Рішення № 89387200, 21.05.2020, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 травня 2020 року ЛуцькСправа № 140/2475/19

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Андрусенко О. О.,

при секретарі судового засідання Савчук О. І.,

за участю представника відповідача Федорчук І. Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Волинській області про визнання протиправними та скасування вимог,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом до Головного управління ДФС у Волинській області (далі – ГУ ДФС у Волинській області, відповідач) про визнання протиправними та скасування вимог про сплату боргу (недоїмки) від 12.11.2018 № Ф-1495-52У та від 14.02.2019 року № Ф-1495-52У.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що отримавши копії матеріалів виконавчих проваджень, позивач ознайомився з вимогами від 12.11.2018 № Ф-1495-52У та від 14.02.2019 року № Ф-1495-52У, винесених ГУ ДФС у Волинській області. Вважаю їх протиправними і такими, що підлягають скасуванню, з огляду на таке.

10.08.2011 року ОСОБА_1 був зареєстрований як фізична особа-підприємець вид діяльності згідно КВЕД 25.99 - виробництво інших готових металевих виробів, н. в. і. у. Крім того, у період з 06.02.2014 року та по даний час працює водієм АДС за трудовим договором на підприємстві теплових мереж “Ковельтепло”, тож за вказаний період роботодавець вже сплатив за нього як найманого працівника єдиний внесок, а тому вважає що у нього не може виникати обов`язку зі сплати єдиного внеску як особи, що перебуває у трудових відносинах.

Крім того, зазначає, що Закон України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування” від 08.07.2010 № 2464-VІ прямо не покладає обов`язку на застрахованих осіб, які зареєстровані підприємцями, сплачувати у разі неотримання доходу (прибутку) суму єдиного внеску у розмірі, не меншому за розмір мінімального страхового внеску, якщо при цьому така застрахована особа у встановленому порядку перебуває у трудових відносинах і на суми нарахованої та одержуваної нею заробітної плати страхувальник нараховує та сплачує за таку особу єдиний внесок.

На думку позивача, перебування у трудових відносинах та отримання застрахованою особою заробітної плати, на яку нараховується та з якої сплачується єдиний внесок, виключає обов`язок сплати нею як особою, що зареєстрована як фізична особа-підприємець, єдиного внеску, якщо при цьому підприємницьку діяльність вона фактично не здійснює та доходів від неї не отримує.

З урахуванням вищезазначених обставин справи та наведених норм чинного законодавства України, ОСОБА_1 переконаний, що оскільки протягом 2017-2018 років він перебував у трудових відносинах та одержував заробітну плату, на яку страхувальником (ПТМ “Ковельтепло”) нараховувався та з якої сплачувався єдиний внесок, а вказаний період включений до його страхового стажу, при цьому, підприємницьку діяльність у цей період позивач не здійснював та доходів від неї не отримував, тому у відповідача були відсутні будь-які правові підстави для формування та направлення оскаржуваних вимог, а відтак їх слід визнати протиправними та скасувати.

У відзиві на позовну заяву відповідач зазначив, що позивач з 12.08.2011 зареєстрований як фізична особа-підприємець, а тому зобов`язаний нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок незалежно від суми отриманого доходу (прибутку), в розмірі не менше мінімального страхового внеску. Однак, позивач свого обов`язку зі сплати ЄСВ не виконав, внаслідок чого у нього виникла заборгованість (недоїмка) в сумі 18 276,72 грн. Оскільки, позивачем підприємницьку діяльність припинено лише 02.07.2019, а тому вимоги про сплату боргу від 12.11.2018 № Ф-1495-52У та від 14.02.2019 року № Ф-1495-52У винесена у відповідності до вимог чинного законодавства, є правомірною, а відтак підстави для її скасування відсутні.

