Рішення № 89485685, 28.05.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 травня 2020 р. Справа № 120/986/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Сала Павла Ігоровича, розглянувши в м. Вінниці за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради в особі Управління соціального захисту населення (Лівобережне) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

04.03.2020 до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення (Лівобережне) Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради, в якій позивач просить:

- визнати протиправною відмову відповідача у наданні позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни і видачі відповідного посвідчення;

- зобов`язати відповідача вчинити дії щодо встановлення позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни і видачі відповідного посвідчення.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що 23.01.2020 позивач звернувся до відповідача з заявою, у якій просив надати йому статус особи з інвалідністю внаслідок війни і видати відповідне посвідчення, посилаючись на те, що він є учасником ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та віднесений до 1 категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Крім того, позивач зазначає, що з 23.04.1997 має статус особи з інвалідністю другої групи внаслідок захворювання, пов`язаного з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, що також дає право на отримання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни. Однак листом від 06.02.2020 № О-08-8678 відповідач відмовив у задоволенні поданої заяви з підстав відсутності документів, що підтверджують залучення позивача до складу формувань Цивільної оборони з метою ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Позивач вважає відмову відповідача протиправною та вказує на те, що згідно з п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі – Закон № 3551-XII) до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов`язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи. При цьому позивач зауважує, що наведені законодавчі положення не встановлюють вимог, які визначають порядок та форму залучення осіб до складу формувань Цивільної оборони.

Крім того, позивач зазначає, що формування цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювалися саме з метою виконання робіт по ліквідації наслідків аварій, катастроф і стихійних лих. Отже, громадяни, які виконували роботи з ліквідації Чорнобильської катастрофи та її наслідків залучалися до виконання цих робіт саме у складі формувань Цивільної оборони. На думку позивача, це підтверджується, зокрема, листом Департаменту з питань цивільного захисту та ліквідації Чорнобильської катастрофи від 12.01.2017 № 01-1-14/69.

Крім того, позивач вказує на те, що жоден нормативний документ з питань цивільної оборони не містить однозначної вимоги щодо обов`язковості видання розпорядчого документа про залучення конкретної особи до дій у складі формувань цивільної оборони. Водночас створення документів, на наявності яких наполягає відповідач, не залежить від волі позивача, адже позивач не є видавцем таких документів, у зв`язку з чим на нього не може покладатися обов`язок доводити те, що від нього не залежить. Тому, на думку позивача, саме відповідач, як суб`єкт владних повноважень, повинен спростувати твердження позивача про те, що він був залучений до складу відповідних формувань та надати належні доводи на обґрунтування правомірності відмови у наданні позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни.

Ухвалою суду від 10.03.2020 відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні). При цьому суд врахував, що Управління соціального захисту населення (Лівобережне) немає статусу юридичної особи та згідно з рішенням Вінницької міської ради № 2037 від 29.11.2019 входить до структури Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради. Відтак відповідачем у справі визначено Департамент соціальної політики Вінницької міської ради в особі Управління соціального захисту населення (Лівобережне).

08.04.2020 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Як зазначає відповідач, однією з обов`язкових умов для набуття особою статусу інваліда війни з підстав, передбачених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-XII, є участь особи у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме у складі формувань Цивільної оборони. Відповідач наголошує, що згідно з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у багатьох рішеннях, ця обставина є істотною, оскільки в протилежному випадку статус інваліда війни на підставі п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону № 3551-XII буде поширюватися на всіх, хто належить до категорії осіб, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії на ЧАЕС і її наслідків, і, відповідно, мають статус ліквідатора згідно з пп. 1 ч. 1 ст. 9 Закону України "Про статус і соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 року № 796-XII (далі – Закон № 796-XII).

Відповідач зазначає, що надані позивачем документи підтверджують факт його участі у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, а також настання інвалідності позивача у зв`язку із захворюванням, пов`язаним з участю у ліквідації цих наслідків. Однак належного документального підтвердження безпосередньої участі позивача у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи в складі формувань Цивільної оборони не надано.

