Рішення № 88891216, 21.04.2020, Черкаський районний суд Черкаської області

707/2451/18

2/707/54/20

Р І Ш Е Н Н Я

І м е н е м У к р а ї н и

21 квітня 2020 року м. Черкаси

Черкаський районний суд Черкаської області в складі:

головуючого-судді Смоляра О.А.

при секретарі Зарубі Н.М.

з участю відповідача за первісним позовом - позивача за зустрічним позовом

ОСОБА_1

розглянувши в судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінмарк", Публічного акціонерного товариства "Західінкомбанк" про визнання недійсним договору та скасування запису в державному реєстрі та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей Черкаської районної державної адміністрації про виселення,-

ВСТАНОВИВ:

Позивачі звернулись до суду з позовом, в якому після уточнення позовних вимог остаточно просили:

- визнати недійсним договір №2018-01-11-000324-а від 01.03.2018р., укладений між ПАТ «Західінкомбанк» та ТОВ «Фінансова компанія «Фінмарк» про відступлення права вимоги по кредитному договору №17-ЮО, укладеному між ОСОБА_3 та ПАТ «Західінкомбанк»;

- визнати недійсним договір від 01.03.2018р., укладений між ПАТ «Західінкомбанк» та ТОВ «Фінансова компанія «Фінмарк» про відступлення права вимоги за договором іпотеки, укладеному між ОСОБА_2 та ПАТ «Західінкомбанк»;

- витребувати із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 житловий будинок з напівпідвалом та господарськими спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , - зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав 25.09.2018р. за відповідачем ОСОБА_1 державним реєстратором Цьопою Б.А. під реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 1603317271249.

В обґрунтування позовних вимог позивачі посилаються на те, що між ПАТ «Західінкомбанк» та ТОВ «Фінансова компанія «Фінмарк», а також між ОСОБА_1 та ТОВ «Фінансова компанія «Фінмарк» було укладено не договори про відступлення права вимоги (цесія), а договори факторингу, внаслідок чого вони є недійсними та такими, що не породжують юридичних наслідків внаслідок невідповідності їх вимогам закону. Свої доводи позивачі обґрунтовують тим, що за оспорюваним договором від 01.03.2018р. про відступлення права вимоги по кредитному договору ПАТ «Західінкомбанк» (первісний кредитор) уступив грошову вимогу до боржника ОСОБА_3 в сумі 460000грн в обмін на грошові кошти в сумі 143181,51грн, які ТОВ «Фінансова компанія «Фінмарк» (новий кредитор) сплатив первісному кредитору. В результаті виконання такого договору ТОВ «Фінансова компанія «Фінмарк» отримало плату у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі (460000грн - 143181,51грн = 316818,49грн), та отримало право вимоги по іпотечному договору в сумі 656500грн (вартість іпотечного майна), а банк отримав фінансування в сумі 143181,51грн. Отже, внаслідок укладання оспорюваних договорів ТОВ «Фінансова компанія «Фінмарк» отримало прибуток від обміну своїх грошових коштів на дебіторську заборгованість ОСОБА_3 перед ПАТ «Західінкомбанк» і фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі права грошової вимоги до третьої особи (боржника). Тож позивачі стверджують, що оспорюваний договір про відступлення права вимоги, незважаючи на його назву та зміст умов, за своєю юридичною природою є договором факторингу і не відповідає передбаченим законом умовам, а тому такий договір, як і оспорюваний договір про відступлення права вимоги за договором про іпотеку, на підставі ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК підлягають визнанню недійсними. Оскільки оспорювані правочини є недійсними, то для відновлення прав ОСОБА_2 , як іпотекодавця і правомірного власника іпотечного майна, на підставі ст.388 ЦК необхідно витребувати предмет іпотеки із незаконного володіння ОСОБА_1 ..

ТОВ «Фінансова компанія «Фінмарк» заперечило проти позовних вимог та надало суду відзив, в якому просило відмовити у позові ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у повному обсязі. В обґрунтування своєї позиції посилається на те, що оспорюваному договору №2018-01-11-000324-а від 01.03.2018р. про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги не притаманні наступні ознаки договору факторингу: 1) відсутній специфічний суб`єктний склад (клієнт та фактор, сторони зазначеного договору позиціонують себе як цемент т цесіонарій); 2) відсутнє надання клієнтові відповідної послуги, а тому й відповідно винагорода за її надання; 3) відсутня ознака оплатності, так як право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу, а інших оплат ПАТ «Західінкомбанк» на користь ТОВ «Фінансова компанія «Фінмарк» не здійснював; 4) відсутнє посилання на вимоги до форми такого договору визначені у статті Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг». Також відповідач у відзиві акцентує увагу, що оспорюваний договір про відступлення права вимоги не суперечить за формою та змістом вимогам ст.ст.512, 513, 526, 655, 656 ЦК, а при його укладанні сторонами було дотримано вимоги ст.ст.203, 334, 514, 517, 638 ЦК, отже жодного порушення закону при укладанні оспорюваних договорів не відбулося, а тому підстави для визнання їх недійсними відсутні.

