Рішення № 89392492, 12.05.2020, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м. Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

12.05.2020Справа № 910/18119/19Господарський суд міста Києва у складі:

судді - Бондаренко Г. П.,

за участю секретаря - Лебович А. О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві матеріали господарської справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" (вул. Базарна, буд. 71, м. Одеса, Одеська область, 65020)

до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (вул. Грушевського, буд. 1 Д, м. Київ 1, 01001)

про визнання договору недійсним

За участі представників учасники справи:

Від позивача: Рогачова А. К. (ордер серія АА № 1017102 від 28.01.2020);

Від відповідача: Яковенко О. О. (довіреність № 6 від 03.03.2020).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" (далі позивач, товариство) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі по тексту - відповідач, Банк) про визнання недійсним договору поруки №4Т13262 И/П від 08.11.2016 та стягнення судових витрат у сумі 1921,00 грн.

Звертаючись до суду із даним позовом, позивач зазначає, що у зв`язку тривалим невиконанням банком умов пунктів 8, 10 договорів поруки Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" не мав на меті передати Товариству з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" документи, які свідчать про наявність забезпечення зобов`язань "старих боржників 1-10" у вигляді цінних для Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант", активів, а лише використовувало інформацію про такі активи для спонукання Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" укласти Кредитний договір №4Л16111Г від 08.11.2016 та договори поруки №4А13767И/И, №4Л14385И/П, №4Б12132И/П, №4А13837 И/П, №4Э11100И/П, №4Ф14296И/П, №4Т14381 И/П, №4Т13262И/П, №4Л14399И/П, №4Н13532Д/П з метою реалізації плану трансформації (на виконання вимог Національного Банку України), чим ввів Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" в оману, щодо істотних умов договору. У зв`язку з цим позивач просить визнати недійсним договору поруки №4Т13262 И/П від 08.11.2016, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" та Акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк".

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.12.2019 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи № 910/18119/19 ухвалено здійснювати у порядку загального позовного провадження та підготовче засідання у справі № 910/18119/19 призначено на 28.01.2020.

24.01.2020 через відділ канцелярії суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву у справі № 910/18119/19, в якому відповідач заперечував проти задоволення позовних вимог та просив суд витребувати у позивача докази/документи, на підтвердження мети та обставин укладення договору поруки № 4Т13262И/П від 08.11.2016, зокрема, але не виключно, відповідні рішення органів управління ТОВ «ЛЕКС ГРАНТ», що були підставою для укладення оспорюваного договору.

В судовому засіданні 28.01.2020 суд розглянув клопотання про витребування доказів, викладене у відзиві, та відмовив в його задоволенні, з підстав його невідповідності вимогам ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, про що зазначено у відповідному протоколі судового засідання. Також суд на місці ухвалив продовжити строк підготовчого провадження на 30 днів та відклав підготовче засідання на 10.03.2020, про що також зазначено в протоколі судового засідання.

06.02.2020 через відділ канцелярії суду від позивача надійшла заява про поновлення процесуального строку, встановленого судом на подачу доказів, в якому позивач просив суд врахувати поважність причин пропущеного процесуального строку, встановленого законом на подачу клопотання про витребування доказів, які підтверджуватимуть обставини позову, прийняти заяву про поновлення процесуального строку, встановленого законом на подачу клопотання про витребування доказів, які підтверджуватимуть обставини позову та прийняти клопотання про витребування доказів, що додається та розглянути його у межах справи № 910/18119/19.

07.02.2020 через відділ канцелярії суду від позивача надійшла відповідь на відзив (в порядку ст. 166 ГПК України).

В судовому засіданні 10.03.2020, суд порадившись на місці ухвалив, відмовити у задоволенні клопотання про поновлення процесуального строку для подання клопотання про витребування доказів та у задоволенні клопотання про витребування доказів, оскільки всупереч ст. 80, 81 Господарського процесуального кодексу України позивач не обґрунтував причин, з яких він не зміг подати клопотання про витребування доказів у встановлені строків, та не довів, що вживав заходи для отримання вказаного доказу, а також що наведене рішення Правління НБУ входить в предмет доказування у даній справі. Крім того, суд на місці ухвалив закрити підготовче провадження та призначив розгляд справи по суті на 07.04.2020.