Таким чином, відповідач вважає, що Управління соціального захисту населення (Лівобережне) діяло правомірно та не порушувало прав позивача, оскілки законних підстав для встановлення йому статусу інваліда війни немає.

13.05.2020 до суду надійшла відповідь на відзив, яка за своїм змістом відповідає позовній заяві. У відповіді позивач не погоджується з аргументами відповідача та просить суд позов задовольнити повністю.

26.05.2020 до суду надійшли заперечення, в яких відповідач підтримав свої пояснення, наведені у відзиві. Просить відмовити у задоволенні позову

Відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, – через п`ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.

Згідно з ч. 1 ст. 258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Частиною четвертою статті 243 КАС України визначено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).

Поряд з цим, 02.04.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30 березня 2020 року № 540-IX. Пунктом 9 цього Закону розділ VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України доповнено пунктом 3 такого змісту:

"3. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 47, 79, 80, 114, 122, 162, 163, 164, 165, 169, 177, 193, 261, 295, 304, 309, 329, 338, 342, 363 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до адміністративного суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, розгляду адміністративної справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину.

Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк дії карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)".

Отже, з дня набрання чинності Законом № 540-IX процесуальні строки в адміністративному судочинстві, зокрема строк розгляду адміністративної справи, а також строки подання відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив та заперечення продовжено на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України.

Відтак рішення у цій справі суд ухвалює з врахуванням приписів Закону № 540-IX та беручи до уваги дату надходження до суду заперечення відповідача.

Оцінивши наявні у справі докази та письмові пояснення, викладені у заявах по суті, суд встановив, що позивач є учасником ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та належить до категорії 1 осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим 18.10.2019 Вінницькою обласною державною адміністрацією.

Крім того, відповідно до довідки МСЕК серії 2-18 АА № 140449 від 23.04.1997 позивачу безстроково встановлено другу групу інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

23.01.2020 позивач звернувся до Управління соціального захисту населення (Лівобережне) Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради з заявою щодо видачі йому посвідчення інваліда війни.

У відповідь на вказану заяву відповідач листом від 06.02.2020 № О-08-8678 повідомив позивача, що згідно з п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону № 3551-XII умовою для набуття статусу особи з інвалідністю внаслідок війни є участь особи в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме у складі формувань Цивільної оборони. Відтак, оскільки жодних документів до заяви не додано, позивачу запропоновано надати такі документи з врахуванням наведених вимог закону.

Позивач вважає, що відповідач протиправно відмовив у визнанні його інвалідом війни та у видачі відповідного посвідчення, а тому звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд керується такими мотивами.

Закон № 3551-ХІІ визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них.

Відповідно до ст. 4 цього Закону ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.

Згідно з п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону № 3551-XII до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать інваліди з числа осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов`язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Постановою Кабінету Міністрів України № 302 від 12 травня 1994 року (з наступними змінами) затверджено Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни (далі – Положення № 302).

Пунктом 2 цього Положення визначено, що посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни та інших осіб, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", на основі котрого надаються відповідні пільги і компенсації.

Згідно з пунктом 10 Положення № 302 "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни" видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону № 796-XII учасниками ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов`язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках – не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.

Під час розгляду справи безспірним є факт участі позивача у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, а також встановлення йому групи інвалідності у зв`язку з захворюванням, пов`язаним з участю у ліквідації цих наслідків.

Крім того, як видно з посвідчення на відрядження № 997, виданого Автобазою № 5 Вінницької автоколони № 2, в зону відчуження позивач направлявся в порядку службового відрядження строком на 30 днів, на період з 30.06.1986 по 29.07.1986, для роботи водієм.

Суд зазначає, що наведені обставини свідчать про те, що на позивача, як на особу, яка брала участь в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, поширюються пільги, гарантії і компенсації, передбачені Законом № 796-XII.

Втім, для набуття статусу особи з інвалідністю внаслідок війни з підстав, передбачених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-XII, окрім як факту настання в особи інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, зазначений Закон містить також умову, щоб така особа брала участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме у складі формувань Цивільної оборони.

