Рішення № 88985327, 29.04.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 квітня 2020 року м. Київ № 826/4037/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Добрянської Я.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомгромадянина Таджикистану ОСОБА_1 доДержавної міграційної служби України провизнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити діїВ С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_2 в інтересах громадянина Таджикистану ОСОБА_1 з позовом до Державної міграційної служби України, у якому просить суд:

-визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 02 лютого 2018 року №07-18, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

-зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення, яким визнати біженцем громадянина Таджикистану ОСОБА_1 .

В обґрунтування заявлених позовних вимог представник позивача зазначає, що оскаржуване рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, що потребує додаткового захисту є протиправним, оскільки відповідачем не враховані об`єктивні причини побоювання позивача за своє життя та здоров`я, а також переслідувань через політичні погляди. Вказує на те, що загальна ситуація в країні походження характеризується політичним переслідуванням та жорстоким поводженням щодо учасників «Групи 24» та їх рідних.

Ухвалою Окружного адміністративного суду від 26 березня 2018 року залишено позовну заяву без руху та встановлено позивачу строк п`ять дні з моменту отримання копії ухвали про залишення позову без руху для усунення недоліків, про які вказано в ухвалі.

04 квітня 2018 року до відділу документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярія) Окружного адміністративного суду м. Києва надійшли документи про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 квітня 2018 року відкрито провадження в адміністративній справі та повідомлено сторони, що справа буде розглядатись суддею Добрянською Я.І. одноособово у порядку загального позовного провадження, встановлено відповідачу строк для надання відзиву та призначено справу до розгляду в підготовчому судовому засіданні на 05 червня 2018 року.

Представником відповідача подано відзив на позов, в якому вказано на правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних повноважень. З урахуванням того, що позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України, а його доводи ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, зазначене ставить під сумніви правдивість наданої інформації та прийняття іншого рішення. Також зазначає, що твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 червня 2018 року закрито підготовче провадження, справу призначено до розгляду по суті.

Представник позивача надіслав відповідь на відзив від 10 червня 2018 року, де зазначає, що не погоджується із запереченнями відповідача у відзиві, оскільки вони є протиправними.

Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 є громадянином Республіки Таджикистан національність - таджик, віросповідання мусульманин - сунит, що підтверджується протоколом співбесіди від 08.09.2016 року, наявним у матеріалах справи.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач у березні 2014 року виїхав із Республіки Таджикистан до Російської Федерації, де мешкав на підставі патенту на роботу з березня 2014 року по червень - липень 2015 року. До України прибув 7 липня 2015 року.

20 квітня 2016 року був затриманий в м. Києві працівниками міграційної служби, щодо нього був складений протокол про адміністративне правопорушення та прийнято рішення про його примусове повернення з України. Позивач не покинув Україну у встановлений строк.

В червні 2016 року позивачем було втрачено паспорт.

Постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 липня 2016 року стосовно позивача прийнято рішення про його примусове видворення за межі України.

На підставі вказаного рішення позивач був поміщений у Чернігівський пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

30 серпня 2016 року позивачем до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області подано заяву - анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додатково захисту. Позивач зазначив, що він не може повернутися до Таджикистану через те, що він є членом «Групи 24», яка є опозицією до Уряду. Члени цієї групи жорстоко переслідуються з боку Уряду.

19 вересня 2016 року наказом начальника Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області № 93 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі частини 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, у якої відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 цього Закону.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 року в задоволені адміністративного позову громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 було відмовлено. На дане рішення позивачем було подано апеляційну скаргу.

Постановою від 25 січня 2017 року Київським апеляційним адміністративним судом було скасовано судове рішення від 11 жовтня 2016 року та задоволено позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування наказу Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області №93 від 19.09.2016 року в частині відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язано повторно розглянути заяву позивача.

22 лютого 2017 року постановою Харківського апеляційного адміністративного суду було скасовано судове рішення Дзержинського районного суду м. Харкова про видворення позивача.

За результатами повторного розгляду заяви позивача 05 березня 2018 року було надано повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» на підставі рішення Державної міграційної служби України від 02 лютого 2018 року №07-18.

Вважаючи вказане рішення протиправними та таким, що підлягає скасуванню, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся із позовом до суду.

Вирішуючи спір по суті, суд дослідивши матеріали справи, оцінивши пояснення, надані учасниками справи, а також докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, виходить з наступного.

Стаття 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року встановлює, що кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671-VI).

Відповідно до п.1 ч.1 статті 1 Закону №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п.13 ч.1 статті 1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

З метою підвищення ефективності боротьби проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання Державами ООН було підписано 10 грудня 1984 року Конвенцію «Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання», ратифіковану 26 січня 1987 року.

