Рішення № 89336762, 20.05.2020, Центральний районний суд м. Миколаєва

н\п 2/490/1200/2018 Справа № 490/10660/15-ц

Центральний районний суд м. Миколаєва

_____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 травня 2020 року м. Миколаїв

Центральний районний суд м. Миколаєва у складі:

головуючого судді - Черенкової Н.П.,

при секретарі - Літвін А.П.,

за участю прокурора - Ібрагімової А.О.

представника Миколаївської міської ради - Орлової О.В.

представника відповідача - Когіна А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майн, третя особа - ОСОБА_2 ,-

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2015 року прокурор міста Миколаєва звернувся до суду в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради з вищевказаним позовом до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_2 , який обґрунтовував наступним.

Пунктами 7,7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради №27/46 від 04 квітня 2013 року було затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки (кадастровий номер4810137200:15:018:0084), загальною площею 910 кв.м., у тому числі 910 кв.м. під прибудинковою територією, з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_1 та передано вказану земельну ділянку у власність ОСОБА_2 .

На підставі вказаного рішення 19 квітня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно на ім`я ОСОБА_2 , зокрема, на земельну ділянку з кадастровим номером 4810137200:15:018:0084.

08 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Стадніченком С.А.

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 17.04.2015 року, визнано незаконними та скасовано п.п.7,7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради №27/46 від 04 квітня 2013 року про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж спірної земельної ділянки та передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 910 кв.м. під прибудинковою територією, з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_1 ; визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 19 квітня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.

В зазначеній частині судове рішення залишено без змін, рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 03 вересня 2015 року.

Посилаючись на те, що правова підстава виникнення у ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку скасована, і вона не є особою, яка в розумінні ч.1. ст.317 ЦК України уповноважена виступати продавцем земельної ділянки, а отже, земельна ділянка, площею 910 кв.м., що розташована по АДРЕСА_1 вибула з власності територіальної громади міста Миколаєва поза волею власника, прокурор на підставі ч.1 ст.388 ЦК України, просив витребувати спірну земельну ділянку від відповідача ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 09 березня 2016 року позовні вимоги прокурора міста Миколаєва задоволені. Ухвалено про витребування від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку, площею 910 кв.м., нормативно грошовою оцінкою 115115 грн. по Променевій, 63-г, з кадастровим номером 4810137200:15:018:0084. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат у справі.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області від 13.05.2016 року дане рішення суду залишено без змін.

Ухвалою Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04.10.2017 року , вказані судові рішення скасовані з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Протоколом автоматичного розподілу судової справи між суддями від 08.11.2017 року справа передана судді Черенковій Н.П.

Ухвалою від 10.11.2017 року дана цивільна справа прийнята суддею до свого провадження та призначена до розгляду у попередньому судовому засіданні.

За даним позовом залучено правонаступника прокуратури міста Миколаєва - Миколаївську місцеву прокуратуру №1 ухвалою суду від 08.01.2019року.

Миколаївська місцева прокуратура №1 надала уточнену позовну заяву, в якій просила витребувати від ОСОБА_1 земельну ділянку площею 910 кв.м. з кадастровим номером 4810137200 :15:018:0084 та нормативною грошовою оцінкою 115115 грн. по АДРЕСА_1 .

При цьому вказано, що у відповідності до п.10 Постанови Пленуму ВСУ №9 від 06.11.2009 року « Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ст. 388 ЦК України.

Отже, вибуття земельної ділянки відбулось без волі власника-територіальної громади м. Миколаєва, тому належним способом захисту порушеного права власності є витребування земельної ділянки від нинішнього вдасника - ОСОБА_1 шляхом пред`явлення віндикаційного позову.

Перебування у власності ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, що незаконно вибула з власності територіальної громади, порушує інтереси держави у сфері охорони землі, яка відповідно до ст. 14 Конституції України є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Уточнення, вказані в даному позові, стосуються лише Миколаївської місцевої прокуратури №1, як правонаступника прокуратури м. Миколаєва. Порушення закону підтверджуються доказами, що долучені прокурором до позову.

08.01.2019 року ОСОБА_1 наданий відзив на уточнену позовну заяву, в якому вказано наступне.

