Рішення № 89062066, 04.05.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/1245/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 травня 2020 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Корой С.М., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування висновків та наказів і зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

14 лютого 2020 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якій позивач просить суд:

- скасувати висновок ГУ ДМС України в Одеській області від 12.06.2017 року про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці СРВ ОСОБА_1 ;

- скасувати наказ ДМС України № 229 від 06.09.2017 року в частині пункту 8 з підпунктами 8.1, 8.2, 8.3, що стосуються громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- скасувати висновок ГУ ДМС України в Одеській області від 03.02.2020 року про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці СРВ ОСОБА_1 ;

- скасувати наказ ДМС України № 25 від 05.02.2020 року в частині пункту 12 з підпунктами 12.1, 12.2, що стосуються громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1

- зобов`язати ГУ ДМС України в Одеській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою суду від 19.02.2020 року позов залишено без руху та надано позивачу строк на усунення недоліків позову.

25.02.2020 року за вх. №8657/20 від представника позивача до суду надійшла заява про усунення недоліків разом із доказами сплати судового збору у розмірі 2522,40 грн. та уточненою позовною заявою ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якій позивач просить суд:

- визнати протиправним та касувати висновок ГУ ДМС України в Одеській області від 12.06.2017 року про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці СРВ ОСОБА_1 ;

- визнати протиправним та скасувати наказ ДМС України № 229 від 06.09.2017 року в частині пункту 8 з підпунктами 8.1, 8.2, 8.3, що стосуються громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- визнати протиправним та скасувати висновок ГУ ДМС України в Одеській області від 03.02.2020 року про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці СРВ ОСОБА_1 ;

- визнати протиправним та скасувати наказ ДМС України № 25 від 05.02.2020 року в частині пункту 12 з підпунктами 12.1, 12.2, що стосуються громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1

- зобов`язати ГУ ДМС України в Одеській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач, з посиланням на фактичні обставини справи щодо подачі нею заяви про обмін посвідки у зв`язку із досягненням 45 річного віку, щодо прийняття спірного висновку та наказів, зазначає, що при наданні їй посвідок на постійне місце проживання в Україні у 2002 році та у 2007 році ВГПІС УМВС України в Одеській області та ВГІРФО УМВС України в Одеській області вже була проведена перевірка законності залишення ОСОБА_1 на постійне проживання на території України.

Як вказує позивач, з моменту документування позивача посвідкою на постійне місце проживання не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтованого скасування посвідки на постійне місце проживання.

Крім того, у позові вказано, що посвідки на постійне місце проживання в Україні видані позивачу без обмеження терміну їх дії, що підтверджує незаконність прийнятих рішень відповідачами.

Зважаючи на вищевикладене, позивач просить суд задовольнити позовні вимоги у поновному обсязі.

Ухвалою суду від 02.03.2020 року судом прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі, встановлено сторонам строки для подання заяв по суті справи та витребувано у відповідача належним чином засвідчені копії особової справи ОСОБА_1 № 257115 .

Судом вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) відповідно до ст.262 КАС України.

23.03.2020 року (вх. №12990/20) від Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області до суду надійшов відзив на позовну заяву (а.с.43-52).

Так, у відзиві на позовну заяву зазначено, що Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області не визнає даний адміністративний позов виходячи з наступного. Відповідач вказує, що Державна міграційна служба України не є правонаступником Державного департаменту у справах громадянств імміграції та реєстрації фізичних осіб, а створена як орган влад повноважень з тими ж функціями.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області вказує, що перевіркою встановлено, що надані позивачеві посвідки на постійне проживання оформлено з порушенням вимог п.4 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію», так як ОСОБА_1 із заявою про видачу посвідки на постійне місце проживання в Україні звернулась лише 28.02.2002 року, тобто з значним перевищенням встановленого шестимісячного терміну.

Тобто, як стверджує відповідач, позивач отримала посвідку на постійне місце проживання незаконно.

Окрім того, у відзиві вказано, що відповідно до абз.3 п.4 розділу 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про імміграцію» обов`язковими відомостями для прийнята рішення щодо наявності у особи права на імміграцію є також відомості, про дотримання заявником строку звернення з вищенаведеною заявою (про бажання отримати дозвіл на імміграцію). При цьому Закон не ставить в залежність скасування зазначеного прав від умислу особи, що бажала скористатися таким правом.

