Рішення № 89121935, 15.04.2020, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/12909/19

Провадження № 2/369/1292/20

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

15.04.2020 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючої судді Пінкевич Н.С.,

секретаря Середенко Б.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариство з обмеженою відповідальністю "Нова-Інвест", третя особа ОСОБА_2 про розірвання договору оренди нежитлового приміщення, -

в с т а н о в и в :

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом. Свої вимоги мотивувала тим, що вона є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 . Нещодавно ї стало відомо, що між колишнім власником та ТОВ «Нова-Інвест» укладено договір оренди нежитлового приміщення. Строк дії договору оренди становив один рік з правом пролонгації на рік за відсутності намірів сторін договору про його розірвання. На підставі даного договору товариство зареєструвало в реєстрі своє юридичну адресу місця знаходження. Вказала, що на час укладення договору купівлі-продажу, ні в даний час товариство та будь-яке його майно в приміщенні не знаходиться. Всі спроби знайти представника товариства не виявилось можливим. На підставі ст..770 ЦК України до неї перейшли всі права власника, в тому числі орендаря приміщення по укладеному договору оренди з колишнім власником. З часу придбання приміщення вона жодної оплати не отримувала від відповідача, тому вона має право вимагати розірвання договору оренди. У добровільному порядку, вона не може ні розірвати договір, ні вирішити питання щодо отримання орендної плати за дане приміщення через відсутність представника відповідача.

Просила суд розірвати договір оренди нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

У судове засідання представник позивача не з`явився. Про час та місце розгляду справи повідомлений. Подав суду заяву про розгляду справи за його відсутності, позовні вимоги підтримав. Просив суд задоволити позов, проти заочного розгляду справи не заперечував.

У судове засідання відповідач не з`явився. Про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Причини неявки суду не повідомив, відзив на позов суду не подав. Клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило.

У судове засідання третя особа ОСОБА_2 не з`явився. Про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Подав суду заяву про розгляд справи за його відсутності та просив закрити підготовче судове засідання та призначити справу до розгляду. Будь-яких письмових заперечень на позов до суду не надходило.

Відповідно до вимог ст.280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання, та не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин, не подав відзив, а позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

За таких обставин суд, враховуючи вимоги ст. 280 ЦПК України, вважає за можливе розглянути справу без участі відповідача та ухвалити по справі заочне рішення.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

При розгляді справи судом встановлено, що 21 травня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку.

У п. 1 договору вказано, що у власність ОСОБА_1 передане нерухоме майно, а саме: житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 423,3 кв.м, житловою площею 174,0кв.м.

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкту нерухомого майна №178915791 від 28 серпня 2019 року вбачається, що за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 423,3 кв.м, житловою площею 174,0кв.м.

Також суду подано договір оренди нежитлового приміщення. З даного договору вбачається, що 01 травня 2007 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Нова-Інвест» укладено договір оренди нежитлового приміщення. Предметом договору є нежитлове приміщення, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 398 кв.м.

Ст. 526 КЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору, ЦК України, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст.611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору, зміна умов зобов`язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди.

За ст. 610 ЦК України порушення зобов`язання є його невиконання або його невиконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказувала, що відповідач не виконує свого обов`язку та не сплачує оренду, не знаходиться за місцем оренди. Будь-яке досудове врегулювання спору не можливе.

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Приписами частини другої статті 651 ЦК України визначена можливість зміни або розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї із сторін договору у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Частина друга цієї статті визначає одну підставу для розірвання та зміну договору, а саме "істотне порушення договору другою стороною". Водночас цією нормою визначено, що названа підстава не є єдиною. Апелюючи до інших підстав розірвання та зміни договору, законодавець не виключає їх існування у передбачених положеннях договору або закону. "Істотність порушення договору" є загальною підставою, яка може бути встановлена лише шляхом оцінки "істотності" у порушенні договору. У разі існування загальної підстави у вигляді "істотності порушення договору" суб`єктом оцінки, відповідно до положень ч. 2 зазначеної статті, має бути лише суд. Відповідно визначається, що договір, у разі істотності його порушення може бути розірвано лише за рішенням суду.

Визначення "істотності порушення договору" у ч. 2 зазначеної статті надано через іншу оціночну категорію "значна міра" позбавлення того на що особа розраховувала при укладенні договору. Значна міра позбавлення того на що особа розраховувала при укладенні договору має визначатися посилаючись на об`єктивні обставини. Так зміст договору може допомогти визначити очікування особи на які вона розраховувала при укладенні договору і які вона визначила об`єктивно погоджуючи його умови. Ч. 2 вказаної статті передбачає лише загальну підставу - "істотність порушення договору" без можливості вказівки на об`єктивні ознаки такого порушення. Можливість зазначення об`єктивних ознак істотності порушення договору може існувати лише у поіменованих договорах, коли у абстрактній формі можна визначити його зміст та правову мету.

