Рішення № 89086755, 30.04.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 квітня 2020 року м. Київ № 640/21843/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Клименчук Н.М., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Веллфін» до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування розпорядження,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Веллфін» (далі - позивач) звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (далі - відповідач), у якому просить:

- визнати протиправними дії Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг стосовно проведення заходу державного нагляду, контролю (перевірки) щодо дотримання ТОВ «Веллфін» вимог законодавства на ринку фінансових послуг, та щодо складання акта від 26.07.2019 №1140/16-5/15 про правопорушення, вчинені ТОВ «Веллфін» на ринку фінансових послуг за неуніфікованою формою;

- визнати протиправним та скасувати у повному обсязі розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 08.10.2019 №1981 про вжиття заходу впливу.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва (суддя Скочок Т.О.) від 13.11.2019 відкрито провадження у справі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 12.11.2019 відмовлено у вжитті заходів забезпечення позову.

Відповідно до розпорядження Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.12.2019 №1395 адміністративну справу №640/21843/19 передано на повторний автоматичний розподіл справ між суддями та за результатом такого розподілу, 18.12.2019 передано для розгляду судді Окружного адміністративного суду міста Києва Клименчук Н.М.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва (суддя Клименчук Н.М.) від 23.12.2019 справу прийнято до провадження.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.12.2019 відмовлено у вжитті заходів забезпечення позову.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що проведення планового заходу державного нагляду (контролю) здійснено відповідачем з порушенням встановленої законодавством процедури. Відповідно до пояснень позивача, фінансово-господарська діяльність ведеться без порушень законодавства на ринку фінансових послуг, про які відповідачем зазначено в акті про правопорушення від 26.07.2019 №1140/16-5/15, а тому винесене Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг на підставі даного акта розпорядження від 08.10.2019 №1981 «Про застосування заходу впливу до Товариства з обмеженою відповідальністю «Веллфін», на думку останнього, не ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, є протиправним, незаконним та таким, що підлягає скасуванню. Вважає висновки відповідача про встановлення несправедливих умов договорів позики безпідставними. Просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідачем подано відзив на позов, у якому позов не визнано. Відповідачем зазначено про те, що в ході проведення контролюючого заходу встановлено ряд порушень позивачем вимог законодавства, що стало підставою для видання оскаржуваного розпорядження. Вважає позовні вимоги необґрунтованими та просить відмовити у їх задоволенні.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружним адміністративним судом міста Києва встановлено наступне.

ТОВ «Веллфін» здійснює фінансово-господарську діяльність у сфері надання грошових коштів у позику фізичним особам у спосіб та на умовах, передбаченими Ліцензійними умовами з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів), затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 07.12.2016 №913, та іншими нормативно-правовими актами України.

Згідно із розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 08.12.2015 №3047 позивачу видано ліцензію на провадження діяльності з надання фінансових послуг за рахунок залучених коштів, яка в подальшому переоформлена на ліцензію на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг - надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 26.01.2017 №163).

Як вбачається з матеріалів справи, ТОВ «Веллфін» укладаються електронні договори з надання грошових коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту, з фізичними особами за допомогою інформаційно-телекомунікаційної системи (спеціалізованого веб-сайту http://creditup.com.ua), за умови ідентифікації позичальника та використання електронного цифрового підпису одноразовим ідентифікатором у відповідності до Закону України «Про електронну комерцію».

