Рішення № 89485221, 25.05.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 травня 2020 року Справа № 160/1194/20 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіКонєвої С.О. при секретарі судового засіданняЗіненко А.О. за участю представників сторін: від позивача: Герасімецс Ю., Бондаренко О.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення №54, визнання дійсною посвідки, -

ВСТАНОВИВ:

24.01.2020р. (згідно штемпеля поштового зв`язку) ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області та, з урахуванням заяви про уточнення підстав позову від 19.03.2020р., просить:

- визнати протиправним і скасувати рішення відповідача №54;

- визнати дійсною Посвідку на постійне проживання типу НОМЕР_1 від 20.06.2013р. із внесенням відповідних змін до Єдиного державного демографічного реєстру з використанням відомчої інформаційної системи ДМС.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що про наявність вищевказаного оспорюваного рішення позивач довідався із електронного сервісу міграційної служби 03.01.2020р., а отримав копію цього рішення за його зверненням до відповідача лише 09.01.2020р. зі змісту якого довідався, що його дозвіл на імміграцію в Україну було скасовано на підставі п.1 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію» (дозвіл надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність). Позивач вважає оспорюване рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки прийняте та оформлене з порушенням та за відсутності законодавчо визначених підстав, а саме: оспорюване рішення не містить обґрунтованих посилань на докази того, які саме свідомо неправдиві відомості надав позивач, що на думку позивача, є порушенням п.1 ч.1 ст.12 наведеного Закону, п.п.2.1.9 п.2.1 Інструкції №320; оспорюване рішення не містить дати його прийняття та не містить підстав в порушення вимог п.п.2.1.9 п.2.1 Інструкції №320; зазначене оспорюване рішення не було направлено рекомендованим листом (вручено) позивачеві протягом п`яти робочих днів з дня його прийняття в порушення вимог п.68 Порядку №321 від 25.04.2018р.; позивача не запрошувалося до міграційної служби та відповідні пояснення у позивача не відбиралися, що є порушенням вимог п.21-25 Порядку №1983 у редакції постанов Кабінету Міністрів України №251 від 28.03.2012р. та №321 від 25.04.2018р.; відповідачем не забезпечено право позивача на ознайомлення з документами, які були підставами для прийняття оспорюваного рішення, що є порушенням вимог ст.32 Конституції України, п.3 ч.2 ст.8, ч.6 ст.16 Закону України «Про захист персональних даних». Також позивач зазначає, що оспорюване рішення порушує принцип правової визначеності, оскільки у 2008 році позивачем був отриманий дозвіл на імміграцію в Україну на підставі ретельно перевірених відповідачем документів відповідно до приписів ч.6 Закону України «Про імміграцію», у 2013р. позивачеві була видана посвідка на постійне проживання в Україні безстроково внаслідок чого встановлено факт законності, дійсності та чинності поданих позивачем документів, що свідчить про те, що Держава Україна підтвердила своє рішення про надання позивачеві статусу постійного проживання в Україні та, відповідно, гарантувала права і обов`язки, визначені Конституцією та законами України, такі права і свободи не можуть бути скасовані та звужені згідно до ст.22 Конституції України. Також у позові позивач посилається на халатність співробітників позивача, перевищення своїх повноважень, що свідчить про вчинення ними кримінального діяння, передбаченого ст.365 КК України, а тому просить адміністративний суд порушити провадження з цього приводу. У додаткових поясненнях від 24.02.2020р. посилається на ті ж самі підстави, що і у позові, додатково щодо позовних вимог про визнання дійсною посвідки на постійне проживання вказує на те, що після прийняття рішення про скасування дозволу посвідка може бути визнана недійсною, а тому посвідка має бути визнана судом дійсною у разі визнання протиправним та скасування оспорюваного рішення. У відповіді на відзив від 04.03.2020р. позивач додатково вказує на те, що під час звернення із заявою до відповідача з питань правильності написання прізвища позивача, останнім надавався документ, що підтверджує лінгвістичну ідентичність написання та перекладу прізвища позивача різними мовами, проте, відповідачем суду вказаний документ наданий не був. Щодо законності складання відповідачем висновку від 28.10.2019р. на підставі листа СБУ №45-дск від 08.08.2019р. у якому містяться відомості про вчинення позивачем кримінальних правопорушень, позивач зазначає, що жодні листи не можуть бути підставами для скасування дозволу на імміграцію та не мають юридичної сили та не підлягають виконанню, оскільки особа вважається невинуватою у вчиненні злочину доки її вина не буде доведена обвинувальним вироком суду згідно ст.62 Конституції України, окрім того, підставами для скасування дозволу можуть бути винні дії іммігранта у порядку лише п.3, п.4 ст.12 Закону України «Про імміграцію», тоді як оспорюване рішення прийнято з інших підстав (п.1 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію»).

Позивач та його представник у судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити.

