Рішення № 89388951, 22.05.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

1/880

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 травня 2020 року м. Київ № 640/6570/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., розглянувши у спрощеному позовному провадженні адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява громадянина Демократичної республіки Конго ОСОБА_1 (надалі - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (надалі - відповідач), адреса: 02152, місто Київ, вулиця Березняківська, будинок 4а, в якій позивач просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 12 березня 2020 року №86;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області розглянути питання про надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у порядку визначеному Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що рішенням відповідача йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вважаючи рішення протиправним та такими, що підлягає скасуванню, оскільки воно прийнято з порушенням матеріального та процесуального права, а також не відповідає фактичним обставинам, позивач звернувся до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що під час розгляду документів позивача було встановлено, що останній двічі намагався нелегально перетнути кордон у напрямку країн ЄС, а також те, що позивач вдруге звертається з заявою про визнання біженцем.

Більш того, представник відповідача зазначає, що позивач у повторній заяві про визнання біженцем наводить факти про можливість його переслідування у ДР Конго, які аналогічні відомостям, що спростовані ДМС під час попереднього розгляду заяви від 17 жовтня 2013 року.

Також, представник відповідача стверджує, що відповідачем не виявлено у позивача умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв`язку з чим наказом від 12 березня 2020 року №125 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З урахуванням вищевикладеного, представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив.

Як вбачається з матеріалів справи, що 12 березня 2020 року позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як на підставу для надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту позивач вказав, що він повторно звертається з такою заявою у зв`язку з новими обставинами, також послався на те, що країну свого походження він змушений був покинути через проблеми, з якими стикався, коли працював з політиком і адвокатом Марі Терез Нланду .

20 листопада 2006 року, як зазначив позивач, він був заарештований та поміщений під варту через політичні та необґрунтовані мотиви на 5 місяців, протягом цього часу його котували та звільнили 30 квітня 2007 року. В 2010 році позивачу вдалось втекти з країни та приїхати до України. 2 місяці тому, як вказано у заяві, був виданий ордер на його арешт, у зв`язку з переслідуванням проти нього.

За результатами розгляду матеріалів повторного звернення позивача, відповідачем складено висновок про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши про відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» .

Як вбачається зі змісту вказаного висновку, заявником не надано нових доказів та фактів щодо здійснення над ним фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів з країни походження, що унеможливлювало б перебування на території країни походження, а підстави, з яких заявник побоюється стати жертвою переслідувань не пов`язані з переслідуванням за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також, у вказаному висновку зазначено, що позивач з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звертається повторно, у первісній заяві останнім були вказані ті ж самі обставини, з яких він просив притулку в Україні, цим обставинам, як стверджує відповідач була надана відповідна оцінка.

При цьому, відповідач у висновку також посилається на те, що нові обставини, які зазначив позивач, зокрема, ордер на його арешт, не можуть бути розцінені, як достовірні, оскільки позивачем не надано оригіналу ордеру, а тому у відповідача виникають сумніви щодо його дійсності, а актуалізована інформація по країні походження позивача не підсилює рівень обгрунтованості заяви позивача та не створює нових умов для повторного розгляду його заяви по суті.

Наказом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Київській області № 125 від 12 березня 2020 року вищезазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві № 86 від 12 березня 2020 року позивача повідомлено про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з вказаним рішенням відповідача, позивач звернувся до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі по тексту - Закон України від 08.07.2011 №3671-VI), в редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин.

Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особою, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частиною 1 статті 5 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 5 статті 5 цього Закону України від 08.07.2011 №3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено статтею 7 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI.

Згідно з частиною 1 статті 7 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною 7 статті 7 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Частиною 1 статті 8 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Частиною 6 статті 8 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Аналіз наведених норм діючого законодавства дозволяє суду дійти висновку про те, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

У відповідності до частини 4 статті 8 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Частинами 6-8 цієї ж статті передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.

Частиною 1 статті 12 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI передбачено, що рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

Аналіз наведених норм законодавства свідчить про те, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, судом встановлено, що позивачем під час повторного звернення до відповідача з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не надано оригіналу ордеру на його арешт та документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI, а також доказів, що підтверджують його реальне переслідування.

