Рішення № 89248752, 07.05.2020, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №380/247/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2020 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючої-судді Сподарик Н.І.,

за участю секретаря судового засідання Карпи А.В.,

розглянувши у судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС України у Львівській області про визнання незаконною та скасування вимоги про сплату боргу,-

ВСТАНОВИВ:

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (United States of America, 60656 Neast River Rd, АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) до Головно управління ДПС України у Львівській області (79003, м. Львів, вул. Стрийська,35) з вимогою: визнати незаконною та скасувати вимогу про сплату боргу № Ф-4014-50 у розмірі 26 539,26 грн. від 12.11.2019.

Ухвалою суду від 14.01.2020 вказану позовну заяву було залишено без руху, а позивачу надано строк для усунення недоліків. На виконання вимог зазначеної ухвали суду позивач усунув недоліки позовної заяви .

Ухвалою суду від 29.01.2020 відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче засідання, розгляд питання про поновлення строку звернення до суду суд ухвалив розглянути у підготовчому засіданні за участі сторін.

24.02.2020 за вх. № 10521 представником позивача подана заява з долученими доказами.

28.02.2020 за вх. № 11334 представником відповідача надано суду відзив на позовну заяву. Позовні вимоги заперечує повністю.

28.02.2020 за вх. № 11332 представник позивача звернувся з клопотанням про залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку з пропуском позивачем строку звернення до суду.

12.03.2020 суд ухвалою закрив підготовче провадження в адміністративній справі та визнав поважними причини пропуску строку звернення до суду позивачем.

16.03.2020 за вх. № 14268 представником позивача надано відповідь на відзив.

03.04.2020 за вх. № 18145 представник позивача засобами поштового зв`язку надав суду письмові пояснення.

08.04.2020 представник позивача звернувся із заявою про долучення доказів та просив суд розгляд справи проводити без участі позивача та його представника. Позовні вимоги підтримує у повному обсязі.

В обґрунтування позовних вимог представник позивача покликається на те, що вимога відповідача про сплату єдиного внеску від 12.11.2019 № Ф-4014-50 є протиправною і такою, що підлягає скасуванню з огляду на те, що позивач припинив займатись підприємницькою діяльністю ще у 2002 році. Позивач звернув увагу на те, що з набранням чинності Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» не вчиняв дій щодо заміни раніше виданого свідоцтва про державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка відповідно до пункту 2 розділу VIII Прикінцевих положень Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців». Зазначає, що відповідно до індивідуальних відомостей про застраховану особу ОК-5 мінімальний страховий внесок за позивача був сплачений роботодавцями. Представник позивача наголосив, що з 2014 року і по сьогодні, тобто 5 останніх років позивач ОСОБА_1 фактично не проживає в Україні, дані обставини підтверджуються копією закордонного паспорта № НОМЕР_2 з візою США № НОМЕР_3 від 27 серпня 2014 року та відмітками в паспорті про перетин кордону протягом 2014 -2019 рр., а також копіями водійських прав та дозволу на постійне місце проживання .

Крім того, зазначає, що стаття 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 № 2464-VI та існування в установі ДПС інформаційної системи не є належною та допустимою підставою підтвердження наявності боргу позивача.

Відповідач подав відзив на позовну заяву від 28.02.2020 за вх. № 11334. Свої заперечення обґрунтовує тим, що відповідно до норм Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» позивач є платником єдиного внеску та зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати та сплачувати єдиний внесок. Зазначає, що підставою для формування вимоги стали відомості з облікових даних інформаційної системи органу доходів і зборів. Заперечення мотивоване тим, що відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", позивач не позбавлений статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності. Головне управління ДПС у Львівській області, виносячи вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 12.11.2019 за № Ф-4014-50, діяло у межах закону, тому дана вимога є законною та не підлягає скасуванню.

Дослідивши доводи позову, зібрані у справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, суд зазначає наступне.

ОСОБА_1 був зареєстрований суб`єктом підприємницької діяльності 14.07.1999, про що видано свідоцтво. Підприємницьку діяльність ОСОБА_1 припинив у 2002 році , дане підтверджується записом у трудовій книжці (а.с.19-18).

Відповідно до трудової книжки позивача (№ НОМЕР_4 ), з 21.03.2002 року і по 05.06.2013 ОСОБА_1 працював найманим працівником:

з 21.03.2002 по 02.01.2003 у товаристві з обмеженою відповідальністю ”Промінь -ін-Вест” на посаді директора;

з 01.04.2003 по 01.04.2005 у ДП «Кредит Трейд (Україна)» на посаді заступника начальника транспортного відділу;

з 05.04.2005 по 31.2003 найманий працівник акціонерного товариства «Кредит Банк (Україна)»;

з 06.04.2009 по 31.05.2010 продовжив працю у відкритому акціонерному товаристві «Кредобанк»;

з 06.07.2010 по 04.12.2011 - публічному акціонерному товаристві «Кредобанк»;

з 01.02.2012 по 05.06.20103 – центральній філії ПАТ «Кредобанк».