Відповідно до вимог Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг про надання інформації та документів від 12.03.2019 №1424/16-8 та від 11.06.2019 №4366/16-8, надісланих на адресу ТОВ «ВЕЛЛФІН», відповідачем запитано від позивача наступне:

- за встановленою формою (Додаток №1) інформацію про укладені кредитні договори (договори позики) з фізичними особами за період з 01.07.2018 по 28.02.2019 окремо за кожним місяцем зазначеного періоду;

- копії внутрішніх правил надання фінансових послуг ТОВ «Веллфін» зі всіма змінами та додатками;

- копії примірних договорів надання фінансових послуг ТОВ «Веллфін» зі всіма змінами та додатками, відповідно до яких товариством було укладено зі споживачами фінансових послуг кредитні договори (договори позики);

- копії десяти будь-яких договорів позики, укладених позичальниками в період дії кожної редакції Правил та примірних договорів;

- інформацію щодо порядку (процедури) укладення електронних договорів, вчинених товариством та позичальниками в інформаційно-телекомунікаційній системі та поза нею з обов`язковим зазначенням часу та дати таких дій та наданням копій електронних документів (повідомлень) роздрукованих у паперовій формі, що підтверджують такі дії;

- підтвердження відправлення оферти споживачу та прийняття такої оферти (акцепт) споживачем у порядку, встановленому ч. 6 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію»;

- інформацію щодо договорів, за якими позичальники прострочили виконання умов договору (договорів) (повернення кредиту) за формою, встановленою Додатком №1

- інформацію щодо зміни порядку (процедури) укладення електронних договорів або власне письмове підтвердження, що зміни не відбувалися.

На виконання вказаних вимог відповідача ТОВ «Веллфін» листами від 26.03.2019 №382 та від 16.07.2019 №6903/ФК надано відповідачу запитувану інформацію з додатком «Носій інформації» з підписаною КЕП відповіддю керівника ТОВ «Веллфін».

За результатами розгляду інформації та документів, наданих ТОВ «Веллфін», відповідачем відповідно до пунктів 1.11. та 4.2. Положення про застосування Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, заходів впливу за порушення законодавства про фінансові послуги, затвердженого розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 20.11.2012 №2319, складено акт про правопорушення, вчинені ТОВ «Веллфін» на ринку фінансових послуг від 26.07.2019 №1140/16-5/15 (далі - акт про правопорушення), в якому встановлені наступні порушення позивачем вимог законодавства про фінансові послуги:

- частини 2 статті 2 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», якою передбачено, що фінансові установи в Україні діють відповідно до цього Закону з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності;

- статті 21 Закону України «Про споживче кредитування», відповідно до положень якої сукупна сума неустойки (штраф, пеня), нарахованої за порушення зобов`язань споживачем на підставі договору про споживчий кредит, не може перевищувати половини суми, одержаної споживачем за таким договором, і не може бути збільшена за домовленістю сторін;

- пункту 5 частини 3 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якого несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором.

Не погоджуючись з висновками, викладеними в акті про правопорушення, позивачем 13.08.2019 подано відповідачу письмові заперечення.

Розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 15.08.2019 №1566 зупинено провадження у справі про порушення ТОВ «Веллфін» законодавства у сфері надання фінансових послуг, у зв`язку з необхідністю отримати додаткові докази у справі про правопорушення.

В подальшому, 08.10.2019 відповідачем винесено розпорядження №1981 «Про застосування заходу впливу до ТОВ «Веллфін», відповідно до якого постановлено зобов`язати позивача усунути порушення законодавства про фінансові послуги та повідомити про усунення порушення з наданням підтверджуючих документів у термін включно до 07.11.2019.

Не погоджуючись з діями відповідача по проведенню перевірки діяльності позивача та складанню акта про правопорушення, а також з винесеним на підставі такого акта розпорядженням, ТОВ «Веллфін» подано позовну заяву до суду.

Оцінивши за правилами статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України надані сторонами докази та пояснення, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружним адміністративним судом міста Києва зроблено висновок, що позов підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг визначено Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», метою якого є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

Згідно із частиною 1 статті 21 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється, зокрема, національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Указом Президента України від 23.11.2011 №1070/2011 затверджено Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання ринків фінансових послуг (далі - Положення).

Основними завданнями Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, відповідно до приписів пункту 2 частини 1 статті 27 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та підпункту 4 пункту 3 Положення, є здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг та додержанням законодавства у цій сфері.