Представник відповідача, який брав участь у судових засіданнях 26.02.2020р., 11.03.2020р., проти позову заперечував, у відзиві на позов просив у його задоволенні позивачеві відмовити у повному обсязі посилаючись на те, що п.1 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію» передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з`ясовується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність. У 2009р. позивач звернувся із заявою про надання йому дозволу на імміграцію, оскільки його батько – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є уродженцем України на підставі п.3 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію». Після проведення визначених імміграційних законодавством перевірок, 20.10.2009р. позивачеві було надано дозвіл на імміграцію в Україну та видана посвідка на постійне проживання, яка, у зв`язку із досягненням позивачем 45-річного віку, у 2013р. була видана із безстроковим терміном дії. 08.08.2019р. на адресу позивача надійшло подання СБУ за вх. №45-дск, яке слугувало підставою для проведення перевірки законності видачі позивачеві дозволу на імміграцію. Так, перевіркою встановлено, що ОСОБА_1 отримав дозвіл на імміграцію, оскільки його батько – ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 в с.Клепачі, Славутського району Хмельницької області, на підтвердження факту родинних відносин позивачем було надано свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 видане владою Латвійської РСР 13.04.1968р. у якому прізвище заявника та його батька російською мовою (переклад відсутній) зазначено як « ОСОБА_3 », проте, як документ, що посвідчує особу та належність до громадянства Латвії особою подано паспорт НОМЕР_3 (переклад з англійської на українську мову) на прізвище « ОСОБА_4 ». На підставі наведеного, був складений висновок від 28.10.2019р. про те, що дозвіл на імміграцію в Україну виданий позивачеві на підставі неправдивих відомостей, свідомо наданих заявником та підлягає скасуванню відповідно до вимог п.1 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію» у зв`язку з чим і прийняте було оспорюване рішення. Також представник відповідача вказує і на те, що діючим законодавством України не передбачено затверджену форму рішення про скасування дозволу на імміграцію, а лише передбачено, що для прийняття такого рішення складається висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, а тому посилання позивача на недотримання Інструкції №320 вважає безпідставним, так як дана інструкція регулює внутрішньо-організаційно управлінську діяльність апарату ДМС України і не може бути застосована до випадків прийняття індивідуальних актів суб`єкта владних повноважень. Також представник відповідача посилається і на те, що 08.01.2020р. до позивача надійшов лист від прокуратури Автономної Республіки Крим від 13.12.2019р. №21-975 вих.-19 в якому зазначено, що вказаним органом здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні №420190100000000075 від 24.10.2019р. за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України відносно позивача на який 13.01.2010р. відповідачем була надана відповідь. За викладеного, представник відповідача вважає, що оспорюване рішення було прийнято з урахуванням всіх норм чинного законодавства та з дослідженням усіх обставин справи, а, відповідно, підстави для його скасування відсутні. У запереченнях відповідача від 10.03.2020р. представник відповідача вказує на те, що наданий позивачем експертний висновок від 20.02.2020р. №056/56-1 не відповідає вимогам, встановленим ч.1 ст.101, ч.6 ст.101 Кодексу адміністративного судочинства України, вказаний висновок щодо лінгвістичної ідентифікації записів власних назв складений на підставі законодавства іншої країни – Латвії. Окрім того, відповідач вказує і на те, що згідно ст.2 Закону України «Про Службу безпеки України» до завдань СБУ також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України, а тому відповідач прийняв у роботу лист СБУ №45 та здійснив перевірку законності видачі дозволу на імміграцію позивачеві.

Ухвалою суду від 10.02.2020р. було відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін, судовий розгляд призначений у судовому засіданні на 26.02.2020р. (а.с.37).

26.02.2020р. за клопотанням представника позивача, з метою надання позивачеві додаткового часу на ознайомлення з відзивом та підготовки відповіді на відзив, у судовому засіданні була оголошена перерва до 11.03.2020р., що підтверджується змістом протоколу судового засідання (а.с.75-77).

У судовому засіданні 11.03.2020р. у зв`язку із необхідністю надання додаткових документів була оголошена перерва до 25.03.2010р., що підтверджується протоколом судового засідання (а.с.104-106).

Надалі, у зв`язку із оголошенням загальнодержавного карантину з урахуванням положень Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10.03.2020р. та постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020р. №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», а також неможливістю учасників справи прибути до судового засідання через обмеження пересування по місту, недопущення порушення прав учасників справи на участь у судовому засіданні, розгляд даної адміністративної справи було перенесено на 10.04.2020р., 13.05.2020р. та на 25.05.2020р. об 11:30 год., що підтверджується довідками секретаря судового засідання, відповідними повістками та електронними повідомленнями сторін (а.с.204-230).

Відповідач про дату, час та місце розгляду даної справи 25.05.2020р. об 11:30 годин повідомлений належним чином засобами електронного зв`язку 13.05.2020р., про що секретарем судового засідання складено відповідну довідку від 15.05.2020р., що є належним повідомленням відповідача (суб`єкта владних повноважень) з урахуванням вимог ст.129 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.231,233).

