Рішення № 89009433, 30.04.2020, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 квітня 2020 року м. Київ справа №640/22647/19

Суддя Київського окружного адміністративного суду Журавель В.О., розглянувши адміністративну справу за позовом судді Окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 до Окружного адміністративного суду м. Києва, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Державна судова адміністрація України, про визнання протиправною бездіяльність, стягнення недоотриманої суддівської винагороди,

в с т а н о в и в:

19 листопада 2019 р. до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся суддя Окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Окружного адміністративного суду м. Києва (далі - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Державна судова адміністрація України (далі - третя особа), в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо нездійснення нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди, обчисленої на підставі первинної редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VІ, виходячи з розміру посадового окладу судді, обрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» та Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік», в період з 4 грудня 2018 року по дату ухвалення рішення у справі;

- стягнути з відповідача на користь позивача суму недоотриманої суддівської винагороди з 4 грудня 2018 року по дату ухвалення рішення у справі, виходячи з розміру посадового окладу судді, обрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» та Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік».

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач із 2007 р. є суддею Окружного адміністративного суду міста Києва, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання. Вважає, що відповідач здійснює йому виплату суддівської винагороди з 4 грудня 2018 року не у відповідності до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. №2453-VI, як це визначено п.23 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 р. № 1402-VIІІ, тобто з урахуванням встановленого розміру мінімальної заробітної плати, а на підставі норм Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 6 грудня 2016 р. № 1774-VIІІ, який передбачає здійснення такого обрахунку, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року.

Звертає увагу на те, що 4 грудня 2018 р. Конституційний Суд України прийняв рішення №11-р/2018, яким, серед іншого, визнано таким, що не відповідає Конституції України положення ч. 3 ст. 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 р. № 192-VIІІ та встановлено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».

Отже, рішенням Конституційного Суду України підтверджено правомірність застосування до спірних правовідносин виключно первинної редакції ч. 3 ст. 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. № 2453-VI, яка передбачає, що посадовий оклад судді місцевого суду, починаючи з січня 2015 року, встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом. Тому саме такий розмір заробітної плати має застосовуватись для призначення та виплати позивачу суддівської винагороди як судді до проходження ним кваліфікаційного оцінювання. Позивач вважає, що розмір його посадового окладу до проходження кваліфікаційного оцінювання у 2018 році має становити 55845 грн. 00 коп. Вказав, що пункт 3 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 6 рудня 2016 р. № 1774-VIII, не підлягає застосуванню при обчисленні йому суддівської винагороди, зокрема і з тих підстав, що її розмір визначається виключно Законом України "Про судоустрій і статус суддів".

21 листопада 2019 р. ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва цю адміністративну справу направлено для визначення підсудності до Шостого апеляційного адміністративного суду. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 2 грудня 2019 р. визначено територіальну підсудність справи № 640/22647/19 та передано цю справу до Київського окружного адміністративного суду.

6 грудня 2019 року протоколом автоматизованого розподілу судових справ між суддями цю справу передано на розгляд судді Журавлю В.О

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2019 р. відкрито спрощене провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання.

2 січня 2020 р. від відповідача до суду надійшли пояснення по справі, у яких він зазначив про те, що при обрахунку суддівської винагороди позивача повинні застосовуватися положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у його первинній редакції, відповідно до якої посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат. У поясненнях по справі відповідач просив суд розглянути справу на власний розсуд з урахуванням наведеної ним правової позиції.

8 січня 2020 р. до суду від третьої особи надійшли пояснення по справі, в яких Державна судова адміністрація України заперечила проти задоволення позовних вимог. Зазначила про те, що рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 р. №11-р/2018 було визнано таким, що не відповідає Конституції України положення ч.3 ст.133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VIІІ та встановлено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».

Разом з тим, третя особа наголошує, що відповідно до пункту 3 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 6 рудня 2016 р. №1774-VIII, який набрав чинності з 1 січня 2017 р., мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. Зазначає, що вказаний нормативно-правовий акт є чинним та не був визнаний неконституційним, а тому розрахунковою величиною, яка має бути застосована під час визначення розміру суддівської винагороди є саме прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлений Законом України «Про Державний бюджет на 2018 рік», а не мінімальна заробітна плата. Вказує, що повинен бути застосований закон, який прийнятий пізніше, тобто Закон України № 1774-VIII. У зв`язку з цим третя особа вважає, що розмір суддівської винагороди, який був нарахований та виплачений позивачу з грудня 2018 року, відповідає вимогам чинного законодавства, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

2 лютого 2007 р. Указом Президента України «Про призначення суддів» призначено позивача на посаду судді окружного адміністративного суду міста Києва в межах п`ятирічного строку. 7 жовтня 2010 р. постановою Верховної Ради України «Про обрання суддів» № 2594-VІ позивача обрано на посаду судді Окружного адміністративного суду міста Києва безстроково.

