Рішення № 89355765, 21.05.2020, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 травня 2020 року м. Мукачево Справа №303/96/20

2/303/545/20

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

у складі: головуючого – судді Кость В.В.

секретар судового засідання Немеш Г.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в м. Мукачево цивільну справу

за позовом ОСОБА_1

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: (1) ОСОБА_2

(2) ОСОБА_3

до відповідачів: (1) Квартирно - експлуатаційного відділу м. Мукачево Західного територіального квартирно - експлуатаційного Управління Міністерства оборони України;

(2) Військової частини А 1556;

про забезпечення квартирою, шляхом зобов`язання Військової частини А 1556 надати розподілену ОСОБА_1 з сім`єю квартиру для постійного проживання, зобов`язання КЕВ м. Мукачево подати до Виконавчого комітету Мукачівської міської ради документи та визнання права власності на квартиру,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів, у якому просить:

1) забезпечити його з сім`єю квартирою АДРЕСА_1 ( АДРЕСА_2 - Квартира), шляхом зобов`язання відповідача (2) надати розподілену квартиру АДРЕСА_3 для постійного проживання.

2) забезпечити його з сім`єю Квартирою шляхом зобов`язання відповідача (1) подати до виконавчого комітету Мукачівської міської ради: облікову (квартирну) справу, витяг із Списку, копію протоколу, витяг із наказу.

3) визнати за ним право власності на Квартиру, яка була йому розподілена згідно із Списиком розподілу жилої площі для постійного проживання у Мукачівському гарнізоні.

Позовні вимоги обґрунтовуються доводами про те, що в 2012 році позивачу разом із з членами його сім`ї, як військовослужбовцю, була розподілена квартира. Поряд з цим, в 2019 році Квартиру визнали службовим штатно-посадовим житлом, у зв`язку з чим вказаний об`єкт нерухомості вже не може бути виділений йому у власність.

У поданому на розгляд суду позові позивач зазначає, що в позасудовому порядку він не має можливості реалізувати свої права на спірне житло, тому за захистом звертається до суду.

27.02.2020 відповідачем (1) подано відзив на позовну заяву, який у відповідності з приписами частини дев`ятої статті 83 Цивільного процесуального кодексу України до уваги судом не приймається, з огляду на відсутність підтвердження надсилання копії відзиву іншим учасникам справи.

Відповідач (2) у задоволенні позовних вимог до військової частини А1556 просить відмовити (відзив, а.с. 131-135), з посиланням на те, що командир військової частини А1556 не приймав рішення про зміну статусу або розподілу житлових квартир на АДРЕСА_4 між військовослужбовцями. Такого рішення не приймала також і житлова комісія військової частини А1556. Крім того, у військовій частині А1556 відсутні відомості щодо здачі будинку в експлуатацію. Інструкцією від 31.07.2018 №380 не передбачено видання командиром жодних наказів після прийняття комісією з контролю за розподілом житла в гарнізонах Збройних Сил України рішення щодо розподілу житлової площі, тому вимога позивача до військової частини є безпідставною та такою, що не відповідає законодавству. Нерухоме майно в будинку на АДРЕСА_4 не передано військовій частині А1556 для розподілу.

Попереднім складом суду, який розглядав справу відмовлено в задоволенні клопотання про перехід до загального позовного провадження (ухвала суду від 2 березня 2020 року, а.с. 140-141). В задоволенні такого клопотання відмовлено також на підставі ухвали суду від 21 травня 2020 року.

Ухвалою суду від 21 травня 2020 року відмовлено в прийнятті заяви про збільшення позовних вимог.

21 травня 2020 року від позивача в особі його представника надійшла заява про відкладення розгляду справи та надання можливості подати відповіді на відзиви та інші процесуальні документи, яка відповідно до частини третьої статті 44 Цивільного процесуального кодексу України підлягає залишенню без розгляду з огляду на наступне.

Частиною першою статті 44 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема: заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи (п. 1 частини другої статті 44 Цивільного процесуального кодексу України).

Під зловживанням процесуальними правами слід розуміти форму умисних, несумлінних дій учасників процесу, що знаходить своє вираження, зокрема, у вчиненні дій, неспівмірних з наслідками, до яких вони можуть призвести; використанні наданих прав всупереч їхньому призначенню з метою обмеження можливості реалізації чи обмеження прав інших учасників провадження; перешкоджанні діяльності суду з правильного та своєчасного розгляду і вирішення справ; необґрунтованому перевантаженні роботи суду.

