіб - ОСОБА_1. , ОСОБА_6., ОСОБА_2. є безпідставними та здійснюються лише з метою введення суду в оману та не стосуються предмету спору даної справи;

- укладаючи оспорюваний Договір керівник ТОВ "Бюлінг Інк." не мав жодних обмежень в укладанні господарських договорів з третіми особами та діяв виключно відповідно до своїх повноважень;

- жодних збитків позивачу не завдавалось, адже товар купувався за встановленими цінами позивача, грошові кошти відразу перераховувалися на банківські рахунки позивача, жодних зловживань щодо оплати коштів ТОВ "Бюлінг Інк." не було;

- товар придбавався у ТОВ "Бюлінг Інк." з метою подальшого перепродажу, що в свою чергу не заборонено законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 8 ст. 188 Господарського кодексу України (надалі - ГК України) встановлено, що у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Разом з тим, частиною 1 ст. 638 ЦК України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 526 ЦК України, що кореспондуються за змістом з положеннями ст. 193 ГК України, передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

При цьому, в силу ч. 1 ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У господарських відносинах правочин (договір), як правило, вчиняється шляхом складання документа (документів), що визначає (визначають) його зміст і підписується безпосередньо особою, від імені якої він вчинений, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для вчинення правочинів органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють у межах повноважень, наданих їм законом, іншим нормативно-правовим актом або установчими документами.

Особа, призначена повноважним органом виконуючим обов`язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.

Відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. Наслідком такого визнання, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони, зокрема, солідарного відшкодування збитків. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 909/929/17.

Вказана позиція кореспондується також з положеннями п. 22 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" стосовно того, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 Цивільного кодексу України необхідним є встановлення умислу в діях представника, а саме:

- представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання;

- наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.

При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди.

Між тим, суд зауважує, що саме лише посилання на факт укладення спірного договору за наявності зловмисної домовленості представників сторін договору є лише припущенням, доки позивачем не буде надано відповідних належних і достатніх доказів того, що такі обставини дійсно існували під час укладення спірного договору.

Проте, за висновками суду, позивачем не доведено наявності зловмисної домовленості на укладення спірного Договору виконавчим органом позивача - генеральним директором ОСОБА_1 та виконавчим органом відповідача - директором ОСОБА_2. у власних інтересах та/або в інтересах компанії ТОВ "АГ Простір" та не обґрунтовано, які саме несприятливі наслідки настали для ТОВ "Бюлінг Інк." внаслідок укладення спірного правочину та чи настали вони взагалі.

Суд зауважує, що твердження позивача стосовно того, що внаслідок укладення оспорюваного правочину позивач недоотримав дохід, таким чином зазнавши збитків у своїй господарській діяльності, а відповідач, в свою чергу отримав, неправомірну вигоду, не містять доказової обґрунтованості.

Положеннями п. 3 ч.1 ст. 3, ст. 6 ЦК України закріплено принцип свободи договору який передбачає, право суб`єкта цивільного права на укладення й інших договорів, прямо не передбачених актами цивільного законодавства, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

За приписами ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Обов`язковість скріплення правочину печаткою може бути визначена за письмовою домовленістю сторін.

Відповідно до ч. 2 ст. 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (ст. 97 ЦК України).

Положеннями ст.92 ЦК України встановлено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно та розумно та не перевищувати своїх повноважень (п. 3 цієї ст. 92 ЦК України).

З матеріалами справи судом встановлено, що укладений між ТОВ "Бюлінг Інк." та ТОВ "АГ Простір" Договір скріплено печатками обох контрагентів та підписано зі сторони ТОВ "Бюлінг Інк." генеральним директором ОСОБА_1, який діяв на підставі Статут, та зі сторони ТОВ "АГ Простір" директором ОСОБА_2., що діяв на підставі Статуту останнього.

Суд зазначає, що керівник ТОВ «БЮЛІНГ ІНК» ОСОБА_1 на дату укладання договору мав усі повноваження укладати господарські договори. Такими повноваження його наділено Статутом ТОВ «БЮЛІНГ ІНК», в редакції яка діяла на той момент, а саме від 18.11.2016 року. Відповідно до п. 11.9 Статуту ТОВ «БЮЛІНГ ІНК», в редакції від 18.11.2016р., генеральний директор має право вчиняти від імені товариства будь- які юридичні дії, а саме: вирішувати питання, пов`язані з укладанням договорів/контрактів та забезпеченням їх виконання. Також, статутом (п. 11.3 Статуту) передбачено, що в компетенцію генерального директора входить вирішення всіх питань з діяльності Товариства, якщо вони не входять до виключної компетенції Зборів.