20 травня 2014 р. наказом відповідача № 120/к зараховано позивача на посаду заступника голови Окружного адміністративного суду міста Києва строком на 1 рік з 20 травня 2014 р. по 19 травня 2015 року з виплатою щомісячної доплати за обійманням посади заступника голови суду у розмірі 5 відсотків посадового окладу.

20 травня 2015 р. відповідачем видано наказ «Про зарахування на посаду заступників голови суду» № 114/к, яким позивача зараховано на посаду заступника голови Окружного адміністративного суду міста Києва строком на 2 роки з 20 травня 2015 р. по 19 травня 2017 р. з виплатою щомісячної доплати у розмірі 5% посадового окладу судді за перебування на адміністративній посаді.

23 травня 2017 р. відповідачем видано наказ «Про обрання заступників голови Окружного адміністративного суду міста Києва» № 90/к, яким позивача зараховано на посаду заступника голови Окружного адміністративного суду міста Києва строком на 3 роки з 23 травня 2017 р. по 22 травня 2020 р. з виплатою щомісячної доплати у розмірі 5% посадового окладу судді за перебування на адміністративній посаді.

Згідно з матеріалами справи станом на 4 грудня 2018 р. позивач отримував посадовий оклад у розмірі 26 430 грн. 00 коп. як суддя, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання.

Не погоджуючись з розміром суддівської винагороди, яка була виплачена позивачу з 4 грудня 2018 р. з урахуванням цього розміру посадового окладу, позивач звернувся з позовом до суду.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд бере до уваги наступне.

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. № 2453-VI (втратив чинність частково, далі - Закон № 2453-VI) та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 р. № 1402-VIII (чинний, далі - Закон № 1402-VIII), які визначають організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Статтею 130 Конституції України встановлено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Суд зазначає, що визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Серед таких гарантій виділено: особливий порядок призначення, притягнення до відповідальності, звільнення та припинення повноважень судді; недоторканність та імунітет судді; незмінюваність судді; порядок здійснення правосуддя, таємниця ухвалення судового рішення; заборона втручання у здійснення правосуддя; відповідальність за неповагу до суду чи судді; функціонування органів суддівського врядування та самоврядування; забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім`ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту; право судді на відставку, а також окремий порядок фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, зокрема надання суддям за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо).

Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема, рішеннях від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 3 червня 2013 року №3-рп/2013, а також від 4 грудня 2018 року №11-р/2018.

Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлена Законом № 2453-VІ, положення якого узгоджуються з вимогами міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод.

Так, відповідно до положень Європейської хартії про Закон «Про статус суддів» від 1998 року, рівень винагороди за виконання суддями професійних обов`язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку і, таким чином, вплинути на їхню незалежність та неупередженість. Також у Рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 року №(94)12 та від 17 листопада 2010 року №(2010)12 передбачено, що кожна держава має забезпечити узгодженість між статусом, винагородою суддів і гідністю їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе; суддівська винагорода має бути достатньою, щоб захистити суддів від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Тому суддівську винагороду необхідно розглядати і як «запобіжник» вчинення корупційних правопорушень суддями.

Відповідно до Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, термін повноважень суддів, їх незалежність, безпеку, відповідну винагороду, умови служби, пенсії і вік виходу на пенсію повинні належним чином гарантуватися законом.

Також, Монреальська універсальна декларація про незалежність правосуддя від 1983 року установлює, що строк перебування суддів на посаді, їхня незалежність, соціальні гарантії, адекватна оплата і умови праці гарантуються законом і не можуть скорочуватися.

У пункті 62 висновку №1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до Комітету міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів підкреслюється, що в цілому важливо (особливо для нових демократичних країн) передбачити спеціальні правові положення, що захищають грошову винагороду суддів від скорочення, а також забезпечити положення, що гарантують збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 135 Закону № 1402-VIII (в редакції станом на 4 грудня 2018 року) суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Частиною 3 ст. 135 Закону № 1402-VIII передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Відповідно до вимог п.22 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.

Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 1 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами).

За умовами п. 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402 до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами).

Так, відповідно до вимог ч. 3 ст. 129 Закону №2453-VI (в первинній редакції від 7 липня 2010 р.) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

Згідно з вимогами ч. 3 ст. 129 Закону №2453-VI (в редакції Закону України «Про внесення зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів» від 19 грудня 2013 р. №716-VII, який набрав чинності з 1 січня 2014 р.) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

Отже, Законом України «Про внесення зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів» від 19 грудня 2013 р. № 716-VII, який набрав чинності з 1 січня 2014 р., було виключено положення щодо виплати суддям місцевого суду посадового окладу з 1 січня 2014 року у розмірі 12 мінімальних заробітних плат.

12 лютого 2015 р. Верховною Радою України прийнято Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» № 192-VIII, яким Закон України № 2453-VI викладено у новій редакції.

Так, частиною 3 ст. 133 Закону № 2453-VI (в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 .№ 192-VIII, який набрав чинності з 28 березня 2015 р.) передбачено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

Судом встановлено та визнається сторонами, що позивач станом на день виникнення спірних правовідносин (4 грудня 2018 р.) ще не пройшов кваліфікаційного оцінювання суддів відповідно до вимог Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VIII.

4 грудня 2018 р. Конституційним Судом України прийнято рішення №11-р/2018 (справа за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд"), яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII.

Зазначено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат".

У вказаному рішенні Конституційний Суд України зазначив, що системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов`язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.

Така позиція Конституційного Суду України збігається з приписами Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року, у підпункті 6.1 пункту 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше - на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність.

Тому суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу, яка згідно з частиною другою статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII складається з посадового окладу та доплат за вислугу років, перебування на адміністративній посаді в суді, науковий ступінь, роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.

Отже, враховуючи положення рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 р. №11-р/2018, розмір посадового окладу судді місцевого суду, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання, з 4 грудня 2018 р. має визначатись відповідно до положень Закону № 2453-VI у первинній редакції та становити 15 мінімальних заробітних плат.

У подальшому підпунктом 16 (який набрав чинності з 1 січня 2020 року) пункту 1 розділу І Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року № 193-IX пункти 22, 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» із Закону № 1402 виключені.

Відповідач по суті проти позову жодних аргументів не наводив. Щодо доводів та аргументів третьої особи, яка заперечувала проти задоволення позову, то суд зазначає про таке.

Державна судова адміністрація України, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, вказала, що відповідно до пункту 3 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 6 грудня 2016 р. № 1774-VIII, який набрав чинності з 1 січня 2017 р., мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом, не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. Вважає, що цей закон є чинним та не був визнаний неконституційним, і за часом прийнятий пізніше за Закон № 1402-VIII.

Надаючи оцінку наведеним доводам та аргументам Державної судової адміністрації України, суд бере до уваги наступне.

Суд враховує, що статтею 130 Конституції України встановлено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Згідно з вимогами ч. 1 ст. 135 Закону № 1402-VIII (в редакції станом на 4 грудня 2018 року) суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Аналогічне положення було закріплене і в попередній редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Наведене свідчить, що норми вказаного закону є спеціальними при визначенні суддівської винагороди.

Пунктом 8 ч.1 ст.40 Бюджетного кодексу України передбачено, що законом про Державний бюджет України визначається розмір мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний період.

Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" від 7 грудня 2017 р. визначено, що з 1 січня 2018 року прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений у розмірі 1762 грн. 00 коп. У 2018 році мінімальна заробітна плата у місячному розмірі з 1 січня становить 3723 грн. 00 коп. (ст. 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2018 рік").

Згідно з вимогами ст. 3 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. №108/95-ВР мінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці.

Пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 6 грудня 2016 р. № 1774-VIII, який набрав чинності з 1 січня 2017 р. (далі - Закон № 1774-VIII), встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.

Аналізом положень Закону №1774-VIII судом встановлено, що цей нормативно-правовий акт передбачав внесення змін до великої кількості законодавчих актів України (зокрема, Кодексу законів про працю України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Законів України «Про пенсійне забезпечення», «Про державну службу», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про прокуратуру», «Про судову експертизу», «Про оплату праці» тощо), а отже, не може вважатися спеціальним законом з питань судоустрою та статусу суддів, а є загальним законодавчим актом.

