Рішення № 89009513, 30.04.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 квітня 2020 року Справа № 160/1373/20 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Юхно І.В.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) в місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу(недоїмки) та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

04.02.2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, в якому позивач просить:

- визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного Управління ДПС у Дніпропетровській області №Ф-5536-51 від 11.11.2019р. щодо ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 );

- зобов`язати Головне управління ДПС у Дніпропетровській області здійснити коригування відомостей в картці платника Єдиного соціального внеску шляхом виключення з неї відомостей про наявність у ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) боргу зі сплати єдиного соціального внеску в розмірі 26 539,26 грн.

В обґрунтування позову зазначено, що відповідачем протиправно винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) по єдиному внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, оскільки під час їх прийняття відповідачем допущено порушення процедури, а саме порушено строки обчислення боргу по сплаті єдиного соціального внеску, який мав бути зроблений в кінці календарного місяця (кварталу) у разі існування недоїмки зі сплати єдиного соціального внеску. Контролюючим органом вимога про сплату боргу (недоїмки) позивачу не направлялась тривалий час, а заборгованість зі сплати єдиного соціального внеску за цей час значно зростала. Крім того, позивач з 24.02.2014 року по 30.09.2019 року перебував у трудових відносинах з ТОВ «Вініл», роботодавцем сплачувався за позивача єдиний соціальний внесок вчасно та в повному обсязі.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10.02.2020 року позовну заяву було залишено без руху.

24.02.2020 року на виконання вимог ухвали суду, позивачем було надано до суду документ про сплату судового збору.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02.03.2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Вирішено розпочати розгляд справи по суті з 01.04.2020 року.

Про відкриття спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) сторони повідомленні відповідно до приписів Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), що підтверджується матеріалами справи.

26.03.2020 року від представника відповідача надійшов відзив на позов, у якому Головне управління ДПС у Дніпропетровській області позовні вимоги не визнало та просило суд відмовити в їх задоволенні, з огляду на таке: позивач є платником єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування. Позивачем протягом 2017-2019 років сплата єдиного соціального внеску самостійно не здійснювалась, що підтверджується ІКП платника податків. Чинним законодавством не передбачено обмеження по строкам на виставлення вимоги про сплату боргу з єдиного внеску та не передбачено звільнення платників від обов`язку сплати недоїмки у разі порушення строків виставлення вимоги.

26.03.2020 року від відповідача надійшло клопотання про залишення позовної заяви без розгляду.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31.03.2020 року відмовлено в задоволенні клопотання відповідача Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про залишення позову без розгляду.

30.03.2020 року позивачем надано суду відповідь на відзив, в якій позивачем викладено правову позицію, аналогічну, викладеній в позовній заяві.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступного висновку.

ОСОБА_1 був зареєстрований 20.10.2004 року як фізична особа-підприємець, про що вчинено запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про включення відомостей про фізичну особу-підприємця № 2 224 000 0000 002787.

11.11.2019 року відповідачем на підставі даних інформаційної системи податкового органу прийнято вимогу №Ф-5536-51 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в сумі 26539,26 грн.

Підставою для формування вимоги від 11.11.2019 року №Ф-5536-51 є інформація, наявна в базі даних інформаційної системи податкового органу по інтегрованій картці платника податків, в якій відображено наступні несплачені нарахування на момент винесення оскаржуваної вимоги:

- нарахування за 2017 рік по строку 09.02.2018 за звітний рік в сумі 8448 грн.;

- за 1 квартал 2018 року по строку 19.04.2018 - 2457,18 грн.(мінімальна заробітна плата 2018 року 3723 х 22 відсотки = 819,06 грн. в місяць, за 3 місяці відповідно 2457,18 грн.);

- за 2 квартал 2018 року по строку 19.07.2018 - 2457,18 грн.;

- за 3 квартал 2018 року по строку 19.10.2018 - 2457,18 грн.;

- за 4 квартал 2018 року по строку 21.01.2019 - 2457,18 грн.;

- за 1 квартал 2019 року по строку 19.04.2019 – 2754,18 грн.;

- за 2 квартал 2019 року по строку 19.07.2019 - 2754,18 грн.;

- за 3 квартал 2019 року по строку 19.10.2019 - 2754,18 грн.

Отже, вказана вимога включає суму боргу у розмірі 26539,26 грн. за 2017, 2018 роки та 3 квартали 2019 року.

Не погодившись з вимогою про сплату боргу (недоїмки) від 11.11.2019 року №Ф-5536-51, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з такого.

Пунктом 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дано визначення поняттю "працівник" - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.

