Рішення № 88859880, 15.04.2020, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа №380/740/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 квітня 2020 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Сасевича О.М.,

за участю секретаря судового засідання Шиц А.А.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача Цястун Р.П.,

розглянувши у судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Львівській області, Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

В С Т А Н О В И В :

На розгляд до Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Львівській області, із вимогами:

-визнати протиправним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 24.12.2019 року №1773/К «Про звільнення ОСОБА_1 », яким звільнено ОСОБА_1 - провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області з 26.12.2019 року із займаної посади;

-поновити ОСОБА_1 на посаді провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області;

-стягнути з Головного територіального управління юстиції у Львівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Ухвалою судді від 24.01.2020 року було відкрито загальне позовне провадження у справі, призначено підготовче засідання та залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції.

Протокольною ухвалою суду від 12.03.2020 року було виключено з числа третіх осіб - Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції та залучено останнього до участі у справі як другого відповідача.

Ухвалою суду від 12.03.2020 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Розгляд справи неодноразово відкладався.

Відповідач - Головне управління територіального управління юстиції у Львівській області явку уповноваженого представника у судове засідання, призначене на 15.04.2020 року не забезпечив, хоча своєчасно та належним чином був повідомлений про дату, час та місце розгляду справи. Заяв про відкладення розгляду справи чи будь-яких інших клопотань до суду від відповідача 1 не надходило.

15.04.2020 року від представника відповідача - Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції засобами електронного зв`язку надійшло до суду клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку з запровадженням карантину на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19».

Вирішуючи питання про доцільність участі в судовому засіданні саме представника відповідача - Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції та можливість вирішення спору по суті, суд враховує наступне.

Відповідно до ст.29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 та з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10.03.2020 року, постановою КМ України від 11.03.2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» (з урахуванням змін внесених постановою КМ України від 16.03.2020 року №215) встановлено з 12.03.2020 року до 03.04.2020 року на всій території України карантин, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; з 00 год. 01 хв. 17 березня 2020 року до 3 квітня 2020 року проведення всіх масових (культурних, розважальних, спортивних, соціальних, релігійних, рекламних та інших) заходів, у яких бере участь понад 10 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування; з 00 год. 01 хв. 17 березня 2020 року до 3 квітня 2020 року роботу суб`єктів господарювання, яка передбачає приймання відвідувачів, зокрема закладів громадського харчування (ресторанів, кафе тощо), торговельно-розважальних центрів, інших закладів розважальної діяльності, фітнес-центрів, закладів культури, торговельного і побутового обслуговування населення, крім роздрібної торгівлі продуктами харчування, пальним, засобами гігієни, лікарськими засобами та виробами медичного призначення, засобами зв`язку, провадження банківської та страхової діяльності, а також торговельної діяльності і діяльності з надання послуг з громадського харчування із застосуванням адресної доставки замовлень за умови забезпечення відповідного персоналу засобами індивідуального захисту.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2020 року №215 до постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» внесено зміни, згідно з якими назву і текст постанови викладено в редакції «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та впроваджено ряд профілактичних і протиепідемічних заходів й запроваджено обмежувальні заходи. 25.03.2020 року відбулося засідання Кабінету Міністрів, де прийнято рішення про те, що карантин продовжено до 24.04.2020 року, а режим надзвичайної ситуації поширено на всю країну.

Водночас, з огляду на вищевикладене, зважаючи на те, що у підготовчих засіданнях судом з`ясовано відношення позивача та відповідачів до позову, у даній справі судом не визнавалася обов`язкова участь представника - Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, від відповідачів надійшли до суду відзиви на позовну заяву та додаткові докази, а від позивача - відповідь на відзив на позовну заяву, зважаючи на скорочені строки судового розгляду такої категорії справ, з метою попередження розповсюдження захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19, задля захисту життя, здоров`я і безпеки, зокрема, учасників справи, суд відмовляє у задоволенні клопотання представника відповідача - Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про відкладення розгляду справи і вважає за необхідне провести розгляд справи у відсутності уповноважених (-ого) представника (-ів) відповідачів.

Стороною ОСОБА_1 та Головного територіального управління юстиції у Львівській області при розгляді справи було подано до суду заяви по суті справи - письмові відзив, відповідь на відзив.

Відповідно до позиції позивача, яка нею висловлена в позові, інших письмових заявах, що були подані до суду, вона вважає, що відповідачем було порушено її право на працю та звільнено з роботи без законних для цього підстав.

Позивач зазначає, що з квітня 2019 року вона була призначена на посаду провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області. Згодом, 25.10.2019 року, вона була попереджена про наступне вивільнення, у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Львівській області та з 26.12.2019 року звільнена зі займаної посади за п.1-1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу».