У відповіді на відзив позивач зазначив, що згідно з інформацією з ЄДР позивач був зареєстрований фізичною особою-підприємцем. Проте, починаючи з 2011 по 2019 господарської діяльності, як підприємець, він не проводив, найманих трудових ресурсів не мав, доходів від підприємницької діяльності не здійснював. При цьому, останніх 5 років позивач перебував у трудових відносинах з ПТМ “Ковельтепло”, яке, як роботодавець сплачувало єдиний соціальний внесок, розмір якого перевищує мінімальний страховий платіж. Таким чином, позивач є застрахованою особою і єдиний внесок за нього у період, за який винесена спірна вимога, нараховував та сплачував роботодавець, як страхувальник, в розмірі не менше мінімального внеску, що виключає обов`язок зі сплати єдиного внеску ще й як особою, що зареєстрована, як фізична особа-підприємець.

У запереченнях на відповідь на відзив від 12.09.2019 представник відповідача зазначила, що з 01.01.2017 фізичні особи-підприємці та само зайняті особи, які не одержують доходи, зобов`язані сплачувати єдиний соціальний внесок, мінімальний розмір якого з 01.01.2017 становить 704 грн., а з 01.01.2018 становить 819, 06 грн., а тому відповідачем правомірно винесено вимоги про сплату боргу від 12.11.2018 № Ф-1495-52У та від 14.02.2019 року № Ф-1495-52У.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 19.09.2019 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03.12.2019 року в задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Верховного Суду від 02.04.2020 року скасовано рішення Волинського окружного адміністративного суду від 19.09.2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03.12.2019 року у даній справі, а справу направлено на новий розгляд до Волинського окружного адміністративного суду.

14.04.2020 року вказана справа надійшла до Волинського окружного адміністративного суду та за результатами повторного автоматизованого розподілу справи визначено головуючого суддю для її розгляду Андрусенко О. О.

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 21.04.2020 прийнято до провадження дану справу, ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи, призначено у даній справі судове засідання на 10:00 21.05.2020.

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 21.05.2020 допущено у справі заміну первісного відповідача Головне управління ДФС у Волинській області його правонаступником Головним управлінням ДПС у Волинській області.

У письмових поясненнях від 07.05.2020 року позивач зазначає, що у нього не виникло обов`язку сплачувати єдиний внесок, оскільки за період з 01.01.2017 р. по 31.12.2019 року із заробітної плати ОСОБА_1 його роботодавцем - ПТМ “Ковельтепло” було сплачено єдиний соціальний внесок, на підтвердження чого позивач надав довідку від 07.02.2020 р. № 11.

У поясненнях від 14.05.2020 р. відповідач зазначає, що позивачем не надано суду належних доказів на підтвердження сплати єдиного внеску його роботодавцем, оскільки, на думку відповідача, такі обставини повинні підтверджуватися довідкою ОК-5, яка формується органом Пенсійного фонду.

Дослідивши письмові докази та письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 10.08.2011 зареєстрований як фізична особа-підприємець, вид діяльності згідно КВЕД 25.99 - виробництво інших готових металевих виробів, н. в. і. у. Крім того, у період з 06.02.2014 року та по даний час працює водієм АДС за трудовим договором на підприємстві теплових мереж “Ковельтепло”.

Як слідує з матеріалів справи, 12.11.2018 ГУ ДФС у Волинській області сформовано та надіслано позивачу на податкову адресу вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-1495-52У з єдиного соціального внеску станом на 31.10.2018 в сумі 15 819,54 грн. Також, у зв`язку із збільшенням боргу відповідачем сформовано та надіслано позивачу нову вимогу № Ф-1495-52У від 14.02.2019 з єдиного соціального внеску яка станом на 31.01.2019 становить 18 276,72 грн. (а.с.14-зворот, 15).

Судом також встановлено, що з 02.07.2019 ОСОБА_1 припинив підприємницьку діяльність, що підтверджується матеріалами справи.

Позивач, вважаючи безпідставним нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове соціальне страхування, а вимоги про сплату боргу (недоїмки) такими, що підлягає скасуванню, відтак звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Предметом спору у цій справі є оцінка правомірності вимоги з огляду на наявність у позивача як фізичної особи-підприємця обов`язку сплачувати ЄСВ у мінімальному розмірі, який протягом 2017-2019 років був найманим працівником та його роботодавцем сплачувався за нього ЄСВ у сумі, що не була меншою за мінімальний розмір.

