Рішення № 89472315, 27.05.2020, Снігурівський районний суд Миколаївської області

Справа № 485/1831/19

Провадження № 2/485/91/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2020 року м.Снігурівка

Снігурівський районний суд Миколаївської області у складі:

головуючого судді Квєтка І.А.,

секретар судового засідання Шеремет Ю.Є.,

за участю позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м.Снігурівка у режимі відеоконференції з Дніпровським апеляційним судом у м. Дніпрі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автокредит Плюс" про визнання договору недійсним та стягнення коштів,

встановив:

У листопаді 2019 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ТОВ "Автокредит Плюс", в порядку захисту прав споживача, про визнання договору недійсним та стягнення коштів. Свої вимоги позивач мотивував таким.

25 жовтня 2013 року між ним та ТОВ "Автокредит Плюс" було підписано Заяву про приєднання до публічного договору про надання фінансового лізингу №NK00A! НОМЕР_1 , за умовами якого, відповідач надав йому у лізинг авто марки Mazda, 2005 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , строком на 60 місяців з правом дострокового погашення з обов`язковим щомісячним платежем у розмірі 3047,5грн. та авансовим платежем у розмірі 20% від вартості автомобіля у розмірі 16600,00грн.

Цієї ж дати між ним та представником відповідача було підписано акт приймання-передачі як додаток №1 до договору лізингу та графік погашення як додаток №2 до договору лізингу. Дата підписання 15 листопада 2013 року.

Для здійснення платежів за договором лізингу в ПАТ КБ "Приватбанк" було відкрито транзитний рахунок № НОМЕР_3 .

Вважає, що повністю виконав свої взяті зобов`язання, оскільки з врахуванням отриманої в АТ КБ "Приватбанк" виписки по кредиту на авто з пробігом, сума внесених коштів всього становить 109165,07грн. та оскільки він є військовослужбовцем, учасником АТО, нарахування ТОВ "Автокредит Плюс" відсотків та штрафних санкцій (пені) є необгрунтованим.

Крім того, позивач вважає, що спірний договір не відповідає діючому законодавству та порушує права позивача лізингоотримувача як споживача, підписаний під впливом обману, приховуванням істотних умов договору, є несправедливим, а також при укладенні останнього сторонами не додержано вимог про нотаріальне посвідчення останнього.

На підставі викладеного, позивач просить визнати недійсним договір фінансового лізингу від 25 жовтня 2013 року №NK00A!40302834, укладений між ним та ТОВ "Автокредит Плюс" та стягнути з відповідача 109165,07грн. сплачених на виконання договору.

18 грудня 2019 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, згідно якого відповідач позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні, пославшись на те, що позивачем пропущено строк позовної давності звернення до суду з вказаним позовом, оскільки договір лізингу між сторонами укладено 25 жовтня 2013 року, а позивачем подано позов 07 листопада 2019 року. Зазначив, що договір укладений відповідно до цивільного законодавства та ЗУ «Про фінансовий лізинг». Крім того, позивач передчасно просить застосувати односторонню реституцію щодо повернення сплачених на виконання договору коштів утримуючи у себе об`єкт лізингу, та без вирахування коштів, які є платою за користування наймачем майном (вх. № 8748/19-вх. 18,12.2019).

В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав та просив суд позов задовольнити з підстав, зазначених у позові.

Представник відповідача просив застосувати строки позовної давності, який минув 07 листопада 2019 року та відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог за їх безпідставності.

Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, суд дійшов до таких висновків.

Судом встановлено, що 25 жовтня 2013 року ОСОБА_1 шляхом підписання заяви про приєднання до публічного договору № NK00A!40302834 уклав з ТОВ "Автокредит Плюс" договір фінансового лізингу (далі - Договір) строком на 60 місяців (а.с.5).

