Рішення № 88883348, 22.04.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 квітня 2020 року м. Київ № 640/2360/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аблова Є.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу

за позовомГромадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах неповнолітніх дітей: 1) ОСОБА_2 2) ОСОБА_3 3) ОСОБА_4 , до третя особаДержавної міграційної служби України, Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області, провизнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Громадянка Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах неповнолітніх дітей: 1) ОСОБА_2 , 2) ОСОБА_3 , 3) ОСОБА_4 (далі по тексту - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач, ДМС України), в якому просить:

1) визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України від 07 серпня 2019 року №271-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

2) зобов`язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила, що маючи обґрунтовані побоювання стати жертвою внутрішнього збройного конфлікту на території Ісламської Республіки Афганістан, а також систематичного порушення прав людини, залишила країну свого походження - Ісламську Республіку Афганістан у пошуках притулку та прибула в Україну разом із своїми неповнолітніми дітьми: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , та в подальшому звернулася з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Водночас, відповідачем протиправно відмовлено у наданні такого статусу, оскільки при прийнятті спірного рішення не взято до уваги актуальну ситуацію у країні походження позивача, не зважаючи на те, що такі дані були наведені останнім у своїй заяві-анкеті.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику сторін) та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.

Вказаною ухвалою суду відповідачу надано п`ятнадцятиденний строк з дня вручення йому даної ухвали надати відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, або заяву про визнання позову.

26 лютого 2020 року відповідач надав суду відзив на позовну заяву (вх. №03-14/25698/20) у якому, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, посилається на те, що заявник не довів достовірність своїх тверджень та точність фактів, на яких ґрунтувалась його заява, у зв`язку з чим йому було обґрунтовано відмовлено у наданні статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянка ІРА, за національністю - таджичка, сповідує напрям ісламу, володіє мовами: дарі (рідна), пушту, англійською (базовий розмовний рівень). Закінчила середню школу у м.Кабул (роки навчання з 1974 по 1986).

Сімейний стан: перебуває у релігійному шлюбі з гр.ОСОБА_5 , 1953 року народження.

Діти: син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , донька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Діти перебувають разом з матір`ю в Україні.

Батьки: ОСОБА_6 , 1938 року народження та мати ОСОБА_7 , 1943 року народження, проживають в м.Кабул.

Син ОСОБА_8 , 2000 року народження проживає у Бельгії.

Членом будь-яких організацій, партій або рухів позивач не була, суспільно-політичною діяльністю не займалась.

Після закінчення середньої школи три роки працювала у комп`ютерному клубі, після одруження - домогосподаркою. Останні 25 років проживала з чоловіком та дітьми у с.Рамак (р-н Діх Як, провінція Газні), де її чоловіку належить дві третини будинку та сільськогосподарські угіддя. Чоловік займався фермерством та підприємницькою діяльністю - вирощував сільськогосподарські культури та продавав урожай.

19 липня 2018 року позивач разом з чоловіком та дітьми вилетіла літаком до Росії (аеропорт Мінеральні Води), транзитом через Обєднані Арабські Емірати (аеропорт Дубай), звідти автотранспортом прибула до України.

04 жовтня 2018 року позивач звернулась до Управління Державної міграційної служби України в Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідачем 07 серпня 2019 року прийнято рішення №271-19 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

Незгода позивача з вказаними рішеннями суб`єкта владних повноважень, обумовила останнього на звернення до суду з даним позовом.

Відповідно до частини другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові відносини у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пункту 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затвердженні наказом МВС України №649 від 07 вересня 2011 року, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою яка потребує додаткового захисту або її законний представник, у випадках, передбачених Законом:

а) встановлює особу заявника;

б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків;

г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача;

ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону (3671-17) порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);

е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;

є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Відповідно до частини сьомої статті 2 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім`я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У відповідності до частини першої статті 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Положеннями частини шостої статті 8 зазначеного Закону передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Як було встановлено вище, оскаржуваним рішенням відмовлено у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Підставою такої відмови стала необґрунтованість поданої позивачем заяви, а саме, відсутністю побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також недоведеністю загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо мене смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Надаючи оцінку вказаним рішенням, суд зазначає наступне.