Спеціальним законом, який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку є Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

За змістом статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону № 2464 з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:

для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-VI не врегульовано.

Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 04.12.2019 року у справі № 440/2149/19 адміністративне провадження № К/9901/28514/19.

Верховним Судом у цій справі сформовано правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Таким чином, з урахуванням наведеного, суди при вирішенні спору повинні перевірити обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення нею підприємницької діяльності та отримання нею доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.

Згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З аналізу правового висновку Верховного Суду від 04.12.2019 року у справі №440/2149/19 судом встановлено, що фізична особа-підприємець звільняється від сплати єдиного внеску у випадку встановлення судом, що нею підприємницька діяльність не здійснюється, дохід від такої діяльності не отримується та вказана особа перебуває у трудових відносинах та за неї єдиний внесок сплачує роботодавець.

Судом встановлено, що згідно наданої суду копії трудової книжки позивача серії НОМЕР_2 від 24.06.1994 року позивач з 24.02.2014 року працював на ТОВ «Винил» інженером-електронником згідно з наказом №31-к від 20.02.2014 року, та 30.09.2019 року був звільнений за згодою сторін згідно з наказом №159-п від 30.09.2019 року.

У період з 24.02.2014 року по 30.09.2019 року, який охоплює строк, за який позивачу нараховано суми єдиного внеску оскаржуваною вимогою, роботодавцем позивача здійснювались відрахування єдиного соціального внеску за ОСОБА_1 до бюджету, що підтверджується довідкою форми ОК-5 «Індивідуальні відомості застрахованої особи» Пенсійного фонду України.

Отже, у період з 2017 року по 3 квартал 2019 року роботодавець сплачував за позивача єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у розмірах, визначених законодавством, що не заперечується ГУ ДПС та підтверджується наданими суду документами.

Доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження господарської діяльності судом не встановлено. ГУ ДПС у відзиві про наявність таких доходів не зазначало, у зв`язку з чим відповідно до частини першої статті 86 КАС України обставини відсутності у позивача протягом 2017 - 2019 років доходу від власної підприємницької діяльності окремо від доходів, отриманих від ТОВ «Винил», не підлягають доказуванню.

Факт перебування особи на обліку в органах податкової служби не змінює вищенаведених висновків, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється податковим органом незалежно від наявності обов`язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.

Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога (2017 рік, 2018 рік, 3 квартали 2019 року), нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 23.01.2020 року у справі №480/4656/18.

Таким чином, судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач у період часу з 2017 року по 3 квартал 2019 року, за який відповідачем здійснено нарахування єдиного внеску оскаржуваною вимогою від 11.11.2019 року №Ф-5536-51, був найманим працівником, отримував заробітну плату, з якої щомісячно відраховувались суми єдиного внеску не нижче встановленого законодавством розміру.

Неврахування відповідачем вказаних сум єдиного внеску, відрахованих позивачем, як найманим працівником, фактично призвело до невірного розрахунку суми, виставленої оскаржуваною вимогою від 11.11.2019 року №Ф-5536-51.

З огляду на вищевикладене та приписи ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що відповідач, приймаючи оскаржувану податкову вимогу від 11.11.2019 року №Ф-5536-51, діяв не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Аналогічна позиція стосовно обов`язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).

Із заявлених позовних вимог, на підставі системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що вимога Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області від 11.11.2019 року №Ф-5536-51 є такою, що прийнята за відсутності правових підстав для її прийняття, а тому підлягає скасуванню судом.

Стосовно твердження представника позивача про несвоєчасність формування оскаржуваної вимоги, то суд зазначає, що вказані твердження не впливають на суть прийнятого судом рішення, оскільки відповідачем неправомірно здійснювалось нарахування сум єдиного внеску найманому працівнику, який не здійснював підприємницької діяльності у визначений період.

Щодо вимоги позивача про зобов`язання відповідача здійснити коригування відомостей в інтегрованій картці платника єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування шляхом виключення з неї відомостей про наявність у ОСОБА_1 боргу зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, суд зазначає наступне.

Відповідно до приписів статті 71 ПК України інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів - комплекс заходів, що координується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, щодо збору, опрацювання та використання інформації, необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій.