25.05.2020р. відповідач свого представника для участі у судовому засіданні не направив, проте, 22.05.2020р. засобами електронного зв`язку надіслав на адресу суду заяву у якій зазначив про обізнаність про розгляд справи 25.05.2020р., однак у зв`язку із запровадженням на усій території України карантину до 22.06.2020р. згідно постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020р. №211 зі змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 29.03.2020р. №241 та від 20.05.2020р. №392, просив відкласти розгляд справи на іншу дату (а.с.234).

Розглянувши вищенаведене клопотання відповідача, вислухавши думку позивача та його представника, які заперечували проти його задоволення через послаблення карантину, відновлення руху транспорту у м. Дніпрі, тобто можливість явки в судове засідання учасників справи, суд вважає заявлене клопотання не обґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню виходячи з того, що відповідач належним чином завчасно був повідомлений про дату і час розгляду справи, є державним органом та навіть на період дії карантину його робота не припинялася, а з 22.05.2020р. у відповідності до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 20.05.2020р. №392 відбулося послаблення карантину, зокрема, у місті Дніпрі відновлено з 25.05.2020р. рух громадського транспорту, окрім того, судом 25.05.2020р. здійснено перевірку офіційного сайту відповідача зі змісту якого було встановлено, що відповідач, як суб`єкт владних повноважень, орган державної влади працює, здійснює відповідний прийом громадян станом на 25.05.2020р., тобто можливість явки учасників справи у судове засідання відновлена, а тому у задоволенні клопотання відповідача про відкладення розгляду справи саме 25.05.2020р. через оголошений карантин слід відмовити з урахуванням обмежень у пересуванні, які встановлені постановою Кабінету Міністрів України №392, яка не містить таких обмежень для посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

У відповідності до вимог ст.205 Кодексу адміністративного судочинства України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце судового засідання не перешкоджає розгляду справи по суті за відсутності такого учасника справи.

Враховуючи наведене, належне повідомлення відповідача 13.05.2020р (а.с.231) про дату, час та місце судового засідання саме на 25.05.2020р. з урахуванням послаблення карантину та відсутності обмежень у пересуванні у місті Дніпрі із 25.05.2020р., тобто можливість явки в судове засідання учасників справи, у тому числі і представника відповідача з урахуванням того, що відповідач як суб`єкт владних повноважень, державний орган, який не припиняв своєї роботи навіть під час дії карантину, необґрунтованість заявленого клопотання щодо відкладення розгляду даної справи, враховуючи строки розгляду справи, встановлені нормами Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за можливе здійснити розгляд даної справи за відсутності представника відповідача, за наявними у матеріалах справи доказами та з урахуванням надання представником відповідача пояснень та відзиву по суті спору у судових засіданнях 26.02.2020р. та 11.03.2020р.

Позивач та його представник у судовому засіданні позовні вимоги з урахуванням заяви від 19.03.2020р. щодо уточнення підстав заявленого позову підтримали та просили наведені позовні вимоги задовольнити.

У ході судового розгляду справи судом встановлені були наступні обставини у даній справі.

23.04.2009р. громадянин Латвії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 звернувся із заявою до Жовтневого РВ ДМУ ГУ МВС України у Дніпропетровській області про надання йому дозволу на імміграцію в Україну з підстав того, що його батько – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є уродженцем України (п.3 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію» ( а.с.116,151).

Після проведення визначених імміграційним законодавством перевірок, у зв`язку із відсутністю підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, відповідачем 20.10.2009р. громадянину ОСОБА_5 був наданий дозвіл на імміграцію в Україну та видана посвідка на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_4 (а.с.153).

Надалі, по досягненню позивачем 45-річного віку, на підставі заяви позивача №1024 від 14.06.2013р. відповідачем було здійснено обмін посвідки та 20.06.2013р. позивачеві видано посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_5 із безстроковим терміном дії, копія якої наявна у справі (а.с.13).

Як свідчить зміст висновку відповідача від 28.10.2019р. про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину ОСОБА_5 , підставами для скасування вказаного дозволу були ті обставини, що 08.08.2019р. до відповідача від Служби безпеки України в Дніпропетровській області надійшло подання за вих.№45-дск, у якому повідомлялося, що громадянин Латвії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у 2011 році затримувався співробітниками відділу з боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів Жовтневого РВ ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області в рамках кримінального провадження за ст.309 КК України (незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту) та під час проведення обшуків за адресою мешкання позивача була вилучена певна кількість наркотичних засобів (а.с.64,186).

