Рішення № 89486370, 28.05.2020, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 травня 2020 року м. Київ № 320/1181/19

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Панової Г.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Міністерства оборони України

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Міністерства оборони України (далі - відповідач), в якому просить:

- визнати протиправними дії Міністерства оборони України, щодо прийняття п. 11 Протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум № 49 від 19.05.2017 року;

- скасувати пункту 11 Протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум № 49 від 19.05.2017 року;

- зобов`язати Міністерство оборони України повторно розглянути заяву з документами ОСОБА_1 про виплату одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням 2 групи інвалідності та прийняти рішення, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він у період з 11.11.1981 р. по 12.11.1983 р. проходив військову службу у Збройних Силах СРСР, приймав участь в бойових діях Демократичній Республіці Афганістан з 09.05.1982 р. по 06.05.1983 р. При виконанні військового обов`язку отримав поранення голови (контузію). Рішенням Центральної військово-лікарської комісії від 22.05.2008 № 401 встановлено, що отримані ним поранення, травма, контузія та захворювання пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при виконанні інтернаціонального обов`язку. З 01.06.2013 йому встановлено довічно 2 групу інвалідності та статус інваліда війни 2 групи. Позивач вважає, що з моменту встановлення інвалідності він набув право на отримання одноразової грошової допомоги відповідно до ст.16 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", про що ним була повторно подана заява до Міністерства оборони України, проте йому було відмовлено в зв`язку з тим, що інвалідність позивачу встановлено понад 3-х місячний строк після звільнення зі служби.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 10.04.2019 відкрито провадження в адміністративній справі, вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Вказаною ухвалою суду витребувано від позивача оригінал ордеру на підтвердження повноважень діяти від імені позивача; від відповідача: належним чином засвідчені копії документів (матеріалів) на підставі яких було прийнято Протокол засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум № 49 від 17.05.2017; докази на підтвердження направлення позивачу копії вказаного рішення (протоколу № 49 від 17.05.2017); докази створення комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум та відповідні нормативні документи, якими керується у своїй діяльності вказана комісія; письмові пояснення з нормативно-правовим обґрунтуванням про те, чи визнає відповідач право позивача на отримання одноразової грошової допомоги внаслідок встановленні інвалідності ІІ групи внаслідок захворювання пов`язано з виконанням обов`язків військової служби.

Крім того, відповідачу запропоновано подати до суду відзив на позовну заяву протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

Відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву, в якому він проти позову заперечує та просить відмовити у задоволенні позовних вимог, з тих підстав, що, не отримання позивачем одноразової грошової допомоги, передбаченої ч.2 ст.16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» відбулося внаслідок несвоєчасного без наявності поважних причин звернення позивача з заявою про отримання допомоги.

Так, відповідно до ч.8 ст.16-3 Закону в редакції на момент звернення за отриманням одноразової грошової допомоги у 2015 році, особи які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої цим Законом, можуть реалізувати його протягом трьох років з дня виникнення у них такого права.

Позивач у період з 2008 по 2015 рік не вчинив жодних дій для реалізації свого права на отримання грошової допомоги.

Крім того, відповідач зазначив, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Нарахування та виплата одноразової грошової допомоги здійснюється шляхом прийняття відповідного рішення на підставі поданих документів.

Відповідач зауважив, що адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбачених ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, критеріям, не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Позивачем подано відповідь на відзив, в якому вказав, що строк встановлення інвалідності через поранення під час несення військової служби законодавчо не встановлений. Позивач зауважив, що право особи на одноразову грошову допомогу не може підлягати часовим обмеженням, оскільки першочергово є встановленим той факт, що особа отримала незворотні негативні зміни стану здоров`я внаслідок виконання обов`язків військової служби.

З приводу твердження відповідача про неможливість судового втручання у його дискреційні повноваження відповідач зазначив, що поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, дискреційними є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».

Натомість, у цій справі, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними.

Позивач переконаний, що відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд, зокрема, коли рішенням судів, що набрали законної сили, встановлено що особа як військовослужбовець отримала поранення та захворювання, які пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, та має право на отримання одноразової грошової допомоги згідно зі статтею 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Судом встановлено, що позивач проходив військову службу у Збройних Силах СРСР з 11.11.1981 р. по 12.11.1983 р., приймав участь в бойових діях Демократичній Республіці Афганістан з 09.05.1982 р. по 06.05.1983 р. При виконанні військового обов`язку отримав поранення голови (контузію).

Рішенням Центральної військово-лікарської комісії від 22.05.2008 № 401 встановлено, що отримані позивачем поранення, травма, контузія та захворювання пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при виконанні інтернаціонального обов`язку.