Приписами пунктів 10, 12 частини 1 статті 28 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та підпунктів 40, 41 пункту 4 Положення встановлено, що Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг у межах своєї компетенції у разі порушення законодавства про фінансові послуги, нормативно-правових актів національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, застосовує заходи впливу та накладає адміністративні стягнення; надсилає фінансовим установам та саморегулівним організаціям обов`язкові до виконання розпорядження про усунення порушень законодавства про фінансові послуги та вимагає надання необхідних документів.

Відповідно до пункту 36 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 07.12.2016 №913, фінансова установа зобов`язана виконувати вимоги та рішення Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, що відповідають її повноваженням, визначеним законом, зокрема надавати на такі вимоги та рішення інформацію і звітність у встановлений у них строк.

Пунктом 1.5. Положення про застосування Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, заходів впливу за порушення законодавства про фінансові послуги, затвердженого розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 20.11.2012 №2319, також встановлено, що Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг як колегіальний орган або уповноважені особи Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг обирають і застосовують заходи впливу на основі аналізу даних та інформації стосовно порушення законодавства про фінансові послуги, враховуючи наслідки порушення та застосування таких заходів. Дані та інформація про ознаки порушення законодавства про фінансові послуги може міститися, зокрема, в: матеріалах, отриманих за результатами перевірок, проведених Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг; звітності, що подається до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг; зверненнях громадян; матеріалах, отриманих на письмову вимогу Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг про надання необхідних документів та інформації, та ін.

Отже, аналіз наведених вище положень законодавства засвідчує, що Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг вправі складати та надсилати письмові вимоги про надання документів та інформації, необхідних для виконання завдань, покладених на неї законодавством, а фінансові установи зобов`язані надавати витребувані документи.

У вимогах відповідача про надання документів та інформації №1424/16-8 та №4366/16-8 зазначено, що дані вимоги надсилано на підставі пункту 12 частини 1 статті 28 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та підпункту 41 пункту 4 Положення.

Таким чином, суд дійшов висновку, що вимоги відповідача надіслано до ТОВ «Веллфін» в межах повноважень, визначених законодавством, та на виконання функцій відповідача як регулятора у сфері ринків фінансових послуг.

Відповідно до пункту 1.11. Положення про застосування Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, заходів впливу за порушення законодавства про фінансові послуги, затвердженого розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 20.11.2012 №2319, посадова особа Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг при виявленні порушення законодавства про фінансові послуги, за яке застосовується захід впливу, складає акт про правопорушення.

Отже, встановивши на підставі аналізу матеріалів, отриманих на письмові вимоги, факти вчинення позивачем порушень законодавства про фінансові послуги, відповідачем правомірно, в межах своїх повноважень, складено акт про правопорушення.

Доводи позивача про складання акта за неуфікованою формою, суд вважає необґрунтованими, оскільки розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 24.01.2019 №102 затверджено уніфіковані форми актів, що складаються виключно за результатами проведення планових (позапланових) заходів державного нагляду (контролю) щодо дотримання суб`єктами господарювання вимог законодавства у сфері господарської діяльності з надання фінансових послуг, а в даному випадку, як вже було встановлено судом, відповідачем не здійснено заходи державного нагляду (контролю) щодо позивача в межах відповідного періоду.

За таких обставин, позовні вимоги ТОВ «Веллфін» у частині визнання протиправними дій відповідача стосовно проведення заходу державного нагляду, контролю (перевірки) щодо дотримання ТОВ «Веллфін» вимог законодавства на ринку фінансових послуг, та щодо складання акту від 26.07.2019 №1140/16-5/15 про правопорушення, вчинені позивачем на ринку фінансових послуг, є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 08.10.2019 №1981 «Про застосування заходу впливу до ТОВ «Веллфін» судом встановлено наступне.