Проте, незважаючи на зазначену інформацію, яка могла слугувати підставами для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію громадянину ОСОБА_5 відповідно до п.3 та п.4 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію», перевіркою матеріалів справи відповідачем було встановлено, що позивачем для отримання дозволу на імміграцію в Україну (у 2009р.) були подані документи, які не відповідають вимогам законодавства, а саме: ОСОБА_1 отримав дозвіл на імміграцію, оскільки його батько – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в с.Клепачі, Славутського району Хмельницької області, тобто на підставі п.3 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію»; як документ, що підтверджує факт родинних відносин, позивачем надано свідоцтво про народження серії НОМЕР_6 видане владою Латвійської РСР 13.04.1968р. у якому прізвище заявника та його батька російською мовою (переклад відсутній) зазначено як « ОСОБА_3 », проте, як документ, що посвідчує особу та належність громадянства Латвії подано паспорт НОМЕР_3 на прізвище « ОСОБА_4 », таким чином іноземець подав про себе неправдиві відомості, однак при наданні дозволу на імміграцію вказане враховано не було та посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_4 від 20.10.2009р. та ІН №012263 від 20.06.2013р. видані на прізвище « ОСОБА_4 » у зв`язку з чим відповідачем зроблено висновок, що позивачеві було видано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі неправдивих відомостей свідомо наданих заявником, а тому такий дозвіл підлягає скасуванню відповідно до вимог п.1 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію», що підтверджується змістом наведеного висновку (а.с.63-65,185-187).

У подальшому, ГУ ДМС України в Дніпропетровській області було прийнято рішення №54 про скасування дозволу на імміграцію в Україну за яким громадянину ОСОБА_6 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі п.1 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію» (дозвіл надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність) скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, при цьому, дата прийняття цього рішення (акту індивідуальної дії) відсутня, що підтверджується змістом копії наведеного рішення, наявного в матеріалах справи (а.с.10,185).

Позивач з вищенаведеним рішенням не погоджується, просить визнати його протиправним та скасувати, а також і просить визнати дійсною посвідку на постійне проживання № НОМЕР_5 від 20.06.2013р. із внесенням відповідних змін до Єдиного державного демографічного реєстру з використанням відомчої інформаційної системи ДМС посилаючись на те, що оспорюване рішення є невмотивованим та необґрунтованим будь-якими доказами, не містить обов`язкових реквізитів, якими, зокрема, є дата його прийняття, прийняття його без дотримання відповідної процедури, зокрема, без відібрання пояснень у позивача, без надіслання (вручення) оспорюваного рішення позивачеві у строки та у спосіб, визначений відповідними нормативно-правовими актами, які наведені у позові.

Заслухавши учасників справи, які брали участь у судовому засіданні, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, проаналізувавши норми чинного законодавства України, оцінивши їх у сукупності, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для часткового задоволення даного позову в частині визнання протиправними та скасування рішення №54 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину ОСОБА_6 ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , виходячи з наступного.

Правовий статус, основні права, свободи та обов`язки іноземців та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, і порядок вирішення питань, пов`язаних з їх в`їздом в Україну або виїздом з України регулюються Законом України від 04.02.1994р. №3929-ХІІ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (в редакції, що діяла на момент надання дозволу на імміграцію в Україну; далі – Закон №3929-ХІІ) відповідно до ч.1-2 ст.2 якого визначено, що іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов`язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

За приписами ст.3 Закону №3929-ХІІ передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України від 07.06.2001р. №2491-Ш «Про імміграцію» (в редакції, що діяла на момент надання дозволу на імміграцію в Україну та прийняття оспорюваного рішення; далі – Закон №2491-Ш).

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону №2491-Ш імміграція – це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.

Дозвіл на імміграцію – рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Відповідно до ст.4 Закону №2491-Ш дозвіл на імміграцію надається в межах квоти на імміграцію.

Згідно з п.6 ч.2 ст.4 Закону №2491-Ш квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.

Статтею 6 Закону №2491-Ш визначено повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції і підпорядкованих йому органів.

Так, за приписами пунктів 2,3 ч.1 ст.6 Закону №2491-Ш спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи: перевіряють правильність оформлення щодо надання дозволу на імміграцію; виконання умов для надання такого дозволу; відсутність підстав для відмови у його наданні; приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються.

Стаття 9 Закону №2491-Ш встановлює умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання дозволу на імміграцію. Так, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції - за місцем їх проживання.

Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо, тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.

Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1)три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває у шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію та інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров`я.

Крім зазначених документів, зокрема, подаються для осіб, зазначених у пункті 3 ч.3 ст.4 цього Закону, - документи, які підтверджують, що вони або хоча б один з їх батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України відповідно до ст.5 Закону України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, УРСР.

У разі не подання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.

Також, статтею 12 Закону №2491-Ш встановлено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захист прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002р. №1983 ( далі – Порядок №1983).

Згідно до пунктів 21-22 наведеного Порядку №1983 передбачено, що дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України “Про імміграцію”, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

За приписами п.23 Порядку №1983 визначено, що ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

Аналіз наведених норм чинного законодавства у даних правовідносинах свідчить про те, що спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань імміграції (Державна міграційна служба) наділений як повноваженнями щодо надання іноземцям дозволу на імміграцію в Україну, так і скасування уже виданого такого дозволу з підстав, вичерпний перелік яких міститься у статті 12 Закону №2491-Ш шляхом прийняття відповідного рішення.