З 01 червня 2013 року, відповідно до Виписки із акта огляду МСЕК № 0402401, позивачу довічно встановлено ІІ групу інвалідності, причина інвалідності: поранення, контузія, отримані під час виконання обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, інвалідність встановлена довічно.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 10.04.2017 у справі № 357/11290/16-а зобов`язано Міністерство оборони України розглянути повторно заяву ОСОБА_1 про призначення та виплату йому одноразової грошової допомоги внаслідок встановлення інвалідності ІІ групи у зв`язку захворюванням, пов`язаним з виконанням обов`язків військової служби та прийняти рішення, відповідно до Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 року № 499».

17.12.2018 позивач звернувся до військового комісара Київського обласного військового комісаріату з заявою про виплату одноразової грошової допомоги.

Листом від 21.01.2019 № 2/5/284 Київський обласний військовий комісаріат повідомив позивача про те, що відповідно до витягу з протоколу комісії МОУ з розгляду питань, пов`язаних з призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум визначено, що рішення суду по справі № 357/11290/16-а було виконано добровільно в повному обсязі.

З матеріалів справи вбачається, що на адвокатський запит Департамент фінансів супровідним листом від 01.02.2019 № 0290/33(в)22 направив витяг з протоколу та вказав, що 19.05.2017 документи про призначення одноразової грошової допомоги розглянуті комісією Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних з призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, і прийнято рішення про відмову в призначенні одноразової грошової допомоги.

Зі змісту витягу з протоколу № 49 (пункт 11) слідує, що 19.05.2017 комісія Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум дійшла висновку про відмову в призначенні одноразової грошової допомоги у зв`язку з тим, що інвалідність позивачу встановлено понад 3-х місячний строк після звільнення зі служби.

Вважаючи такі дії відповідача протиправними позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Спірні правовідносини, що склались між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон №2011- XII), який відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі та Порядком призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975 (далі - Порядок № 975).

Приписами статті 1 Закону України № 2011-XII встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно статей 1-2 Закону України № 2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

В силу вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст.46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до статті 41 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов`язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Згідно статей 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» дія цього Закону поширюється на військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов`язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти.

Згідно з частиною першою статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.

Частиною другою статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) передбачено, що у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовослужбовцю під час виконання ним обов`язків військової служби, а також інвалідності, що настала в період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження військової служби, залежно від ступеня втрати працездатності, йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі до п`ятирічного грошового забезпечення за останньою посадою в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.

З аналізу наведених норм Закону вбачається, що право на отримання вказаної допомоги після звільнення з військової служби мають особи, які отримали інвалідність внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження військової служби незалежно від часу настання інвалідності.

Зазначена позиція узгоджується з висновками, викладеними у Постанові Верховного Суду від 20.03.2018 у справі № 276/322/17.

Крім того, судовими рішеннями у справі № 357/11290/16-а вже було встановлено, що позивач має право на призначення та виплату одноразової грошової допомоги як інвалід ІІ групи, інвалідність якого пов`язана з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії.

Системний аналіз наведених вище правових норм дає підстави зробити висновок, що у разі встановлення військовослужбовцям, військовозобов`язаним та резервістам, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, більшого відсотка втрати працездатності або у разі встановлення групи інвалідності, яка дає право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі, у них виникає право на отримання відповідної допомоги, яка виплачується їм з урахуванням виплаченої раніше суми обов`язкового особистого державного страхування або одноразової грошової допомоги. Оскільки, на момент виникнення спірних правовідносин, строків реалізації права на одноразову грошову допомогу законодавством передбачено не було, отже, позивач має право на отримання вказаної допомоги без обмеження терміном після первинного встановлення інвалідності.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 21 червня 2018 року у справі № 760/11440/17 (№ К/9901/41104/18).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Водночас, суд враховує, що Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 р. у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 р. у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland), заява № 30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 р. у справі «Гарнага проти України» (Garnaga v. Ukraine), заява № 20390/07).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Крім того, приписами статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, якщо воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення від 30.01.2003 року № 3-рп/2003 по справі №1-12/2003).

У свою чергу, приписами частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з Рекомендацією № R (80) 2 Комітету Міністрів РЄ державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Судами в справі № 357/11290/16-а встановлено, що позивач має право на призначення та виплату одноразової грошової допомоги як інвалід ІІ групи, інвалідність якого пов`язана з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії.

З приводу твердження відповідача про неможливість судового втручання у його дискреційні повноваження суд зазначає таке.

Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, дискреційними є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».

Натомість, у цій справі, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд, зокрема, коли рішенням судів, що набрали законної сили, встановлено що позивач як військовослужбовець отримав поранення та захворювання, які пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, та має право на отримання одноразової грошової допомоги згідно зі статтею 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Порядку № 975. Безперечно, правомірним у даному випадку є лише один варіант поведінки, залежно від фактичних обставин.