Приписами статті 72 ПК України визначено, що для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу використовується інформація, що надійшла: від платників податків та податкових агентів, зокрема інформація: що міститься в податкових деклараціях, розрахунках, звітах про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної пунктом 133.4 статті 133 цього Кодексу, інших звітних документах; що міститься у наданих великими платниками податків в електронній формі копіях документів з обліку доходів, витрат та інших показників, пов`язаних із визначенням об`єктів оподаткування (податкових зобов`язань), первинних документах, які ведуться в електронній формі, регістрах бухгалтерського обліку, фінансовій звітності, інших документах, пов`язаних з обчисленням та сплатою податків і зборів; про фінансово - господарські операції платників податків; про застосування реєстраторів розрахункових операцій; від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та Національного банку України, від банків, інших фінансових установ - інформація про наявність та рух коштів на рахунках платника податків;. від органів влади інших держав, міжнародних організацій або нерезидентів; за наслідками податкового контролю; для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності також використовується інша інформація, оприлюднена як така, що підлягає оприлюдненню відповідно до законодавства та/або добровільно чи за запитом надана контролюючому органу в установленому законом порядку.

Згідно зі статтею 74 ПК України податкова інформація, зібрана відповідно до цього Кодексу, зберігається в базах даних Інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику. Внесення інформації до баз даних Інформаційних систем та її опрацювання здійснюються контролюючими органами.

Оперативний облік податків і зборів, митних та інших платежів до бюджету, єдиного внеску здійснюється органами ДФС в інформаційній системі органів ДФС здійснюється відповідно до Порядок ведення органами Державної фіскальної служби України оперативного обліку податків і зборів, митних та інших платежів до бюджетів, єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі Порядок), який затверджено наказом Міністерством фінансів України від 07 квітня 2016 року №422.

Так, приписами пункту 2 частини 1 розділу 6 Порядку встановлено, що первинними документами, на підставі яких в інтегрованій картці платника здійснюється погашення (зменшення) суми податкового боргу та заборгованості зі сплати єдиного внеску, є рішення суду про вирішення питання по суті (скасування раніше прийнятих рішень щодо нарахування суми грошового зобов`язання та пені/суми єдиного внеску за результатами судового оскарження).

Таким чином, вказаний Порядок зобов`язує контролюючий орган відобразити у інтегрованій картці позивача, як платника податків, зменшення суми податкового боргу з юридичних осіб у розмірі, який було заявлено до скасування в судовому порядку, на підставі судового рішення яке визнає відсутність такого податкового боргу.

Отже, вимога позивача про зобов`язання здійснити коригування є передчасною та задоволенню не підлягає.

З огляду на викладене, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання позову до суду в загальному розмірі 840,80 грн., що документально підтверджується квитанцією від 24.02.2020 року №ПН1006995.

Отже, оскільки позовну заяву задоволено частково, сплачений судовий збір за подачу позову до суду в сумі 840,80 грн. підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача пропорційно до задоволених позовних вимог розмірі 420,40 грн.

В позовній заяві позивачем заявлено вимогу про стягнення витрат на правову допомогу у розмірі 5000 грн.

Відповідно до частин 1 та 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Аналіз вищенаведених норм, дає суду, підставу прийти до висновку про те, що витрати сторони на правничу допомогу мають бути фактично понесеними (здійсненими) та підтвердженими відповідними належними, достовірними, достатніми та допустимими доказами.

До матеріалів справи позивачем додано договір про надання правової допомоги №62 від 24.01.2020 року, додаткову угоду №1 до договору про надання правової допомоги від 24.01.2020 року, квитанцію про сплату витрат на правничу допомогу за загальну суму 5000 грн.

З додаткової угоди відомо, що адвокат виконав наступні роботи:

- консультація, збирання доказів, підготовка та аналіз законодавства з перспективи подання до суду позовної заяви щодо скасування боргу за вимогою від 11.11.2019 рок «Ф-5536-51 – 1000 грн., 1 година витраченого часу, термін виконання – до 01.02.2020 року;

- написання та оформлення позовної заяви, доданих документів-доказів в Дніпропетровській окружний адміністративний суд, подання до суду – 3000 грн., 3 години витраченого часу, термін виконання – до 03.02.2020 року;

- підготовка, написання та оформлення заперечення на відзив відповідача, подання до суду – 1000 грн., 1 година витраченого часу, термін виконання за датою, визначеною в ухвалі суду.

Всього визначено послуг, які будуть надані станом на 24.01.2020 року, на суму 5000 грн.

Верховним Судом в постанові від 27.06.2018 року у справі №826/1216/16 зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Суд зазначає, що здійснені адвокатом дії, визначені в рахунках на оплату, мали бути здійснені адвокатом фактично, та дійсність їх вчинення має бути підтверджена в матеріалах справи.

З аналізу наведеної додаткової угоди відомо, що до моменту надання правової допомоги, адвокатом було складено перелік послуг, які підлягають наданню адвокатом клієнту в подальшому під час вчинення дій з підготовки позовної заяви для подання до суду та розгляду адміністративної справи в суді першої інстанції.