Європейський Суд з прав людини у своїй практиці під зловживанням правом, як матеріальним, так і процесуальним розуміє таке його використання, яке спрямоване на боротьбу із закладеним у ньому ж позитивним регулятивним потенціалом, в тому числі, що суперечить принципу правової визначеності.

Механізм зловживання процесуальними правами зводиться до того, що особа, яка прагне до досягнення певних правових наслідків, здійснює процесуальні дії (бездіяльність), зовні «схожі» на юридичні факти, з якими закон пов`язує настання певних наслідків. Незважаючи на те, що такі дії мають повністю штучний характер, тобто не підкріплюються фактами об`єктивної дійсності, певні правові наслідки, які вигідні особі, все ж таки можуть існувати.

Вищевказані дії представника позивача розцінюються судом як зловживання своїми процесуальними правами та обов`язками.

У мажах судового розгляду даної справи представником позивача заявлено відводи як попередньому складу суду, який розглядав справу так і теперішньому, по причині однієї лише незгоди із прийнятими по справі окремими рішенням суддів, а також подано ряд аналогічних за своїм змістом заяв про перехід до загального позовного провадження, без належного правового обґрунтування необхідності вчинення таких дій судом.

Подання заяви про відкладення судового засідання розцінюється судом як затягування судового розгляду справи, який триває з січня 2020 року.

Крім того, така позиція суду співпадає із необхідністю дотримання судом розумних строків розгляду справи, що є вимогою статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.

Відповідно до § 23 рішення ЄСПЛ від 06 вересня 2007 року (заява №3572/03 у справі «Цихановський проти України») національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні.

В свою чергу відзив відповідача (2) вручений особисто позивачу 18.02.2020 (дані відстеження поштового відправлення) і останній, в особі уповноваженого представника, з урахуванням строку встановленого ухвалою суду від 29 січня 2020 року, мав об`єктивну можливість подати відповідь на відзив в строк до 24 лютого 2020 року (включно), тобто до введення карантинних заходів в Україні.

З урахуванням строку перебування справи в провадженні суду, в позивача було достатньо часу на практичну реалізацію своїх процесуальних прав.

В свою чергу відзив відповідача (1) судом до уваги не приймається, про що зазначено вище.

Таким чином, з урахуванням положень частини п`ятої ст. 279 Цивільного процесуального кодексу України, а також у зв`язку з практичною реалізацією учасниками даного судового процесу наданих їм цивільним процесуальним законом прав щодо подання доказів, висловлення своїх позиції щодо суті спору у відзивах, запереченнях, поясненнях та клопотаннях протягом тривалого періоду часу, а також з огляду на процесуальне вирішення та оформлення питань, пов`язаних з розглядом справи по суті попереднім складом суду, судове рішення по справі прийняте на підставі наявних у ній доказових матеріалів.

Дослідивши подані по справі доказові матеріали, суд констатує наступне.

1. Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог суд виходить з того, що згідно із частиною першою ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під способом захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається у ст. 16 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Однією з основоположних засад цивільного судочинства є диспозитивність цивільного процесу, детермінація якого наведена у ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України.

Розкриваючи зміст поняття диспозитивності цивільного судочинства законодавець зазначає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Отже, диспозитивність полягає в наданій учасникам судового процесу можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб`єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів.

В загальному, враховуючи принцип диспозитивності, суд не повинен виходити за межі вимог сторін та тих підстав позову, які ними вільно зазначені.

Поряд з цим, основою, для судового розгляду у цивільному судочинстві, серед іншого, є переданий на розгляд суду позов, який визначається як письмово оформлена та адресована суду письмова вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження по справі) і вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право).

В свою чергу, структурними елементами позову є предмет, підстава та зміст.

Вказані складові частини мають бути зазначені у позові для можливості втілення права особи на порушення цивільної справи у суді і можливості практичної реалізації судової діяльності на захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

У розумінні цивільно-процесуального закону предмет позову – це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.

В свою чергу, підставою позову є фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Передаючи на розгляд суду позов, який є предметом даного судового розгляду, позивач зазначив у ньому три позовні вимоги.

Отже, суд, реалізуючи завдання цивільного судочинства, закріплені у ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України повинен надати правову оцінку саме цим конкретним підставам, оскільки з урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню.

Суд оцінює правовідносини, факти та обставини, які вже відбулися в минулому та надає їм правову оцінку в процесі судового розгляду конкретної справи, який обмежується предметом і підставами позову.