Окрім цього, пунктом 53 Закону № 1774-VIII не передбачено внесення змін до Закону № 2453-VI щодо необхідності застосування розрахункової величини в розмірі 1762 грн. 00 коп. для визначення посадового окладу судді. Тобто, цим законом не внесено відповідних змін до Закону № 2453-VI.

Суд вважає, що положення Закону №2453-VI, що передбачають механізм визначення посадового окладу судді в залежності від розміру мінімальної зарплати, необхідно розглядати як спеціальний нормативно-правовий акт.

Отже, за таким правовим підходом, при конкуренції норм необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону, тобто Закону №2453-VI, а положення Закону № 1774-VIII вважати загальними нормами.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про оплату праці» розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України не рідше одного разу на рік у законі про Державний бюджет України.

Згідно з п. 8 ч. 1 статті 40 Бюджетного кодексу України, законом про Державний бюджет України визначається розмір мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний період.

Отже, зміни розміру мінімальної заробітної плати іншими законами можуть відбуватися лише шляхом внесення змін до закону Державний бюджет України на відповідний рік. Проте, жодних змін до Закону України «Про Державний бюджет України 1018 рік» та «Про Державний бюджет України на 2019 рік» щодо зміни розміру мінімальної заробітної плати в бік зменшення внесено не було.

При цьому, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» прямо встановлена безпосередня залежність розміру суддівської винагороди від мінімальної заробітної плати, а тому саме вона має братися за основу розрахунку посадового окладу судді.

Також про пріоритетність спеціальних норм права над загальними зазначено і в судовій практиці Європейського суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно з яким Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, у рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Фадєєва проти Росії» від 9 червня 2005 року, зазначено, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ саме національні органи влади мають дати вихідну оцінку необхідності втручання як стосовно законодавчого поля, так і реалізації конкретного заходу, але, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду, їхнє рішення підлягає перевірці Судом на предмет його відповідності вимогам Конвенції.

Наведена правова позиція відповідає принципу правової визначеності, що спрямований на реалізацію принципу верховенства права, проголошеного в статті 8 Конституції України та статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, та надає право державі встановлювати на національному рівні спеціальні механізми правового регулювання певного кола суспільних відносин (відмінні від загальних), і зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані у таких випадках.

Щодо питання матеріального забезпечення суддів Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Зубко та інші проти України» від 26 квітня 2006 року зазначив, що неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою їх здатності виконувати свої професійні функції неупереджено, щоб не зазнавати тиску і впливу на поведінку; неспроможність держави гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, у якій вони залишаються, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном.

Необхідно підкреслити, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, що регулюють питання правового статусу суддів, не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.

Отже, з урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що починаючи з 1 січня 2017 року розрахункова величина у розмірі 1600 грн. 00 коп., що визначена у Законі №1774-VIII, який не є спеціальним нормативно-правовим актом у питаннях регулювання правового статусу суддів та судоустрою, суттєво знизила рівень гарантій незалежності суддів, оскільки посадовий оклад при визначенні суддівської винагороди обчислюється не з огляду на правомірні очікування суддів (з розміру мінімальної заробітної плати), а з розрахункової величини, удвічі нижчої.

Така правова позиція відповідає правовій позиції Конституційного Суду України у рішенні від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, за яким положення частин 3 і 10 статті 133 Закону № 2453-VI було визнано неконституційними.

Щодо аргументу третьої особи про необхідність застосування закону, прийнятого пізніше, суд зазначає про таке.

Оскільки судом визнано, що норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в частині, які стосуються суддівської винагороди є спеціальними нормами, то саме ці норми і підлягають переважному застосуванню перед загальними нормами, незважаючи на їх прийняття пізніше, а також з урахуванням того, що у вказаній загальній нормі відсутнє зазначення про зупинення (скасування) дії спеціальної норми.

При цьому суд звертає увагу й на те, що іншим законом, прийнятим пізніше - Законом України «Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 р. №553-IX - визначено, що суддівська винагорода нараховується у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати (стаття 29 Закону). Отже, законодавець для нарахування суддівської винагороди знову в якості розрахункової величини застосував розмір мінімальної заробітної плати.

Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо нездійснення нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди в період з 4 грудня 2018 року по дату ухвалення рішення у справі та про стягнення з відповідача на користь позивача суму недоотриманої суддівської винагороди з 4 грудня 2018 року по дату ухвалення рішення у справі, виходячи з розміру посадового окладу судді, обрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» та Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік».

З огляду на наведене вище суд вважає, що при визначенні розміру суддівської винагороди позивача з 4 грудня 2018 року в якості розрахункової величини має застосовуватись мінімальна заробітна плата, розмір якої був встановлений відповідно на 1 січня 2018 року та на 1 січня 2019 року.

Розмір посадового окладу позивача з 4 грудня 2018 р. становить 26430 грн. 00 коп. (15 х 1762 грн. 00 коп. (розмір одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 1 січня 2018 р.). Отже, під час визначення розміру посадового окладу позивача в якості розрахункової величини відповідачем було застосовано мінімальний прожитковий мінімум для працездатних осіб, який був встановлений на 1 січня 2018 року Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік».

Разом з тим, судом встановлено, що розмір посадового окладу позивача з 4 грудня 2018 року має визначатись з урахуванням мінімальної заробітної плати, розмір якої був встановлений на 1 січня 2018 року Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік», а саме 3723 грн. 00 коп. та Законом України "Про Державний бюджет України на 2019 рік" від 23 листопада 2018 року № 2629-VIII - 4173 грн. 00 коп.

Суд вважає, що як протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень слід розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Як встановлено судом, відповідач мав необхідну компетенцію і повноваження та законні підстави для вчинення необхідних дій щодо визначення належного розміру суддівської винагороди позивачу з 4 грудня 2018 р. відповідно до вимог закону, проте не вчиняв необхідних дій для цього, що суд розцінює як протиправну бездіяльність.

Отже, Окружний адміністративний суд міста Києва протиправно не здійснив нарахування та виплату судді ОСОБА_1 , який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, у період з 4 грудня 2018 року посадового окладу та відповідних надбавок, які загалом складають суддівську винагороду, обчислену на підставі первинної редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року №2453-VI, виходячи з розміру посадового окладу судді, обрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України "Про державний бюджет України на 2018 рік" та Законом України "Про Державний бюджет України на 2019 рік" від 23 листопада 2018 року № 2629-VIII.

Разом з тим, суд бере до уваги, що позивач зазначає про вчинення бездіяльності відповідачем як триваючий процес і вказує датою його закінчення дату винесення рішення суду. Крім того, позивач просить застосувати такий спосіб захисту як стягнення з відповідача суми недоотриманої суддівської винагороди із 4 грудня 2018 р. до дати винесення судового рішення.

Тому щодо строків вчинення бездіяльності та застосування способу захисту прав позивача суд зазначає про таке.

Суть спору полягає у здійсненні виплати різного розміру суддівської винагороди позивачу як судді, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, що здійснювалася на підставі різних норм законодавства і при цьому застосовувалася різна розрахункова величина для обчислення суддівської винагороди.

Так, судом встановлено, що відповідач здійснював позивачу виплату суддівської винагороди з 4 грудня 2018 року не у відповідності до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. №2453-VI, як це визначено п.23 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 р. № 1402-VIІІ, тобто виходячи з встановленого розміру мінімальної заробітної плати, а на підставі норм Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 6 грудня 2016 р. № 1774-VIІІ.

Відповідно до законодавства ці відмінності в оплаті повинні були закінчитися проходженням позивачем кваліфікаційного оцінювання та підтвердження ним відповідності займаній посаді.

Разом з тим, підпунктом 16 (який набрав чинності з 1 січня 2020 року) пункту 1 розділу І Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року № 193-IX пункти 22, 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» із Закону № 1402 виключені.

Суд звертає увагу, що позовні вимоги ґрунтувалися саме на необхідності застосування пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402.

Тому із 1 січня 2020 р. відпали підстави для здійснення виплати суддівської винагороди в різних розмірах та на підставі різних норм законодавства для суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, та для суддів, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, у тому числі й позивача. З прийняттям цього закону суддям, у т.ч. і позивачу, здійснюється виплата суддівської винагороди незважаючи на проходження чи не проходження ними кваліфікаційного оцінювання.

Це означає, що бездіяльність відповідача щодо виплати суддівської винагороди позивачу не у відповідності до вимог вказаного вище законодавства через внесення змін до закону завершилася 31 грудня 2019 р.