Суд звертає увагу, що у вказаній додатковій угоді від 24.01.2020 року міститься не лише орієнтовний перелік послуг, що підлягають наданню клієнту, а й визначення суми послуг та часу, який буде витрачено адвокатом на надання таких послуг.

За наданим розрахунком позивачем сплачено суми витрат на послуг адвоката квитанцією від 15.02.2020 року №0.0.1616910585.1 на суму 5000 грн.

Суд зазначає, що іншого документу, який би підтверджував фактично витрачений адвокатом час на надання послуг, викладених в додатковій угоді від 24.01.2020 року, суду не надано.

Суду надано додаткову угоду від 24.01.2020 року з визначеним часом, який орієнтовно може бути витрачений адвокатом на надання юридичних послуг позивачу, оскільки складений до моменту складання та подачі позовної заяви до суду (направлення позовної заяви поштою відбулось лише 31.01.2020 року згідно зі штампом пошти на конверті про направлення позовної заяви), та до моменту складання та подання до суду відповіді на відзив (відзив надійшов до суду 26.03.2020 року, відповідь на відзив – 30.03.2020 року.

Таким чином, не є обґрунтованим включення адвокатом до наданих послуг у січні 2020 року на стадії до підготовки, складання та подання позовної заяви до суду, послуги з підготовки такої позовної заяви та подання відповіді на відзив, а тим паче зазначення кількості затрачених годин на складання та подання таких позовної заяви та відповіді на відзив.

На стадії складання додаткової угоди від 24.01.2020 року, яка передує фактичності наданих послуг на фактично витраченим годинам на надання юридичних послуг, адвокатом може бути зазначено лише орієнтовний перелік послуг, які надаються з розрахунку годин наданих послуг до ставки наданої послуги у співвідношенні до однієї години.

Отже, після фактичного надання послуг, між сторонами договору має бути складений акт наданих послуг, якого сторонами договору складено не було, та не було надано суду.

Аналіз наведених документів та їх зміст дає суду дійти висновку, що вони мають характер формально складених та не підтверджують фактичність наданих послуг у відповідності до часу, який було витрачено, на такі послуги.

Підсумовуючи викладене, судом встановлено не дотримання адвокатом розумності та виправданості гонорару, як це передбачено статтею 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також чи була їх сума обґрунтованою.

При визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Такі самі критерії використовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Так, у рішенні ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України", оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, суд виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "Ботацці проти Італії (Bottazzi v. Italy), №34884/97).

Таким чином, в жодному з наданих документів не доведено співрозмірності витраченого часу адвоката та суми гонорару, оскільки викладені в них обставини надання правової допомоги складені формально, фактично сума гонорару не залежить від витраченого часу ані на надання консультацій, ані на складання позовної заяви, оскільки були складені після формування гонорару адвоката без урахуванням годин, витрачених адвокатом, і будь-які зміни кількості годин, витрачених на надання правової допомоги в ході розгляду справи, не вплинули на розмір гонорару, оскільки його оплата відбулась раніше ніж було складено та погоджено розрахунок судових витрат.

Підсумовуючи наведене, суд дійшов висновку, що надані суду матеріали, не доводять факту понесення адвокатом витрат пов`язаних з цією справою.

Суд зазначає, що за наявності правових підстав для відшкодування витрат на правничу допомогу адвокатом, подані суду неналежні документи унеможливлюють вирішення питання про відшкодування витрат на користь позивача.

Враховуючи те, що наданими до суду, документами витрати на правничу допомогу у конкретній адміністративній справі не підтверджено, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні вимоги про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу.

Аналогічна правова позиція Верховним Судом викладена в постановах від 08 травня 2018 року у справі №810/2823/17, від 15 травня 2018 року у справі №821/1594/17, від 22 травня 2018 року у справі №826/8107/16, від 24 січня 2019 року у справі № 716/155/1 від 22 квітня 2019 року у справі № 806/2143/18.

Відтак, у суду відсутні підстави для стягнення сум судових витрат на правничу допомогу за нормою ст.143 КАС України.

Отже, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні вимоги про стягнення витрат на правничу допомогу.

Керуючись ст.ст. 241-246, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (49005, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, 17-а, код ЄДРПОУ 43145015) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу(недоїмки) та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки) №Ф-5536-51 від 11.11.2019 року.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Дніпропетровській області судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 420 грн. 40 коп. (чотириста двадцять гривень сорок копійок).

В задоволенні іншої частини позовних вимог – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.В. Юхно