В розумінні статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Відповідно до пункту третього цієї ж частини застрахована особа - це фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Згідно із пунктом четвертим частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

Водночас, відповідно до пункту першого частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України “Про оплату праці”, та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами (абз.1 п.1 ч.1 ст.7 Закону № 2464-VI).

Для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць (п.2 ч.1 ст.7 Закону № 2464-VI).

Для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (п.3 ч.1 ст.7 Закону № 2464-VI).

В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

На підставі наведеного можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.

Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI, на якому наполягає ГУ ДПС, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19) та в подальшому підтримана у постановах від 04 грудня 2019 року (справа №440/2149/19), від 23 січня 2020 року (№480/4656/18), а відповідно до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Згідно з підпунктом 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 ПК України податкове законодавство України ґрунтується на принципі презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.

Крім того, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи “Серков проти України” (заява № 39766/05), “Щокін проти України” (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), які відповідно до статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” підлягають застосуванню судами як джерела права.

Таким чином, з урахуванням наведеного, при вирішенні спору підлягають дослідженню обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення ним підприємницької діяльності та отримання ним доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.

Із наявних в матеріалах справи доказів судом встановлено, що заборгованість (недоїмка) зі сплати єдиного внеску сформована позивачу за його несплату за 2017-2018 роки, що підтверджується даними інтегрованої картки платника податків (а.с.42-43).

Водночас, у вказаний період, позивач перебував у трудових відносинах з ПТМ “Ковельтепло”.

Згідно наданої позивачем довідки ПТМ “Ковельтепло” №11 від 07.02.2020 протягом 2017-2019 років роботодавець щомісячно сплачував єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за найманого працівника ОСОБА_1 в розмірі 22% від суми нарахованої йому заробітної плати, що перевищувала розмір мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановлений Законом України “Про державний бюджет України” на відповідний рік, тобто в сумі, що перевищує розмір мінімального страхового внеску на місяць.

Отже, роботодавець, нараховуючи позивачу заробітну плату, сплачував за нього як страхувальник єдиний соціальний внесок.

Водночас, відповідачем доказів щодо безпосереднього здійснення позивачем підприємницької діяльності у 2017 - 2018 роках, отримання інших доходів ніж від трудової діяльності як найманим працівником суду не надано.

Законом №2464-VI не врегульовано відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та здійснення підприємницької діяльності. Проте із системного аналізу його норм вбачається, що єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Вказана мета досягається шляхом регулярної сплати мінімального страхового внеску.

Таким чином, в розумінні Закону №2464-VI позивач є застрахованою особою і єдиний внесок за нього у період, за який винесена спірна вимога, нараховував та сплачував роботодавець, що виключає обов`язок зі сплати єдиного внеску позивачем ще як особою, що зареєстрована як фізична особа-підприємець. При цьому, підприємницьку діяльність позивач фактично не здійснював, що не спростовано відповідачем.

Суд на підставі аналізу норм чинного законодавства, що врегульовує спірні правовідносини, та встановлених обставин справи, перевірених письмовими доказами, дійшов висновку, що вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 12.11.2018 № Ф-1495-52У та від 14.02.2019 року № Ф-1495-52У є протиправними та підлягають скасуванню, а позов необхідно задовольнити повністю.

Крім того, відповідно до вимог статті 244 КАС України суд під час ухвалення рішення вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.

Згідно із частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір в сумі 768,40 грн., сплачений відповідно до квитанції №27806299-1 від 12.08.2019 (а.с.2).

Щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідачів на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 6000,00 грн. суд зазначає наступне.