Отже, як стверджує ГУ ДМС в Одеській області, у відповідачів малися усі, передбачені Законом, умови для скасування рішення про надання дозволу на залишення на постійне проживання в Україні позивачу. Тобто дозвіл на імміграцію був отриманий позивачем в порушення вимог законодавчих актів, які діяли на час розгляду матеріалів, а саме: ЗУ «Про імміграцію» (№ 2491-III), тому позивач була визнана такою особою, що не має дозволу на імміграцію в Україну, та посвідка на постійне місце проживання в Україні визнана не дійсною.

У відзиві вказано, що враховуючи те, що ОСОБА_1 незаконно отримала посвідку на постійне проживання (на момент її видачі не вважалась такою, що має дозвіл на імміграцію), на неї не поширюються положення статей 12-15 Закону України «Про імміграцію». Таким чином, дане рішення прийнято із законних підстав відповідно до ст. 12 ЗУ «Про імміграцію». На момент звернення з заявою про залишення на постійне проживання, позивач не мала підстав для отримання посвідки на постійне проживання, у зв`язку з чим виданий їй документ вважається недійсним та підлягає вилученню.

З урахуванням наведеного, як стверджує відповідач, встановлено, що рішення про оформлення та видачу посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 02 від 02.09.2002 громадянці СРВ ОСОБА_1 . прийняте з порушенням вимог законодавства, у зв`язку із чим видана на його підставі посвідка повинна визнана недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню наказом ДМС України.

Також, у відзиві вказано, що відповідно до висновку ГУ ДМС України в Одеській області від 03.02.2020 посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 25.05.2007 видана на ім`я громадянки СР В`єтнам ОСОБА_1 підлягає скасуванню відповідно до пункту 73 Постанови № 321. Відповідно до п.п. 12.1 п. 12 наказу ДМС України від 05.02.2020 № 25 визнано недійсною та такою, що підлягає вилучанню та знищенню посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_4 видану ВГІРФО УМВС України в Одеській області 25.05.2007. За таких обставин, у Голови ДМС України є наявні повноваження щодо скасування рішення про видачу посвідки на постійне проживання, що прийнято з порушенням вимог законодавства.

Враховуючи вищевикладене, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

23.03.2020 року (вх.№ 12991/20) від представника Державної міграційної служби України до суду надійшов відзив на позовну заяву разом з матеріалами справи про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянці ОСОБА_1 (а.с.53-117), в якому зазначено, що Державна міграційна служба України не визнає даний адміністративний позов та просить суд відмовити у якого задоволенні. При цьому Державна міграційна служба України наводить обґрунтування, які аналогічні вищевикладеним у відзиві Головного управління Державної міграційної служби України.

Станом на 04.05.2020 року відповіді на відзив та заперечень до суду не надходило.

Статтею 258 КАС України визначено, що суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Відповідно до ч.1 ст.120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Згідно з ч.6 ст.120 КАС України якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Оскілки шістдесятий день припадає на вихідний (неробочий) день (04.05.2020 року), з урахуванням положень ч.1, ч.6 ст.120, ст.258 КАС України, останнім днем для вирішення даної справи є 04.05.2020 року.

Отже, дана адміністративна справа вирішується судом 04.05.2019 року у межах строку, визначеного ст. 258 КАС України.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, відзивів на позов і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-79 КАС України, судом встановлено наступні факти та обставини.

Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянкою Соціалістичної Республіки В`єтнам, що підтверджується паспортом Соціалістичної республіки В`єтнам № НОМЕР_5 (а.с.68-69).

12.09.2006 року позивач одержала ідентифікаційний номер, наданий Державною податковою адміністрацією України (а.с.23).

Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_6 , позивач є матір`ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.24, 86).

Судом встановлено, що громадянка В`єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 04.02.2002 року звернулась до начальника ОПР і МР ГУМВС України в Одеській області із заявою про надання посвідки на постійне місце проживання на підставі Закону України «Про імміграцію» (а.с.63).

У вказаній заяві позивачем зазначено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі угоди між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР приїхала в Україну та працювала в м.Житомирі з 1989 року по 1994 рік на текстильному заводі.

28.02.2002 року позивач заповнила заяву-анкету про залишення в україні на постійне проживання (а.с.64-67).