Відповідно до Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року №8043/04, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри ( пункт 5 статті 4 Директиви).

"Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін "побоювання" означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Судом під час розгляду даної справи встановлено, що позивачем у заяві було зазначено, що з країни походження вона виїхала через те, що Таліби двічі силою змушували (її) неповнолітніх синів приєднатися до їх лав. Однак у 2015 сину ОСОБА_8 вдалося втекти із країни. Також командир Талібів ОСОБА_9 вимагав укладення шлюбу з неповнолітньою 14-річною донькою ОСОБА_2 . Окрім того, протягом останнього року значно погіршилася ситуація для цивільного населення через загострення військових дій між Талібами та урядовими силами. Зокрема 21 травня 2018 року село повністю було під контролем та відбувались безпосередні збройні дії. 26 травня 2018 року позивач переїхала до Кабулу . Загалом ситуація у Афганістані с небезпечною, тому 23 липня 2018 року позивач з сім`єю залишили країну.

Крім того, у заяві позивач вказана, що у 2015, коли село Рамак у провінції Ганзі частково опинилося під контролем руху "Талібан", місцеві командири "талібів" вимагали відправити до них на навчання з метою подальшої участі у бойових діях її неповнолітніх синів: спочатку у 2015 - старшого сина, а після його втечі від "талібів" за кордон, вже у березні 2018 року молодшого. Ці вимоги супроводжувались психологічним тиском, вимаганням грошей та одного разу, у 2015. побиттям її чоловіка через зникнення, а фактично - втечу від "талібів" старшого сина позивача. Також, починаючи з березня 2018 року коли "Талібан" контролював територію села, місцевий командир "талібів" на ім`я ОСОБА_9 почав вимагати від чоловіка позивача, щоб той віддав йому за другу дружину неповнолітню доньку ОСОБА_2. У разі відмови він погрожував примусити її до шлюбу. 21 травня 2018 року село повністю перейшло під контроль "талібів". Побоюючись помсти через невиконання цих вимог та через бойові дії. які відбувались у селі, 26 травня 2018 року позивач разом з чоловіком та дітьми виїхала з села Рамак до батьків, які проживають у Кабулі . Після цього, як зазначила позивач, через загальну небезпечну ситуацію у Афганістані, вони залишили країну.

Слід зазначити, що позивач не надала документів щодо своєї особи та громадянства, пояснивши їх відсутність тим, що документи було втрачено. Позивач спілкується мовами дарі та пушту. Під час співбесід вона показала обізнаність щодо історії, адміністративного устрою, релігійно-культурних особливостей та також щодо обстановки у цій країні. Інші члени її родини - чоловік ОСОБА_5 та племінник ОСОБА_13 , які прибули в Україну разом з нею, також підтверджують її особу. Відповідач дослідивши все у сукупності зробив висновок про те, що позивач дійсно є громадянкою ІРА на ім`я ОСОБА_1 .

Інформація по країні походження в цілому підтверджує інформацію, яку надала позивач щодо поточної обстановки в ІРА, яку міжнародні організації та оглядачі характеризують як складну та небезпечну. Зокрема, відмічаються військові успіхи ісламістського руху "Талібан" у боротьбі з центральним урядом ІРА на деяких територіях, у тому числі у провінції Газні. Також відмічається зміцнення впливу руху "Талібан" на території деяких адміністративних районів та незмінно велика кількість жертв внаслідок конфлікту, у тому числі серед цивільного населення.1

Відповідач, дослідивши загальну ситуацію у Афганістані та у провінції Газні, у відзиві на позов також зазначив, що у своїй заяві позивач описує епізод, коли її чоловіка нібито запросили до тимчасової бази " Талібану " з метою поставити вимогу "віддати сина до лав Талібів та для проходження відповідного військового вишколу у Пакистані, що включає виконання суіцидальних атак, використання дітей в якості "живих щитів", а також для участі у активних бойових діях, закладення саморобних вибухових пристроїв, переміщення контрабанди зброї та уніформи, а також в якості шпигунів, охоронців чи розвідників. Такі факти, за висновками відповідача, підтверджуються також звітами УВКБ ООН про ситуацію в ІРА.

