Ухвала суду № 89403932, 25.05.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/3830/20

УХВАЛА

25 травня 2020 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Балан Я.В., розглянувши у порядку письмового провадження заяву Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради про вжиття заходів забезпечення позову по адміністративній справі №420/3830/20, за позовною заявою Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання протиправною та скасування постанови, -

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою звернувся Департамент праці та соціальної політики Одеської міської ради до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про:

визнання протиправною та скасування постанови Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) ВП№61661825 про відкриття виконавчого провадження про стягнення з боржника виконавчого збору від 27.03.2020 року.

22 травня 2020 року, через канцелярію Одеського окружного адміністративного суду від Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради надійшла заява про вжиття заходів забезпечення позову (вх.№19881/20 від 22.05.2020р.) шляхом заборони Південному міжрегіональному управлінню Міністерства юстиції (м. Одеса) вчиняти півні дії, а саме: здійснювати стягнення на підставі постанови про відкриття виконавчого провадження про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 16692,00 гривень від 27.03.2020 року, ВП№61661825.

В обґрунтування вищевказаного клопотання представником Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради зазначено, що виконання оскаржуваної постанови до моменту розгляду судом адміністративного позову департаменту - не є раціональним та може призвести до вжиття заходів згідно Закону України «Про виконавче провадження», а саме, що з департаменту може бути завчасно стягнуто кошти, які у випадку скасування постанов неможливо буде повернути.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для вжиття заходів забезпечення позову за заявою Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради, суд зазначає наступне.

Одним із головних принципів адміністративного судочинства, відповідно до ст.2 КАС України є принцип верховенства права. Відповідно до ст.3 Конституції України та ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права.

Забезпечення позову - це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, до вирішення адміністративної справи по суті позовних вимог, визначених Кодексом адміністративного судочинства України, заходів щодо створення можливості реального виконання у майбутньому рішення суду, якщо його буде прийнято на користь позивача.

Відповідно до ч.1 ст.150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Згідно з ч.2 ст.150 КАС України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо:

1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або

2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Подання позову, а також відкриття провадження по адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб`єкта владних повноважень, якщо суд не застосував відповідні заходи забезпечення позову.

У свою чергу, види забезпечення позову визначає стаття 151 КАС України, за змістом частини першої якої позов може бути забезпечено, зокрема, зупиненням дії індивідуального акта, забороною відповідачу вчиняти певні дії, зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Частиною другою цієї ж статті КАС України передбачено, що суд може застосувати кілька заходів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.

Отже, наведеними положеннями процесуального закону передбачено конкретні умови і підстави для застосування судом заходів забезпечення позову, при цьому, суд, вирішуючи це питання, повинен враховувати інтереси усіх учасників справи, а також оцінити можливі наслідки і їх вплив на права заінтересованих осіб.

Водночас, заходи забезпечення позову повинні бути нерозривно пов`язані з предметом позову і правами, про судовий захист яких іде мова, а заява, подана у порядку вказаних статей КАС України, повинна містити належні обґрунтування необхідності застосування таких процесуальних повноважень з поданням на їх підтвердження належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів.

Заходи забезпечення позову застосовуються для гарантування реального виконання у майбутньому судового рішення у випадку його ухвалення на користь позивача. Водночас для виконання таких заходів потрібно додержуватися щонайменше однієї з умов, визначених у частині другій статті 150 КАС України.

Зупинення дії, зокрема, індивідуального акта є винятковим заходом забезпечення позову виключно у випадку очевидних ознак протиправності такого акта та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду з позовом щодо такого акта.

Поряд із цим, стаття 152 КАС України встановлює невичерпний перелік реквізитів і змістовних вимог до такої заяви, у тому числі, спеціальні (предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову; захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності; інші відомості, потрібні для забезпечення позову).

Тобто, законодавець встановив обов`язок особи, яка звертається із заявою про забезпечення позову, навести обґрунтування необхідності застосування такого заходу й зазначити усі необхідні відомості для цього з поданням відповідних доказів, з яких би суд мав змогу достовірно встановити доцільність реалізації вказаного процесуального повноваження.