02.09.2002 року інспектором ВГІРФО ГУМВС України в Одеській області складено висновок про розгляд заяви гр. В`єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про залишення в Україні на постійне проживання, який затверджено начальником ВГІРФО ГУМВС України в Одеській області (а.с.82).

Згідно вказаного висновку, посадова особа вважала доцільним:

- клопотання гр. В`єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на документування виду на проживання в Україні задовольнити.

В матеріалах особової справи позивача наявне рішення Київського районного суду м. Одеси № 2-4073 від 07.07.2003 щодо факту прибуття позивачки на роботу за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР на територій України з 1988 року по теперішній час (а.с.79-80).

Також, в матеріалах особової справи позивача наявна довідка, Одеського державного екологічного університету про те, що заявниця в період з 1997 року по 2002 рік була студенткою вказаного ВУЗу (а.с.78).

02.09.2004 року громадянку В`єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 документовано посвідкою на проживання НОМЕР_13 , яку видано ВГІРФО УМСВ України в Одеській області (а.с.83-85, 89).

Згідно вказаної посвідки її видано безтерміново.

Також, судом встановлено, що 25.07.2007 року громадянку В`єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 документовано посвідкою на проживання НОМЕР_10 (а.с.27).

Згідно вказаної посвідки її видано безтерміново.

Разом з цим, судом встановлено, що 12.06.2017 року головним спеціалістом відділу з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства управління у справах біженців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області складено та начальником ГУ ДМС в Одеській області затверджено висновок про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянки Соціалістичної республіки В`єтнам ОСОБА_1 (а.с.12-14, 90-92).

У вказаному висновку зазначено, що 28.02.2002 до відділу ПР та МР УМВС України в Одеській області, з клопотанням про залишення на постійне місце проживання в Україні, звернулась громадянка Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як особа, яка прибула в Україну до 06.03.1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981 року, залишилась проживати в Україні і звернулась протягом шести місяців з дня набранні чинності Закону України «Про імміграцію», тобто до 07.02.2002, з заявою видачу їй посвідки на постійне проживання в Україні.

У висновку вказано, що в матеріалах справи наявне рішення Київського районного суду м. Одеси № 2-4073 від 07.07.2003 щодо факту прибуття позивачки на роботу за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР на територій України з 1988 року по теперішній час. Також, у висновку вказано, що в матеріалах справи також наявна довідка, Одеського державного екологічного університету про те, що заявниця в період з 1997 року по 2002 рік була студенткою вказаного ВУЗу (дата та номер видачі довідци відсутні).

Відповідно до висновку по справі, рішення про залишення громадянки СРВ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на постійне проживання в Україні було прийняте ВГПІС УМВС України в Одеській області 02.09.2002 відповідно до п. 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» та документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_11 , терміном дії «безстроково». 25.05.2007 громадянка СРВ ОСОБА_3 була документована посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_4 , орган видачі - ВГІРФО УМІВС України в Одеській області.

Також, у висновку вказано, що відповідно до наданих заявником документів рішення приймалось відповідно до абз.4 п.4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію». Тобто, із відповідною заявою необхідно було звернутися до 07.02.2002 року, оскільки з 08.02.2002 року, після шестимісячного терміну, абз.4 п.4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» втратив чинність.

Таким чином, вказано у висновку, на момент звернення з заявою про залишення на постійне проживання, а саме 28.02.2002 року, громадянки СРВ ОСОБА_1 немала жодних підтверджуючих документів щодо прибуття на роботу за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР на територій України. Отже, підстава для отримання посвідки на постійне місце проживання заявниця не мала, у зв`язку із чим виданий їй документ вважається не дійним.

У висновку вказано, що враховуючи вищевикладене, дана громадянка не вважається такою, що має дозвіл на імміграцію і на неї не поширюється норма абз.4 п.4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію». Отже, оскільки громадянка СРВ ОСОБА_1 незаконно отримала посвідку на постійне проживання (на момент її видачі не вважалась такою, що має дозвіл на імміграцію), на неї не поширюються положення статей 12-15 Закону України «Про імміграцію».