Згідно копії закордонного паспорта № НОМЕР_2 з візою США № 63752887 від 27 серпня 2014 року та відмітками в паспорті про перетин кордону протягом 2014 -2019 рр., а також копіями водійських прав та дозволу на постійне місце проживання позивач з 2014 року і по сьогодні, тобто 5 останніх років ОСОБА_1 не проживає в Україні.

12.11.2019 Головним управлінням ДПС у Львівській області винесено вимогу № Ф-№ Ф-4014-50 на суму 26 539,26 грн. (а.с. 47). Як правову підставу винесення цієї вимоги відповідач вказав статтю 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та дані інформаційної системи органів доходів і зборів.

ОСОБА_2 (син) отримав вимогу адресовану позивачу 13.12.2019 та повідомив ОСОБА_1 , який перебуває за межами України через інтернет - зв`язок.

Не погоджуючись з даною вимогою, позивач оскаржив її в судовому порядку.

Позовну заяву представник позивача направив засобами поштового зв`язку 23.12.2019, про що свідчить відмітка органу поштового зв`язку.

При прийнятті рішення, суд керується такими правовими нормами.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» №2464-VI від 08.07.2010 (далі - Закон №2464-VI, в редакції на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 2464-VI:

- єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування (пункт 2);

- недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом (пункт 6);

- страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок (пункт 10).

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до приписів статті 9 Закону №2464-VI:

- єдиний внесок обчислюється виключно у національній валюті, у тому числі з виплат (доходу), що здійснюються в натуральній формі (частина перша);

- обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок (частина друга);

- платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок (частина восьма).

Згідно з частиною п`ятою статті 8 Закону №2464-VI єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.

З 01.01.2017 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 № 1774-VIII, відповідно до якого внесено зміни до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», зокрема, у частину першу статті 7, а саме:

- у пункті 2 перше речення абзацу другого пункту слова "має право самостійно" замінено словом «зобов`язаний»;

- пункт 3 доповнено абзацом другим такого змісту: "Для платників, віднесених до першої групи платників єдиного податку, визначених у підпункті 1 пункту 291.4 статті 291 Податкового кодексу України, ця сума не може бути меншою за 0,5 мінімального страхового внеску із зарахуванням відповідних періодів здійснення підприємницької діяльності до страхового стажу, який обчислюється відповідно до статті 24 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", пропорційно до сплаченого єдиного внеску".

Отже, з 01.01.2017 єдиний внесок для фізичних осіб - підприємців нараховується на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, при цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.

Відповідно до положень частини першої статті 128 Господарського кодексу України від 16.01.2003 №436-IV (набрав чинності 01.01.2004) громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Частиною першою статті 58 ГК України визначено, що суб`єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом.

У свою чергу, процедура державної реєстрації та припинення підприємницької діяльності фізичною особою передбачена Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань".

1 липня 2004 року набув чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (у подальшому змінено назву на Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»).

Відповідно до частини першої статті 4 вказаного Закону державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом відбувається шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру.

1 липня 2010 року прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» № 2390-VI, (надалі також - Закон № 2390-VI), який набув чинності 3 березня 2011 року.

Відповідно до підпунктів 2, 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення цього Закону процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.

Пункт 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення № 2390-VI у зв`язку із набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедур припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців за їх рішенням» від 19 травня 2011 року N 3384-VI (надалі також - Закон N 3384-VI) викладено в наступній редакції:

Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов`язаний, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, провести включення відомостей про діючі юридичні особи та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру.

Відповідно до пунктів 7, 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців. Після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру.

Пунктом 4 та абзацом 2 пункту 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI передбачено, що свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними; за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.

Судом встановлено, що 14.07.1999 ОСОБА_1 був зареєстрований суб`єктом підприємницької діяльності, про що видано свідоцтво. Підприємницьку діяльність позивач припинив у 2002 році та свідчить запис у трудовій книжці (а.с18- 19).

У ході опрацювання матеріалів справи, судом встановлено, що з набранням чинності Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», ОСОБА_1 не вчиняв дій щодо заміни раніше виданого свідоцтва про державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка відповідно до пункту 2 розділу VIII Прикінцевих положень Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців».

Натомість, відповідачем прийнято оскаржувану вимогу про сплату недоїмки та зазначається, що в ОСОБА_1 обліковується борг в сумі 26 539,26 грн.

Суд вважає необгрунтованими доводи відповідача, щодо наявності статусу підприємця у позивача в даній справі, адже в матеріалах справи відсутні належні докази щодо наявності у позивача статусу суб`єкта підприємницької діяльності після прийняття змін в законодавстві України та його включення до Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підриємців та громадських формувань і відповідного здійснення ним підприємницької діяльності, а згідно витягу з ЄДР, станом на 07.05.2020 на запит не відображає будь-якої інформації про наявність такого запису.