Це пояснюється тим, що крім формувань Цивільної оборони, у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС брали участь інші формування, які створювались в іншому порядку, ніж невоєнізовані формування цивільної оборони, та направлялись у райони виконання робіт згідно з розпорядженнями керівників відповідних органів, відомств, організацій, установ та підприємств, як у випадку позивача.

Водночас Положенням про Цивільну оборону СРСР, затвердженим постановою КПРС і Ради Міністрів СРСР від 18 березня 1976 року № 1111, та Положенням про невоєнізовані формування ЦО СРСР, затвердженим наказом начальника ІДО СРСР від 06 червня 1975 року № 90, було передбачено, що формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювались для виконання заходів по ліквідації аварій, катастроф, стихійних лих, великих пожеж, та їх наслідків, а також при застосуванні засобів масового ураження (у воєнний час), захисту і організації життєзабезпечення населення.

Таким чином, суд вважає помилковими та не бере до уваги доводи позивача про те, що усі особи, які виконували роботи з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, залучалися до виконання цих робіт саме у складі формувань цивільної оборони, а відтак на них поширюються положення пункту 9 частини другої статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

Наведений висновок додатково підтверджується змістом пояснювальної записки до проєкту Закону № 3078 від 06 лютого 2003 року про внесення змін до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (щодо осіб, залучених до складу формувань цивільної оборони), яким частину другу статті 7 Закону № 3551-XII пропонувалось доповнити окремим пунктом та віднести до числа інвалідів війни також осіб, залучених до складу формувань цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов`язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи (відповідний проєкт 06.04.2004 був підтриманий Верховною Радою України у другому читанні та як Закон набрав чинність з 08.07.2004).

Так, з тексту зазначеної пояснювальної записки вбачається, що до категорії осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, законодавець запропонував відносити вузьку категорію осіб (1300 чоловік), які з перших днів аварії разом з військовослужбовцями виконували роботи у 30-тикілометровій зоні найвищого радіоактивного забруднення у складі мобільних загонів спецзахисту формувань Цивільної оборони, що знаходилися в структурі Міністерства оборони колишнього Союзу РСР, діяли за його статутом та підпорядковувалися військовому командуванню.

Крім того, у пояснювальній записці йдеться про те, що у складі відповідних загонів виконувались роботи з проведення радіаційної розвідки, гасіння пожеж на забруднених радіонуклідами торфовищах, дезактивації доріг, жилих та адміністративних будинків, спецобробки техніки на пунктах дезактивації, доставки дезактиваційних речовин тощо. Роботи провадились у складі військових формувань. При цьому є усі архівні документи на підтвердження цих фактів.

Також у пояснювальній записці зазначається, що за час, що пройшов з дня Чорнобильської катастрофи, більше 130 бійців вже померли, близько 200 є інвалідами. Для цих двохсот ще живих інвалідів прирівняння у правах до їхніх товаришів, з якими вони пліч-о-пліч ліквідували наслідки жахливої катастрофи, було б актом відновлення справедливості, хоч і запізнілим. Враховуючи не чисельність цієї категорії інвалідів, а також вимоги Бюджетного кодексу України, витрати на зазначені пільги пропонується включити до видатків Державного бюджету України на 2004 рік та ввести в дію цей Закон з 1 січня 2004 року.

Отже, метою прийняття відповідного законопроєкту було поширення статусу інваліда війни не на усіх учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, а лише тих осіб, які брали участь у загонах спецзахисту формувань Цивільної оборони, що знаходилися в структурі Міністерства оборони колишнього Союзу РСР.

З огляду на викладене суд вважає, що за відсутності доказів, які б свідчили про залучення особи до формувань саме цивільної оборони з метою ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, відсутні правові підстави для визнання такої особи інвалідом війни відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону № 3551-XII.

Натомість до своєї заяви про набуття вищезазначеного статусу, адресованої Управлінню соціального захисту населення (Лівобережне), позивач не надав жодного документального підтвердження своєї безпосередньої участі у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме у складі формувань Цивільної оборони.