07.04.2020 від відповідача засобами електронного зв`язку надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

В судове засідання 07.04.2020 учасники справи не прибули, у зв`язку з чим суд на місці ухвалив відкласти розгляд справи по суті на 12.05.2020.

08.04.2020 через засоби електронного поштового зв`язку від позивача надійшло клопотання про відкладення судового засідання.

12.05.2020 засобами електронного зв`язку від відповідача надійшли пояснення по справі, в яких відповідач заперечував проти задоволення позовних вимог з підстав їх недоведеності та необґрунтованості.

В судове засідання 12.05.2020 учасники справи прибули, позивач заявлені позовні вимоги підтримав в повному обсязі, відповідач проти задоволення позовних вимог заперечив.

В судовому засіданні 12.05.2020 року після дослідження доказів у справі, було заслухано дебати сторін у справі, та оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду про відмову у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши вступне слово позивача та відповідача, з`ясувавши обставини, на які позивач та відповідач посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, та дослідивши в порядку, визначеному в підготовчому засіданні у справі, докази, якими вони обґрунтовуються, Суд -

ВСТАНОВИВ:

Як підтверджено матеріалами справи, 08.11.2016 між позивачем, як позичальником, та відповідачем, як кредитором, було укладено кредитний договір №4Л16111Г (далі за текстом - кредитний договір), предметом якого було надання позивачеві відновлювальної кредитної ліні (кредит, що надається позичальнику частинами або повністю до дати, зазначеної в п. А.3 договору (08 жовтня 2025 року), у межах ліміту цього договору, у тому числі після часткового або повного погашення кредиту, таким чином, щоб фактична заборгованість за кредитом не перевищувала встановлений ліміт кредитного договору.

Ліміт кредитного договору складав 4500000000 (чотири мільярди п`ятсот мільйонів гривень00 коп.) на наступні цілі: фінансування поточної діяльності позивача.

Матеріали справи містять докази щодо перерахуванням банком 09.11.2016 року на рахунок позивача у справі кредитних коштів у розмірі 4 158 939 266 (чотири мільярди сто п`ятдесят вісім мільйонів дев`ятсот тридцять дев`ять тисяч двісті шістдесят шість) грн 73 коп., зокрема копію платіжного доручення № 7437559 згідно якого позичальник отримав кошти у вказаному розмірі для фінансування своєї поточної господарської діяльності у відповідності до умов кредитного договору № 4Л16111Г від 08.11.2019 року.

Позивач зазначає, що дії позивача з отримання кредитних коштів по кредитному договору №4Л16111Г від 08.11.2016 були направлені на залучення таких коштів для погашення зобов`язань «старих боржників» банку в рамках реалізації Плану «трансформації» кредитного портфелю Банку, ініційованого НБУ. Для виконання такого плану представники відповідача та позивача погодили відкриття відновлювальної кредитної лінії, шляхом укладання кредитного договору, у зв`язку з чим між позивачем та банком укладено кредитний договір № 4Л16111Г та договори поруки № 4А13767И/П, № 4Л14385И/П, № 4Б12132И/П, № 4А13837И/П, № 4Э1100И/П, № 4Ф14296И/П, № 4Т14381И/П, № 4Т13262И/П, № 4Л14399И/П, № 4Н13532Д/П, такі дії були направлені на отримання прибутку позивачем від реалізації активів, якими були забезпечені зобов`язання третіх осіб, за яких поручався позивач, або набуття права власності на них, так як зі слів банку сукупна вартість активів, що передані такими третіми особами в якості забезпечення своїх зобов`язань банку, у декілька разів перевищує заборгованість таких осіб перед банком.