Як вбачається з трудової книжки позивача за № НОМЕР_4 , з 21.03.2002 року і по 05.06.2013 ОСОБА_1 працював найманим працівником, на суми його заробітку нараховувався та сплачувався єдиний соціальний внесок, а саме: з 21.03.2002 по 02.01.2003 позивач був працевлаштований у товаристві з обмеженою відповідальністю ”Промінь-ін-Вест”, з 01.04.2003 по 01.04.2005 позивач працював у ДП «Кредит Трейд (Україна)»; з 05.04.2005 по 31.03.2009 - у акціонерному товаристві «Кредит Банк (Україна)»; з 06.04.2009 по 31.05.2010 ОСОБА_1 продовжив працю у відкритому акціонерному товаристві «Кредобанк»; з 06.07.2010 по 04.12.2011 - у публічному акціонерному товаристві «Кредобанк»; з 01.02.2012 по 05.06.2013 - у центральній філії ПАТ «Кредобанк». За вказаний період роботодавець сплачував за нього єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у розмірах, визначених законодавством, що підтверджується індивідуальною відомістю Пенсійного фонду України про застраховану особу за формою ОК-5 (а.с.63-64).

Суд приходить до переконання, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Вказана правова позиція викладена в рішенні Верховного суду у складі колегії Касаційного адміністративного суду від 04.12.2020 в справі № 440/2149/19.

Суд звертає увагу на те, що з 2014 року і по сьогодні, тобто 5 останніх років позивач ОСОБА_1 фактично не проживає в Україні, відтак не здійснює будь - якої підприємницької діяльності на її території та відповідно не одержує дохід, який в розумінні Податкового кодексу України міг би підлягати оподаткуванню. Дані обставини підтверджуються копією закордонного паспорта № НОМЕР_2 з візою США № 63752887 від 27 серпня 2014 року та відмітками в паспорті про перетин кордону протягом 2014 -2019 роках, а також копіями водійських прав та дозволу на постійне місце проживання (а.с. 29-35).

Суд приходить до переконання, що нарахування єдиного соціального внеску органами державної податкової служби у Львівській області позивачу протягом 2014-2019 років фактично є подвійним оподаткуванням, оскільки у цей час він перебував у Сполучених Штатах Америки на підставі дозволу на постійне місце проживання, оскільки усі види податків у цей час (у т.ч. і аналог соціального внеску) сплачуються за нього в США, на підставі його легального перебування у цій країні.

Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період з 2002 року по 2013, нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем, а протягом 2014-2019 років проживає у Сполучених Штатах Америки на підставі дозволу на постійне місце проживання, відтак не здійснює будь - якої підприємницької діяльності на території України та відповідно не одержує дохід .

Згідно з ч.5 ст.? 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Водночас, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правил про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи «Серков проти України» (заява №39766/05), «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права.

Відповідно до частини першої та другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.200, «Булвес`АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02.11.2004 в справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Отже, з огляду на практику ЄСПЛ винесена відповідачем вимога про сплату боргу (недоїмки) не відповідає критерію «пропорційності», адже не дотримано справедливої рівноваги між інтересами держави та інтересами особи - позивача, оскільки мета сплати єдиного внеску - страхування особи, в даних правовідносинах досягається сплатою єдиного внеску роботодавцем. В свою чергу трактування відповідачем законодавства призвело до необхідності виплати додаткових коштів (зайвих витрат) позивачем, за умови відсутності доходу від відповідної діяльності.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що відповідачем протиправно винесена вимога про сплату боргу (недоїмки) від 12.11 2019 № Ф-4014-50, а тому позовні вимоги про визнання протиправною та скасування вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з нормами частин першої, другої статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На підставі викладеного, зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності та з урахуванням того, що позивачем доведено правомірність пред`явленого позову, а відповідачем доводи позовної заяви не були спростовані повністю, суд дійшов висновку, що позовні вимоги належить задовольнити повністю.

Згідно із ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Отже, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору у сумі 768 (сімсот шістдесят вісім ) грн.40 коп. підлягають присудженню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Львівській області.

Керуючись ст.ст. 14, 72-77, 139, 241-247, 250-251, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, п.3 розділу VI "Прикінцевих положень" Кодексу адміністративного судочинства України

ВИРІШИВ :

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС України у Львівській області про визнання незаконною та скасування вимоги про сплату боргу - задоволити повністю.

Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу № Ф-4014-50 у розмірі 26 539,26 грн. від 12.11.2019.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (United States of America, 60656 Neast River Rd, Unit3L; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Львівській області (79003, м. Львів, вул. Стрийська,35; код ЄДРПОУ 43143039) судовий збір в сумі 768 (сімсот шістдесят вісім ) грн.40 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України.

Згідно з пунктом 3 Розділу VI Прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 47, 79, 80, 114, 122, 162, 163, 164, 165, 169, 177, 193, 261, 295, 304, 309, 329, 338, 342, 363 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до адміністративного суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, розгляду адміністративної справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину.

Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).

Суддя Сподарик Н.І.

Повний текст рішення складено та підписано 15 травня 2020 року.