У відповідності до частини третьої ст. 12 та частини першої ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Правовий зміст наведених законодавчих норм окреслює предмет доказування у цивільному процесі. Обсяг предмету доказування обмежується не лише обставинами, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а й іншими обставинами, які мають значення для вирішення цивільного спору.

Матеріали справи свідчать про те, що предметом судового розгляду справи є аналіз спірних правовідносин щодо розподіленої Квартири та застосування у зв`язку з цим правових механізмів захисту та відновлення порушеного права у контексті із вимогами за предметом позову.

2. В контексті хронології існуванням спірних правовідносин суд наводить наступні обставини справи.

ОСОБА_1 поступив на військову службу 01 серпня 1988 року через Сумський об`єднаний міський військовий комісаріат.

З 10.07.1992 по 22.10.1999 позивач проходив військову службу в Самохідному артилерійському полку м. Перечин, а з 22.10.1999 по 24.11.2003 у військовій частині ОСОБА_4

З 24.11.2003 по 12.01.2004 ОСОБА_1 проходив військову службу у ДП 28 Автомобільно-ремонтному заводі, м. Львів, з 12.01.2004 по 11.01.2006 – у в/ч А4514, м.Львів, з 11.01.2006 по 21.04.2009 – у в/ч А1587 м.Дубляни.

Також позивач проходив військову службу в період з 21.04.2009 по 26.12.2012 у в/я А1556 м.Мукачево, а з 26.12.2012 по 04.11.2016 – у в/ч А1927 м.Виноградів.

За час проходження військової служби ОСОБА_1 разом з дружиною ОСОБА_2 , 1979 року народження та сином ОСОБА_5 , 1999 року народження, включено в списки на отримання житлових приміщень у військовій частині А1556 на підставі п. 6 ст. 34 ЖКУ в загальну чергу з 27.07.1992 року (витяг з протоколу засідання житлової комісії в/ч А1556 від 27 листопада 2009, а.с. 18).

З даних витягу з протоколу №18 засідання житлової комісії в/ч А1556 від 24 листопада 2012 року постановлено: «попередньо розподілити для постійного проживання двокімнатну квартиру по АДРЕСА_5 , житловою площею 30,11 кв.м., враховуючи дату зарахування на квартирний облік осіб, які мають право на одержання житлової площі в загальній черзі на одержання житлових приміщень у військовій частині А1556 майору ОСОБА_1 в загальній черзі з 27.07.1992 року за №2 на підставі ст. 34 п.6 ЖКУ зі складом сім`ї три особи».

В свою чергу начальником Мукачівського гарнізону затверджено список розподілу жилої площі для постійного проживання у Мукачівському гарнізоні військова частина А1556, який підписаний начальником КЕВ м.Мукачево та погоджено головою гарнізонної житлової комісії Мукачівського гарнізону, головою житлової комісії військової частини А1556 (а.с. 25).

Комісією з контролю за розподілом житла в гарнізонах Збройних Сил України №207 від 18.12.2012 року погоджено надання постійного житла ОСОБА_1 , що підтверджується витягом з протоколу (а.с. 26).

На підставі протоколу №2 засідання житлової комісії військової частини А1556 від 3 лютого 2014 року ОСОБА_1 з сім`єю з 03.02.2014 знято з квартирного обліку при військовій частині у зв`язку з переміщенням військовослужбовця до нового місця служби в інший населений пункт, квартирний розподіл залишено згідно протоколу засідання житлової комісії від 24 листопада 2012 року №18 (а.с. 138).

3. Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи та спірним правовідносинам, у контексті з доводами та запереченнями учасників справи, суд враховує наступні норми права та наводить мотиви їх застосування.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло (ст.ст. 13, 47 Конституції України).

Порядок забезпечення військовослужбовців житловим приміщенням для постійного проживання визначено Житловим кодексом, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Інструкцією з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженою наказом Міністерства оборони України від 31 липня 2018 року №380.

Так, відповідно до ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 4 Розділу І Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженою наказом Міністерства оборони України від 31 липня 2018 року № 380 (далі – Інструкція) передбачено, що військовослужбовцям, які перебувають на обліку осіб, що потребують поліпшення житлових умов шляхом надання житлових приміщень для постійного проживання, та які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються житлові приміщення для постійного проживання або за їх бажанням виплачується грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Житлові приміщення для постійного проживання та грошова компенсація за належне для отримання жиле приміщення надаються один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла.