При цьому, прийняттю такого рішення повинна передувати відповідна процедура всебічного вивчення відповідачем поданих документів, зокрема, у тому числі і за поданням Служби безпеки України, а саме: у місячний строк відповідачем вивчаються матеріали такого подання; у разі потреби відповідачем запитується інформація у ініціатора подання та інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також і запрошуються для надання пояснень іммігрант стосовно якого розглядається це питання та тільки за результатами аналізу всієї зібраної інформації приймається відповідне рішення про прийняття якого протягом тижня повідомляється у тому числі і іммігрант стосовно якого воно прийняте.

Так, як вбачається зі змісту Висновку про скасування дозволу на імміграцію в Україну, затвердженого посадовою особою відповідача 28.10.2019р., а також і було підтверджено представником відповідача у судовому засіданні, підставою для прийняття оспорюваного рішення №54 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянина Латвії ОСОБА_1 було саме подання СБУ в Дніпропетровській області за вих. №45-дск, у якому повідомлялося про те, що позивач у 2011 році затримувався правоохоронними органами (Жовтневим РВ ДМУ ГУ МВС у Дніпропетровській області) в рамках кримінального провадження за ст.309 КК України (незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту) та під час проведення обшуків за адресою мешкання позивача була вилучена певна кількість наркотичних засобів, що є підставою для скасування дозволу на імміграцію в Україну згідно до вимог п.3,п.4 ст.12 Закону №2491-Ш (а.с.63-66,185-187).

Разом з тим, як встановлено судом у ході судового розгляду справи із наданих учасниками справи документів та підтверджено і представником відповідача, а також і видно зі змісту оспорюваного рішення №54, його було прийнято не за результатами вивчення подання СБУ (що є підставою для скасування відповідного дозволу за п.3, п.4 ст.12 Закону №2491-Ш), а за результатами проведеної відповідачем перевірки матеріалів справи позивача на підставі висновку органу міграційної служби від 28.10.2019р., а саме: на підставі наданих позивачем свідомо неправдивих відомостей (п.1 ч.1 ст.12 Закону №2491-Ш) – (а.с.10,63-65,185-187).

Також судом встановлено, що відповідачем при вивченні матеріалів не було запитано від правоохоронних органів жодної додаткової інформації стосовно затримання позивача з урахуванням того, що із відомостей від Служби безпеки України в Дніпропетровській області видно (з висновку відповідача від 28.10.2019р.), що позивач затримувався ще у 2011 році, а подання було складено у 2019 році (п.23 Порядку №1983); не було запрошено для надання пояснень і позивача стосовно якого розглядалося питання про скасування дозволу на імміграцію в Україну, яке було видане позивачеві ще у 2009 році (п.23 Порядку №1983), а також про прийняте рішення не було повідомлено іммігранта (позивача) протягом тижня після його прийняття (абз.2 п.23 Порядку №1983), таких доказів представником відповідача у ході судового розгляду справи надано не було навіть на вимогу суду.

Таким чином, вказане вище свідчить про недотримання відповідачем процедури прийняття оспорюваного рішення, передбаченої п.23 Порядку №1983.

Представник відповідача у ході судового розгляду справи також не змогла суду пояснити та спростувати будь-якими доказами встановлених судом фактів недотримання відповідачем при прийнятті оспорюваного рішення вимог п.23 Порядку №1983.

За таких обставин, враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що відповідачем при прийнятті оспорюваного рішення було порушено процедуру та порядок його прийняття, встановлену п.23 Порядку №198, а саме: щодо права позивача надавати пояснення щодо прийняття такого рішення, а також право на повідомлення позивача про прийняте рішення саме протягом тижня після його прийняття.

Тобто, відповідачем при прийнятті оспорюваного рішення порушене право позивача на участь у процесі прийняття оспорюваного рішення шляхом надання ним пояснень у спосіб, встановлений п.23 Порядку №1983 та, відповідно, зазначене є і порушенням вимог п.9 ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Окрім того, слід зазначити, що зміст оспорюваного рішення, як акту індивідуальної дії, який породжує у позивача відповідні права та обов`язки, не містить обов`язкових реквізитів його прийняття, а саме: не містить дати прийняття рішення (а.с.10,187) в порушення вимог як п.п.2.1.9, п.п.2.1.10 п.2.1, п.п.2.8.1 п.2.8 Інструкції з діловодства в апараті ДМС України, затвердженої наказом ДМС України від 21.11.2014р. № 320 (далі – Інструкція №320) за якими встановлено, що документи, які видаються на підставі актів органів державної влади (подання СБУ) вид акту, його автор, дата, номер, повна назва (заголовок); документ повинен містити обов`язкові для певного його виду реквізити, що розміщуються в установленому порядку, а саме: найменування установи – автора документа, назву виду документа (крім листів), дату, реєстраційний номер документа, заголовок до тексту, текст, підпис; датою документа є відповідно дата підписання, затвердження, прийняття, реєстрації або видання.