Загальна сума зобов`язань, за які поручився позивач за вказаними вище договорами поруки складала 4 158 939 266, 73 грн. За твердженням позивача, позивач виконав зобов`язання як поручитель на загальну суму 4158939266, 73 грн., зокрема, за наступних боржників:

ТОВ «АПРІОРІ» за кредитними договорами №4А13767И від 27.11.2013 та № 4А14339И від 10.11.2014, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитами на умовах та в терміни, встановлені в кожному конкретному кредитному договорі, сплативши загалом 72 740 863,89 грн, що підтверджується платіжними дорученнями № 68 та 69 від 09.11.2016;

ТОВ «ЛЕТАРА» за кредитним договором №4Л14385И від 24.12.2014, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, встановлені в зазначеному кредитному договорі, сплативши 98 473 281,15 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 78 від 09.11.2016;

ТОВ «БАСКАРТ» за кредитними договорами: №4Б12132И від 10.05.2012, №4Б13247И від 17.04.2013, №4Б13520И від 23.08.2013, №4Б14162И від 17.02.2014 та №4Б15064И від 20.02.2015, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитами на умовах та в терміни, встановлені в кожному конкретному кредитному договорі, сплативши загалом 400 722 416,06 грн, що підтверджується платіжними дорученнями №71, 72, 73, 74 та 75 від 09.11.2016;

ТОВ «АТІС ТРЕЙД» за кредитним договором №4А13837И від 26.12.2013, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, встановлені в даному кредитному договорі, сплативши 451 014 498, 23 грн, що підтверджується платіжним дорученням №70 від 09.11.2016;

ТОВ «КОМПАНІЯ «ЕНЕРГОАЛЬЯНС» за кредитними договорами: №4Э11100И від 17.03.2011, №4Э13583И від 24.09.2013 та № 4Э13658И від 10.10.2013, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитами на умовах та в терміни, встановлені в кожному конкретному кредитному договорі, сплативши загалом 233 686 563, 32 грн, що підтверджується платіжними дорученнями № 88, 89 та 90 від 09.11.2016;

ТОВ «ФЛОРЕКС-ІНДАСТРІЗ» за кредитними договорами: №4Ф14296И від 04.09.2014, №4Ф14297И від 09.09.2014 та № 4Ф16010Д від 28.04.2016, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитами на умовах та в терміни, встановлені в кожному конкретному кредитному договорі, сплативши загалом 1 366 583 526,28 грн, що підтверджується платіжними дорученнями № 85, 86 та 87 від 09.11.2016.

ТОВ «ТЕМП ОЙЛ» за кредитним договором №4Т14381И від 16.12.2014, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, встановлені в даному кредитному договорі, сплативши 171 509 169,39 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 84 від 09.11.2016;

ТОВ «ТАМЕРСІС» за кредитними договорами №4Т13262И від 18.04.2013 та №4Т15022И від 22.01.2015, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитами на умовах та в терміни, встановлені в кожному конкретному кредитному договорі, сплативши загалом 97 481 319,69 грн, що підтверджується платіжними дорученнями № 82 та 83 від 09.11.2016;

ТОВ «ЛАЗУРНИЙ БЕРЕГ» за кредитними договорами №4Л14399И від 24.12.2014 та №4Л14400И від 24.12.2014, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитами на умовах та в терміни, встановлені в кожному конкретному кредитному договорі, сплативши загалом 587 777 106,30 грн, що підтверджується платіжними дорученнями № 76 та 77 від 09.11.2016;

ТОВ «НОРДІС ПЛЮС» за кредитними договорами: №4Н13532Д від 11.09.2013, № 4Н14030И від 21.01.2014 та №4Н14244И від 02.07.2014, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитами на умовах та в терміни, встановлені в кожному конкретному кредитному договорі, сплативши загалом 678 950 522, 42 грн, що підтверджується платіжними дорученнями № 79, 80 та 81 від 09.11.2016.

Сума отриманого від банку кредиту за кредитним договором співпадає із загальною сумою, що була погашена ТОВ «ЛЕКС ГРАНТ» за вищезазначеними договорами поруки.

Предметом оскарження у даній справі є договір поруки № 4Т13262И/П від 08.11.2016, який позивач просить визнати недійсним з підстав того, що його було укладено позивачем шляхом введення його в оману щодо існування у Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕМАРСІС» ліквідних активів та забезпечувальних договорів по кредитним договорам від 18.04.2013 № 4Т13262И (кредитний договір - 1) та від 22.01.2015 № 4Т15022И (кредитний договір 2), а отже введено в оману щодо можливості одержавння прибутку позивачем в результаті укладення оскаржуваного договору поруки.