В акті та розпорядженні про правопорушення відповідачем зроблено висновок про те, що умови договорів позики, укладених позивачем з фізичними особами, які підпадають під дію Закону України «Про споживче кредитування», порушують вимоги статті 21 вказаного Закону в частині перевищення сукупної суми неустойки (штрафу, пені), нарахованої за порушення зобов`язань споживачем на підставі договору про споживчий кредит, половини суми, одержаної споживачем за таким договором.

Позивачем зазначено, що укладені ним договори позики не порушують наведені вимоги Закону України «Про споживче кредитування», а відповідачем помилково та протиправно ототожнено нарахування неустойки (штрафу, пені) за несвоєчасне повернення наданих в позику грошових коштів із розміром збільшених процентів за користування позичковими коштами.

Загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні відповідно до міжнародно-правових стандартів у цій сфері визначаються Законом України «Про споживче кредитування», який набрав чинності 10.06.2017.

Згідно із частиною 1 статті 4 Закону України «Про споживче кредитування» законодавство про споживче кредитування в Україні ґрунтується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів щодо надання послуг споживачам.

У пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» визначено, що договір про споживчий кредит - вид кредитного договору, за яким кредитодавець зобов`язується надати споживчий кредит у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач (позичальник) зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, встановлених договором.

Відповідно до частини 2 статті 21 Закону України «Про споживче кредитування» сукупна сума неустойки (штраф, пеня), нарахована за порушення зобов`язань споживачем на підставі договору про споживчий кредит, не може перевищувати половини суми, одержаної споживачем за таким договором, і не може бути збільшена за домовленістю сторін.

Як вбачається з матеріалів справи, в договорах позики, укладених позивачем з позичальниками (споживачами), відсутні умови про нарахування неустойки за несвоєчасне повернення позики (розділ 4 договорів).

Водночас, вказаними договорами передбачений підвищений розмір процентів за користування позикою, у разі її несвоєчасного повернення (п. 1.5. договорів).

Відповідно до частини 1, 2 статті 536 Цивільного кодексу України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики). Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (частина 1 статті 1046 Цивільного кодексу України).

Згідно із частиною 1 статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Пунктом 11 частини 1 статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» передбачено, що у договорі про споживчий кредит зазначаються, зокрема, інформація про наслідки прострочення виконання зобов`язань зі сплати платежів, у тому числі розмір неустойки, процентної ставки, інших платежів, які застосовуються чи стягуються при невиконанні зобов`язання за договором про споживчий кредит.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За приписами пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Згідно з частинами 1, 2, 3 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Системний аналіз зазначених положень законодавства дозволяє зробити висновок, що законодавець розрізняє наступні поняття:

1) проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами (стаття 536, частина 1 статті 1048 ЦК України);

2) проценти річних за прострочення виконання грошового зобов`язання (частина 2 статті 625 ЦК України);

3) неустойка (стаття 549 ЦК України).

З огляду на положення пункту 11 частини 1 статті 12 Закону України «Про споживче кредитування», в договорі про споживчий кредит за прострочення виконання зобов`язань можливо передбачити як неустойку, так і підвищену процентну ставку.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно з частиною 3 статті 6 ЦК України сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Відповідно до правової позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 №910/10156/17, наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Встановивши в договорах позики збільшений розмір процентів, у зв`язку з простроченням сплати боргу, сторони скористались своїм правом, передбаченим частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, обравши саме таку міру відповідальності за порушення грошового зобов`язання, яку не можна ототожнювати з неустойкою, оскільки остання за чинним законодавством є іншим окремим видом відповідальності (штрафною санкцією).

Неустойка має подвійну правову природу. До настання строку виконання зобов`язання неустойка є способом його забезпечення, а в разі невиконання зобов`язання перетворюється на відповідальність, яка спрямована на компенсацію негативних для кредитора наслідків порушення зобов`язання боржником.

З наведених норм слідує, що нарахування процентів пов`язується із застосуванням індексу інфляції та орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів. За змістом частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови Верховного Суду від 08.05.2018 №910/16725/17, від 08.02.2018 №826/26790/15, від 18.07.2018 №2а-11853/10/1570, від 15.04.2020 №807/542/17, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц).