З огляду на те, що істотність порушення договору визначається за об`єктивними ознаками та обставинами, що вказують на значну міру позбавлення того на що особа розраховувала при укладенні договору, вина сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення для оцінки порушення договору в межах питання визначення його істотності та відповідно розірвання договору на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України.

Частина 2 зазначеної статті також, у питанні розірвання або зміни договору, визначає можливість розірвання договору за рішення суду, на вимогу однієї із його сторін, у разі коли підстави такого розірвання передбачені у договорі та законі. Законодавець не вказує у ч. 2 зазначеної статті, що інші підстави розірвання та зміни договору, мають обов`язкового ґрунтуватися на істотності порушення договору. Навпаки, за змістом ч. 2 ст. 651, можна зробити висновок, що у визначенні інших договірних підстав розірвання або зміни договору, сторони можуть відійти від "істотності порушення договору", як загальної підстави його розірвання у судовому порядку, і передбачати ознаки "неістотного порушення договору", що за волею сторін, будуть підставою для розірвання або зміни договору. Якщо ж спеціальним законом або договором сторін не визначено інше, порушення договору, що не є істотним, не може бути підставою для розірвання договору у судовому порядку. Спеціальні норми про розірвання того чи іншого, врегульованого положеннями ЦК України договору, можуть передбачати випадки, коли договір може бути розірваний без факту "істотності його порушення", вказуючи на інші обставини розірвання та зміни договорів.

Оціночна категорія "істотність", що міститься у ч. 2 ст. 651 ЦК України, має функцію отримання таких оціночних результатів як "істотність порушення" або навпаки "неістотність порушення". У свою чергу оціночні результати "істотність порушення" або "неістотність порушення" має функцію встановлення наявності або відсутності підстави для зміни або розірвання договору. Через поміщення у ч. 2 ст. 651 оціночної категорії "істотність порушення договору", суб`єкту правозастосування надається можливість у спосіб оцінки визначитися з наявністю або відсутністю оціночного факту - факту порушення договору, наявність якого і є підставою для розірвання договору. Виходячи із об`єкту оцінки суб`єкт оцінки має визначити "міру позбавлення того, на що розраховувала сторона договору при укладенні договору". У даному випадку результат оцінки, зокрема "істотність порушення" не є об`єктивно існуючим даним, як наприклад юридичний факт, а залежить від оцінки міри позбавлення можливості отримання очікуваних результатів виконання договору. Оціночний факт на відміну від інших підстав розірвання договору необхідно отримувати шляхом оцінки та не встановлюється шляхом доказування. Шляхом доказування встановлюються факти (обставини), що на момент їх встановлення є існуючими. Оціночний факт доказуванню не підлягає так як його виникнення залежить лише від оцінки та об`єктивації його існування, зокрема у спосіб встановлення його рішенням суду. При об`єктивації оціночного факту, зокрема істотності порушення договору звичайно необхідно визначати, у спосіб оцінки, ті об`єктивні ознаки, що слугують свідченням його існування. Першої об`єктивною ознакою, що має бути встановлена у спосіб оцінки і яка свідчить про "істотність порушення договору" є "значна міра позбавлення того на що особа розраховувала при укладенні договору".

В пункті 3 договору оренди передбачений обов`язок орендаря сплачувати орендні платежі в розмірі 750 грн.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Стаття 629 ЦК України передбачає, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статей 525, 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов`язання і одностороння зміна умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтями 610, 611 ЦК України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання, настають наслідки, передбачені договором або законом.

Позивач вказував на порушення свого права власності на майно.

Частиною другою статті 653 ЦК України передбачено, що у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

Відповідно до ст.4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

За ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Відповідно до ст. 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

За ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Захист права власності встановлений ст. 321 ЦК України, а саме право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оцінка доказів - завершальний етап процесу доказування. Вона полягає в перевірці судом доброякісності засобів доказування, що має на меті визначити їх доказову силу.

Звертаючись до суду за захистом свого права власності, позивач не надав суду жодного документу на підтвердження існування у неї права власності на нежитлове приміщення, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 398 кв.м. Право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 423,3 кв.м, житловою площею 174,0кв.м - не може ототожнюватись з правом на інше майно, яке хоч і може знаходитись за цією ж адресою. На підставі наведеного, суд приходить до висновку,що позивач не надала суду доказів на підтвердження порушення саме її прав, тому у задоволенні позову суд відмовляє. При цьому суд враховує, що позивач зобов`язаний до позовної заяви додати всі докази, які є в нього. У разі складнощів у поданні доказів, позивач мав право заявити клопотання про витребування доказів.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись ст.ст.202-215,328, 391, 655ЦК, ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України,

в и р і ш и в :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариство з обмеженою відповідальністю "Нова-Інвест", третя особа ОСОБА_2 про розірвання договору оренди нежитлового приміщення відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуто Києво-Святошинським районним судом Київської області за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду, а в разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повний текст виготовлений 15 квітня 2020 року.

Суддя