Проте, суд зазначає, що чинним законодавством на заявника не покладено саме обов`язку обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких приймається рішення про оформлення документів щодо визнання для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки, на думку суду, такі питання мають вирішуватися саме під час прийняття рішення про надання або відмову у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, але аж ніяк не під час вирішення питання щодо оформлення документів.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, на думку суду, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

За таких підстав, суд приходить до висновку, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо оформлення документів щодо визнання для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Законом України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року № 1629-ІV визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу, є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається» від 29 квітня 2004 року, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Як вбачається з матеріалів справи, у своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявник (позивач) вказав, що причиною звернення за захистом є можливе переслідування владою країни походження, а також наявність ордеру на його арешт.

Тобто, позивачем були вказані підстави того, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі.

Також, в матеріалах справи наявна роздруківка «ордеру», але офіційний переклад якого відсутній в матеріалах справи, тому суд позбавлений можливості з`ясувати чи дійсно вказаний ордер стосується арешту позивача та з яких підстав він виданий, але зауважує, що вказані обставини мав з`ясувати саме відповідач. Посилання ж останнього на можливе його підроблення, у зв`язку з відсутністю оригіналу не може бути розцінено як належне встановлення обставин наявності цього ордеру та підстав, з яких він виданий.

Таким чином, судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що при зверненні до відповідача повторно із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач надав у тому числі інші аргументи та докази щодо наявності очевидно обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, через які він не бажає користуватися захистом своєї країни або не може користуватися цим захистом.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що позивач є громадянином Державної республіки Конго, державною мовою є французька, в той же час, суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів того, що позивач володіє та/або розуміє українську мову, яка є державною на території України.

Більш того, в матеріалах справи відсутні й докази того, що відповідачем було з`ясовано вказане питання щодо володіння та/або розуміння української мови позивачем, що є прямим порушенням прав позивача, оскільки він був позбавлений можливості належним чином перевірити чи дійсно переклад заяви-анкети від 12 березня 2020 року відповідає його словам.

Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що в даному випадку відповідачем не в повному обсязі були досліджені усі обставини, з яких позивач повторно звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому оскаржуваний наказ №125 від 12 березня 2020 року є протиправним.

Відповідно до частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Враховуючи той факт, що повідомлення про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12 березня 2020 року №86 не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України та направлено позивачу саме у зв`язку з прийняттям відповідачем наказу від 12 березня 2020 року №125 про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з метою найбільш ефективного захисту порушених прав позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та визнати протиправним й скасувати саме наказ від 12 березня 2020 року №125, залишивши без задоволення позовні вимоги щодо визнання протиправним та скасування повідомлення від 12 березня 2020 року №86.

З урахуванням встановлення протиправності оскаржуваного наказу, а також у зв`язку з неповним дослідженням відповідачем усіх обставин, з яких позивач звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та не розглядом по суті цієї заяви, суд приходить висновку про обгрунтованість й позовних вимог щодо зобов`язання відповідача розглянути вказану його заяву.

Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані позивачем докази суд дійшов до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог, а саме

- виходу за межі позовних вимог та визнання протиправним й скасування наказу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Київській області №125 від 12 березня 2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Демократичної республіки Конго ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12 березня 2020 року.

- зобов`язання відповідача розглянути заяву громадянина Демократичної республіки Конго ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12 березня 2020 року, відповідно до вимог чинного законодавства.

Зважаючи, що звільнений від сплати судового збору, а іншими учасниками справи судові витрати не понесені, судові витрати не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Київській області №125 від 12 березня 2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Демократичної республіки Конго ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12 березня 2020 року.

3. Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Київській області (02152, місто Київ, вулиця Березняківська, будинок 2а, код ЄДРПОУ 42552598) розглянути заяву громадянина Демократичної республіки Конго ОСОБА_1 (поштова адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП відсутній) про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12 березня 2020 року, відповідно до вимог чинного законодавства.

4. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.

5. Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.

Суддя Н.В. Клочкова