Право власності на земельну ділянку набуто відповідачем правомірно. На час укладення нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки будь-яких обмежень щодо її відчуження не існувало, тому вона є добросовісним набувачем. При цьому, прокурором не доведено, що спірне майно вибуло не з волі позивача, оскільки недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала майно, не з її волі. Окрім того, згідно практики Європейського суду з прав людини, позбавлення права громадянина на майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, є непропорційним втручанням у право відповідача на мирне володіння своїм майном, що є неприпустимим.

Віндикаційний позов має ґрунтуватися не лише на нормах матеріального права, але й процесуального , зокрема, тим, що визначають процесуальні вимоги до будь-якого позову,однак, вимоги прокурора цим приписам не відповідають.

Предметом негаторного позову становить вимога володіючого власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, а оскільки позивачі не є власниками земельної ділянки, то позивач мав вибрати інший спосіб захисту.

Враховуючи вище викладене, просила відмовити у задоволенні позовних вимог.

09.01.2019 року Миколаївською місцевою прокуратурою № 1 направлена відповідь на відзив, в якому вказано на безпідставність заперечень.

Стаття 1 першого Протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

За правилами ст.59 ЗК України, землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Однак, громадяни та юридичні особи за рішенням органів місцевого самоврядування можуть безоплатно одержати у власність лише замкнені природні водойми. Натомість, землі водного фонду можуть передаватися цим суб`єктам тільки на умовах оренди для визначених законом потреб.

Отже, стосовно землі водного фонду закон забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність землю відповідного цільового призначення окремо від дозволеного для передачі об`єкту-замкненої природної водойми загальною площею до 3 га.

Ухвалою суду від 23.01.2019 року закрито підготовче провадження у справі .

Представник прокуратури позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила про їх задоволення.

Представник Миколаївської міської ради позов підтримала та просила про його задоволення.

Відповідач до судового засідання не з`явилась, направила свого представника - Когіна А.В.

Адвокат Когін А.В. вважав позов таким, що задоволенню не підлягає .

Третя особа - ОСОБА_2 до судового засідання не з`явилась, заперечень проти позову не надала.

Судом постановлено про розгляд справи у відсутності сторін, які не з`явились, що відповідає приписам ст. 223 ЦПК України.

Суд приходить до наступного.

Пунктами 7,7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради за №27/46 від 04 квітня 2013 року затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки (кадастровий номер 4810137200:15:018:0084_1) та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 910 кв.м., у тому числі 910 кв.м. під прибудинковою територією, з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .

Право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку було зареєстровано в установленому законом порядку та остання отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно № 2645271, видане 19 квітня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.

В подальшому, 08 липня 2013 року ОСОБА_2 уклала із ОСОБА_1 договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Стадніченком С.А. та зареєстрований в реєстрі за №605.

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 17 квітня 2015 року, ухваленим у цивільній справі за №490/13669/14-ц, визнано незаконними та скасовано пункти 7,7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради №27/46 від 04 квітня 2013 року щодо затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж та передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером № 4810137200:15:018:0084, площею 910 кв.м. під прибудинковою територією з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 . Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 19 квітня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.

Визнано також недійсним договір купівлі-продажу даної земельної ділянки, укладений 08 липня 2013 року та зареєстрований в реєстрі за №605, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 3741676 від 08 липня 2013 року та запис про інше речове право 1556199 від 08 липня 2013 року, 718965 від 17 квітня 2013 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Зобов`язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку у комунальну власність .

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 03 вересня 2015 року рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 17 квітня 2015 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, покладення обов`язку на ОСОБА_1 повернути спірну земельну ділянку у комунальну власність та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на спірну земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно скасовано та ухвалено в цих частинах нове рішення про відмову у задоволенні названих вимог. В іншій частині судове рішення суду першої інстанції залишено без змін.

При цьому, вищевказаними судовими рішеннями було встановлено, що земельна ділянка площею 910 кв.м. по АДРЕСА_1 , яка знаходилась у комунальній власності, відповідно до земельного та водного законодавств вибула з володіння територіальної громади у приватну власність з порушенням вимог закону.

На тепер, відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 26 жовтня 2015 року власником земельної ділянки, площею 910 кв.м. по АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 .