Відповідач звернув увагу на те, що розповідаючи про конкретний епізод з минулого чоловіка, позивач дослівно цитує текст відповідної публікації УВКБ ООН (матеріали надані позивачем), що виглядає неприродньо та вказує на те, що текст заяви підлаштовано під текст наведеної вище констатуючої частини керівного документу УВКБ ООН з відповідними рекомендаціями, викладеними там же.

Аналогічно позивач описує у своїй заяві спроби місцевого польового командира "Талібів", який силоміць хотів взяти у дружини її неповнолітню доньку: вказана ситуація відповідає відповідну інформацію з рекомендацій УВКБ ООН.

Водночас жодних доказів на підтвердження вказаних фактів позивач не під час проведеної співбесіди, ні під час розгляду справи, - не надала, зокрема, документів (або їх копій) з поліції, медичних довідок, фото або інших матеріалів з метою підтвердження згаданої інформації.

Крім того, як вбачається з матеріалів особової справи позивача, під час співбесіди від 04 жовтня 2018 року позивач однозначно повідомила, що їй особисто в ІРА нічого не загрожує, що вона не, зазнавала переслідувань чи насилля за ознаками раси, релігії, національності, громадянства, чи через політичні погляди.

Проаналізувавши ситуацію, яка, за словами позивача, змусила її залишити країну громадянської належності, відповідач дійшов обґрунтованого висновку про те, що навіть якби було достовірно встановлено факти переслідування родини за попереднім місцем проживання у селі Рамак провінції Газні, вона малаа, але не використала альтернативну можливість внутрішнього переселення, тобто зміни місця проживання на території ІРА.

Відтак, позивачем не надано жодних відомостей про її утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у неї склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та доказів, що підтверджують переслідування саме позивача та її дітей.

Також, позивачем не наведено фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім`ї, не надано доказів причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами.

Відтак, у даному вимпадку позивач не змогла довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо неї та її дітей смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань, та що небажання повертатися до країни громадської належності у зв`язку з ймовірними переслідуваннями з боку третіх осіб не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" знайшли своє підтвердження та є правомірними. Натомість, заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків в Афганістані його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

Крім того, суд зазначає, що згідно абзацу 6 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

З матеріалів справи вбачається, що позивач цілеспрямовано покинула ІРА, прямуючи до України. На шляху була транзитна зупинка в аеропорту Дубаі (ОАЕ) та у Російській Федерації. Жодна з цих країн не розглядалась як третя безпечна країна.

У даному контексті суд зауважує, що, людина, якій загрожує небезпека не буде вирішувати питання вибору місця проживання, а змушена шукати притулку для найскорішого захисту свого життя, що є втіленням інстинкту самозбереження притаманному кожній людині.

Вищевказані обставини дають підстави для висновку, що позивач не мав наміру звертатись за міжнародним захистом в першій безпечній країні, а також не скористався альтернативою внутрішнього переміщення.

За вказаних обставин, суд приходить до переконання, що матеріалами справи не встановлено правових підстав вважати, що позивач та її діти мають обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення відповідача є обґрунтованим, а тому не підлягає скасуванню в судовому порядку.

Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Частиною другою статті 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Таким чином, суд приходить до переконання про доведеність відповідачем правомірності прийнятого рішення та відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Беручи до уваги положення статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України та враховуючи відмову позивачу у задоволенні позовних вимог, відшкодування судового збору останньому не здійснюється.

Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 77, 243 - 246, 257 - 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову Громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону №2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Є.В. Аблов

Позивач: Громадянка Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 ,

неповнолітні діти ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ( АДРЕСА_1 )

Відповідач: Державна міграційна служба України (01001, Київ, вул.Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470)

Третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області (02152, Київ, вул.Березняківська, 4-А, код ЄДРПОУ 42552598)