Водночас, згідно пункту 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов`язання відповідача вчинити певні дії.

Відповідно до ч.4 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

За приписами частини четвертої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

При цьому, відповідно до частини першої статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Одним із основних принципів, на необхідності дотримання якого наголошує Європейський суд з прав людини, є принцип верховенства права, до фундаментальних аспектів якого відноситься принцип юридичної визначеності, який включає в себе принцип остаточності рішень суду.

Так, наприклад, у рішенні від 09.11.2004 «Справа «Науменко проти України» Європейський суд з прав людини вважає, що обставини даної справи схожі з обставинами справи «Рябих проти Росії» (заява №52854/99, рішення від 24.07.2003), де у відповідній частині було вирішено: "право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ст.6 §1 Конвенції, повинно тлумачитися в світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основних аспектів верховенства права є принцип юридичної певності, який, серед іншого, вимагає, щоб остаточні рішення судів не могли бути поставлені під сумнів. Правова певність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже раз вирішеної справи».

У справі «Совтрансавто-Холдінг» проти України (рішення Європейського Суду з прав людини від 25.07.2002) Європейський Суд наголосив, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Таким чином, відповідач, розглядаючи повторно заяву про виплату одноразової грошової допомоги зобов`язаний був прийняти рішення з урахуванням правової оцінки, наданої судом у Постанові Київського апеляційного адміністративного суду від 10.04.2017 у справі № 357/11290/16-а, що набрала законної сили та підлягає обов`язковому виконанню.

Проте, відмовляючи у виплаті одноразової грошової допомоги, право на призначення та виплату якої відповідно до Порядку №499 визначено судом, відповідач поставив під сумнів рішення суду, яке вступило в законну силу.

При цьому, суд звертає увагу, що самі по собі дії Міністерства оборони України не створюють для позивача правових наслідків. Такі наслідки для позивача створило саме рішення відповідача про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги, яке оформлене Протоколом від 19.05.2017 № 49.

Тому, судом не встановлено підстав для задоволення позову в частині позовних вимог про визнання протиправними дій і в цій частині суд відмовляє позивачу у задоволенні позовних вимог.

Водночас, як зазначено вище порушення прав позивача знайшло своє відображення саме у рішенні Міністерства оборони України оформленого Протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 19.05.2017 № 49 (де вказано, що комісія дійшла висновку про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги), і саме таке рішення тягне за собою негативні наслідки для позивача.

Тому, суд дійшов висновку про визнання протиправним та скасування пункт 11 Протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум № 49 від 19.05.2017.

Крім того, відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Враховуючи, що судом у справі № 357/11290/16-а вже було зобов`язано відповідача повторно розглянути заяву позивача про призначення та виплату одноразової грошової допомоги, суд з метою ефективного судового захисту прав позивача та для дотримання принципу остаточності рішень суду, вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та прийняти рішення про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу у зв`язку з встановленням ІІ групи інвалідності, пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб відповідно до п. б, ч.1, ст.16-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у редакції від 30.09.2016 року.

Частиною 2 статті 77 цього Кодексу передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, який відповідачем в даному випадку не виконаний.

Під час розгляду справи відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не надав до суду достатньо належних і достовірних доказів, а відтак, не доводів правомірності прийнятого рішення.

Щодо клопотання про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

З наведеного слідує, що повноваження адміністративного суду накладати на суб`єкта владних повноважень зобов`язання подати звіт про виконання рішення суду є правом суду, а не його обов`язком, реалізація якого можлива у випадку доведення позивачем або встановлення судом під час розгляду справи, що за відсутності такого контролю рішення суду залишиться не виконаним, чи для його виконання доведеться докласти значних зусиль.

Будь-яких пояснень на обґрунтування необхідності покладення на відповідача додаткового обов`язку під час виконання судового рішення позивач у позовній заяві не зазначив. У свою чергу судом під час розгляду справи обставин, які б вимагали встановлення судового контролю, не встановлено.

З урахуванням викладеного вимоги позивача про встановлення судового контролю задоволенню не підлягають.

Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Як встановлено судом, позивач відповідно до статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнений від сплати судового збору, витрати позивача, пов`язані з залученням свідків та проведенням експертиз також відсутні, отже, судові витрати (судовий збір) стягненню з відповідача не підлягає.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати пункт 11 Протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум № 49 від 19.05.2017 року.

3. Зобов`язати Міністерство оборони України (код ЄДРПОУ 00034022; місцезнаходження: 03168, м. Київ, вул. просп.Повітрофлотський, 6) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) одноразову грошову допомогу у зв`язку з встановленням ІІ групи інвалідності, пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб відповідно до п. б, ч.1, ст.16-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у редакції від 30.09.2016 року.

4. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Панова Г. В.