Згідно роз`яснень, що містяться у п.22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі ст.388 ЦК звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним.

Рішенням Центрального суду м. Миколаєва від09.03.2016 року( справа 490\10660\15-ц), задоволені вимоги прокурора м. Миколаєва, та витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку, площею 910 кв.м., нормативно грошовою оцівнкою 115115 грн., по АДРЕСА_1 .

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області від 13.05.2016 року дане рішення суду залишено без змін.

Рішення суду та ухвала апеляційного суду скасована Ухвалою Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

При цьому зазначено, що суди не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, порушили вимоги матеріального та процесуального права, що потягло ухвалення судових рішень, які не відповідають вимогам ст.ст. 212-214, ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Також колегія суддів, скасовуючи рішення судів зазначила, що не погоджується з правовою позицією Верховного Суду України від 02.11.2016 року у справі № 6-2161цс16, як такої, що не відповідає вимогам чинного законодавства та відступає від неї.

Однак, хоча у кодексах відсутня норма, яка закріплює обов`язковість врахування судами правових позицій, викладених в постановах ВСУ, однак вони продовжують застосовуватись судами. Така практика кореспондується із вимогами законодавства, згідно з якими виключно Верховний Суд може відступити від цих позицій. Окрім цього, відслідковується порушення цієї норми судами, які в своїх рішеннях, посилаючись на вже нечинні норми "старого" ЦПК, самостійно відступають від таких правових позицій.

Важливим понад усе є єдність і передбачуваність судової практики, що відноситься до реалізації принципу верховенства права у вирішенні судами спорів.

Згідно ч. 6 ст. 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати.

Ризик витребування з приватної власності земельних ділянок, які належали державі чи територіальній громаді, якщо вони були відчужені незаконно, завжди був і залишається. Проте якщо раніше суди дотримувалися позиції, що витребування земельної ділянки буде непропорційним втручанням у право приватної власності та відмовляли у позовах прокурорів, то тепер Верховний Суд змінює підходи до вирішення цих спорів, у зв`язку з чим ризик витребування (втрати) земельних ділянок (зокрема, водного і лісового фонду) суттєво зростає.

Якщо за результатами проведеної перевірки прокурор виявив порушення під час передачі земельних ділянок у приватну власність (земельну ділянку передав неповноважний орган або з перевищенням повноважень), то в більшості випадків прокурор вважає, що земельні ділянки вибули з власності держави чи територіальної громади незаконно (поза їхньою волею), а тому звертається до суду з позовами про витребування земельних ділянок з приватної власності та просить суд повернути земельні ділянки у державну чи комунальну власність. До того ж прокурор також просить визнати недійсними (скасувати) рішення чи розпорядження (накази), на підставі яких земельні ділянки були відчужені з порушенням законодавства, а також визнати недійсними державні акти на право власності на земельну ділянку (якщо такі видавалися).

До кінця 2017 р., Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Вищий господарський суд України дотримувались позиції, що визнанню недійсними (скасуванню) підлягають тільки правочини (накази, розпорядження), якими земельну ділянку було відчужено вперше (у разі встановлення фактів незаконного вибуття земельних ділянок з державної чи комунальної власності). Якщо земельна ділянка в подальшому відчужувалась іншим особам на підставі правочинів, то такі правочини вже не підлягають визнанню недійсними (п. 2.15 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», п. 22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 р. № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»).

Крім того, Верховний Суд України наголошував, що визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку є належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. Тому у спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, визнанню недійсними підлягали також державні акти на право власності на земельні ділянки, оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі рішень державних органів чи органів місцевого самоврядування (постанови Верховного Суду України від 01.07.2015 р. у справі № 6-319цс15, від 20.04.2016 р. у справі № 6-2824цс15).

Водночас, у багатьох випадках, у разі встановлення факту незаконного вибуття земельної ділянки з державної чи комунальної власності, суди наголошували, що при витребуванні земельних ділянок необхідно враховувати пропорційність втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном (баланс між інтересами держави (суспільства) та інтересами особи, яка страждає від втручання). Адже інакше таке втручання суперечитиме рішенням Європейського суду з прав людини у справах «Стретч проти Сполученого Королівства», «Федоренко проти України», «Рисовський проти України» тощо (постанови Верховного Суду України від 05.07.2017 р. у справі № 911/3285/14 та від 12.07.2017 р. у справі № 911/2351/15).