Господарським судом досліджено зміст оспорюваного договору, зокрема, відповідно до п. 1 договору поруки № 4Т13262И/П від 08.11.2016, укладеного між сторонами, предметом договору є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «ТЕМАРСІС», як боржником, своїх зобов`язань за: кредитним договором від 18.04.2013 № 4Т13262И (кредитний договір - 1), а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору; кредитним договором від 22.01.2015 № 4Т15022И (кредитний договір 2), а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору2.

Згідно з п. 2 договору поруки № 4Т13262И/П від 08.11.2016 поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов`язку боржника за кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору. Пунктом 8 договору поруки № 4Т13262И/П від 08.11.2016 до поручителя, що виконав обов`язки боржника за кредитним договором, переходять всі права кредитора за кредитним договором і договорам застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов`язання.

Відповідно до п. 10 договору поруки № 4Т13262И/П від 08.11.2016 кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж 5 (п`яти) робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором.

Позивач зазначає, що п. 10 договору поруки № 4Т13262И/П від 08.11.2016 виконаний відповідачем не був, належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором передані відповідачем позивачу не були. Протягом періоду з грудня 2017 року по червень 2018 року ТОВ «ЛЕКС ГРАНТ» намагалося у судовому порядку отримати зазначені документи від банку, проте у задоволенні відповідних позовних вимог ТОВ «ЛЕКС ГРАНТ» було відмовлено.

За твердженням, позивача, банк ні в порядку встановленому договором поруки № 4Т13262И/П від 08.11.2016, ні за результатами розгляду судових спорів не надав позивачу документи, які б дали змогу позивачу звернути стягнення на активи, що забезпечували виконання зобов`язань «старих боржників» перед банком. Така поведінка відповідача, на думку позивача, свідчить про відсутність намірів у банку виконувати свої зобов`язання за договором поруки ні в момент його укладання ні протягом значного періоду після його укладення, що також свідчить про те, що банк свідомо ввів в оману ТОВ «ЛЕКС ГРАНТ».

Отже, договір поруки № 4Т13262И/П від 08.11.2016, на думку позивача, укладено з порушенням чинного законодавства, зокрема, на думку позивача, договір є таким, що вчинений під впливом введення в оману щодо істотних умов договору, що тягне за собою визнання його недійсним на підставі ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України.

Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує з підстав їх недоведеності, необґрунтованості, зокрема відповідач стверджує, що метою укладення кредитного договору № 4 Л16111Г було саме отримання кредитних коштів Товариством для фінансування своєї поточної діяльності, при цьому, кредитний договір не передбачав отримання коштів з метою погашення позивачем заборгованості інших суб`єктів підприємницької діяльності. При укладенні договору оспорюваного договору поруки № 4Т13262И/П від 08.11.2016 сторони не зазначали, що метою його укладення є отримання прибутку позивачем. Відповідач також зазначає, що позивачем не вказано, яких саме обставин стосувалося введення в оману позивача, не доведено наявності умислу в діях відвідача щодо введення позивача в оману (обман позивача відповідачем), істотності значення обставин, щодо яких особу введено в оману, що є підставою для відмови у позові.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У силу норм статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно 7 статті 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків. Аналогічна позиція міститься в пункті 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29 травня 2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними".

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Позивач стверджує, що оскаржуваний договір укладено з порушенням законодавства, зокрема, що вчинений під впливом введення в оману, що тягне за собою визнання його недійсним на підставі частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману однієї сторони відносно іншої сторони і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тобто обман має місце коли для вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.

При цьому, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі, пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

З матеріалів справи вбачається, що кредитний договір був укладений сторонами, з метою фінансування поточної господарської діяльності.

Жодних посилань, що кредитний договір та договори поруки укладаються з метою отримання прибутку позивачем у вигляді продажу/отримання ним у власність майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у наданих до матеріалів справи документах (доказах) не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо «так званої трансформації кредитного портфелю банку», про яку йдеться в позовній заяві.

Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки або інших договорів поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.

Крім того, частиною 1 статті 553 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Статтею 558 Цивільного кодексу України встановлено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові. Плата не була передбачена оскаржуваним договором поруки, що виключає можливість отримання прибутку за ним, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.