Враховуючи вищевикладене, у висновку встановлено, що рішення про видачу посвідки на постійне місце проживання громадянці СРВ ОСОБА_1 прийняте з порушенням вимог Закону та підлягає скасуванню відповідно до вимог пункту 2.9 розділу ІІ Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне місце проживання, затвердженого наказом МВС України 06.08.2013 року за №1335/23867 (із змінами) наказом Голови ДМС. Посвідки, що були видані на підставі рішення, які скасовані наказом Голови ДМС визнаються недійсними та підлягають вилученню.

На підставі вищевикладеного, у висновку зазначено, що особи вважали за доцільне:

1) цей висновок разом із матеріалами справи про видачу посвідки на постійне проживання громадянки СРВ ОСОБА_1 надіслати до Державної міграційної служби для підготовки проекту наказу Голови ДМС про визнання посвідки недійсною;

2) після отримання наказ Голови ДМС про визнання посвідки недійсною вирішити питання щодо подальшого перебування ОСОБА_1 на території України.

Судом встановлено, що 06.09.2017 року Державною міграційною службою України прийнято наказ №29 «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» (а.с.20, 96-102, 115), яким відповідно до пп.18, 25 п.10 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 року №360 та абз.3 п.2.9 наказу МВС від 15.07.2013 року №681 «Про затвердження Тимчасового порядку розгляду заяву для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання», зареєстрованого в Мінстерстві юстиції України 06.08.2013 року за №1335/23867 (зі змінами), з метою забезпечення виконання покладених на ДМС завдань наказано, зокрема:

8. На підставі висновку ГУ ДМС в Одеській області від 12.06.2017 року стосовно громадянки СРВ ОСОБА_1 :

8.1 скасувати повністю рішення ГПІС УМВС України в Одеській області від 02.02.2002 року про документування посвідкою на постійне місце проживання громадянки СРВ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

8.2 видану на підставі цього рішення посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_11 від 02.09.2002 року визнати недійсною та такою, що підлягає вилученню.

8.3 начальнику ГУ ДМС в Одеській області Погребняк О.Г. забезпечити вилучення зазначеної у пп.8.2 п.8 цього наказу посвідку на постійне проживання, а також здійснити заходи, передбачені законодавством України про правових статус іноземців та осіб без громадянства.

Разом з цим, судом встановлено, що 03.02.2020 року головним спеціалістом відділу з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства управління у справах біженців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області складено та ТВО начальника ГУ ДМС в Одеській області затверджено висновок про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянки Соціалістичної республіки В`єтнам ОСОБА_1 (а.с.15-17, 107-109).

Вказаний висновок за своїм змістом є ідентичним вищевказаному висновку від 12.06.2017 року та у ньому вказано, що посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_4 від 25.05.2007 року, видана на ім`я громадянки СРВ ОСОБА_1 підлягає скасуванню відповідно до п.73 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року №321.

У висновку зазначено, що особи вважали за доцільне:

1) цей висновок разом із матеріалами справи про видачу посвідки на постійне проживання громадянки СРВ ОСОБА_1 надіслати до Державної міграційної служби для підготовки проекту наказу Голови ДМС про визнання посвідки недійсною;

2) після отримання наказу Голови ДМС про визнання посвідки недійсною вирішити питання щодо подальшого перебування ОСОБА_1 на території України.

Судом встановлено, що 05.02.2020 року Державною міграційною службою України прийнято наказ №25 «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» (а.с.21, 116), яким відповідно до пп.18, 25 п.10 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 року №360 та пп.8 абз.72, абз.3 п.73 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року №321, з метою забезпечення виконання покладених на ДМС завдань наказано, зокрема:

12. На підставі висновку ГУ ДМС в Одеській області від 03.02.2020 року стосовно громадянки СРВ ОСОБА_1 :

12.1 визнати недійсною, та також, що підлягає вилученню та знищенню, посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_4 , видану В ГПІС УМВС України в Одеській області 25.05.2007;

12.2 першому заступнику начальника ГУ ДМС в Одеській області Безкищенку І.В. забезпечити вилучення зазначеної у пп.12.1 п.12 цього наказу посвідку на постійне проживання, а також здійснити заходи, передбачені законодавством України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Вважаючи висновок ГУ ДМС України в Одеській області від 12.06.2017 року про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці СРВ ОСОБА_1 , наказ ДМС України № 229 від 06.09.2017 року в частині пункту 8 з підпунктами 8.1, 8.2, 8.3, висновок ГУ ДМС України в Одеській області від 03.02.2020 року про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці СРВ ОСОБА_1 та наказ ДМС України № 25 від 05.02.2020 року протиправними, позивач звернулась до суду із даною позовною заявою.