В свою чергу порядок надання житлових приміщень для постійного проживання регламентований у Розділі VII Інструкції, пунктом 1 вказаного якого визначено, що особи, які потребують поліпшення житлових умов шляхом надання житлових приміщень для постійного проживання, забезпечуються жилим приміщенням згідно з чергою у військовій частині, що визначається часом зарахування на облік (включення до списків осіб, які користуються правом першочергового одержання житлових приміщень, або до списків осіб, які користуються правом позачергового одержання житлових приміщень) за рішенням житлової комісії військової частини (об`єднаної житлової комісії), яке затверджується наказом командира військової частини.

Для прийняття рішення про надання житлових приміщень для постійного проживання житлова комісія військової частини (об`єднана житлова комісія) розглядає документи облікових справ військовослужбовців.

Після розгляду документів облікової справи житлова комісія військової частини (об`єднана житлова комісія) приймає рішення про надання житлового приміщення для постійного проживання.

Затверджений командиром військової частини протокол засідання житлової комісії військової частини (об`єднаної житлової комісії) разом з обліковою справою направляється військовою частиною до КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району, що є підставою для видання наказу командира військової частини про надання військовослужбовцю житлового приміщення для постійного проживання.

На підставі отриманих документів КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району готує список надання житлової площі для постійного проживання (далі - Список надання постійного житла).

Список надання постійного житла, підписаний начальником КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району, з обліковою справою військовослужбовця, витягом із наказу командира військової частини про надання військовослужбовцю жилого приміщення для постійного проживання, копією протоколу засідання житлової комісії військової частини (об`єднаної житлової комісії) направляється до ГКЕУ для узагальнення та внесення на розгляд Комісії з контролю.

За результатами розгляду Списку надання постійного житла Комісія з контролю приймає рішення окремо щодо кожного військовослужбовця про: - погодження надання постійного житла; - відмову в погодженні надання постійного житла із зазначенням причини

Рішення Комісії з контролю є обов`язковим для виконання КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району, військовими комісаріатами та військовими частинами.

В свою чергу ГКЕУ на підставі рішення Комісії з контролю готує Список надання постійного житла у Збройних Силах України, що подається на затвердження заступнику Міністра оборони України (згідно з розподілом обов`язків).

Затверджений Список надання постійного житла у Збройних Силах України є підставою для оформлення протягом десяти робочих днів КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району та подання до виконавчих органів районної, міської, районної у місті ради документів для видачі ордеру на постійну житлову площу, який є єдиною підставою для вселення в надане житлове приміщення.

До виконавчих органів районної, міської, районної у місті ради КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району надає облікову справу військовослужбовця разом з витягом із Списку надання постійного житла у Збройних Силах України, копію протоколу житлової комісії військової частини (об`єднаної житлової комісії), витяг із наказу командира військової частини про надання військовослужбовцю житлового приміщення для постійного проживання.

За результатами судового розгляду справи встановлено, що визначений Розділом VII Інструкції порядок надання житлових приміщень для постійного проживання дотримано не було, тому вимоги позивача про зобов`язання відповідача (2) надати позивачу розподілену квартиру АДРЕСА_3 для постійного проживання та зобов`язання відповідача (1) подати до виконавчого комітету Мукачівської міської ради облікову (квартирну) справу, витяг із Списку, копію протоколу, витяг із наказу є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Для можливості забезпечення себе та своєї родини постійним житлом у фактичній наявності у позивача є:

- затверджений командиром військової частити протокол засідання житлової комісії військової частини (а.с. 23);

- список надання житлової площі для постійного проживання, який підготований відповідачем (1) (а.с. 25);

- протокол Комісії ГКЕУ про погодження надання постійного житла позивачу (а.с. 26.).

Поряд з цим, у спірній по справі ситуації, інших обов`язкових дій з боку уповноважених на їх здійснення органів, які регламентовані Розділом VII Інструкції, а саме підготовленого ГКЕУ Списку надання постійного житла у Збройних Силах України, який подається на затвердження заступнику Міністра оборони України (згідно з розподілом обов`язків), а також отриманого на підставі цього Списку Ордеру на постійну житлову площу, який є єдиною підставою для вселення в надане житлове приміщення, здійснено не було.

У зв`язку з цим, слід констатувати, що суд не може переймати на себе функції інших органів, які здійснюють діяльність у тій чи іншій сфері спірних суспільних правовідносин та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цих органів, оскільки такі дії виходять за межі визначених законом повноважень. Також своїм рішенням суд не може нівелювати окремі процедурні моменти, практична реалізація яких є необхідною для отримання позивачем житла для постійного проживання, які регламентовані окремими нормативно – правовими актами.