Однак ця обставина є істотною, позаяк у протилежному випадку статус інваліда війни (на підставі пункту 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-XII) поширюватиметься на всіх, хто належать до категорії осіб, які брали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС і її наслідків та, відповідно, мають статус ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС (підпункт 1 частини першої статті 9 Закону № 796-XII).

За наведеного правового регулювання та встановлених у справі обставин, суд приходить до переконання, що за відсутності доказів, які б підтверджували факт залучення позивача до формувань Цивільної оборони для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, немає достатніх правових підстав для присвоєння позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни з підстав, передбачених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ.

При цьому суд враховує, що аналогічна правова позиція щодо застосування норм права в аналогічних правовідносинах викладена у постановах Верховного Суду від 10.05.2018 у справі № 279/12162/15-а, від 07.06.2018 у справі № 377/797/17, від 21.08.2018 у справі № 279/2285/16-а, від 15.05.2019 у справі № 816/851/18, від 18.09.2019 у справі № 674/450/17, від 19.09.2019 у справі № 756/8323/16-а, від 10.10.2019 у справі № 810/4584/18, від 10.10.2019 у справі № 751/2501/17, від 20.12.2019 у справі № 315/594/15-а (2-а/315/29/15), від 26.02.2020 у справі № 377/196/17.

Згідно з ч. 1 ст. 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року № 1402-VIII Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Частиною п`ятою статті 242 КАС України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Правило подібного змісту містить також частина шоста статті 13 Закону № 1402-VIII, якою передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Отже, в силу приписів закону правові позиції Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права є обов`язковими для врахування.

Водночас, як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумереску проти Румунії" (Judgment in the case of Brumarescu v. Romania), принцип правової визначеності є одним із фундаментальних аспектів верховенства права. Для того, щоб судове тлумачення відповідало вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод необхідно, щоб судові рішення були розумно передбачуваними. Єдність судової практики є запорукою довіри громадян до судової влади, якщо суди у одних і тих самих правовідносини застосовуватимуть одні і ті самі норми законодавства, не інтерпретуючи їх на власний розсуд. Завдяки забезпеченню єдності судової практики реалізується конституційний принцип рівності всіх громадян перед законом і судом, гарантуватиметься стабільність правопорядку, об`єктивність та прогнозованість правосуддя.

При вирішенні справи суд не може погодитись з доводами позивача щодо нечіткості та неоднозначності положень чинного законодавства, якими врегульовано спірні правовідносини.

Так, пункт 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-XII, який підлягає застосуванню у даному випадку, до осіб з інвалідністю внаслідок війни відносить тих осіб, які залучалися до складу формувань Цивільної оборони та стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов`язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Тобто закон з достатньою чіткістю передбачає, що однією з обов`язкових умов для набуття статусу інваліда війни з наведених вище підстав є участь особи у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме у складі формувань цивільної оборони.

Крім того, навіть якщо окремі вимоги національного законодавства у цій сфері дійсно можуть вважатися не достатньо конкретизованими, то згідно з висновками ЄСПЛ, наданими у справі "Сєрков проти України" (№ 39766/05, рішення від 7 липня 2011 року, п. 35), сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі "передбачуваності" у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються враховуючи зміни у повсякденній практиці (див. рішення у справі "Горжелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland) [ВП], заява № 44158/98, п. 65, від 17 лютого 2004 року).

Як вже зазначалося, Верховний Суд сформував чітку правову позицію щодо застосування норм права в аналогічних правовідносинах.

Відтак факт усталеності судової практики в справах цієї категорії спростовує доводи позивача про те, що недосконалість чинного національного законодавства необхідно тлумачити на його користь.