Вирішуючи дану адміністративну справу, суд виходить з наступного.

Так, спірні правовідносини врегульовані, зокрема, але не виключно, Законом України "Про імміграцію", Порядком оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженим наказом Міністерства юстиції № 251 від 28.03.2012 року, Тимчасовим порядком розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженим наказом Міністерства юстиції № 681 від 15.07.2013 року (чинним на момент видачі позивачу посвідки), та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, ч. 2 ст. 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України встановлює Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Згідно п.п. 8, 17 ч.1 ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в`їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні. Посвідка на постійне проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначає Закон України від 7 червня 2001 року № 2491-III "Про імміграцію".

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про імміграцію" імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Статтею 11 Закону України «Про імміграцію» визначений порядок в`їзду іммігрантів в Україну і видачі посвідки на постійне проживання, згідно якої особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

Як встановлено судом, первинно, видача посвідки на постійне проживання позивачу здійснювалась відповідно до абз.4 п.4 розділу V Прикінцеві положення Закону України «Про імміграцію», згідно з яким вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06.03.1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Зазначені підстави для видачі посвідки на постійне проживання були самостійно визнані міграційним органом та зазначені у висновку.

Статтею 12 ЗУ "Про імміграцію" визначено підстави для скасування дозволу на імміграцію.

Згідно абз. 6 ст. 1 Закону України "Про імміграцію" (в редакції, чинній на момент видачі посвідки), посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

Так, згідно абз. 6 п.4 Розділу V Прикінцеві положення Закону України «Про імміграцію» особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.

Тобто, з аналізу вказаної норми вбачається, що посвідка на постійне проживання видається уповноваженим органом за заявою, та не передбачає попереднього оформлення дозволу на імміграцію, а відтак, позивач отримав посвідку на постійне проживання в межах законодавства.

Суд зазначає, що позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки вона прибула до України в 1988 році, а Закон України "Про імміграцію" прийнятий 07.06.2001 року, передбачив набуття дозволу на імміграцію позивача в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб`єкта владних повноважень. Позивачу, в силу дії цього Закону щодо набуття права на дозвіл на імміграцію, надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію.

При наданні у 2002 році позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні, ВГІРФО ГУМВС України в Одеській області проводило перевірку законності залишення її на постійне проживання на території України та керувалось положеннями абз.4 п.4 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію», підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявлено та надано посвідку на постійне місце проживання в Україні.

За результатами аналізу цієї ж норми Закону відповідач - Головне управління ДМС України в Одеській області прийняло протилежні рішення, що міститься у висновках від 12.06.2017 року та від 03.02.2000 року.

Доказів того, що посвідка на постійне проживання позивача є підробленою до суду не надано.

Згідно положень ст. 12 Закону України "Про імміграцію" дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Отже, п.6 ч.1 ст.12 Закону України "Про імміграцію" є нормою "відсильного характеру", а саме, при посиланні на нього має бути також зазначена норма іншого закону, яка передбачає такі інші випадки, передбачені законами України, а саме, інші підстави для скасування дозволу на імміграцію, крім тих, що наведені у ст.12 Закону України "Про імміграцію".

При цьому, відповідачами не враховано, що перелік підстав для прийняття такого рішення визначений ст. 12 Закону України "Про імміграцію", а "інших випадків", зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавство не було передбачено.

З приводу доводів відповідача про пропущення позивачем шестимісячного строку звернення за отриманням посвідки, слід зазначити, що пунктом 2 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» було зобов`язано Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.

Пунктом 3 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» рекомендовано Президенту України визначити центральний орган виконавчої влади, на який буде покладено виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції, та привести свої акти у відповідність з цим Законом.

З метою забезпечення виконання Закону України «Про імміграцію» Президентом України видано Указ № 596 від 07.08.2001 року, яким покладено на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов`язано Кабінету міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постійне проживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію».

Таким підзаконним актом стала постанова КМУ «Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання» №1983 від 26.12.2002 року. Відповідно до вступної частини постанова видана на виконання статті 5 Закону України «Про імміграцію», тобто поза межами шестимісячного строку, визначеного абзацом четвертим пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» (з простроченням на 1 рік 2 місяці).