Отже, проценти, передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України, не є штрафними санкціями (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 №464/3790/16-ц).

Відповідальність, передбачена статтею 625 Цивільного кодексу України, є особливою мірою відповідальності боржника за порушення грошового зобов`язання і може застосовуватися незалежно від застосування кредитором інших видів відповідальності або інших забезпечувальних заходів, зокрема неустойки. Беручи до уваги подібність правової природи статті 549 Цивільного кодексу України (щодо сплати пені) та статті 625 Цивільного кодексу України (щодо сплати трьох процентів річних), передбачена цими статтями відповідальність може застосовуватись незалежно одна від одної. Чинне цивільне законодавство не забороняє визначення сторонами в договорі різних видів забезпечення зобов`язань. При цьому нарахування та стягнення неустойки (пені) в разі прострочення виконання зобов`язання (стаття 549 Цивільного кодексу України) є правом кредитора, реалізація якого жодним чином не залежить від застосування інших видів цивільно-правової відповідальності, передбачених законом за порушення зобов`язання (стаття 625 Цивільного кодексу України).

З огляду на зазначене, заходи відповідальності за порушення грошового зобов`язання та неустойка є різними правовими інститутами, обмеження можливості одночасного застосування яких законом не встановлена.

Відповідно до пунктів 4.1., 4.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань» від 17.12.2013 №14, сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. Сторони договору можуть зменшити або збільшити передбачений законом розмір процентів річних. Якщо укладеним сторонами договором передбачено збільшення розміру процентів у зв`язку з простроченням сплати боргу, розмір ставки, на яку збільшено проценти, слід вважати іншим розміром процентів.

Таким чином, суд вважає помилковою позицію Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, якою ототожнено нарахування підвищеної процентної ставки за користування несвоєчасно повернутою позикою з нарахуванням неустойки і зроблено висновок про порушення позивачем обмеження, передбаченого частиною 2 статті 21 Закону України «Про споживче кредитування», в якому мова йде виключно про граничний розмір неустойки (штрафу, пені), а не процентів за користування позикою.

Також в акті про правопорушення відповідачем та розпорядженні викладено висновок про те, що договори позики, укладені позивачем з фізичними особами, які не підпадають під дію Закону України «Про споживче кредитування», порушують вимоги пункту 5 частини 3 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» в частині включення до таких договорів несправедливих умов, а саме встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором.

У додатку 2 до акту про правопорушення відповідачем викладений перелік договорів позики, за умовами яких нараховані ТОВ «Веллфін» проценти перевищують суму наданого позичальникам кредиту, що, на думку відповідача, свідчить про несправедливість умов таких договорів.

Розглядаючи питання правомірності висновків відповідача щодо кваліфікації умов договорів позики несправедливими, суд виходить з наступного.

Відповідно до частин 1, 2, пункту 5 частини 3 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором.

Дослідивши матеріали справи судом встановлено, що відповідно до пункту 1.5. договорів позики, загальний розмір компенсації за несвоєчасне повернення позики, передусім залежить не від розміру процентної ставки, встановленої кредитодавцем, а від кількості днів прострочення повернення позики, допущених позичальником, яка в кожному конкретному випадку є різною та може як перевищувати (у разі тривалого прострочення), так і не перевищувати п`ятдесят відсотків суми кредиту.

Таким чином, суд вважає необґрунтованими висновки відповідача про встановлення позивачем непропорційно великої суми компенсації, яка перевищує п`ятдесят відсотків вартості продукції, оскільки такі висновки спростовуються умовами договорів, досліджених судом.

Суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Укладені позивачем договори кредитування є правочинами в розумінні положень Цивільного кодексу України.

Положеннями статті 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, недійсність (несправедливість) умов укладених договорів позики повинна встановлюватися судовим рішенням.