За умовами Договору, 15 листопада 2013 року товариство передало ОСОБА_1 у платне володіння та користування автомобіль марки Mazda, 2005 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , оціночною вартістю 101500,00грн. (а.с.6). Позивач зобов`язався сплачувати щомісячні платежі та інші виплати, по закінченню строку лізингу набував право власності на автомобіль.

Як вбачається з виписки по кредитному договору № NK00A!40302834 від 25 жовтня 2013 року, наданою АТ КБ "ПриватБанк", за період з 26 жовтня 2013 року по 25 жовтня 2019 року ОСОБА_1 на виконання договору сплачено ТОВ "Автокредит Плюс" 109165,07грн. (а.с. 15-24). Заперечень щодо розміру внесених коштів відповідач не мав.

Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансови лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов`язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи з аналізу норм чинного цивільного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, про що свідчить зміст договору з урахуванням правил статті 628 ЦК України.

За імперативним положенням статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Отже, оспорюваний договір, підписаний сторонами, є в цілому нікчемним, тобто розглядається з точки зору права як такий, що юридично не мав місця, не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов`язані з його недійсністю. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов`язань, що в ньому закріплені.

Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України в постанові від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1551цс16, щодо обґрунтованості застосування до спірних правовідносин норми статті 799 ЦК України, надавши оцінку відсутності нотаріального посвідчення спірного договору в розумінні частини першої статті 220 цього Кодексу, Верховним Судом не встановлено підстав відступити від зазначеного правового висновку, який є обов`язковим у цій справі.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

При цьому, суд враховує правовий висновок, викладений Великою Палатою Верховного Суду у пунктах 94, 95 постанови від 04 квітня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), відповідно до якого визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Зважаючи на наведене, оскільки оспорений позивачем правочин є нікчемним (недійсним за законом) відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання його судом недійсним.

Разом з тим, згідно ст.216 ЦК України у зв`язку з нікчемністю договору через недотримання його форми застосуванню підлягає двостороння реституція, в силу якої вимога ОСОБА_1 про повернення грошових коштів в розмірі 109165,07 грн. є обґрунтованою.

Однак, під час розгляду справи представником ТОВ"Автокредит Плюс" подано заяву про застосування строку позовної давності.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки.

Відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

За загальним правилом, позовна давність застосовується лише за доведення обгрунтованості позовних вимог.

Судом встановлено, що позивач про порушення свого права дізнався (міг дізнатися) 25 жовтня 2013 року, в момент укладення між ним та ТОВ "Автокредит Плюс" договору, дійсність якого позивач оспорив в подальшому з підстав порушення відповідачем вимог Закону України "Про захист прав споживачів", ЦК України. Крім того, саме 15 листопада 2013 року почалося виконання договору (здійснений перший платіж, передано автомобіль).

Разом з тим, з позовною заявою до суду про визнання кредитного договору недійсним позивач звернувся лише 07 листопада 2019 року, пропустивши таким чином визначений ст.257 ЦК України трирічний строк позовної давності, питання про поновлення якого позивач перед судом не порушував. Поважних причин пропущення позовної давності, судом не встановлено.

Згідно ч.ч.3, 4 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За такого, в задоволенні позову позивачу слід відмовити в зв`язку зі спливом строку позовної давності.

Доводи сторони позивача з приводу того, що про порушене право позивачу стало відомо лише у 2019 року, з моменту звернення ТОВ "Автокредит Плюс" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу, а тому саме з настанням цих обставин почався перебіг позовної давності, суд не бере до уваги, оскільки дані обставини не пов`язані з початком перебігу позовної давності.

Керуючись ст. ст. 4, 13, 81, 141, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ухвалив:

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автокредит Плюс" про визнання недійсним договору та стягнення коштів, - залишити без задоволенння.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду або через Снігурівський районний суд, який обчислюється з дня складення повного судового рішення, з урахуванням пункту 3 розділу ХІІ «Прикінцеві положення» ЦПК України.

Суддя

Повний текст рішення суду складено 27.05.2020 року.