Рішення № 89014123, 24.04.2020, Кодимський районний суд Одеської області

Справа № 503/216/20

Провадження № 2/503/297/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2020 року Кодимський районний суд Одеської області у складі:

головуючого - судді Сердюк Б.С.,

при секретарі Клемпуш Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Кодима в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення з житлового будинку,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до суду з позовною заявою до відповідача, в якій просить виселити ОСОБА_2 з житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Позовні вимоги обґрунтовує тим, що вказаний житловий будинок належить їй на праві приватної власності. У зазначеному будинку з 08.08.2001 року зареєстрований її син – відповідач по справі ОСОБА_2 . Позивач зазначає, що відповідач зловживає спиртними напоями, вчиняє з нею сварки, систематично порушує правила співжиття, а саме, руйнує та псує жиле приміщення, б`є вікна, псує меблі, що негативно впливає на позивача. Крім того, позивач зазначає, що відповідач жодним чином не бере участі в утриманні будинку, оплаті комунальних послуг. Оскільки поведінка відповідача порушує право позивача на спокійне життя, завдає моральних страждань, вона просить виселити ОСОБА_2 з вказаного будинку відповідно до ст. 116 Житлового кодексу.

В судове засідання позивач не з`явилася, надала до суду заяву про розгляд справи без її участі, позовні вимоги підтримує та просить суд їх задовольнити.

Відповідач в судове засідання не з`явився, надав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, в заяві зазначив, що позовні вимоги не визнає в повному обсязі та просить відмовити в їх задоволенні.

Оскільки всі учасники справи в судове засідання не з`явились, враховуючи положення ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Суд, дослідивши зібрані у справі докази, приходить до наступних висновків.

Згідно зі ст. ст. 11, 16 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Серед основних прав і свобод людини і громадянина Конституція України проголошує право на житло. Тобто право на житло - це одне із найважливіших соціально-економічних прав громадян України, оскільки воно стосується основ життя людини.

Відповідно до ст. 25 Загальної декларації прав людини «Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що є необхідним для підтримки здоров`я й добробуту її самої та її родини».

Невід`ємне право кожної людини на житло закріплено і в інших міжнародно-правових документах про права людини, у тому числі в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року. При цьому, як вбачається із п.1 ст. 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16 грудня 1966 року, право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання.

Повага до права людини на житло закріплена також у ст. 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод.

У разі порушення цих прав передбачено право на судовий захист. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставно виселений із нього.

Згідно зі ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому, у відповідному населеному пункті, у якому фізична особа проживає постійно або тимчасово.

Частиною 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Судом встановлено та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, що позивач ОСОБА_1 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 12.12.2019 року, зареєстрованого в реєстрі за №1644.

Відповідач ОСОБА_2 зареєстрований та мешкає за адресою: АДРЕСА_1 .

Суд зазначає, що питання пов`язані з користуванням жилими приміщеннями в будинках належних громадянам на праві приватної власності, врегульовано нормами глави 6 ЖК УРСР та ст. 405 ЦК України.

Способи захисту права власності передбачені нормами ст.ст.386, 391 Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до ч.1 ст.156 ЖК УРСР, члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Згідно ст. 405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Частиною 4 ст.9 ЖК УРСР, передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Судом встановлено, що відповідач вселився та зареєстрований у спірному будинку зі згоди власника, тобто позивача, як член сім`ї власника.

Відповідно до ст. 157 ЖК УРСР, членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Так, згідно ч.1 ст. 116 ЖК УРСР, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Відповідно до п.17 постанови пленуму Верховного суду України від 12.04.1985 року №2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» при вирішенні справ про виселення на підставі ст.116 ЖК осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).

Таким чином, для виселення відповідача з належного позивачеві будинку необхідно встановити, що відповідач руйнує, псує жиле приміщення чи використовує його не за призначенням систематично порушує правила співжиття і робить неможливим для інших проживання з ним в одному будинку, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів.

Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право на справедливий суд, зокрема кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України (№ 8863/06) 2 грудня 2010 року, установив порушення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло, останні були позбавлені процесуальних гарантій.

Міжнародною судовою установою встановлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Розглядаючи справи цієї категорії, суди повинні враховувати інтереси сторін і вирішувати такі спори залежно від установленого та на підставі закону, а також ураховувати, що внаслідок виселення відповідача без надання іншого жилого приміщення, порушується право особи на житло.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

На підтвердження позовних вимог позивачем надано до суду висновок Кодимського відділення поліції Балтського відділу поліції ГУНП в Одеській області щодо звернення позивача з приводу розбиття вікна відповідачем у вищезазначеному житловому будинку, однак з наданих доказів не вбачається систематичного псування майна з боку відповідача, оскільки відповідач розбив скло, щоб взяти власні речі, які знаходилися в будинку, так як ключів у нього не було.

Доказів щодо вжиття попередження і громадського впливу, які б підтверджували систематичні порушення правил співжиття, матеріали справи не містять.

Тобто, в супереч приписам діючого законодавства, позивачем не було доведено належними, достатніми та допустимими доказами факт наявності передбачених ч. 1 ст. 116 ЖК України підстав для виселення відповідача, а тому підстави для задоволення позову відсутні.

Таким чином, суд приходить до висновку, що в задоволенні позову необхідно відмовити у зв`язку з його недоведеністю.

Керуючись ст.ст. 258, 259, 264, 265, 280 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення з житлового будинку відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги

Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Одеського апеляційного суду через Кодимський районний суд Одеської області протягом тридцяти днів з дня складення тексту рішення.

Учасник справи, якому рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення.

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строк апеляційного оскарження продовжується на строк дії карантину.

Суддя Б.С. Сердюк