Тобто, аналіз вказаних норм свідчить про безпідставність твердження представника відповідача про те, що форма відповідного рішення не встановлена жодних законодавчим органом, оскільки вимоги до оформлення відповідачем письмових документів як суб`єктом владних повноважень, у тому числі і оспорюваного рішення як акту індивідуальної дії, встановлені вищенаведеними нормами Інструкції №320.

Разом з тим, прийняте відповідачем як суб`єктом владних повноважень оспорюване рішення є актом індивідуальної дії, проте, вказане оспорюване рішення не відповідає вищенаведеним вимогам Інструкції №320, оскільки не містить дати його прийняття, а, відповідно, відсутність дати його прийняття (підписання, видання) позбавляє його юридичної значимості.

Окрім того, відсутність дати прийняття акту індивідуальної дії порушує принцип правової визначеності, оскільки позбавляє можливості перевірки строку його прийняття, строки направлення (вручення) його іммігранту, а, відповідно, і строки його оскарження та подальшого виконання, які встановлені нормами чинного законодавства.

Також слід зазначити, що судом враховується і те, що подання Служби безпеки України в Дніпропетровській області за вих.№45-дск від 08.08.2019р. фактично не було підставою для прийняття оспорюваного рішення №54 про скасування дозволу на імміграцію в Україну позивача про що свідчить і зміст Висновку від 28.10.2019р. (а.с.63-65, 185-186), а скасування дозволу відповідачем за оспорюваним рішенням відбулося на основі переоцінки відповідачем наданих позивачем документів ще у 2009 році (за якими був уже наданий позивачеві відповідний дозвіл на імміграцію в Україну) без вжиття заходів для направлення запитів до відповідних органів та без отримання відповідачем будь-яких додаткових документів, які б свідчили про надання позивачем свідомо неправдивих відомостей, що є безпідставним, необґрунтованим та жодними доказами не підтвердженим відповідачем.

При цьому, судом не може бути визнано в якості свідомого подання позивачем неправдивих відомостей (про що зазначає відповідач у Висновку від 28.10.2019р.) щодо зазначення прізвища батька позивача російською мовою « ОСОБА_3 » у свідоцтві про народження позивача, виданому Латвійською РСР 13.04.1968р. та зазначення прізвища у його паспорті громадянина Латвії – « ОСОБА_4 », оскільки позивач не є видавцем наведених документів, а відповідно, зазначене не може свідчити про свідомо неправдиві відомості, які офіційно були видані державою Латвії, а, відповідач, в свою чергу, зобов`язаний був перевірити такі відомості шляхом надіслання запитів до відповідних органів під час надання дозволу на імміграцію в Україну ще у 2009 році, у тому числі і повинен був вжити заходів щодо проведення лінгвістичної експертизи щодо правильності написання прізвища позивача українською та латиською мовою, проте, відповідачем таких доказів вжито не було, а тому висновки відповідача щодо надання позивачем свідомо неправдивих відомостей, які полягають у правильності написання прізвища позивача російською, латиською та українською мовами, жодними належними, достатніми та достовірними доказами не підтверджені з урахуванням вимог ст.ст.72-77 Кодексу адміністративного судочинства України.

В той же час, фактично проаналізовані судом зміст наявних в матеріалах справи копії свідоцтва про народження позивача та копія паспорта позивача, які подавалися позивачем у тому числі і для надання дозволу на імміграцію в Україну ще у 2009 році, містять лише розбіжності у написанні прізвища позивача російською мовою – « ОСОБА_3 », українською мовою – ОСОБА_3 », латиською мовою – ОСОБА_7 ( ОСОБА_4 ) (а.с.11-13,59-62,120-128) та наведені розбіжності у правильності написання прізвища позивача не можуть бути розцінені судом як подання позивачем свідомо неправдивих відомостей з урахуванням того, що відповідачем таких доказів (належних, достатніх та допустимих) суду не надано.

При цьому, слід зазначити, що позивачем під час подання заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну відділом іноземних перекладів Дніпропетровської торгово-промислової палати надавалася Довідка щодо написання прізвища позивача « ОСОБА_4 » - латиською мовою, « ОСОБА_3 » - українською мовою, « ОСОБА_3 » - російською мовою, яка міститься в особовій справі позивача (а.с.129), однак не була врахована відповідачем ні при наданні позивачеві дозволу на імміграцію в Україну у 2009 році, ні при проведенні перевірки матеріалів відповідачем 28.10.2019р. (згідно висновку відповідача), причини не врахування вказаної довідки представник відповідача не пояснив.