Суд враховує і те, що відповідно до статті 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту у національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ЄСПЛ у рішенні від 29.06.2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні ЄСПЛ від 31.07.2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настане подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Згідно з Рекомендацією №R (89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятою Комітетом міністрів Ради Європи 13 вересня 1989 року, рішення про вжиття тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов`язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов`язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акту; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв`язку з оскарженням адміністративного акту.

Відповідно ж до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Також, статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з усталеною практикою Суду (Рішення від 23.01.2014 у справі «East/West Alliance Limited» проти України) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» [ВП], заява N 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Перепьолкінс проти Латвії» [ВП], заява N 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року).

ЄСПЛ наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року та «Кушоглу проти Болгарії», заява №48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року).

Суд також нагадав, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена у цілому у структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», n. 50, Series A N 98).

Судом встановлено, що 27.03.2020 року, головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Щегловою Є.В., розглянуто заяву про примусове виконання постанови №60238286 від 07.10.2019 року про стягнення з боржника виконавчого збору у сумі 16692,00 гривень та відкрито виконавче провадження №61661825.

На думку Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради вищевказана постанова є протиправною, оскільки Департаментом праці та соціальної політики Одеської міської ради рішення Одеського окружного адміністративного суду по справі №420/6219/18 від 25.01.2019 року було виконано добровільно та у повному обсязі.

Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що викладені у заяві обставини у розрізі правової оцінки питань протиправності оскаржуваного індивідуального акту, підлягають з`ясуванню під час розгляду справи по суті.

Окремо варто звернути увагу, що на момент розгляду заяви, судом не виявлено очевидності ознак протиправності оскаржуваної постанови про відкриття виконавчого провадження щодо стягнення виконавчого збору. Посилання на відповідні норми чинного законодавства України щодо протиправності оскаржуваного акту не може вважатись його очевидною протиправністю.

Крім того, забороною Південному міжрегіональному управлінню Міністерства юстиції (м. Одеса) здійснювати стягнення на підставі постанови про відкриття виконавчого провадження про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 16692,00 гривень від 27.03.2020 року (ВП№61661825), судом фактично ухвалюється рішення без розгляду справи по суті, що не відповідає меті застосування правового інституту забезпечення позову.

Також слід зазначити, що наслідки від незабезпечення даного позову жодним чином не вплинуть на можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів Департамента праці та соціальної політики Одеської міської ради, оскільки, заявник не позбавлений можливості порушувати питання про відстрочення або розстрочення виконання оскаржуваної постанови у порядку, передбаченому статтею 33 Закону №1404-VIII, а у разі задоволення позову - звернутись за поверненням сплачених (стягнутих) коштів з Державного бюджету України згідно законодавства, зокрема, відповідно до Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України №787 від 03.09.2013 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25.09.2013 року за №1650/24182.

Тобто, позивач наділений іншими процесуальними можливостями (заява про відстрочення або розстрочення виконання постанови), окрім вжиття заходів забезпечення позову, а не вжиття заходів забезпечення позову не викликає реальної загрози невиконання чи ускладнення виконання можливого рішення суду про задоволення позову позивача.

Таким чином, враховуючи приписи вищенаведених положень актів національного законодавства, міжнародного права, суд дійшов висновку, що, у даному випадку, підстави для забезпечення даного позову шляхом заборони здійснювати стягнення на підставі оскаржуваної постанови - не виникли.

Даний правовий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові по справі №200/3887/19-а від 20 серпня 2019 року.

Враховуючи вищевикладене, здійснивши оцінку обґрунтованості доводів Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради щодо необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову, з урахуванням розумності та обґрунтованості вимог заявника щодо забезпечення позову, суд дійшов висновку, що дана заява про забезпечення позову задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 150 - 154, 243, 248, 256, 294 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

У Х В А Л И В:

У задоволенні заяви Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради (65017, м. Одеса, вул. Косовська 2Д, код ЄДРПОУ36290160) про вжиття заходів забезпечення позову по адміністративній справі №420/3830/20, за позовною заявою Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання протиправною та скасування постанови, шляхом заборони Південному міжрегіональному управлінню Міністерства юстиції (м. Одеса) вчиняти півні дії, а саме: здійснювати стягнення на підставі постанови про відкриття виконавчого провадження про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 16692,00 гривень від 27.03.2020 року, ВП№61661825 - відмовити.

Ухвала суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 256 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням приписів пп. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Я.В. Балан