Таким чином, суд приходить до висновку, що укладаючи оспорюваний Договір керівник ТОВ «БЮЛІНГ ІНК» не мав жодних обмежень в укладанні господарських договорів з третіми особами та діяв виключно відповідно до своїх повноважень.

Разом з тим, у суду відсутні правові підстави для визнання укладеного договору недійсними з зазначених вище обставин на підставі ст.232 ЦК України, адже підстава для визнання правочину недійсним, передбачена у зазначеній статті - зловмисна домовленість представника однієї сторони з другою стороною, може застосовуватися лише щодо тих правочинів, які вчиняються через представника, а не особою (фізичною чи юридичною) самостійно, в зв`язку з чим довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Як встановлено судом, та не заперечувалась сторонами, у даному випадку спірний договір було укладено, як від імені ТОВ "Бюлінг Інк." безпосередньо виконавчим директором, так і від імені ТОВ "АГ Простір" безпосередньо директором товариства (тобто виконавчим органом), а не представником.

Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11.07.2018 у справі № 909/929/17 та від 27.06.2018 у справі № 908/1967/17.

На виконання вказівок, що містяться у постанові Верховного Суду від 12.09.2019 у справі №910/9104/18 судом досліджено, що ТОВ "АГ Простір" створено та зареєстровано відповідно до законодавства України, реєстрацію в установленому порядку не скасовано, керівник ТОВ "АГ Простір" ОСОБА_2 на дату укладання договору мав усі повноваження укладати господарські договори. Такими повноваження його наділено Статутом ТОВ "АГ Простір", в редакції яка діяла на той момент, а саме від 05.12.2016 року. Відповідно до п. 13.1 Статуту ТОВ "АГ Простір", в редакції від 05.12.2016, виконавчим органом товариства є Директор, який обирається Загальними зборами безстроково та здійснює керівництво його поточною діяльністю і є підзвітним Загальним зборам.. Судом встановлено, що п. 13.3 Статуту передбачено, що в компетенцію Директора входить вирішення всіх питань з діяльності Товариства, якщо вони не входять до виключної компетенції Зборів. Також серед питань, що вирішує Директор у п. 13.6 Статуту визначено, зокрема: без довіреності діє від імені Товариства, представляє його у всіх установах, підприємствах і організаціях; підписує будь-які угоди, договори, контракти, меморандуми, банківські документи, документи фінансової звітності та інші документи, що пов`язані з господарською та внутрішньою діяльністю Товариства згідно чинного законодавства.

Таким чином, суд приходить до висновку, що з огляду на наведені вище обставини, позивачем не доведено, що керівники сторін на момент укладення спірного Договору мали обмеження щодо укладення такого роду господарських договорів, доказів на спростування цього матеріали справи не містять.

Відповідно до ч. 1 ст. 87 ГПК України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, або які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб.

Юридична наука виходить з того, що цінність свідка полягає в його безпосередньому об`єктивному сприйнятті обставини справи за допомогою органів чуттів і відсутності юридичної зацікавленості у вирішенні справи. І саме з огляду на своє нейтральне становище людина здатна об`єктивно та правильно засвідчити події і факти так, як вони дійсно відбувалися.

Суд зазначає, що свідок не повинен мати матеріально-правової або процесуально-правової зацікавленості в результаті справи, не повинен бути пов`язаний матеріально-правовими відносинами з особами, які беруть участь у справі. З цієї причини суд зобов`язаний з`ясувати, які відносини існують між свідком і сторонами, що в обов`язковому порядку враховується при оцінці показань свідків.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на безтоварність господарських операцій, в підтвердження своїх доводів про те, що позивачем ніколи не відвантажувався і не поставлявся товар (обладнання) відповідачу, як і не надавались послуги з налаштування цього товару, а фактично відвантаження товару відразу відбувалося зі складу та автомобілями ТОВ "Бюлінг Інк." третій особі (справжньому покупцю) та встановлювалося і налаштовувалось фахівцями ТОВ "Бюлінг Інк.", позивачем, зокрема надано заяви свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , до показань яких суд ставиться критично, адже як встановлено матеріалами справи ці особи досі працюють в ТОВ "Бюлінг Інк." на посаді інженерів з радіонавігаційних систем, відповідно є зацікавленими у розгляді даної справи та ухваленні судом рішення на користь позивача.