Також із зазначеного питання щодо розбіжностей та правильності написання прізвища позивача латиською мовою – « ОСОБА_4 », судом враховується експертний висновок Українського бюро лінгвістичних експертиз за №056/56-1 від 20.02.2020р., де вказано, що документальні записи імен, прізвищ повинні мати закінчення відповідно до граматичної системи латиської мови. Згідно з цими правилами запис прізвища – ОСОБА_3 у транскрипції з його російської форми « ОСОБА_3 » набуває форми ОСОБА_7 , яка в українській транслітерації перетворюється на « ОСОБА_4 », а тому записи прізвища – ОСОБА_4 – « ОСОБА_3 » (російською мовою у свідоцтві про народження позивача), « ОСОБА_7 » (у паспорті громадянина Латвійської Республіки) у наданих документах є ідентичними (а.с.92).

Зазначені наведені відомості відповідачем не спростовані жодними належними, достатніми та достовірними доказами у відповідності до вимог ст.ст.72-77 Кодексу адміністративного судочинства України.

За викладених обставин, судом не було встановлено тієї обставини, що з боку позивача було допущено порушення (подання свідомо неправдивих відомостей) при поданні документів для отримання дозволу на імміграцію в Україну у 2009 році, а відповідачем зазначені твердження жодними доказами не підтверджено, надані позивачем докази не спростовані відповідачем у ході судового розгляду справи у встановленому законодавством порядку.

При цьому, судом враховується і те, що навіть якщо дозвіл на імміграцію в Україну позивачеві було надано через помилки чи зловживання посадових осіб суб`єкта владних повноважень, перекладати тягар вкрай негативних наслідків такої помилки або зловживання на особу (позивача у справі) є неприпустимим.

Аналогічна правова позиція узгоджується із позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 18.04.2018р. у справі №820/2262/17, яка є обов`язковою до застосування згідно до вимог ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що оспорюване рішення №54 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянина ОСОБА_5 повністю ґрунтується на сумнівах та припущеннях, жодними належними доказами не підтверджені, а тому у адміністративного суду відсутні будь-які правові підстави для того, щоб вважати його законним та обґрунтованим.

За приписами ч.1 ст.73 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи – ч.1 ст.75 наведеного Кодексу.

Згідно ч.1 ст.76 Кодексу, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, відповідачем, як суб`єктом владних повноважень не доведено перед судом правомірності прийняття оспорюваного рішення, оскільки не надано переконливих доказів, які покладені в його основу з урахуванням встановлених судом обставин та аналізу норм законодавства, які не були дотримані відповідачем при прийнятті спірного рішення, таких доказів суду не надано.

Є безпідставними і посилання представника відповідача на те, що оспорюване рішення було прийнято на підставі подання Служби безпеки України в Дніпропетровській області №45-дск від 08.08.2019р., оскільки проаналізовані судом надані копії документів, а також і зміст оспорюваного рішення не містить посилань саме на скасування дозволу з підстав, встановлених п.3, п.4 ст.12 Закону №2491-Ш (щодо подання СБУ), а дозвіл був скасований з підстав, встановлених п.1 ч.1 ст.12 Закону №2491-Ш (свідоме подання іммігрантом неправдивих відомостей), що свідчить про те, що перевірка (вивчення) матеріалів за поданням Служби безпеки України не проводилась відповідачем у спосіб та у порядку, встановленому п.21- п.24 Порядку №1983.

Доводи відповідача про те, що зазначення прізвища позивача у поданих документах – « ОСОБА_3 » російською мовою - у свідоцтві про народження позивача; « ОСОБА_4 » - у паспорті позивача як громадянина Латвії, які офіційно видані Латвійською Республікою є свідомо неправдивими відомостями, які надав позивач, жодними належними доказами відповідачем не підтверджені у відповідності до вимог ст.ст.72-76 Кодексу адміністративного судочинства України.

Також судом не можуть бути покладено в основу прийняття даного судового рішення посилання відповідача на те, що 08.01.2020р. до відповідача надійшов лист із прокуратури Автономної Республіки Крим від 13.12.2019р., у якому повідомлялося про здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні №420190100000000075 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України відносно позивача, оскільки зазначені обставини не були покладені в основу оспорюваного рішення згідно змісту висновку відповідача від 28.10.2019р. (а.с.63-65, 185-186), таких доказів суду відповідачем не надано, а, відповідно, відповідач не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення виходячи з вимог абз.2 ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України.

Адміністративним судом критично надається оцінка доводам представника відповідача про те, що відповідачем правомірно був прийнятий у роботу лист СБУ №45-дск та здійснено перевірку законності видачі дозволу на імміграцію в Україну позивачеві, оскільки, фактично, як встановлено судом, що не спростовано представником відповідача жодними доказами, перевірка інформації, зазначеної СБУ у наведеному поданні не здійснювалася, а, відповідно, не була підставою для прийняття оспорюваного рішення за приписами п.3, п.4 ст.12 Закону №2491-Ш про що свідчить як зміст оспорюваного рішення, так і підтверджено представником відповідача у судовому засіданні.