Проте, за доводами ОСОБА_1 , насправді мала місце не ліквідація відповідного державного органу (територіального підрозділу), а його реорганізація, оскільки держава не відмовилася від виконання завдань та функцій певного територіального підрозділу, а його функції були передані для виконання іншому - Західному міжрегіональному управлінню Міністерства юстиції (змінивши таким чином лише територію, на яку він поширював свою діяльність).

Позивач наголошує на тому, що їй, усупереч приписам чинного законодавства України, після попередження про наступне вивільнення не пропонувалися посади для зайняття, а при звільненні не було забезпечено дотримання вимог щодо переважного права на залишення на роботі (зокрема, з урахуванням кваліфікації та продуктивності праці). Відтак, роботодавцем не було дотримано вимог закону, якими встановлені гарантії працівникам при реорганізації.

У зв`язку з чим, ОСОБА_1 вважає, що порушення її прав слід усунути, шляхом поновлення на посаді, з якої вона була безпідставно звільнена. При цьому, з огляду на те, що Головне територіальне управління юстиції у Львівській області як юридична особа не ліквідоване, поновити необхідно в такому органі.

Відтак, позивач вважає свої вимоги повністю обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення.

Відповідно до позиції Головного територіального управління юстиції у Львівській області, яка ним висловлена у відзиві, останнє вважає вимоги позивача безпідставними.

А саме, відповідач зазначає, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 року №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції», наказу Міністерства юстиції України від 16.10.2019 року №3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» було здійснено ліквідацію юридичних осіб - територіальних органів міністерства, у тому числі, Головного територіального управління юстиції у Львівській області.

У зв`язку з чим, ОСОБА_1 , яка обіймала посаду в Головному територіальному управлінні юстиції у Львівській області на час його ліквідації, була попереджена про наступне вивільнення та наказом від 24.12.2019 року №1773/К звільнена з посади провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області з 26.12.2019 року.

При цьому, відповідач зазначає, що позивачу було усно запропоновано рівнозначну посаду в новоствореному територіальному органі, від якої ОСОБА_1 відмовилася. Більш того, на переконання відповідача, актуальний закон не вимагає при скороченні штату державної служби пропонування державним службовцям іншої роботи.

Таким чином, відповідач вважає, що звільнення ОСОБА_1 із державної служби та займаної посади відбулося у відповідності до вимог чинного законодавства України, а тому, підстав для задоволення позовних вимог не вбачає.

Розглянувши доводи та заперечення сторін позивача та її представника, представника відповідачів, дослідивши зібрані в справі докази, об`єктивно оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд приходить до висновку, що позов слід задоволити, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 23.04.2019 року була прийнята на посаду провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області (запис у трудовій книжці позивачки від 23.04.2019 року за №18).

У подальшому, постановою Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 року №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1 (п.1 Постанови) й утворено як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2 (п.2 Постанови).

Зокрема, до Переліку територіальних органів Мін`юсту, що ліквідуються, включено Головне територіальне управління юстиції у Львівській області, а до Переліку міжрегіональних територіальних органів Мін`юсту, що утворюються, включено Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Львів).

Відповідно до п.3 постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 року №870, міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1, а зокрема, Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Львів) визначене правонаступником Головного територіального управління юстиції у Волинській області, Головного територіального управління юстиції у Львівській області, Головного територіального управління юстиції у Рівненській області.

Пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 року №870 також визначено, що територіальні органи Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов`язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції. Здійснення заходів, пов`язаних з ліквідацією територіальних органів згідно з пунктом 1 постанови та утворенням міжрегіональних територіальних органів згідно з пунктом 2 постанови, покладено на Міністерство юстиції.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 року №870 було прийнято наказ Міністерства юстиції України від 16.10.2019 року №3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України».

Таким наказом (п.1) було вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції згідно з переліком (додаток 1), у який включено Головне територіальне управління юстиції у Львівській області. Окрім того, наказом (п.2) утворено як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції згідно з переліком (додаток 2), у тому числі Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Львів).

Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 16.10.2019 року №3173/5 (п.5) головам ліквідаційних комісій головних територіальних управлінь юстиції було наказано, зокрема, забезпечити дотримання порядку звільнення працівників, повідомлення територіальних органів Державної служби зайнятості про звільнення працівників із зазначенням їх чисельності, звільнення працівників та своєчасний розрахунок з ними під час звільнення, видачу відповідних наказів та підписання необхідних документів; забезпечити письмове персональне попередження працівників не пізніше ніж за два місяці до їх звільнення, про що повідомити Департамент персоналу Міністерства юстиції України до 01 листопада 2019 року; надати первинним профспілковим організаціям інформацію про звільнення працівників у зв`язку з ліквідацією територіальних органів Міністерства юстиції; вжити інших заходів, пов`язаних з ліквідацією головних територіальних управлінь юстиції.

