Рішення № 89184394, 04.05.2020, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 травня 2020 року м. Житомир справа № 240/9950/19

категорія 106030000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі:

судді Романченка Є.Ю.,

розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини А 0409 про стягнення середнього заробітку,

встановив:

Позивач звернувся до суду з даним позовом, у якому просить стягнути з Військової частини А 0409 на його користь середній заробіток за час невиплати всіх належних сум при звільненні в сумі 132837,69 грн.

В обґрунтування позову зазначив, що при звільненні зі служби в Збройних силах України йому не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 до дня звільнення - 23.11.2017. У зв`язку з цим, звернувся до суду з відповідним позовом та рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 29.11.2018 у справі №0640/4600/18 було зобов`язано Військову частину А 0409 нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за вказаний період. Позивач отримав вказану суму індексації, яка була зарахована 14.05.2019 на його картковий рахунок. Вважає, що відповідач, не виплативши позивачу при звільненні всі суми, передбачені законодавством, а саме: індексацію грошового забезпечення, порушив його конституційне права на соціальний захист та підлягає відповідальності відповідно до статті 117 КЗпП України.

Ухвалою суду вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання у справі.

Військовою частиною А 0409, на виконання вимог ухвали суду про відкриття провадження у справі, направлено до суду відзив на позовом у якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову за безпідставністю заявлених вимог. Заперечуючи проти пред`явлених позовних вимог відповідач зазначив, що військова частина не є прямим розпорядником коштів, діє певний механізм перерахунку коштів з Державного бюджету України на баланс Міністерства оборони України, а Міноборони у свою чергу, перераховує кошти на рахунок військової частини. Дана процедура займає певний час, з цих підстав була затримка у виплаті належних ОСОБА_1 коштів за індексацію грошового забезпечення. Відмітив, що відповідач, будучи позбавленим можливості фінансування на дану частину витрат, був позбавлений можливості виконати в цій частині положення чинного законодавства.

18.09.2019 у зв`язку з неявкою у судове засідання, належним чином повідомленого, позивача, розгляд справи відкладено на 03.10.2019.

03.10.2019 за результатами підготовчого засідання, судом, без виходу до нарадчої кімнати, постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті, яку занесено секретарем судового засідання до протоколу судового засідання. Розгляд справи по суті розпочато 03.10.2019.

Позивач до суду не прибув, у прохальній частині позовної заяви просив розгляд справи проводити без його участі.

Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав, просив відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на мотиви наведені у відзиві.

Заслухавши пояснення представника відповідача, судом без виходу до нарадчої кімнати постановлено ухвалу про подальший розгляд справи в письмовому провадженні, зважаючи на відсутність потреби заслухати свідка чи експерта.

Перевіривши матеріали справи, усебічно й повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов і відзив, об`єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Установлено, що ОСОБА_1 наказом командира 30 окремої гвардійської механізованої бригади від 23.11.2017 №229-рс звільнено з військової служби за станом здоров`я.

Відповідно до наказу командира військової частини від 23.11.2017 №134 позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів грошового забезпечення.

При звільненні позивачу не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 23.11.2017-день виключення зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення.

Не погоджуючись з цим, позивач звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду, який рішенням від 29 листопада 2018 року, що набрало законної сили 08 лютого 2019 року, зобов`язав Військову частину А 0409 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 до дня звільнення -23.11.2017.

Військовою частиною А 0409, на виконання вказаного судового рішення, нараховано позивачу індексацію за вказаний період та здійснено виплату вказаних коштів, які 14.05.2019 були зараховані ОСОБА_1 на картковий рахунок у розмірі 36969,70 грн.

Вважаючи, що невиплата індексації за вказаний період при проведенні остаточного розрахунку при звільненні з військової служби є порушенням конституційних та соціальних прав, позивач звернувся до суду з вказаним позовом з підстав застосування до відповідача відповідальності передбаченої ст.117 КЗпП щодо виплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку належних сум.

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає, що порядок проходження служби та звільнення позивача, а також правовідносини з приводу грошового забезпечення, на момент його звільнення, були врегульовані спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-XII), Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10 грудня 2008 року N 1153/2008, постановою Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року №1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу», постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року № 889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій».

