Ухвала суду № 88983407, 28.04.2020, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

(про залишення позовної заяви без розгляду)

28 квітня 2020 року м. Житомир справа № 240/615/20

категорія 106030000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Єфіменко О.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Житомирській області про стягнення компенсації,

встановив:

До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просить:

- визнати неправомірною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Житомирській області в частині несвоєчасного проведення повного розрахунку з позивачем при його звільненні;

- стягнути з Головного управління Національної поліції в Житомирській області на його користь компенсацію за затримку розрахунку при звільненні у сумі 12291 грн 94 коп.

В обґрунтування позовних вимог вказав, що відповідач порушив вимоги чинного законодавства щодо своєчасної виплати йому одноразової грошової (вихідної) допомоги при звільненні та компенсації за невикористану відпустку, а тому має право на отримання компенсації за затримку розрахунку при звільненні у сумі 12291 грн 94 коп.

Ухвалою судді Житомирського окружного адміністративного суду від 11.02.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрите провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні). Встановлено відповідачу строк для подання до суду відзиву на позов.

03.03.2020 до суду надійшов відзив на позовну заяву №127/26-2020 від 02.03.2020, в якому представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог. Вказує, що право на виплату одноразової грошової допомоги при звільненні та компенсації за невикористану відпустку у позивача виникає лише після звільнення з органів поліції, а не у день звільнення. Разом з тим звертає увагу на те, що спірні відносини не регулюються нормами Кодексу законів про працю, оскільки в даних правовідносинах мають застосовуватись норми спеціального законодавства.

12.03.2020 позивач надіслав до суду відповідь на відзив від 06.03.2020, у якому не погоджується із викладеною позицією у відзиві та вважає, що Головним управлінням Національної поліції в Житомирській області шляхом бездіяльності порушено право позивача, визначене ст.116, 117 Кодексу законів про працю України, яке і підлягає судовому захисту.

Відповідно до ухвали судді від 17.04.2020 після відкриття провадження у справі позовна заява ОСОБА_1 залишена без руху. Встановлено позивачу строк для усунення недоліків шляхом надання до суду заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду та доказів поважності причин його пропуску.

На виконання ухвали суду від 17.04.2020 позивачем подано до суду заяву про поновлення пропущеного строку звернення до суду. В обґрунтування доказів поважності причин його пропуску позивачем зазначено, що вважав виплачену 30.10.2019 суму грошових коштів, лише виплатою одноразової допомоги при звільненні, при цьому достеменно не розуміючи, чи насправді з ним проведено повний розрахунок коштів при його звільненні звернувся 20.01.2020 до Головного управління Національної поліції в Житомирській області із офіційним запитом, на який отримав відповідь (лист №3зі/29/105/05-2020 від 27.01.2020), якою повідомлено останнього про проведення зарахування одноразової грошової допомоги при звільненні та компенсації за невикористану відпустку на його картковий рахунок 30.10.2019. Вказує, що до подання офіційного запиту на отримання інформації, неодноразово звертався в усній формі (телефонним зв`язком) до відповідача за отриманням інформації щодо виплати здійсненої 30.10.2019. Разом з тим, пов`язує поважність причин пропуску строку звернення до суду із встановленням йому у листопаді 2019 року 3 групи інвалідності у зв`язку із захворюванням пов`язаним із службою в органах поліції. Просить визнати пропущений позивачем строк на подачу даної позовної заяви поважним та поновити йому строк звернення до суду.

Суд, розглянувши матеріали справи та заяву про поновлення пропущеного строку звернення до суду та докази поважності причин його пропуску вважає за необхідне вказати наступне.

Встановлено, що до 30.09.2019 позивач проходив службу в органах внутрішніх справ та Національній поліції.

Відповідно до наказу Головного управління Національної поліції в Житомирській області №188 о/с від 27.09.2019 ОСОБА_1 звільнено з органів Національної поліції за п.2 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (через хворобу) з 30.09.2019 та з виплатою компенсації за 33 доби невикористаної чергової відпустки за фактично відпрацьований час у 2019 році.

30.10.2019 Головне управління Національної поліції в Житомирській області здійснило виплату позивачу одноразової грошової вихідної допомоги при звільненні та компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 155369,37 грн, що підтверджується копією виписки по особовому рахунку позивача, яка міститься в матеріалах справи, (а.с.35).

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.

Абзацем 5 ст. 17 Конституції України визначено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

При цьому, Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" №2011-XII від 20.12.1991

(далі - Закон №2011-ХІІ) передбачені основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, вказаний Закон встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом (ст.1 Закону №2011-ХІІ).