Таким чином, документування посвідками на постійне місце проживання в`єтнамських громадян на підставі Закону України «Про імміграцію» відповідними міграційними органами фактично було розпочато після 26.12.2002 року у порядку, передбаченому постановою КМУ №1983 від 26.12.2002 року вже після спливу шестимісячного терміну, передбаченого «Прикінцевими положеннями» Закону України «Про імміграцію».

Відповідно до вищенаведеного, жоден громадянин Соціалістичної республіки В`єтнам не міг звернутися і бути документованим посвідкою на постійне проживання у визначений законом термін до 07.02.2002 року, оскільки порядок видачі таких посвідок було затверджено Кабінетом Міністрів України, всупереч п.2 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» та Указу Президента України № 596 від 07.08.2001 року.

Суд зазначає, що на момент звернення позивача із заявою про надання посвідки було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до п. 4 розділу V Закону України «Про імміграцію», разом з тим, недотримання позивачем передбаченого вказаною нормою шестимісячного терміну не є підставою для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання.

Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03.08.2018 року по справі № 820/1608/17, відповідно до якої посвідка на постійне проживання може бути скасована суб`єктом владних повноважень лише у випадку скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію". Інших підстав для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання діюче законодавство не передбачає.

Також, відповідачем не надано доказів існування інших підстав для вилучення у неї посвідки на постійне проживання в України, які передбачені ст.12 Закону України "Про імміграцію", а саме: відповідачем не надано суду вироку суду, яким іммігранта засуджено до позбавлення волі; будь-яких доказів того, що дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що скасування дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; відповідачем, також, не надано суду жодного доказу, який би підтверджував порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Разом з цим, станом на момент прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ВГІРФО ГУМВСУ в Одеській області, як спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань імміграції, було перевірено надані до заяви документи та будь-яких порушень законодавства не встановлено, у тому числі, не було встановлено і подання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 недостовірних даних.

Окрім того, суд зазначає, що спірні рішення та висновки не містить обґрунтування, що вивчались обставини наявності у позивача, дитини, яка народились в Україні, права на набуття нею громадянства України, її соціальні зв`язки, можливі негативні наслідки якщо дитина має розлучитись з матір`ю.

При цьому суд зазначає, що дитина позивача народилися в Україні, знаходяться на її утриманні і потребують допомоги, у зв`язку з цим, суд вважає, що рішення, прийняте відповідачем, порушує не лише права позивача, але й права і інтереси її дитини.

Як вже зазначалось вище, згідно до вимог ч.ч. 2, 3 ст.13 Закону України "Про імміграцію", особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення. Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України.

Враховуючи те, що вимушений виїзд позивача з території України може позбавити родину законного джерела доходу, а тому рішення відповідачів тягне за собою порушення інтересів дітей.

Так, відповідно до ст.ст. 8, 11, 14 Закону України "Про охорону дитинства", кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного із них та на піклування батьків. Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за випадком, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Кожна дитина має право на рівень життя, достойний для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

У Преамбулі Закону України "Про охорону дитинства" зазначено, що цей Закон визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний, загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров`я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, встановлює основні засади державної політики у цій сфері.

Згідно статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" №3477- ІV від 23.02.2006 року суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

В свою чергу, відповідно до ст.6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ст.8 Конвенції кожен має право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Крім цього, статтею 2 Протоколу №4 до Конвенції передбачено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.

На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово нагадував, що будь-яке втручання у право особи має бути: 1) здійснено згідно з законом; 2) переслідувати легітимну мету або цілі; 3) бути необхідним у демократичному суспільстві (тобто пропорційним цілям, які мали бути досягнуті та виправданим).

Стаття 8 Конвенції зобов`язує державу поважати, зокрема, приватне життя. Відтак, носії державної влади мають враховувати ці зобов`язання, приймаючи рішення про якійсь захід, котрий може впливати на один з інтересів, захищених статтею 8. При цьому таке рішення має справедливо урівноважувати зазначені права громадян та інші відповідні інтереси.

В той же час, суд зазначає, що приймаючи спірні рішення, Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області та Державною міграційною службою України не враховано й те, що на підставі посвідки на постійне проживання позивач тривалий час проживає на території України.

