Рішення № 89432206, 25.05.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

1/842

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 травня 2020 року м. Київ № 640/5009/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві

про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (надалі - відповідач), адреса: 04053, місто Київ, вулиця Бульварно-Кудрявська, будинок 16, в якій позивач просить

- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо відмови в призначенні позивачу пенсії за вислугу років згідно статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ (в редакціях Законів України від 05 жовтня 1995 року №358/95-ВР та від 12 липня 2001 року №2663-ІІІ);

- скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 10 жовтня 2019 року №238112/03 про відмову у призначенні позивачу пенсії за вислугу років згідно статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ (в редакціях Законів України від 05 жовтня 1995 року №358/95-ВР та від 12 липня 2001 року №2663-ІІІ);

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві провести обчислення позивачу пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ (в редакціях Законів України від 05 жовтня 1995 року №358/95-ВР та від 12 липня 2001 року №2663-ІІІ) з 19 вересня 2019 року, тобто з дати звернення, виходячи із розрахунку 90% від суми місячного (чинного) заробітку, обчисленого за останні 24 місяця роботи, а в подальшому довічно здійснювати належні позивачу виплати пенсії за вислугу років щомісячно без обмеження максимального розміру пенсії.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що він звернувся до відповідача з заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року, проте, рішенням від 10 жовтня 2019 року у задоволенні його заяви відмовлено, у зв`язку з відсутністю необхідного стажу роботи, що дає право на пенсію.

Позивач з вказаними діями відповідача не погоджується, що стало підставою для його звернення до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що у позивача відсутній необхідний стаж за вислугу років станом на день звернення з заявою про призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року.

Також, представник відповідача послався й на те, що до вказаних правовідносин не застосовуються положення Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року.

Стосовно призначення пенсії за вислугу років у розмірі 90% від суми місячного (чинного) заробітку з урахуванням розміру виплат, представник відповідача зазначив, що чинним законодавством передбачено призначено пенсії за вислугу років, виходячи із 60% від заробітної плати за будь-які 60 календарних місяців такої роботи підряд перед зверненням за пенсією.

Щодо позовних вимог в частині нарахування та виплати пенсії без обмеження максимальним розміром, представник відповідача зазначив, що вказані вимоги також є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки чинним законодавством передбачено обмеження максимальним розміром пенсії у 10 прожиткових мінімумів, встановлених для осіб, які втратили працездатність.

З огляду на вищевикладене, просив у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 березня 2020 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Як вбачається з наданої суду копії трудової книжки та копії диплому спеціаліста серії НОМЕР_1 з додатком до нього (Т.1, арк. 19-24, 25,26-32) ОСОБА_1 :

- з 01 вересня 1996 року по 13 червня 2001 року навчався у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, отримав вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» та здобув кваліфікацію юриста;

- з 04 липня 2001 року по 20 травня 2002 року працював на посаді помічника прокурора Жовтневого району міста Кривого Рогу Дніпропетровської області;

- з 21 травня 2002 року по 28 січня 2005 року працював на посаді помічника прокурора міста Кривого Рогу Дніпропетровської області;

- з 31 січня 2005 року по 30 жовтня 2019 року працював на посадах прокурора відділів управлінь Генеральної прокуратури України.

- з 30 жовтня 2019 року звільнений з посади, яку обіймав на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

19 вересня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві з заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ (в редакціях Законів України від 05 жовтня 1995 року №358/95-ВР та від 12 липня 2001 року №2663-ІІІ) у розмірі 90% від суми місячного заробітку без обмежень граничного розміру.

Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 24 вересня 2019 року НОМЕР_2 ОСОБА_1 відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років згідно заяви від 19 вересня 2019 року.

Листом від 10 жовтня 2019 року №238112/03 (Т.1, арк. 14) Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повідомило позивача про відсутність правових підстав для призначення пенсії за вислугу років у зв`язку з відсутністю необхідної вислуги у 24 роки відповідно до Закону України «Про прокуратуру». Також, у листі зазначено, що відповідно до статті 86 вказаного Закону прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше з 1 жовтня 2018 року по 30 вересня 2019 року - 24 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років. Управлінням розглянуто подані документи, згідно яких загальний страховий стаж складає 22 роки 9 місяців 11 днів, вислуга років - 18 років 1 місяць 27 днів, в тому числі робота на посадах прокурора - 18 років 1 місяць 27 днів.

Вважаючи протиправними дії відповідача щодо відмови у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ (в редакціях Законів України від 05 жовтня 1995 року №358/95-ВР та від 12 липня 2001 року №2663-ІІІ), позивач звернувся до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Так, 15 липня 2015 року набрав чинності Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (надалі - Закон України від 14.10.2014 №1697-VII).

У зв`язку з набранням чинності вказаним Законом втратили чинність положення статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ, в частині визначення осіб, які мають право на призначення пенсії за вислугу років та розміру такої пенсії.

Натомість, статтею 86 Закону України від 14.10.2014 №1697-VII визначено підстави та порядок призначення пенсії за вислугу років.

Відповідно до частини 1 статті 86 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше: з 1 жовтня 2018 року по 30 вересня 2019 року - 24 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років.