Оцінюючи посилання позивача на лист Департаменту з питань цивільного захисту та ліквідації Чорнобильської катастрофи від 12.01.2017 № 01-1-14/69, суд зазначає, що:

по-перше, з тверджень позивача неможливо встановити, про який саме лист йдеться, лист якого саме Департаменту та чи стосується цей лист саме позивача;

по-друге, вказаного листа позивач не надав ані відповідачу разом із заявою від 23.01.2020, ані суду, звертаючись з цим позовом. Отже, такий лист не може вважатися належним доказом у справі;

по-третє, відповідно до висновків Верховного Суду, наведених у постанові від 15.05.2019 у справі № 816/851/18, листи Департаменту з питань цивільного захисту та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи облдержадміністрацій про участь особи у формуваннях ЦО не підтверджують факт участі особи в підрозділах Цивільної оборони.

Крім того, позивач вважає, що оскільки відповідач є суб`єктом владних повноважень, то саме на нього покладається обов`язок спростувати твердження позивача про те, що він був залучений до складу відповідних формувань ЦО.

Дійсно, згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається саме на відповідача.

Зазначений обов`язок виконується не інакше як в межах прав та обов`язків учасника справи, визначених, зокрема, статтями 44, 47, 79, 162, 164 КАС України, шляхом подання відзиву на позовну заяву та інших заяв по суті, надання доказів на підтвердження своїх заперечень, заявлення клопотань тощо.

Водночас необхідно врахувати, що одним з принципів адміністративного судочинства є змагальність сторін, який полягає в тому, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ч. 3 ст. 2, ч. 1 ст. 9 КАС України).

За змістом положень ч. 1 ст. 77 КАС України обов`язок доказування покладається на обох сторін і кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, копі випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Суд зазначає, що визначальним для вирішення спору у цій справі є встановлення факту участі позивача у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи у складі формувань Цивільної оборони.

Більше того, як видно з листа Управління соціального захисту населення (Лівобережне) Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради від 06.02.2020 № О-08-8678, у відповідь на подану заяву позивачу роз`яснено необхідність надання відповідних документів для вирішення питання про встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни.

Таким чином, у даному випадку саме позивач повинен довести вищезазначений факт та надати на його підтвердження належні і допустимі докази.

На це додатково вказують висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені у постанові від 27.03.2020 при вирішенні справи № 310/8703/17. Так, погодившись з рішеннями попередніх судових інстанцій про те, що факт залучення особи до формувань цивільної оборони для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС не може встановлюватись в порядку цивільного судочинства, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що оскільки законодавство передбачає спеціальний порядок встановлення статусу інваліда війни, то в окремому провадженні не може бути встановлений юридичний факт залучення заявника до складу невоєнізованих формувань цивільної оборони для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, який фактично підтвердить належність заявника до інвалідів війни. У випадку якщо заінтересована особа отримала від заявника документи, які підтверджують факт його залучення до формувань цивільної оборони для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, проте надала відмову, яку заявник, маючи документальні підтвердження зазначеного факту, вважає безпідставною, він може оскаржити такі дії заінтересованої особи до адміністративного суду, до повноважень якого належить, зокрема, перевірка законності й обґрунтованості відмови заінтересованої особи та оцінка наданих їй заявником документів як доказів його залучення до формувань цивільної оборони для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Отже, за змістом вищенаведених висновків, саме на особу покладається обов`язок підтвердити факт її залучення до складу формувань Цивільної оборони з метою ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС при вирішенні питання про надання такій особі статусу інваліда війни на підставі п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону № 3551-XII.

Відповідно до п. 29 рішення ЄСПЛ у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Тому питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

За змістом пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Таким чином, перевіривши обґрунтованість ключових доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що у задоволенні позову належить відмовити повністю.

Оскільки позивача звільнено від сплати судового збору, а будь-яких інших судових витрат у справі не встановлено, питання про їх розподіл судом не вирішується.

Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо справу розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до п. 9 Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30 березня 2020 року № 540-IX строк апеляційного оскарження продовжується на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України.

Інформація про учасників справи:

1) позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 );

2) відповідач: Департамент соціальної політики Вінницької міської ради в особі Управління соціального захисту населення (Лівобережне) (код ЄДРПОУ 38782790, місцезнаходження: вул. Соборна, 50, м. Вінниця, 21100).

Повне судове рішення складено та підписано суддею 28.05.2020.

Суддя Сало Павло Ігорович