Від відповідача ОСОБА_1 також надійшов відзив проти позову, в якому вона просила відмовити у позові в повному обсязі. Свою позицію обґрунтовує тим, що доводи позивачів щодо правової природи оспорюваного договору про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги є необґрунтованими, оскільки такий оспорюваний договір є оплатним договором цесії, а не договором факторингу, зважаючи на те, що внаслідок укладання такого договору не відбулося фінансування ПАТ «Західінкомбанк» та не надавалось такому банку платних фінансових послуг з боку ТОВ «Фінансова компанія «Фінмарк». Також акцентує увагу на такому критерії для розмежування договору факторингу та договору купівлі-продажу грошової вимоги як строї дії договору, оскільки договір факторингу діє до моменту, коли боржник (або клієнт, у раз якщо це передбачено договором) виплатить факторові кошти за первісним договором, а договір купівлі-продажу грошової вимоги припиняє свою дію після того, як первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги до боржника, а новий кредитор оплатив її вартість, що і мало місце в даному випадку і відображено у п.5.2 оспорюваного договору №2018-01-11-000324-а від 01.03.2018р.. У відзиві та додаткових поясненнях відповідач зауважує, що в контексті аналізу таких спеціальних вимог законодавства, які відрізняють між собою договір факторингу та купівлі-продажу права вимоги, слід дійти висновку, що оспорюваний договір №2018-01-11-000324-а від 01.03.2018р. про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги, укладений між ПАТ «Західінкомбанк» та ТОВ «Фінансова компанія «Фінмарк», не є договором факторингу і не суперечить діючому законодавству.

Окрім того, відповідач ОСОБА_1 заявила зустрічний позов до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , в якому просила виселити цих осіб з будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , - без надання іншого житлового приміщення. Свої вимоги обґрунтовує тим, що 19.03.2018р. вона набула прав кредитора до ОСОБА_3 та прав іпотекодержателя майна ОСОБА_2 , внаслідок укладання з ТОВ «Фінансова компанія «Фінмарк» договорів про відступлення прав вимоги по кредитному договору та про відступлення права вимоги по іпотечному договору. Оскільки ОСОБА_3 свої грошові зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконав та залишив без виконання іпотечну вимогу ОСОБА_1 , то вона набула права власності на предмет іпотеки, яке було зареєстроване 25.09.2018р.. Натомість відповідачі по зустрічному позову в добровільному порядку не виселяються із зазначеного домоволодіння, що заважає ОСОБА_1 користуватись таким будинком для особистого проживання в ньому разом із своєю сім`єю. Тому на підставі ст.ст.319, 321, 383, 391 ЦК та ст.41 Конституції України ОСОБА_1 просить виселити таких осіб без надання їм іншого житлового приміщення.

В судовому засіданні відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом ОСОБА_1 заперечила проти позову з підстав, викладених у відзиві, і наполягала на задоволенні зустрічного позову.

Представник ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - ОСОБА_6 первісний позов підтримав з підстав викладених в позовній заяві, в останнє судове засідання не з`явився, надіслав до суду заяву про розгляд справи без його участі.

Інші учасники справи в судовому засідання не з`явились і про причини неявки не повідомили, про час і дату розгляду справи були повідомлені належним чином, внаслідок чого судом прийнято рішення провести розгляд справи у відсутність таких учасників.

За заявою позивачів ухвалою суду від 15.11.2018р. судом вжито заходів забезпечення позову шляхом встановлення заборони ОСОБА_1 розпоряджатися житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , зокрема, здавати його в оренду, відчужувати будь-яким способом, від`єднувати від систем життєзабезпечення (газопостачання, електропостачання та інше), вселяти до будинку та господарських споруд сторонніх осіб чи тварин.

Дослідивши наявні у справі докази та оцінивши їх у сукупності, судом встановлені наступні фактичні обставини і відповідні їм правовідносини.

25.12.2006 року було укладено кредитний договір №17-ЮО між ОСОБА_3 та ПАТ «Західікомбанк» на суму 460000грн на строк до 25.06.2008 року.