У 2018 р. Велика Палата, розглядаючи низку справ про визнання неправомірними та скасування рішень про передачу земельних ділянок у власність, визнання недійсними державних актів та витребування земельних ділянок, погодилась з тим, що в разі незаконного відчуження земельної ділянки з державної чи комунальної власності права її власника мають бути захищені шляхом витребування земельної ділянки від останнього добросовісного набувача, а не шляхом визнання недійними правочинів (договорів) та застосування реституції.

Окрім того, Велика Палата вказала, що належним способом захисту прав власника земельної ділянки буде вимога витребувати земельну ділянку з чужого незаконного володіння на користь власника, а не вимога про зобов`язання повернути земельну ділянку (як зазначається багатьма прокурорами у позовах) (п. 142-144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 р. у справі № 183/1617/16).

Водночас Велика Палата зазначила, що визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого незаконного володіння, оскільки підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт (п. 93, 94 постанови Верховного Суду від 14.11.2018 р. у справі № 183/1617/16, п. 70, 71 постанови від 07.11.2018 р. у справі № 488/5027/14-ц, п. 76, 77 постанови від 07.11.2018 р. у справі № 488/6211/14-ц).

Що стосується випадків незаконного заволодіння землями водного фонду, то Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду, всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим, оскільки розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця.

Таким чином, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням Земельного кодексу України має розглядатися як порушення права власності держави чи територіальної громади, не пов`язане з позбавленням володіння. У такому випадку позовна вимога зобов`язати повернути земельну ділянку має розглядатися як негаторний позов, який може бути заявлений упродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (п. 70, 71 постанови Верховного Суду від 28.11.2018 р. у справі № 504/2864/13-ц, п. 96 постанови від 04.07.2018 р. у справі № 653/1096/16-ц, постанова від 22.05.2018 р. у справі № 469/1203/15-ц).

До того ж Велика Палата змінила підхід до застосування практики Європейського суду з прав людини в частині оцінки пропорційності втручання держави у право особи на мирне володіння своїм майном.

У справах про витребування земель лісогосподарського призначення та водного фонду Велика Палата наголосила, що ці землі перебувають під посиленою правовою охороною держави, яка, втручаючись у право мирного володіння такими земельними ділянками приватними особами, захищає загальні інтереси (зокрема, безпечне довкілля, непогіршення екологічної ситуації).

Отже, у таких випадках загальний інтерес у контролі за використанням вказаних земельних ділянок за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації переважає приватний інтерес у збереженні права на земельну ділянку (п. 111 постанови Верховного Суду від 14.11.2018 р. у справі № 183/1617/16).

Велика Палата Верховного Суду вирішила, що заволодіння земельними ділянками водного фонду є триваючим правопорушенням, а тому з подібним позовом прокурори можуть відтепер звертатись без будь-яких часових обмежень.

Що стосується витребування інших земельних ділянок, то Велика Палата відступила від попередніх позицій про те, що приписи про позовну давність до позовних вимог про витребування майна не застосовуються (п. 42 постанови Верховного Суду від 17.10.2018 р. у справі № 362/44/17), а також остаточно вирішила, що на віндикаційні позови держави та територіальних громад поширюється загальна позовна давність.

Окрім того, Велика Палата виокремила випадки, в яких строк позовної давності повинен обчислюватись не від дати, коли про порушення свого права дізнався орган, право якого порушене, а від дати, коли про порушення відповідних прав дізнався прокурор. якщо він довідався або міг довідатися про порушення раніше, ніж орган, права якого порушено, або якщо відсутній орган, який мав або міг довідатися про порушення прав держави (п. 46, 48, 65-66 постанови Верховного Суду від 17.10.2018 р. справі № 362/44/17). При цьому Велика Палата наголосила, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, якими є лише належний позивач і той належний відповідач, до якого була звернута відповідна позовна вимога.

Верховний Суд у спорах про витребування земельних ділянок водного фонду і лісового призначення стає на сторону держави, мотивуючи це екологічними інтересами суспільства. Також про захист інтересів держави свідчить той факт, що відтепер з позовами про витребування земель водного фонду прокурор відтепер взагалі може звернутись в будь-який момент, не обґрунтовуючи, чому раніше він не звертався до суду з подібним позовом, та витребувати земельну ділянку в судовому порядку.