Таким чином, це рішення не відповідає справедливому балансу між цілями, яких намагався досягнути суб`єкт владних повноважень та несприятливими наслідками для прав, свобод і інтересів позивача , які настали внаслідок прийняття цього рішення.

З матеріалів справи вбачається, що позивач має стійкий правовий та соціальний зв`язок з Україною, адже в Україні проживають її дитина, яка народилися на території України.

Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що у Головного управління Державної міграційної служби були відсутні підстави для складення висновків, на підставі яких Державною міграційною службою України прийнято спірні рішення.

Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що висновок ГУ ДМС України в Одеській області від 12.06.2017 року про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці СРВ ОСОБА_1 , наказ ДМС України № 229 від 06.09.2017 року в частині пункту 8 з підпунктами 8.1, 8.2, 8.3, що стосуються громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , висновок ГУ ДМС України в Одеській області від 03.02.2020 року про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці СРВ ОСОБА_1 та наказ ДМС України № 25 від 05.02.2020 року в частині пункту 12 з підпунктами 12.1, 12.2, що стосуються громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є таким, що підлягає скасуванню.

В свою чергу, вирішуючи вимоги позивача в частині зобов`язання ГУ ДМС України в Одеській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , суд виходить з наступного.

Як зазначено у позові та не спростовано відповідачем, позивач звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо обміну посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_4 , виданої ВГІРФО ГУМВС України в Одеській області 25.05.2007 року за НОМЕР_14, у зв`язку із досягненням 45-річного віку.

З наданих до суду доказів судом встановлено, що підставою для визнання недійною посвідки на постійне проживання та такою, що підлягає вилученню були висновки, встановлені при перевірці матеріалів особової справи позивача про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянки Соціалістичної республіки В`єтнам ОСОБА_1 за результатами яких прийняті спірні рішення.

Судом встановлено, що у відповідачів були відсутні підстави для скасування посвідки позивача на постійне місце проживання.

В той же час, протягом усього строку розгляду даної адміністративної справи Головним управлінням ДМС України в Одеській області не зазначено, а судом не встановлено наявність інших випадків, передбачених законами для скасування посвідки на постійне місце проживання позивача.

Зважаючи на викладене та враховуючи висновки суду про відсутність підстав для скасування посвідки на постійне проживання в Україні громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , суд дійшов висновку, що Головне управління ДМС в Одеській області зобов`язано було здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_4 , виданої ВГІРФО ГУМВС України в Одеській області за її заявою, у зв`язку із досягненням 45-річного віку.

Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про зобов`язання ГУ ДМС України в Одеській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно зі ст. 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Перевіряючи обґрунтованість та законність дій та рішень суб`єкта владних повноважень, суд враховує наведене нормативне регулювання та вимоги частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи..

Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Вирішуючи спір, суд також враховує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Рішення про зобов`язання відповідача вчинити певні дії суд приймає у справах, де відповідач допустив неправомірну бездіяльність за умови обов`язку вчинити певну дію. В цьому випадку суд повинен зазначити, яку саме дію повинен вчинити відповідач, але не повинен втручатися в його компетенцію.

Принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішення має бути прийняте з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У Рішенні від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

У Рішенні від 27 вересня 2010 року по справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" зазначено, що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 262, 295, КАС України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування висновків та наказів і зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати протиправним та касувати висновок Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 12.06.2017 року про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці СРВ ОСОБА_1 .

Визнати протиправним та скасувати наказ Державної міграційної служби України № 229 від 06.09.2017 року в частині пункту 8 з підпунктами 8.1, 8.2, 8.3, що стосуються громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Визнати протиправним та скасувати висновок Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 03.02.2020 року про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці СРВ ОСОБА_1 .

Визнати протиправним та скасувати наказ Державної міграційної служби України № 25 від 05.02.2020 року в частині пункту 12 з підпунктами 12.1, 12.2, що стосуються громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання до П`ятого апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_12 );

Відповідачі:

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул.Преображенська, 44, м.Одеса, 65045, код ЄДРПОУ 37811384).

Державна міграційна служба України (вул.Володимирська, 9, м.Одеса, 01001, код ЄДРПОУ 37508470)

Суддя Корой С.М.

.