Є необґрунтованим і твердження відповідача про те, що експертний висновок №056/56-1 від 20.02.2020р. не відповідає вимогам ч.1, ч.6 ст.101 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки, по-перше, повноваження на оцінку наданих доказів учасниками справи відповідно до процесуальних норм наведеного Кодексу має лише суд, який розглядає справу, а не відповідач; по-друге, вказаний експертний висновок оцінюється судом не в межах ст.101 Кодексу адміністративного судочинства України, так як судом судова експертиза у межах розгляду даної справи не призначалась, а даний експертний висновок оцінюється судом як належний доказ, який містить інформацію щодо предмета доказування (написання прізвища позивача – ОСОБА_3 (українською мовою), ОСОБА_3 – (російською мовою), ОСОБА_4 (латиською мовою), що, у даному випадку, є предметом цього спору з урахуванням вимог ч.1 ст.73 Кодексу адміністративного судочинства України.

Також, представник відповідача не змогла пояснити та підтвердити належними доказами факту повідомлення позивача про прийняте рішення протягом тижня після його прийняття, що передбачено п.23 Порядку №1983, таких доказів на вимогу суду відповідачем надано не було.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Перевіривши правомірність та обґрунтованість прийняття оспорюваного рішення з урахуванням вимог ч.2 ст.2 наведеного Кодексу, суд приходить до висновку, що проаналізовані судом обставини та підстави, які були обрані для прийняття оспорюваного рішення свідчить про те, що відповідач при його прийнятті діяв не у спосіб та не у порядку, передбаченому Конституцією та законами України, необґрунтовано, без врахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, зокрема, без урахування права позивача на участь у процесі прийняття рішення, яке передбачене як п.23 Порядку №1983, так і п.9 ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України.

За викладених обставин, суд приходить до висновку, що відповідачем при прийнятті оспорюваного рішення були допущені порушення прав та інтересів позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання протиправним та скасування оспорюваного рішення №54 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Між тим, позовні вимоги позивача про визнання дійсною Посвідки на постійне проживання типу НОМЕР_1 від 20.06.2013р. із внесенням відповідних змін до Єдиного державного демографічного реєстру з використанням відомчої інформаційної системи ДМС задоволенню не підлягають, оскільки, по-перше, вказані позовні вимоги необґрунтовані жодними нормами матеріального права та доказами; по-друге, такий спосіб захисту права як визнання посвідки дійсною не віднесено до способів судового захисту за приписами ч.1 ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України; по-третє, належним та ефективним способом захисту порушеного права у даних правовідносинах є саме визнання судом протиправним та скасування оспорюваного рішення, наслідком виконання якого і буде відновлення відповідної посвідки на постійне проживання в Україну позивача виходячи з вимог ст.14 Кодексу адміністративного судочинства України, ст.129-1 Конституції України.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовної вимоги в частині визнання судом посвідки на постійне проживання типу НОМЕР_1 від 20.06.2013р. із внесенням відповідних змін до Єдиного державного демографічного реєстру з використанням відомчої інформаційної системи ДМС дійсною позивачеві слід відмовити.

Окрім того, слід також зазначити, що судом не приймається до уваги та відхиляються вимоги позивача, викладені у позові, щодо необхідності адміністративним судом з приводу перевищення посадовими особами відповідача своїх повноважень, що є кримінально караним діянням, передбаченим ст.365 КК України, порушити провадження з огляду на те, що до повноважень адміністративного суду не віднесено розгляд справ за правилами кримінального провадження, а, відповідно, адміністративний суд і не наділений повноваженнями порушувати кримінальні провадження згідно до вимог ст.ст.2,19 Кодексу адміністративного судочинства України.

Приймаючи до уваги все вищевикладене, суд приходить до висновку про часткове задоволення даного адміністративного позову.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що відповідно до ч.3 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Виходячи з наведеного, слід стягнути з бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 420,40 грн. понесені позивачем за квитанціями №0.0.1594742977.1 від 24.01.2020р. (а.с.28) – (виходячи із розрахунку однієї задоволеної позовної вимог немайнового характеру із заявлених двох – 840,80х2) з урахуванням часткового задоволення позову та вимог ч.3 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 205, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення №54, визнання дійсною посвідки – задовольнити частково.

Визнати протиправними та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області №54 про скасування дозволу на імміграцію в Україну видане громадянину ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У задоволенні іншої частини позовних вимог – відмовити.

Стягнути з Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (49000, м. Дніпро, вул. В. Липинського, буд.7, код ЄДРПОУ 37806243) на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_7 ) – судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 420 грн. 40 коп. (чотириста двадцять грн. 40 коп.).

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, або протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення (у разі оголошення в судовому засіданні лише вступної та резолютивної частини рішення) відповідно до вимог ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України та у порядку, встановленому п.п.15.1 п.15 Розділу УІІ Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

На період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, з метою запобігання поширенню корона вірусної хвороби (COVID-19), строк подання апеляційної скарги на рішення суду продовжується на строк дії такого карантину згідно до п.3 розділу УІ Прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне судове рішення складено – 28.05.2020р.

Суддя С.О. Конєва