Під час вирішення судами спорів, пов`язаних із визнанням недійсним (скасуванням) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого у добросовісного набувача виникло право власності на земельну ділянку, висновки Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод потрібно застосовувати з урахуванням фактичних обставин справи, оцінюючи дії не тільки органів держави-відповідача, але й самого скаржника. Землі водного фонду не підлягають передачі у власність. Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, а тому вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів. Відтак у спорі про скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку водного фонду та про витребування її від набувача не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності такого набувача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

08 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати в рамках справи № 707/2307/16-ц, провадження № 61-29078св18 (ЄДРСРУ № 85493346) досліджував питання наслідків неправомірного вибуття земель з державної чи комунальної власності.

Втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні», земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель з державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

При цьому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спорах щодо земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

З урахуванням вказаного, Верховний Суд в рамках справ від 06 листопада 2019 року по справі №487/10126/14-ц, провадження № 61-45048св19 (ЄДРСРУ № 85493628), від 30 жовтня 2019 року в рамках справи № 367/3240/15-ц, провадження № 61-19509св18 (ЄДРСРУ № 85467427), від 30 жовтня 2019 року по справі № 363/1152/17-ц, провадження № 61-22091св18 (ЄДРСРУ № 85412597) та ін. враховує, що в силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, набувач , проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що ця ділянка належить до земель лісогосподарського, водного чи ін. призначення (аналогічні правові висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, провадження № 14-76цс18, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, провадження № 14-95цс18 і від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, провадження № 14-71цс18).

В свою чергу, надання відшкодування завданих збитків, зокрема, на підставі статті 661 ЦК України або статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод перебуває у безпосередньому зв`язку з поведінкою особи під час набуття такого майна, наявності прямих заборон у законодавстві на набуття у власність відповідного майна та інших факторів і не є абсолютним.

Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц (провадження № 14-460цс18).

За такого,якщо загальний (суспільний, публічний) інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації переважає приватний інтерес набувача у збереженні права на земельну ділянку, то вона підлягає витребуванню і це не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном.

Держава - це єдина універсальна організація у суспільстві, одним з основних призначень якої є виконання загальних справ, обумовлених потребами та інтересами людей.

Щодо розуміння змісту та обсягу поняття «інтерес держави», то слід зазначити, що сформульоване у ст. 1 Конституції України положення про те, що Україна є суверенною, демократичною, соціальною і правовою державою обумовлює доволі широкий спектр понять, які можуть набувати характер державного інтересу: від забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі, як національного багатства (Рішення КСУ від 08.04.1999 №3-рп/99) до - гарантування права «власності Українського нараду» прав і свобод людини та охорони правопорядку.

Питання правової природи, ознак та юридичної характеристики поняття власність Українського народу не має однозначного законодавчого закріплення. Разом з тим, відсутність чітких нормативно-правових та доктринальних підходів до розуміння даного поняття не може ставити під сумнів віднесення необхідності захисту права власності Українського народу до інтересів держави.

Отже, захист від порушень права власності Українського народу, безперечно належить до сфери державного інтересу й повинен забезпечуватись усіма передбаченими Конституцією України правовими механізмами, у тому числі через представництво інтересів держави в суді органами прокуратури.

Оскільки земельна ділянка розташована на території міста Миколаєва та відноситься до земель комунальної власності, то її власником (розпорядником) згідно ст. ст. 83, 122 Земельного кодексу України Земельного кодексу України, ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є Миколаївська міська рада. Таким чином, Миколаївська міська рада у даному випадку є уповноваженим державою органом, який розпоряджається землями зазначеної категорії.

Частиною п`ятою ст. 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності.

Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Миколаївська міська рада.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавленій особи права власності на майно шляхом його повернення на користь держави.

Перший протокол ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишнаі король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічним інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою; забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального-використання та охорони земель. Основними; принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Крім того, ст. 6 ВК України визначає, що води (водні об`єкти) є виключно власністю Українського народу і надаються тільки у користування. Згідно зі ст.ст. 4, 89 ВК України, ст.ст. 58, 61 ЗК України до земель водного фонду належать землі, зайняті, зокрема, прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами. При цьому прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності й у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється, зокрема, розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів.