У зв`язку з цим суд вважає за необхідне визнати протиправною бездіяльність Окружного адміністративного суду міста Києва щодо нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди, обчисленої на підставі первинної редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI, виходячи з розміру посадового окладу судді, розрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" від 7 грудня 2017 р. № 2246-VIII та Законом України "Про Державний бюджет України на 2019 рік" від 23 листопада 2018 року № 2629-VIII у період з 4 грудня 2018 р. по 31 грудня 2019 р. Саме за цей період позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими і підлягають задоволенню.

При цьому позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльність відповідача в частині визначення строку - по дату ухвалення судового рішення - є необґрунтованими із наведених мотивів і підстав і тому задоволенню не підлягають.

Щодо застосування способу захисту - стягнення з відповідача на користь позивача суми недоотриманої суддівської винагороди з 4 грудня 2018 року по дату ухвалення рішення у справі суд зазначає наступне.

Ні позивачем ні відповідачем не надано суду відповідного розрахунку суми недоотриманої суддівської винагороди. За таких обставин підстави для її стягнення відсутні.

При прийнятті рішення у даній справі суд також керується наступним. Згідно з вимогами ч.ч. 1, 2 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Разом з тим, для ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог і зобов`язати Окружний адміністративний суд міста Києва нарахувати та виплатити позивачу суддівську винагороду за період з 4 грудня 2018 р. по 31 грудня 2019 р., обчислену на підставі первинної редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI, виходячи з розміру посадового окладу судді, розрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" від 7 грудня 2017 р. № 2246-VIII та Законом України "Про Державний бюджет України на 2019 рік" від 23 листопада 2018 року № 2629-VIII, з урахуванням виплачених сум.

Щодо можливості застосування рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у зразковій справі від 11 березня 2020 р. №200/9195/19-а (провадження №Пз/9901/17/19) у даній справі суд бере до уваги наступне.

Справа, яка розглядається, не відповідає наведеним у зразковій справі ознакам типових справ за суб`єктним складом. Крім того, рішення у зразковій справі не набрало законної сили, оскільки ухвалою від 14 квітня 2020 року Велика Палата Верховного Суду відкрила апеляційне провадження у справі. За таких обставин відсутні підстави для застосування викладеної у рішенні Верховного Суду у зразковій справі від 11 березня 2020 р. №200/9195/19-а правової позиції у даній справі та у здійснених посиланнях на інші рішення Верховного Суду.

Відповідно до вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню з мотивів і підстав, виклеєних вище.

Оскільки позивач є звільненим від сплати судового збору, то підстави для вирішення питання щодо судових витрат відсутні.

Керуючись ст.ст. 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задоволено частково.

Визнати протиправною бездіяльність Окружного адміністративного суду міста Києва щодо нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди, обчисленої на підставі первинної редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI, виходячи з розміру посадового окладу судді, розрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" від 7 грудня 2017 р. № 2246-VIII та Законом України "Про Державний бюджет України на 2019 рік" від 23 листопада 2018 року № 2629-VIII у період з 4 грудня 2018 р. по 31 грудня 2019 р.

Зобов`язати Окружний адміністративний суд міста Києва нарахувати та виплатити судді ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 4 грудня 2018 р. по 31 грудня 2019 р., обчислену на підставі первинної редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI, виходячи з розміру посадового окладу судді, розрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" від 7 грудня 2017 р. № 2246-VIII та Законом України "Про Державний бюджет України на 2019 рік" від 23 листопада 2018 року № 2629-VIII, з урахуванням виплачених сум.

У задоволенні решти позовних відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Відповідно до пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 47, 79, 80, 114, 122, 162, 163, 164, 165, 169, 177, 193, 261, 295, 304, 309, 329, 338, 342, 363 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до адміністративного суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, розгляду адміністративної справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину.

Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк дії карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).

Повне найменування сторін:

Позивач - Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 .

Відповідач - Окружний адміністративний суд міста Києва, адреса: вул. Болбочана Петра, 8, корпус 1, м. Київ, 01051, код ЄДРПОУ - 34414689.

Третя особа - Державна судова адміністрація України, адреса: вул. Липська, 18/5, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ - 26255795.

Суддя Журавель В.О.

Дата складення рішення суду 30 квітня 2020 року.