Однак, указаними нормативно-правовими актами не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, не встановлено дати проведення остаточного розрахунку та відповідальності роботодавців за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків.

Тобто, спеціальним законодавством України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 у справі № 21-352а13 та постанові Верховного Суду України від 17.02.2015 у справі №21-8а15.

Крім того, така правова позиція була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.09.2018 у справі №810/1549/17, від 17.10.2018 у справі № 805/2948/17-а, від 08.11.2018 у справі №821/1333/16, від 18.04.2019 у справі № 806/889/17.

Отже, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні з військової служби, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, суд приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Посилання відповідача на приписи пункту 2 Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», яким роз`яснено, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо), на думку суду, не спростовують наведених висновків, оскільки правове регулювання норм оплати праці або порядку вирішення трудового спору не охоплює правовідносини щодо відповідальності установи (організації, підприємства) за затримку розрахунку при звільненні.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Згідно із ч. 1 ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (ч. 2 ст. 117 КЗпП України).

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У рішенні Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012 в справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу, установлено, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Також у вказаному рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Судом установлено, що в день звільнення позивача, належна останньому сума індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 до дня звільнення - 23.11.2017 виплачена не була. Остаточний розрахунок з позивачем Військовою частиною А 0409 проведено 14.05.2019.

При цьому, суд критично оцінює посилання відповідача на те, що затримка у виплаті позивачу належних коштів зумовлена тим, що отримання військовою частиною коштів на дану частину витрат від розпорядника вищого рівня потребує певного часу, позаяк вказані обставини не є підставою для звільнення роботодавця від відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, передбачену статтею 117 КЗпП України.

Згідно зі ч.ч. 1, 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до правової позиції Європейського суду у справі "Кечко проти України" (рішення від 08 листопада 2005 року), в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови Верховного Суду України від 22.06.2010 у справі № 21-399во10, від 07.12.2012 у справі №21-977во10, від 03.12.2010 у справі № 21- 44а10).

Така правова позиція підтримана Конституційним Судом України у рішеннях від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 17.03.2004 № 7-рп/2004, від 01.12.2004 № 20-рп/2004, від 09.07.2007 № 6-рп/2007, в яких зазначено про неможливість поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету.

Окрім цього, суд ураховує правову позицію Європейського Суду з прав людини у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов`язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов`язань (недофінансування) для уникнення відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію чи прийняли закон, то така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Враховуючи вищенаведені правові норми, та встановивши, що відповідачем не було проведено повного розрахунку з позивачем при його звільненні, суд вважає правомірним у межах даного спору вирішити питання про покладення на в/ч А0409 відповідальності за затримку такого розрахунку шляхом виплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Суд зазначає, що обчислення середнього заробітку визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 (далі - Порядок №100).

Згідно із пунктом 8 Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) зарплата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за це період.

У відповідності до довідки № 3701 від 07.12.2017, що міститься в матеріалах справи, розмір грошового забезпечення військовослужбовця ОСОБА_1 за вересень 2017 року та жовтень 2017 року становив по 7544,80 грн.

Таким чином, середньоденний заробіток позивача за останні 2 календарні місяці становить 247,37 грн (7544,80 грн +7544,80 грн ) / 61 день).

В свою чергу, середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні становить: 247,37 грн (середньоденний заробіток) х 537 дні (час затримки розрахунку з 23.11.2017 по 14.05.2019 ) = 132837,69 грн.

З огляду на наведене та встановлені обставини, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для стягнення з в/ч А0409 на користь позивача коштів за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку (з 23.11.2017 до 14.05.2019) в сумі 132837,69 грн.

Частиною першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

За змістом статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

З огляду на викладене та встановлені обставини, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, а тому позов підлягає задоволенню.

Враховуючи відсутність судових витрат у даній адміністративній справі, питання про їх розподіл судом не вирішується.

Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 241-246, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Військової частини А 0409 (вул. Леваневського, 2, м. Новоград-Волинський, Житомирська обл., 11703, код ЄДРПОУ 07962707) про стягнення середнього заробітку задовольнити.

Стягнути з Військової частини А0409 на користь ОСОБА_1 середній заробіток у розмірі 132837,69 грн за період затримки з 23.11.2017 до 14.05.2019 виплати всіх належних сум при звільненні.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Є.Ю. Романченко