Конвенцією «Про статус біженців», підписаною Державами ООН 28 липня 1951 року та Протоколу до неї 1967 року, визначено термін «біженець», який означає особу, яка через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Згідно з частин 1 та 2 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання, що передбачено частиною 1 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до п. 45 і 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 29.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву: надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру

Відповідно до частини 6 статті 8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частиною 8 статі 8 закону встановлено, що у разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника та інші документи.

Приписами частин 1 та 2 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відповідно до частин 11 та 12 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду, що визначено частиною 2 статі 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Проаналізувавши матеріли особової справи суд вважає, що рішення прийняте відповідачем в порядку, спосіб та в межах наданих йому повноважень.

Позивач стверджує, що не може повернутись до Таджикистану з політичних причин, оскільки під час трудової еміграції на території Російської Федерації він познайомився з ідеологією організації «Група 24» та приймав участь в її діяльності, а члени цієї групи жорстко переслідуються з боку уряду Республіки Таджикистан.

Політична організація «Група 24» являє собою рух таджицької опозиції переважно за кордоном. Рух було засновано в Москві влітку 2012 року.

На даний час «Група 24» виступає проти панування президента ОСОБА_3 , звинувачуючи його в корупції та веденні своєї політичної діяльності перебуваючи за кордоном.

Рішенням Верховного суду Республіки Таджикистан від 09.10.2014 «Група 24» заборонена та оголошена «екстремістською організацією», що призвело до притягнення низки учасників даного руху до кримінальної відповідальності, але серед яких не було позивача.

Дослідивши інтернет-ресурси, на які посилається представник позивача, як на доказ участі у зборах політичної організації «Група 24», що відбувалися в Росії, участь позивача у вказаних зборах не підтвердилася. На зазначених представником відео, що розміщені в мережі Інтернет, не можливо ідентифікувати особу, оскільки якість відео, його тривалість та ракурс зйомки не дають можливості стверджувати, що ця особа є позивачем.

Відповідно до наявних в матеріалах справи документів, в ході проведення співбесід головним спеціалістом сектору питань шукачів захисту та соціальної інтеграції відділу у справах іноземців та осіб без громадянства УДМС України в Чернігівській області, ОСОБА_1 уникав прямих відповідей на запитання, що стосуються діяльності політичного руху «Група 24», а викладені ним факти відповідають інформації отриманій з відповідних джерел мережі Інтернет.

Відповідно до роздруківок отриманих з інтернет-ресурсів, політичний рух «Група 24» виказував свою підтримку як політичним партіям, так і окремим політичним лідерам, що суперечить твердженням позивача, наданим під час співбесід проведених УДМС України в Чернігівській області 06 березня 2017 року та 10 жовтня 2017 року.

Участь та зацікавленість позивача діяльністю руху «Група 24» спростовується тим фактом, що контакти його керівника ОСОБА_6 надали позивачу ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , проте вказані особи не є членами руху «Група 24». Критично суд ставиться і до копії листа ОСОБА_6 який був наданий цими особами з огляду на сучасні технології та суперечність тверджень ОСОБА_1 ..

Згідно інформації викладеної у листі Укрбюро Інтерполу ГУНП в Чернігівській області від 24 березня 2017 року №203/124/15/01-2017 позивач не перебуває у міжнародному розшуку.

Посилання позивача на політичну ситуацію в країні, носять загально інформаційний характер та не підтверджують побоювання повертатися у країну своєї громадянської належності, а отже не можуть бути прийняті до уваги.

Позивач прибув до України 07 липня 2015 року, проте до міграційної служби звернувся лише 30 серпня 2016 року.

Суд звертає увагу на те, що відповідно до міжнародних принципів та стандартів у сфері визначення статусу біженця та додаткового захисту, тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань, переслідування чи серйозної шкоди.

Таким чином, в обґрунтування позовних вимог позивачем не надано відомостей, які б підтверджували факти переслідування позивача або його побоювань стати жертвою переслідувань чи розумної можливості того, що позивачу буде заподіяно шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення до країни громадянської належності та, відповідно, не доводять наявності підстав, передбачених законодавством, для надання позивачу статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що вимоги позивача задоволенню не підлягають, оскільки оскаржуване рішення прийняте на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У той же час, суд звертає увагу, що статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01.122004 №18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як : «Правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших; засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

<...> поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст».

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Тому, завданням адміністративного судочинства є захист саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, причому захист прав, свобод та інтересів є похідним, тобто передбачає наявність установленого судом факту їх порушення.

З урахуванням наведених норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені, невизнані права, свободи чи інтереси такої особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення є правомірними, прийнятими відповідачами у межах та на підставі наявних повноважень, а відтак відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Суд вважає, що відповідачем доведено належними та допустимими доказами правомірність прийнятого рішення, а відтак у задоволенні позову необхідно відмовити.

Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Керуючись ст. 77, 242, 243, 251, 255 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва

В И Р І Ш И В :

У задоволенні адміністративного позову громадянина Таджикистану ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 КАС України.

Суддя Я.І. Добрянська