Відповідно до частини 3 статті 556 Цивільного кодексу України, до кожного з кількох поручителів, які виконати зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним. Таким чином, поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена, що підтверджує неможливість отримання поручителем прибутку, як мети укладення та виконання договору поруки.

Таким чином, суд приходить до висновку, що договір поруки є забезпечувальним договором, з огляду на що мета укладення договору поруки не може бути одержання прибутку поручителем, що випливає з самої суті договору поруки. Через вказані обставини суд відхиляє твердження позивача, що його було введено в оману щодо можливості одержання прибутку шляхом укладення договору поруки, оскільки позивач як суб`єкт підприємницької діяльності, який здійснює таку діяльність на власний ризик, мав був обізнаний при укладенні договору з базовими положеннями цивільного законодавстваю

Також, в обґрунтування підстави позову щодо введення в оману, позивач посилається на ненадання АТ КБ "ПРИВАТБАНК" документів, які б дали змогу позивачу звернути стягнення на активи, що забезпечували виконання зобов`язань "старих боржників" перед банком, отже фактично посилається на обставини, які можуть свідчити про виконання чи не виконання зобов`язань сторони по договору.

Суд дійшов висновку про безпідставність вказаних доводів позивача, оскільки відповідно до статті 14 Цивільного кодексу України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства, і особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Так, чинним законодавством не передбачено передачі кредитором поручителю оригіналів документів, які підтверджують обов`язок боржника, оскільки з огляду на частину 3 статті 553 та частину 3 статті 556 Цивільного кодексу України поручителями можуть бути кілька осіб, і до кожної з них, хто виконав зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним.

Зазначене, в тому числі, стало підставою для відмови ТОВ «ЛЕКС ГРАНТ» у задоволенні його позовних вимог до АТ КБ "ПРИВАТБАНК" про зобов`язання останнього передати позивачеві оригінали кредитних договорів та усіх інших документів, що підтверджують перехід права вимоги у справах № 910/16504/17, № 910/16529/17, № 910/16526/17, № 910/16528/17, № 910/18601/17, № 910/19559/17, № 910/23330/17.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 910/14022/17, від 22.02.2018 у справі № 910/14107/17, від 27.02.2018 у справі № 910/14109/17, від 01.03.2018 у справі № 910/14023/17, від 21.03.2018 у справі № 910/15963/17.

Суд також звертає увагу позивача, що за загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.

Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку, що матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про наявність в даному випадку одночасно трьох складових: умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність самого факту обману (ведення в оману позивача). Інших доказів ніж, копії укладених між сторонами договорів та доказів їх виконання матеріали справи не містять.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Керуючись вказаним, беручи до уваги вказані вище обставини, суд дійшов висновку, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено наявності умов, які є обов`язковими для визнання договору недійсним на підставі статті 230 Цивільного кодексу України, а тому позов не підлягає задоволенню.

Крім того, суд вважає за необхідне відзначити про таке. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).

Очевидно, що дії позивача, який уклав кредитний договір та отримав за ним кредитні кошти, а згодом уклав спірний договір поруки та інші договори поруки, про які зазначено позивачем у позовній заяві, за якими поручався перед банком за виконання зобов`язань іншими суб`єктами господарювання, в межах наданих банком позивачу кредитних коштів, тобто послідовно діяв так, що вбачається його волевиявлення на укладення таких договорів та вчинення за ними дій, а згодом пред`являє позов про визнання вказаного правочину недійсним, суперечить його попередній поведінці (укладенню договору) і є недобросовісним.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

При цьому, суд відзначає, що інші доводи та заперечення сторін не спростовують встановлених судом обставин та не можуть впливати на законність судового рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Судові витрати з урахуванням положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються судом на позивача.

Керуючись статтями 73-74, 76-80, 86, 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" (вул. Базарна, буд. 71, м. Одеса, Одеська область, 65020; ідентифікаційний код 39738448) до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (вул. Грушевського, буд. 1 Д, м. Київ 1, 01001; ідентифікаційний код 14360570) про визнання договору недійсним відмовити.

2. Судові витрати по сплаті судового збору покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" (вул. Базарна, буд. 71, м. Одеса, Одеська область, 65020; ідентифікаційний код 39738448).

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складене 22. 05.2020.

Суддя Г.П. Бондаренко