Абзацами 1 та 7 частини 6 статті 86 Закону України від 14.10.2014 №1697-VII передбачено, що до вислуги років, що дає право на пенсію згідно з цією статтею, зараховується час роботи на посадах прокурорів (в тому числі адміністративних) органів прокуратури, стажистами, на посадах помічників і старших помічників прокурорів; половина строку навчання на юридичних факультетах вищих навчальних закладів денної форми навчання.

Як було встановлено судом на момент звернення до відповідача із заявою про призначення пенсії позивач мав безперервний стаж роботи в органах прокуратури (починаючи з 04 липня 2001 року до 31 серпня 2019 року) - 18 років 1 місяць 27 днів.

При цьому, відповідно до наявної в матеріалах справи копії диплома, навчався у період з 01 вересня 1996 року по 13 червня 2001 року на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка на денній формі навчання (4 роки 9 місяців 13 днів), тобто половина строку навчання становить 2 роки 4 місяці 21 день.

Таким чином, загальна вислуга років на день звернення з заявою про призначення пенсії позивача склала 20 років 6 місяців 18 днів, але, як вбачається з матеріалів справи, відповідач не зарахував до вислуги років позивача половину строку навчання - 2 роки 4 місяці 21 день, зазначивши, що вислуга років позивача становить 18 років 1 місяць 27 днів, що суперечить чинному законодавству.

В той же час, суд зазначає, що враховуючи вищевказані положення статті 86 Закону України від 14.10.2014 №1697-VII, загальна вислуга років позивача, яка дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до вказаного Закону, на час його звернення до відповідача є недостатньою для призначення пенсії за вислугу років, оскільки складає менше, ніж 24 роки.

Слід зазначити, що виходячи із дії законів в часі, на правовідносини, що виникли, має поширюватися дія Закону України від 14.10.2014 №1697-VII, а не положення статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ, який втратив свою чинність на час звернення позивача із заявою про призначення пенсії.

Обґрунтовуючи наявність права на призначення пенсії на підставі положень статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ позивач виходить з того, що вказана норма права (в редакціях Законів України від 05 жовтня 1995 року №358/95-ВР та від 12 липня 2001 року №2663-ІІІ) діяла під час його роботи в органах прокуратури. Подальша зміна правового регулювання питань призначення пенсій прокурорам, зокрема, прийняття Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII, що призвело до збільшення необхідного стажу для призначення пенсії та зменшення розміру пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, свідчить про звуження змісту та обсягу існуючих прав, що прямо суперечить положенням Конституції України.

З такими доводами суд не погоджується з наступних підстав.

Відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ, яка діяла в редакції Закону з 26 липня 2001 року (в редакції Закону України від 12 липня 2001 року №2663-ІІІ) до 01 жовтня 2011 року (в редакції Закону України №3668-VI від 08 липня 2011 року), прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.

Наведене в сукупності свідчить, що у прокурорів та слідчих, які в період часу з 26 липня 2001 року до 01 жовтня 2011 року мали стаж роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі зазначеної норми права. При цьому, таке право у зазначених осіб виникло незалежно від того, чи фактично воно було реалізовано шляхом звернення до органів Пенсійного фонду України з заявою про призначення пенсії.

Відповідно до статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 58 Конституції України передбачено, що Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Наведене дозволяє дійти висновку, що у разі, якщо в подальшому у чинному законодавстві відбуваються зміни щодо правового регулювання призначення пенсії за вислугу років, які підвищують, зокрема, необхідний стаж для призначення пенсії, зменшують розмір пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, то такі зміни звужують зміст та обсяг існуючих прав зазначеної категорії осіб (в яких таке право раніше виникло).

В той же час, позивач у період часу з 26 липня 2001 року по 01 жовтня 2011 року не мав необхідного стажу роботи для призначення пенсії, а отже у позивача не виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ (у вказаній редакції).

Зважаючи на те, що позивач не набув права на пенсію за вислугу років, то неможливо стверджувати і про звуження його змісту та обсягу, оскільки положення Конституції України, на які посилається позивач, вказують на неприпустимість звуження змісту та обсягу вже існуючого права.

До такого правового висновку дійшов й Верховний Суд України у своїй постанові від 24 травня 2016 року в справі №33/6710/15-а, а також Верховний Суд у постанові від 20 лютого 2018 року у справі №372/2909/17 та постанові від 21 лютого 2018 року у справі №211/3177/17.

Стосовно посилань позивача на те, що він мав обґрунтовані очікування на отримання пенсії на умовах, що діяли на момент початку роботи, суд вважає за необхідне зазначити, що за правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у рішенні «Великода проти України» (№ 43331/12), законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.

У рішенні по справі «Ейрі проти Ірландії» Європейський суд з прав людини констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового (Airey v. Ireland № 6289/73). Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» (Kjartan Аsundsson v. Iceland № 60669/00). Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

Таким чином, оскільки судом встановлено, що стаж позивача за вислугу років недостатній для призначення пенсії на підставі статті 86 Закону України від 14.10.2014 №1697-VII, а в період дії статті 50-1 Закону України від 05.11.1991 №1789-ХІІ позивач не набув права на призначення пенсії за вислугу років, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані позивачем докази суд дійшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Зважаючи на те, що у задоволенні позовних вимог відмовлено, а матеріали справи не містять доказів понесення відповідачем судових витрат, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для компенсації судових витрат.

На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.

Суддя Н.В. Клочкова