У даному випадку договори або їх частини недійсними, в тому числі і умови примірного договору, у судовому порядку не визнавалися. При виявленні несправедливих умов договору Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг не наділена повноваженнями визнавати окремі положення договору недійсними (нікчемними). Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не на підставі рішення контролюючого органу.

У контролюючого органу відсутні повноваження щодо визнання правочинів недійсними при проведенні перевірки, оскільки законодавством встановлено спеціальну судову процедуру для цього (постанова Верховного Суду від 03.09.2019 у справі №826/15850/17).

Матеріали справи не містять жодного доказу на підтвердження обставин про те, що досліджувані умови договору, укладені позивачем, визнано несправедливими у судовому порядку.

Частинами першою та другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Надаючи правову оцінку вказаним вище рішенням суб`єкта владних повноважень суд, відповідно до частин 1, 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України від 17.07.1997 № 475/97-ВР та вона набула чинності для України 11.09.1997.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Аналізуючи оскаржуване рішення, суд зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень, відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, має на увазі, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Європейським Судом з прав людини у рішенні у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) № 37801/97 від 01.07.2003, яке, відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", підлягає застосуванню судами як джерело права, вказано, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Таким чином, рішення суб`єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб`єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.

Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.

При цьому суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Разом з тим, приймаючи рішення або вчиняючи дію, суб`єкт владних повноважень не може ставати на сторону будь-якої з осіб та не може виявляти себе заінтересованою стороною у справі, виходячи з будь-якого нелегітимного інтересу, тобто інтересу, який не випливає із завдань цього суб`єкта, визначених законом.

При цьому, прийняття рішення, вчинення (не вчинення) дії вимагає від суб`єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії.

Таким чином, висновки та рішення суб`єкта владних повноважень можуть ґрунтуватись виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону.

Висновки відповідача про невідповідність укладених позивачем із фізичними особами договорів кредитування вимогам законодавства та наявність підстав для визнання їх недійсними не підтверджено відповідними судовими рішеннями. Доказів зворотного суду не надано.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що відповідачем, як суб`єктом владних повноважень не доведено порушення позивачем вимог законодавства, наведених в акті про правопорушення, з огляду на що прийняте Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг розпорядження від 08.10.2019 №1981 «Про застосування заходу впливу до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЕЛЛФІН» є протиправним та підлягає скасуванню.

Заперечення відповідача щодо неможливості оскарження його розпорядження, у зв`язку зі спливом строку його виконання, відхиляються судом, оскільки суперечать правовим позиціям Верховного Суду, викладеним у постановах від 19.09.2018 у справі №815/4569/17, від 05.09.2018 у справі №826/28162/15, від 22.05.2018 у справі №826/18569/14 та інших.

Відповідно до вимог частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з частинами 1-2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (частина 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також усні та письмові доводи представників сторін стосовно заявлених позовних вимог, суд дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог частково.

Керуючись положеннями статей 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Веллфін» задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 08.10.2019 №1981 «Про застосування заходу впливу до Товариства з обмеженою відповідальністю «Веллфін».

3. В задоволенні позовних вимог про визнання протиправними дій Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг стосовно проведення заходу державного нагляду, контролю (перевірки) щодо дотримання ТОВ «Веллфін» вимог законодавства на ринку фінансових послуг, та складання акту від 26.07.2019 №1140/16-5/15 про правопорушення, вчинені ТОВ «Веллфін» на ринку фінансових послуг за неуніфікованою формою, відмовити.

4. Присудити на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Веллфін» сплачений судовий збір у розмірі 1921,00 грн. (одна тисяча дев`ятсот двадцять одна гривня 00 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позивач: товариство з обмеженою відповідальністю «Веллфін» (код ЄДРПОУ 38062828; м.Київ, вул. Бориса Грінченка, 3).

Відповідач: Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (код ЄДРПОУ 39952398; м. Київ, вул. Героїв Севастополя, 48).

Суддя Н.М. Клименчук