З огляду на зазначене та з урахуванням положень статей 18, 19, 22 ЗК України, прибережні захисні смуги як землі водного фонду за особливостями свого цільового призначення і правового режиму не можуть використовуватися для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд.

При цьому зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється в порядку, визначеному законом (ст. 20 ЗК України). Порушення такого порядку має наслідком визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, визнання недійсними угод щодо земельних ділянок, відмову в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною, притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

З огляду на викладене, фактично відбулась неправомірна зміна цільового призначення землі, яка за законом не могла бути передана в приватну власність.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 88, ч.2 ст. 89 ВК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності.

Отже, «суспільним», «публічним» інтересом у вимогах прокурора можна вважати також забезпечення охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення, засмічення, вичерпання та інших дій, які можуть погіршити умови водопостачання, завдавати шкоди здоров`ю людей, спричинити зменшенні рибних запасів та інших об`єктів водного промислу, погіршення умов існуванні диких тварин та інші несприятливі явища внаслідок зміни фізичних і хімічних властивостей вод, зниження їх здатності до природного очищення, порушення гідрологічного і гідрогеологічного режиму вод (стаття 95 ВК України). |

В питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах «Спорронґ і Льоннорт проти Швеції», «Булвес» АД проти Болгарії»).

ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22.02.1994, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05.07.2001, «Аркурі та інші проти Італії» від 05.07.2001, « Ріела та інші проти Італії» від 04.09.2001, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06.11.2008).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребується.

За правилами ст. 59 ЗК України землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Однак громадяни та юридичні особи за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно одержати у власність лише замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Натомість землі водного фонду можуть передаватися цим суб`єктам тільки на умовах оренди для визначених законом потреб (ч.4 ст. 59 ЗК України).

Отже, стосовно землі водного фонду закон забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність землю відповідного цільового призначення окремо від дозволеного для передачі об`єкта - замкненої природної водойми загальною площею до 3 га.

Указані норми ВК України та ЗК України з подібними правилами або в такій самій редакції діяли і на час виникнення спірних правовідносин, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів у актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Витребування спірної земельної ділянки із володіння відповідача відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми ст. 388 ЦК України в зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування низки вимог ВК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

З огляду на вищенаведене, ОСОБА_1 не мала перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки (розташування в межах прибережної захисної смуги річки Інгул), проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги річки Інгул, а тому вибула з володіння громади з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність відповідача, під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

При цьому судом враховано, що принцип справедливої рівноваги між інтересами держави суспільства, пов`язаних з втручанням у право власності, і інтересами особи, яка так чи інакше страждає від такого втручання, передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, несе індивідуальний і надмірний тягар, чого не відбулося з урахуванням викладених вище обставин. Натомість передача у власність конкретній особі земельної ділянка в даному випадку порушила права всіх членів громади на користування землями водного фонду.

Окрім цього, суд вважає, що фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільнозначимого питання про безоплатну передачу земельної ділянки з комунальної власності у приватну та повернення у власні територіальної громади землі, яка вибула з її власності незаконно. Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубе проти України» від 02.11.2004 категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п. 54 рішення).

За таких обставин, позов прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мир володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

Так, в силу ст.ст.13,14 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.

Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону і гарантується державою.

Відповідно до ст.41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст.ст.78-83,116,118,125,126 ЗК України (в редакції, що діяли на час передачі земельної ділянки відповідачу), право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, ЗК України, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Земельна ділянка як об`єкт права власності являє собою частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об`єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Громадяни є суб`єктами права власності на землі приватної власності.

Територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності. Це право вони реалізують безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки лише з підстав, передбачених законом, зокрема у разі безоплатної передачі ділянок із земель державної і комунальної власності чи за договором купівлі - продажу.

До земель комунальної власності відносяться землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Це може бути реституція, віндикація , кондиція.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч.1 ст.216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції, може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма ч.1 ст.216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Разом із тим, відповідно до закріпленого в ст.387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, - з підстав, передбачених ч.1 ст.388 ЦК України.

Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого ст.1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст.1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

У випадках, коли в позовах заявляються вимоги про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначати, яку вимогу по суті (а не за формою) пред`являє позивач, і, відповідно, застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами статті 4, пунктів 3, 4 частини першої статті 214 ЦПК України.

При цьому, одночасне пред`явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація - це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого невласника) і про визнання недійсним правочину із застосуванням реституції (оскільки негаторний позов - це позов про захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 388 ЦК України є помилковим, адже віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними.

До того ж одна з умов застосування віндикаційного позову - відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов`язально-правових способів.

Так, відповідно до ч.1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1)було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2)було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3)вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом цієї норми закону майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення компетентного органу, щодо цього майна, але в подальшому скасованого рішенням суду, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Задовольняючи позовні вимоги про витребування спірної землі від ОСОБА_1 суд виходить з положень ст.ст. 330, 387 ЦК України та того, що земельна ділянка вибула з володіння позивача не з його волі за відплатним договором, який укладено з відповідачем особою, яка не мала права на таке відчуження.

Відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод слід оцінювати три критерії на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст.1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу.

Принцип «пропорційності» передбачає дотримання справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

Судом встановлено, що спірна земельна ділянка вибула з власності позивача протиправно, через прийняття незаконних рішень органом місцевого самоврядування.

З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном.

Так, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу земель державної власності в комунальну власність, а також земельної ділянки в приватну власність із земель відповідно державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.ст.14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

За таких обставин у даній справі, «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора міста Миколаєва до суду з вимогою про витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідача є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок із державної та комунальної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення у комунальну власність землі, що незаконно вибула з такої власності.

Крім того, витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідача на користь держави відповідає критерію законності: витребування з його власності земельної ділянки здійснюється на підставі норм ст.153 ЗК України, ст.388 ЦК України в зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог ВК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Заперечення відповідача щодо тлумачення та застосування цих норм не можуть свідчити про незаконність втручання в право власності.

Не можна погодитись і з доводами представника відповідача про порушення оскаржуваним рішенням ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та невідповідність його рішенню Європейського суду з прав людини у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року.

Так, відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 01 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Також Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах «Хендісайд проти Сполученого Королівства» від 07 грудня 1976 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 січня 1986 року).

Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов`язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про повернення законному володільцю землі - територіальної громади міста Миколаєва, спірної земельної ділянки, яка вибула з її власності незаконно.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п.54 рішення).

За таких обставин , позов прокурора міста Миколаєва по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у ст.1 Першого протоколу.

Інші доводи представника відповідача не спростовують вищевикладене.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи .

Відповідно до статті 4 ЦПК України , у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

У цивільних справах можуть брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб ( стаття42 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18).

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що і в судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. пункт 35 постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18). Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Відповідно до статті 121 Конституції України , на прокуратуру покладається, зокрема, представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» , прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону).

Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec(2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia, заява № 42454/02, § 35)).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону).

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону).

Вказаним приписам кореспондують відповідні приписи ЦПК України: прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Системне тлумачення ЦПК України та статті 23 Закону дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Прокурор зазначив у позовній заяві підставу для здійснення ним представництва.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом juranovitcuria («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади, здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Виписане відповідає позиції Верховного Суду, викладеній у Постанові від 26.06.2019 року у справі №587/430/16-ц.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

За такого, позов підлягає задоволенню, а заперечення відповідача та його адвоката такими, що не спростовують вищевиписане.

Керуючисьстаттями 3, 4, 10, 13, 76-82, 89, 133-142, 258,259, 263-265, 268, 272, 273 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майна , третя особа - ОСОБА_2 - задовольнити.

Витребувати від ОСОБА_1 на корить територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 910 кв.м. нормативною грошовою оцінкою 115115 грн. по АДРЕСА_1 за кадастровим номером 4810137200:15:018 : 0084 .

Стягнути з ОСОБА_1 на корить держави судові витрати у розмірі 840,80 грн.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду або через Центральний районний суд м. Миколаєва протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Повний текст рішення виготовлений 20 травня 2020 року.

Суддя: Н.П. Черенкова