В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, того ж дня 25.12.2006 року було укладено іпотечний договір між ПАТ «Західікомбанк» та ОСОБА_2 предметом якого був житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

01.03.2018 року між ПАТ «Західікомбанк» та ТОВ «Фінансова компанія «Фінмарк» укладено договір № 2018-01-11-000324-а про відступлення прав вимоги по кредитному договору та договір про відступлення права вимоги по договору іпотеки, укладених 25.12.2006 року між ПАТ «Західінкомбанк» та ОСОБА_3 і ОСОБА_2 .

Згідно п.4.1 договору право вимоги за договором вважаються переданими з моменту сплати їх вартості, що становить 143 181,51 грн.

19.03.2018 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Фінансова компанія «Фінмарк» укладено договір № 2018-01-11-000324-а про відступлення прав вимоги по кредитному договору та договір про відступлення права вимоги по договору іпотеки, укладених 25.12.2006 року між ПАТ «Західінкомбанк» та ОСОБА_3 і ОСОБА_2 .

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 150554892 від 21.12.2018 року, вбачається, що реєстратором виконавчого комітету Рацівської сільської ради Чигиринського району, Черкаської області Цьопою Б.А., індексний номер рішення:43184844, право власності на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_1 .

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (ч.1 ст. 638 ЦК України).

Глава 47 ЦК України регулює загальні положення про зобов`язання, зокрема положення щодо порядку та підстави заміни сторін у зобов`язанні.

Загальні підстави та порядок заміни кредитора у зобов`язанні визначені ст. 512 ЦК України, в силу якої кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України).

Відступлення права вимоги (цесія) за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Договір відступлення права вимоги може бути як безоплатним, та і оплатним.

У останньому випадку на відносини цесії розповсюджуються положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Норми цивільного права не встановлюють суб`єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов`язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.

Разом з тим, відносини факторингу регулюються нормами глави 73 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності.

Водночас щодо суб`єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК України зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг є фінансовою послугою. Фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 вказаного Закону).

Разом з тим, законодавець визначив факторинг, як кредитну операцію, про що зазначено у ст. 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність».

Виходячи із системного аналізу зазначених норм матеріального законодавства договір факторингу, як договір фінансової послуги, спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі статті 1077 ЦК України визначений як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов`язання під фінансування.

Однією із відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення право вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження за плату, тобто взамін права вимоги, клієнт отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов`язком повернення цих коштів та оплати часу користування ними.

Договір факторингу та купівлі-продажу права грошової вимоги мають відмінності і у строках дії таких договорів. Договір купівлі-продажу права грошової вимоги припиняє свою дію після того, як первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги до боржника, а новий кредитор оплатив її вартість. Договір факторингу діє і після того як фактор оплатив клієнту вартість грошової вимоги, а клієнт передав фактору право грошової вимоги до третіх осіб, до моменту коли боржник (або клієнт, в разі якщо це передбачено договором факторингу) виплатить факторові кошти за первісним договором.

Між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса - вони базуються на заміні кредитора у зобов`язанні (відступленні права вимоги).

Виходячи з того, що правова природа договору визначається з огляду на його зміст, суд при його правовій оцінці повинен дослідити його умови, права та обов`язки сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і настання певних правових наслідків.

Вказаного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 30.01.2018 року по справі №910/7038/17.

Таким чином, суд дійшов до висновку, що спірний договір від 01.03.2018 року є оплатним договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, оскільки за укладеним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату взамін права вимоги та жодна із сторін не отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов`язком поверненням цих коштів та оплати часу користування ними.

Також спірний договір не є договором про надання фінансової послуги в розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно роз`яснень, викладених у п. 5 постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Враховуючи те, що позивачі не є стороною оспорюваного ними правочину, то єдиною підставою для визнання його недійсним в судовому порядку є доведення факту порушення їх прав і законних інтересів даним договором.

Тобто, в даному випадку обов`язок доведення в установленому законом порядку наявності факту порушення або оспорювання прав та інтересів позивачів покладається безпосередньо на позивачів.

Натомість позивачі не обгрунтували, яким чином договір відступлення права вимоги порушує їх суб`єктивні права або охоронювані законом інтереси. В ході розгляду даної справи судом не було встановлено обставин, з якими законодавство пов`язує недійсність правочинів, у зв`язку з чим вимоги позивачів є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Посилання позивачів, що спірний договір є недійсним, оскільки право вимоги передається за плату, є безпідставними, виходячи з наступного.