Окрім цього, обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач заперечував факт реальної поставки відповідачу товарів за оспорюваним договором поставки від 31.12.2016 та доводив, що правовідносини сторін спору є формальними та зводяться лише до підписання директором ТОВ «Бюлінг Інк.» ОСОБА_1, як постачальником, та директором ТОВ «АГ Простір», як покупцем, спірного договору та інших первинних документів без вчинення дій на взаємне виконання договірних зобов`язань, обумовлених договором поставки, а фактична поставка товару та надання послуг з його налаштування мала місце на користь третіх осіб.

Зазначені вище доводи позивача спростовуються тим, що укладення відповідачем договору поставки №БК110/301216 від 31.12.2016 року здійснювалося з метою придбання відповідачем товару в цілях перепродажу третім особами. При цьому, безпосередня доставка товару, включаючи налаштування, здійснювалися за адресою провадження господарської діяльності третіх осіб. Фактично Пунктом 5.10 Договору поставки передбачена можливість отримання Товару вантажоодержувачем, який не є Покупцем.

Таким чином режим виконання операцій з постачання товару відповідає частині 6 статті 267 Господарського кодексу України, а саме: «договором може бути передбачено відвантаження товарів вантажовідправником (виготовлювачем), що не є постачальником, та одержання товарів вантажоодержувачем, шо не є покупцем. а також оплата товарів платником, що не є покупцем».

Суд погоджується із твердженнями відповідача, стосовно того, що жодних збитків позивачу не завдавалось, адже, товар купувався за встановленими цінами позивача, грошові кошти відразу перераховувались на банківські рахунки відповідача, жодних зловживань щодо оплати коштів ТОВ «БЮЛІНГ ІНК» не було. Свідченням цього є заявки на товар які містяться в матеріалах справи. Кошти Позивач отримував, заборгованість у ТОВ «АГ Простір» перед ТОВ «БЮЛІНГ ІНК» по даному договору відсутня, що свідчить про реальність господарських операцій.

Натомість, за твердженням відповідача, ТОВ «БЮЛІНГ ІНК» має заборгованість перед ТОВ «АГ Простір» на загальну суму більше 2 млн гривень.

Позивач зазначає, що налаштування обладнання здійснювалось за рахунок та силами Позивача, водночас з матеріалів справи судом встановлено, що всі ці послуги з налаштування були оплачені відповідачем, підтвердженням цьому є наявні у матеріалах справи платіжні доручення про оплату таких послуг.

Жодних інших належних та допустимих доказів, які б спростовували факт здійснення сторонами господарських операцій на виконання спірного Договору та їх існування лише на паперах, позивачем суду не надано.

Відповідно до п. 2.10 постанови Пленуму № 11, в силу приписів ст. 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).

Всупереч викладеним вимогам процесуального закону позивачем не будо доведено суду за допомогою належних та допустимих доказів на підтвердження обставин недійсності Договору поставки, а саме того, що такий договір був укладений між відповідачем та позивачем всупереч приписам ч. 3 ст. 92, ч. ч. 1, 3, 5 ст. 203, ч. ч. 1, 3 ст. 215, 232 Цивільного кодексу України.

Таким чином, з огляду на наведені вище обставини, позивачем не доведено, що укладаючи оспорюваний договір керівник ТОВ "Бюлінг Інк." мав обмеження в укладанні господарських договорів з третіми особами, а також не доведено факту заподіяння позивачеві збитків у зв`язку з укладенням спірного правочину. Підстав вважати, що договір поставки № БК110/301216 від 31.12.2016 укладений з порушеннями вимог цивільного законодавства, без реального спрямування на настання наслідків, а також внаслідок зловмисної домовленості сторін правочину, у суду немає, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Більш того, суд відзначає, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України).

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Проте, позивачем не було надано суду жодних належних та допустимих доказів існування його порушених прав та законних інтересів внаслідок укладення оспорюваного Договору поставки, на захист яких спрямований даний позов.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За таких обставин, з урахуванням наведених вище норм права, суд приходить до висновку про відмову в позові щодо визнання спірного договору поставки недійсним у зв`язку з недоведеністю підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, так як позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження наявності зловмисної домовленості сторін під час укладення спірного договору, а також на підтвердження укладення договору всупереч вимогам ч. 3 ст. 92, ч. ч. 1, 3, 5 ст. 203, ч. ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України.

Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.

За таких обставин, суд дійшов висновку щодо доказової необґрунтованості та відсутності підстав для задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "БЮЛІНГ ІНК." до Товариства з обмеженою відповідальністю "АГ Простір" про визнання недійсним договору поставки № БК110/301216 від 31.12.2016.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "БЮЛІНГ ІНК." відмовити у повному обсязі.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Дата складання та підписання повного тексту рішення: 01.06.2020

Суддя М.О. Лиськов