Крім того, суд не наділений повноваженнями щодо спонукання окремих суб`єктів спірних правовідносин приймати рішення, яке не вказані у вимогах за предметом позову та не обґрунтовані конкретно визначеними підставами, оскільки такі дії не будуть узгоджуватися з основними засадами цивільного судочинства такими як: змагальність та диспозитивність судового процесу, а також не свідчитимуть про безсторонність суду.

Щодо вимоги позивача про визнання за ним права власності на Квартиру, яка була йому розподілена згідно із Списку розподілу жилої площі для постійного проживання у Мукачівському гарнізоні, то така задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Частиною першою статті 328 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України

Статтею 392 Цивільного кодексу України визначено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Таким чином, стаття 392 Цивільного кодексу України, у якій йдеться про визнання права власності в судовому порядку, не породжує, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, тому суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу.

Такі правові висновки містяться в постановах Верховного Суду (від 27 червня 2018 року по справі № 335/8927/15, від 21 березня 2018 року по справі № 509/4054/14-ц, від 6 лютого 2018 року по справі № 140/640/16-ц та багатьох інших).

Таким чином, на підставі статті 392 Цивільного кодексу України позов про визнання права власності може бути пред`явлено лише власником майна, яким позивач, на момент судового розгляду справи не є, а право власності у нього на спірне майно на підставі вказаної статті виникнути не може, оскільки за вказаними законодавчими нормами право власності не породжується, а лише підтверджується наявне.

Верховний Суд України в постанові від 18 лютого 2015 року по справі № 6-244цс14 зробив правовий висновок про те, що за правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Отже, ні зазначеними нормами (ст. 392 ЦК), ні нормою статті 331 Цивільного кодексу України не передбачено виникнення права власності на новостворений об`єкт нерухомості на підставі судового рішення.

Крім того, наявні у справі доказові матеріали (відповідь КЕВ м.Мукачево на адвокатський запит від 25.11.2019 №259, відповідь КП «Мукачівське МБТІ та ЕО» від 21.11.2019 №217-вих, повідомлення виконавчого комітету Мукачівської міської ради від 12.12.2019 №1583/01-32/10761, а.с. 52-53, 58, 61) свідчать про те, що будинок в АДРЕСА_6 , в якому розташована спірна Квартира, не введено в експлуатацію.

Відповідно до частини другої статті 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Об`єкт будівництва (об`єкт незавершеного будівництва) ? це нерухома річ особливого роду: її фізичне створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб`єктивних майнових, а також зобов`язальних прав, у випадках і в порядку, визначених актами цивільного законодавства. Проте вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб`єктивних цивільних прав стосовно об`єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами. Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. До цього моменту, не будучи житловим будинком із юридичного погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу.

Така правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 28.02.2018 у справі № 352/626/13-ц.

Тобто, нормами чинного законодавства не передбачено визнання у судовому порядку права власності на об`єкти, якщо їх не прийнято в експлуатацію.

Таким чином, відсутність в суду даних щодо введення спірного житлового будинку в експлуатацію та доказів наявності спірної Квартири в натурі виключає можливість вирішення в судовому порядку питання про забезпечення позивача житлом.

Отже обставини по справі на предмет їх відповідності вказаним вище положенням законодавства свідчать про те, що вимоги позивача задоволенню не підлягають.

При цьому суд зазначає, що Європейський суд з прав людини зауважує на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 8, 124, 1291 Конституції України, ст.ст. 2, 3, 10, 12, 13, 76-81, 263-265, 279, 354-355 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

УХВАЛИВ:

1. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.

2. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

3.1. Відповідно до п. 3 Прикінцевих положень Цивільного процесуального кодексу України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 354 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо апеляційного оскарження продовжуються на строк дії такого карантину.

4. Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Представник позивача: ОСОБА_6 ( АДРЕСА_8 ).

Відповідачі: (1) Квартирно-експлуатаційний відділ м. Мукачево Західного територіального квартирно-експлуатаційного Управління Міністерства оборони України (89600 м.Мукачево, вул. Берегівська-об`їзна,1А, код ЄДРПОУ 08439994);

(2) Військова частина А 1556 (89600 м.Мукачево, вул. 128 окремої гірсько-піхотної бригади, 4, код ЄДРПОУ 07792042);

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача:

(1) ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_9 РНОКПП НОМЕР_2 ).

(2) ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , АДРЕСА_9 , РНОКПП НОМЕР_3 ).

Суддя В.В. Кость