Дійсно, з матеріалів справи вбачається, що умовами п.4.1 спірного договору передбачено, що сторони домовились, що за відступлення прав вимоги за Основними договорами, відповідно до Договору Новий кредитор сплачує Банку грошові кошти у сумі 143 181,51 грн.

Зміст даного правочину свідчить про те, що він є оплатним договором про відступлення права вимоги, а відтак за своєю суттю не є договором факторингу, оскільки він не передбачає надання фінансових послуг банками. В Договорі відступлення права вимоги відсутні посилання на факторинг, натомість визначення термінів та суть вказаного договору свідчить про те, що між відповідачами було укладено оплатний договір відступлення прав вимоги (цесія).

Відповідно до ст. ст. 512-514, 516 Цивільного кодексу України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Боржник має право не виконувати свого обов`язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов`язанні (ч.2 ст. 517 Цивільного кодексу України).

З наведеного вбачається, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом і порядок укладення договору відступлення права вимоги встановлений ст. ст. 512-517 Цивільного кодексу України.

Тобто, отримання згоди позивача, як боржника, на укладення договору відступлення права вимоги не передбачено.

Вказаного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 20.05.2019 року по справі №752/1183/16-ц.

Враховуючи наведене та дослідивши і проаналізувавши надані докази в їх сукупності з правовими нормами, суд приходить до висновку про відмову в задоволені позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки позивачами не надано будь-яких належних доказів, які б свідчили, що укладений між відповідачами договір відступлення права вимоги містить ознаки договору факторингу, визначені ЦК України та не вбачає підстав порушення відповідачами норм чинного законодавства при укладенні договору відступлення права вимоги.

За таких обставин, оскільки спірний договір про відступлення права вимоги укладений у встановленій законом формі, не суперечать актам цивільного законодавства, прав позивачів не порушує, суд вважає, що вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в частині витребувати із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 з підстав, зазначених у позові і у межах заявлених вимог, задоволенню не підлягають.

Щодо вимог зустрічного позову ОСОБА_1 , суд вважає наступне.

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Згідно із частиною третьою статті 33 Закону «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

За змістом частини першої статті 41 Закону «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Частиною першою статті 40 Закону «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя цієї статті регулює порядок виселення громадян.

Прикінцевими положеннями Закону «Про іпотеку», який набрав чинності з 01 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема, текст статті 109 викладено у нові редакції.

За змістом частини другої статті 40 Закону «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР.

За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 29115сво18) зазначила, що тлумачення частини другої статті 109 ЖК Української РСР з урахуванням змісту статті 379, глави 26 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення не допускається.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19), звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом (частина третя статті 109 ЖК Української РСР).

По обставинах спірних правовідносин ОСОБА_7 набула право власності на спірне домоволодіння у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки і з цих підстав просить виселити відповідачів зі спірного будинку, який придбаний не за рахунок кредиту. За таких обставин виселення відповідачів із спірного будинку без надання їм іншого постійного житла суперечитиме ч.2 ст.109 ЖК, а отже є неможливим.

Таким чином, посилання позивача ОСОБА_7 на те, що відповідачі не є власниками житлового будинку, а тому їх виселення можливо без надання іншого постійного житла є помилковими.

З урахуванням викладених обставин суд дійшов висновку, що відсутні підстави для визнання недісним договору №2018-01-11-000324-а від 01.03.2018 року укладеного між ПАТ «Західінкомбанк» та ТОВ «Фінансова компанія «Фінмарк» про відступлення права вимоги по кредитному договору № 17-ЮО укладеному між ОСОБА_3 та ПАТ «Західінкомбанк», однак немає підстав і для виселення відповідачів за зустрічним позовом з спірного будинкубез надання їм іншого постійного житла, оскільки це не відповідає положенням ч.2 ст.109 ЖКУкраїнської РСР, у зв`язку з чим суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні первісного та зустрічного позову.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст.12, 13, 259, 263-265, 268 Цивільно-процесуального кодекс України, суд,-

ВИРІШИВ:

В первісному позові - відмовити.

В зустрічному позові - відмовити.

Учасники справи можуть ознайомитись з текстом судового рішенням, в електронній формі, на офіційному веб-порталі Єдиного державного реєстру судових рішень в мережі Інтернет - http://reyestr.court.gov.ua.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до судової палати у цивільних справах Черкаського апеляційного суду через Черкаський районний суд Черкаської області шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Повний текст рішення складено та підписано 23 квітня 2020 року.

Суддя: О. А. Смоляр