Відповідно до частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з частиною третьою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Водночас частинами четвертою, п`ятою статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Разом з тим, відповідно до частин шостої та сьомої статті 134 КАС України визначено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

У пункті 269 Рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Як вбачається із доданих письмових доказів (договору про надання правничої допомоги від 08.08.2019, розрахунку наданої правничої допомоги (юридичних послуг) від 07.05.2020, акту (наданої правничої допомоги (юридичних послуг), квитанції №27806452-1 від 12.08.2019 позивач сплатив адвокату ОСОБА_2 кошти в загальній сумі 6000,00 грн. на оплату правової допомоги, яка відповідно до розрахунку наданої правничої допомоги (юридичних послуг) від 07.05.2020 складається з: вивчення судової практики в аналогічних справах (1год.) – 600 грн., збір доказів для підготовки адміністративного позову, заяв та клопотань (2год.) – 1200 грн., підготовка адміністративного позову, відповіді на відзив, пояснень та клопотань (6 год.) – 3600 грн., представництво інтересів позивача у судовій справі у Волинському окружному адміністративному суді (1год.) – 600 грн.

У свою чергу, представник відповідача у додаткових поясненнях заперечує проти стягнення витрат на правову допомогу, оскільки відповідно до поданого розрахунку від адвокатські послуги включають в себе вивчення судової практики в аналогічних спорах. Однак, в процесуальних документах (адміністративний позов, відповідь на відзив) не наводиться жодна судова практика, яка вивчалася адвокатом та відповідно на вивчення якої ним було потрачено 1 год. робочого часу, a тому стягнення витрат в розмірі 600 грн., на думку контролюючого органу є необґрунтованим. Крім того, не зрозумілим для представника відповідача є і тe, які докази для підготовки адміністративного позову були зібрані адвокатом, оскільки в наданому розрахунку відсутня конкретизація останніх, a тому стягнення витрат в розмірі 1200 грн. є безпідставним. Щодо третього пункту — в матеріалах справи, (в період розгляду справи в суді першої інстанції) наявний адміністративний позов та відповідь на відзив. Будь-які пояснення та клопотання, про які зазначено у розрахунку наданої правничої допомоги, матеріали справи не містять. Окрім того, у відповіді на відзив наводяться аналогічні твердження та обставини, про які зазначені у адміністративному позові. A тому стягнення витрат у розмірі 3600 грн. на підготовку вищезазначених документів є явно завищеними.

Оцінивши наявні в матеріалах справи докази складу та розміру витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, перевіривши їх розумну необхідність для цієї справи та відповідність наданих послуг видам правової допомоги, визначеним статтями 19, 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», та враховуючи предмет спору, значення справи для сторін та конкретні обставини справи, яка не є складною, суті виконаних послуг, сума, заявлена до відшкодування у розмірі 6000,00 грн є надмірною та неспівмірною з фактичним обсягом наданих адвокатом послуг, оскільки послуги щодо вивчення судової практики в аналогічних справах, збір доказів для підготовки адміністративного позову, заяв та клопотань охоплюються загальною діяльністю адвоката та мають на меті складання позовної заяви і подання її до суду. Суд, зауважує, що при визначенні суми відшкодування витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, суд має виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру залежно від конкретних обставин справи. Надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто повинно бути доведено доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи. З урахуванням принципу справедливості і складності справи, обсягу опрацьованого матеріалу, суд вважає за необхідне присудити на користь позивача витрати на правову допомогу, понесені у зв`язку з наданням адвокатом послуг по підготовці позовної заяви у сумі 1000,00 грн. Решту витрат у сумі 5000,00 грн. повинен понести позивач.

Отже, враховуючи вищевикладене, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача необхідно стягнути на користь позивача судовий збір у розмірі 768,40 грн. та витрати на правову допомогу у розмірі 1000,00 грн.

Керуючись статтями 243 ч. 3, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Визнати протиправними та скасувати вимоги Головного управління ДФС у Волинській області про сплату боргу (недоїмки) від 12 листопада 2018 року №Ф-1495-52У та від 14 лютого 2019 року №Ф-1495-52У.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Волинській області (43010, Волинська область, місто Луцьк, Київський майдан, будинок 4, ідентифікаційний код 43143484) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім грн. 40 коп.) та витрати на правничу допомогу у розмірі 1000,00 грн. (одна тисяча грн. 00 коп.).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, з урахуванням пункту 3 розділу VI «Прикінцевих положень» КАС України.

Головуючий-суддя О. О. Андрусенко

Повний текст судового рішення складено 22.05.2020.