Рішення № 88956484, 28.04.2020, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 квітня 2020 р. № 400/4320/19 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Мельника О.М., розглянув в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1

до відповідача:Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020

про:визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії; відшкодування моральних збитків у розмірі 10 000,00 грн.,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до управління Пенсійного фонду України в Первомайському районі Миколаївської області (надалі - відповідач, ГУ ПФУ), в якому просить:

-визнати дії управління Пенсійного фонду України в Первомайському районі Миколаївської області неправомірними щодо відмови підвищити пенсію як дитині війни на 30% відповідно до Закону України «Про соціальний захист дітей війни»;

- зобов`язати управління пенсійного фонду України в Первомайському районі Миколаївської області виплатити позивачу, як дитині війни, державну соціальну допомогу відповідно до вимог чинного Закону України «Про соціальний захист дітей війни»;

-перерахувати з 2006 року по 2019 рік 23% від прожиткового мінімуму.

відшкодувати моральні збитки у сумі 10000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що пенсійним органом не виплачувалась і не виплачується пенсія з підвищенням її на 30% мінімальної пенсії за віком, як дитині війни в повному обсязі.

Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 28.04.2020 року замінено відповідача в адміністративний справі на його правонаступника.

Ухвалою від 28.04.2020 року провадження в частині позовних вимог позивача про виплату на його користь заборгованості по доплаті до пенсії в розмірі 23% від прожиткового мінімуму відповідно до Закону України «Про соціальний захист дітей війни» за періоди часу з 08.10.2014 року по 08.04.2015 року та з 09.04.2015 року по 12.08.2015 року закрито провадження у справі.

Відповідач надав відзив на позов, в якому вказує на правомірність дій ГУ ПФУ з огляду на те, що згідно зі статтею 6 Закону України № 2195-ІV дітям війни до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, виплачується підвищення у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України. Крім того позивач просив в частині позовних вимог закрити провадження, а саме за період з 08.10.2014 року по 08.04.2015 року та з 13.08.2018 по 19.06.2019 року на підставі того що позивач раніше звертався з аналогічним позовом до суду і за певні періоди були прийняті рішення. Крім того, щодо періоду з 08.10.2014 по 08.04.2015 та 13.08.2015 по 19.36.2019 року залишити без розгляду з підстав того, що позивачем пропущений строк для звернення до суду.

Відповідно до положень ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України справа вирішується на підставі наявних у ній доказів у письмовому провадженні.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

Позивач, має статус дитини війни, перебуває на обліку в органах Пенсійного фонду України і одержує пенсію за віком та допомогу, як дитині війни.

Позивач, вважаючи, що має право на отримання пенсії з підвищенням на 30% мінімальної пенсії за віком, як дитина війни, звернувся з даним позовом до суду.

Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий статус дітей війни і основи їх соціального захисту та гарантії їх соціальної захищеності шляхом надання пільг і державної соціальної підтримки визначені Законом України «Про соціальний захист дітей війни» від 18 листопада 2004 року №2195-IV (далі - Закон).

Статтями 1,2 Закону визначено, що дитина війни - особа, яка є громадянином України та якій на час закінчення (2 вересня 1945 року) Другої світової війни було менше 18 років. Державні соціальні гарантії дітям війни встановлюються з метою: визнання на державному рівні важкого життєвого шляху громадян України, чиє дитинство збіглося з роками Другої світової війни; надання дітям війни соціальної підтримки.

Згідно із ст. 3 Закону, законодавство України про соціальний захист дітей війни складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів України. Державні соціальні гарантії дітям війни, встановлені цим Законом, не можуть бути обмежені або скасовані іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 6 Закону (в редакції на час прийняття Закону) було встановлено, що дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком.

Редакція цієї статі зазнавала протягом часу певних змін, в той же час, згідно із внесенням останніх змін згідно із Законом України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" №76-VIII від 28.12.2014, положення ч.1 ст.6 Закону було викладено в новій редакції, а саме встановлено, що дітям війни (крім тих, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту") до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, виплачується підвищення у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Редакція цієї статті є чинною та неконституційною не визнавалась. Законами України про Державний бюджет України на відповідні роки також не було встановлено змін щодо застосування положень ст. 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни".

Тобто, якщо положеннями редакції ст.6 Закону станом на 2007 рік визначався розмір, що підлягав застосуванню при підвищенні доплати - виходячи з розміру 30 відсотків мінімальної пенсії за віком, то згодом, встановлено інший порядок та розмір, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Таким актом, є Постанова КМ України від 28 грудня 2011 року №1381 "Про підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення".

Так, відповідно до пункту 4 Постанови №1381 в редакції із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ № 112 від 25.03.2014, встановлено, що дітям війни (крім тих, на яких поширюється дія Законів України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" і Закону України "Про жертви нацистських переслідувань") до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, підвищення, встановлене статтею 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни", провадиться у розмірі 66,43 гривні.

Тобто, підвищення, встановлене статтею 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни", провадиться у розмірі 66 грн. 43 коп.

Враховуючи те, що законодавцем визначено, що саме Кабінет Міністрів України наділений повноваженнями визначати порядок та розмір виплат дітям війни, суд вважає, що відповідач, здійснюючи нарахування та виплати у визначеному Кабінетом Міністрів Україні розмірі, діяв в межах та у порядку, визначеному законодавством.

Таким чином, вимоги ОСОБА_1 не ґрунтуються на діючому законодавстві, а тому суд дійшов висновку про відсутність підстав для перерахунку Головним управлінням Пенсійного фонду України в Миколаїській області пенсії позивача з підвищенням її на 30% мінімальної пенсії за віком, з розміру встановленого ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з 13.08.2015 року.

У той же час, позовна вимога про стягнення моральної шкоди в розмірі 10000,00 грн. є похідною вимогою від основної в задоволенні якої відмовлено, отже суд не вбачає підстав для задоволення позовної вимоги про стягнення моральної шкоди.

Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно ч. 1 ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків встановлених ч. 2 цієї статті.

Питання практики застосування положень законодавства щодо відшкодування моральної шкоди висвітлено у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. № 4 "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", згідно з п. 4 якої позивач повинен зазначити у чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно, з яких міркувань він виходить, визначаючи розмір моральної шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків (п. 3 постанови).

Пунктом 5 зазначеної постанови визначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Щодо залишення без розгляду,мпозовних вимог за період з 08.10.2014 по 08.04.2015 та 13.08.2015 по 19.36.2019 року з підстав того, що позивачем пропущений строк для звернення до суду, суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.04.2018 (справа № 11-138заі18) висловила позицію, згідно з якою "протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень слід розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені".

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини по справі "Ілхан проти Туреччини" (22277\93, 27 червня 2000р. §59), правило встановлення обмежень звернення до суду у зв`язку з пропуском строку звернення, повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи.

Суд звертає увагу, що при застосуванні строків звернення до адміністративного суду у вказаній категорії справ слід виходити з того, що встановлені процесуальним законом строки та наслідки не можуть слугувати меті відмови у захисті порушеного права, легалізації триваючого правопорушення, в першу чергу, з боку держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч.1 ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення.

Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись ст. 2, 19, 139, 241 - 246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020, ідентифікаційний код 13844159) про зобов`язання управління Пенсійного фонду України в Первомайському районі Миколаївської області виплатити позивачу, як дитині війни, державну соціальну допомогу відповідно до вимог чинного Закону України «Про соціальний захист дітей війни» та перерахувати з 2006 року по 2019 рік 23% від прожиткового мінімуму-відмовити.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 15.5 Розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.М. Мельник