Частиною першою статті 9 Закону №2011-ХІІ встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Відповідно до ч.10 ст.93 Закону України «Про Національну поліцію» за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону, а також із врахуванням ст.9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» одноразова грошова допомога при звільненні.

Аналіз викладеного свідчить про те, що поліцейські користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, зокрема щодо належного матеріального та побутового забезпечення, враховуючи особливості військової служби, з метою стимулювання досягнення високих результатів у службовій діяльності. Звільнена особа з військової служби на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі, а тому у зв`язку із тим, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу, зокрема за затримку виплати одноразової грошової допомоги при звільненні, яка не є складовою грошового забезпечення не врегульовані положеннями спеціального законодавства, тому слід застосовувати норми трудового законодавства.

Відповідно до частини першої статті 47 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно з ч.1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

При цьому, ч.1 ст. 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відтак, за змістом приписів статей 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.

Разом з тим, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 22.01.2020 у справі №620/1982/19 відмічає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми, спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Відтак, предметом даної справи є виплата позивачу компенсації за затримку розрахунку при звільненні з Національної поліції, тобто спірні відносини пов`язані зі звільненням позивача з публічної служби, тому при обчисленні строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають саме положення Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), як норми спеціального процесуального закону.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 22.01.2020 у справі №620/1982/19 та від 04.12. 2019 у справі № 815/2681/17.

За правилами частини першої статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до частини третьої статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Дана норма закону означає, що за загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Необхідно зазначити, що процесуальним строком є проміжок часу, встановлений законом або судом, у який суд та особи, що беруть участь у справі, та інші учасники процесу вчиняють певні процесуальні дії, передбачені КАС України, в результаті вчинення яких настають певні правові наслідки.

Суд враховує, що законодавче обмеження строку протягом якого особа може звернутися до суду, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах.

З аналізу зазначених положень процесуального закону слідує, що законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення його прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина п`ята статті 122 цього Кодексу).

У даній категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

Згідно з ч. 2 ст. 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа "Стаббігс на інші проти Великобританії", справа "Девеер проти Бельгії").

Так, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наполягає на тому, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (див. рішення Європейського суду у справі "Перез де Рада Каванілес проти Іспанії" від 28 жовтня 1998 року, заява №28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

У рішенні "Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії" Європейський суд встановив, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними (рішення від 25 січня 2000 року, пункт 33).

Суд зауважує, що поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

При цьому, "повинна" слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Отже, зі змісту адміністративного позову видно, що позивачу було достеменно відомо про дату здійснення Головним управлінням Національної поліції в Житомирській області з ним остаточного розрахунку, що свідчить про обізнаність останнього про можливе порушення його прав, а відтак саме з 30.10.2019 розпочався відлік строку звернення до суду, однак до суду з даним позовом ОСОБА_1 звернувся лише 28.01.2020 (відповідно до штампу Житомирського окружного адміністративного суду), тобто майже через три місяці після отримання належних йому до виплати коштів при звільненні.

При цьому, обґрунтування позивачем у заяві про поновлення строку звернення до суду причин пропуску такого звернення, суд вважає неповажними. Ті обставини, про які зазначено позивачем у поданій заяві на виконання вимог ухвали суду про залишення позовної заяви без руху від 17.04.2020, неможливо визнати непереборними, тобто такими, що не залежали від волевиявлення ОСОБА_1 та такими, що пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду.

Таким чином, позивачем не надано до суду належних доказів в обґрунтування поважності причин пропуску звернення до суду.

Враховуючи встановлені при розгляді даної справи обставини та з огляду на правове регулюванням спірних відносин, суд дійшов висновку, про необхідність залишення позову без розгляду.

Разом з тим, слід вказати, що позивач помилково звертає увагу суду, на рішення Конституційного Суду України №9-рп/2013 від 15.10.2013, яке можливе до застосовування у спірних відносин, щодо оплати праці працівників та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати без обмеження будь-яким строком.

Крім того, в аспекті наведеного доцільно відмітити, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Відповідно до ч. 3 ст. 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.

З огляду на викладене, суд вважає, що позивач звернувся до адміністративного суду з пропуском установленого процесуальним законом місячного строку, а тому його позов підлягає залишенню без розгляду.

Відповідно до п.8 ч. 1 ст. 240, ст.256 КАС України,

ухвалив:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду - відмовити.

Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Житомирській області про стягнення компенсації - залишити без розгляду.

Ухвала набирає законної сили у порядку встановленому статтею 256 КАС України та може бути оскаржена до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її складення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням приписів пп. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст ухвали складено 28.04.2020.

Суддя О.В. Єфіменко