Як установлено судом, позивач була письмово попереджена з майбутнім вивільненням, а саме, 25.10.2019 року ОСОБА_1 була ознайомлена з попередженням за підписом (підписане 24.10.2019 року) голови ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Львівській області.

У такому попередженні зазначено про прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 року №870, наказу Міністерства юстиції України від 16.10.2019 року №3173/5, вказано про наступне вивільнення посади провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області та повідомлено про розірвання трудового договору не раніше ніж через два місяці за п.1-1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу».

Судом встановлено також, що в подальшому, ОСОБА_1 наказом за підписом голови ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 24.12.2019 року №1773/К було звільнено з посади провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області, у зв`язку з ліквідацією, відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» (підстава - попередження від 25.10.2019 року).

Відповідний запис про звільнення позивачки внесено роботодавцем до трудової книжки ОСОБА_1 26.12.2019 року за №19. Окрім того, як вбачається з матеріалів справи, 26.12.2019 року було оформлено обхідний лист ОСОБА_1 , а також складено та підписано акт передачі справ і майна від позивача, в зв`язку із звільненням.

Зі запису в такому наказі №1773/К, а також свідчень учасників справи випливає, що позивач ознайомилася з наказом про звільнення 23.01.2020 року та не погодилася зі звільненням, вважаючи, що її право на працю порушено з огляду на непропонування їй при звільненні інших вакантних посад.

Суд зазначає, що в ході розгляду цієї справи не було зібрано (подано сторонами) письмових доказів на підтвердження пропонування ОСОБА_1 (із часу її попередження про наступне вивільнення та до дня звільнення) іншої роботи за відповідною професією чи спеціальністю для зайняття, а також на засвідчення позиції працівника щодо запропонованої посади.

Під час розгляду справи судом також установлено, що середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 складала 10 761,40 грн., а середньоденна - 500,53 грн., що засвідчується довідкою від 24.02.2020 року №46, яка сторонами не оспорюється.

Окрім того, судом встановлено, що Головне територіальне управління юстиції у Львівській області з 18.10.2019 року перебуває в стані припинення та з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань управління не виключено, що засвідчується даними відповідного реєстру.

У зв`язку з чим, установивши необхідні дійсні обставини справи, суд, вирішуючи даний спір, керуючись принципом змагальності сторін, свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а також ураховуючи визначений законом обов`язок з доказування в такій категорії справи, постановляючи рішення виходить із наступного.

Відповідно до ч.ч.2 та 3 ст.5 Закону України «Про державну службу» (нормативні акти наводяться в редакції, застосовній на час спірних правовідносин), відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим законом.

Як передбачено п.п.1, 1-1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу», підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу, а також ліквідація державного органу.

При цьому, суд відзначає, що існування в певній сфері суспільних відносин спеціальних нормативних актів не виключає можливості субсидіарного застосування загальних норм, у тому числі норм трудового законодавства. Зокрема, це стосується випадків, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано певні конкретні аспекти правовідносин або коли про це йдеться безпосередньо в спеціальному законі. Це, зокрема, відповідає позиції, висловленій Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 22.05.2018 року в справі №П/9901/101/18, інформаційному листу Вищого адміністративного суду України від 26.05.2010 року №753/11/13-10 «Про розв`язання спорів, що виникають з відносин публічної служби», а також, можливість, застосування цієї позиції відповідає рішенню Конституційного Суду України від 07.05.2002 року №8-рп/202 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), відповідно до якого, при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.

У зв`язку з чим, з огляду на відсутність у Законі України «Про державну службу» відповідних спеціальних норм, які регламентують порядок звільнення службовців (працівників) через скорочення, реорганізацію або ліквідацію державного органу (на час конкретних спірних правовідносин у даній справі), застосуванню підлягають загальні норми, що передбачені Кодексом законів про працю України.

Так, відповідно до п.1 ч.1 ст.40 Кодексу законів про працю України, яка регулює питання розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною 2 цієї ж статті встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до ч.3 ст.40 Кодексу законів про працю України, не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Відповідно до ч.ч.1-4 ст.49-2 Кодексу законів про працю України, яка визначає порядок вивільнення працівників, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим, відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Вимоги частин першої - третьої цієї статті не застосовуються до працівників, які вивільняються, у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, пов`язаними з виконанням заходів під час мобілізації, на особливий період.

Окрім того, ст.42 Кодексу законів про працю України врегульоване питання щодо переважного права на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці.

Зокрема, при скороченні чисельності чи штату працівників, у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: сімейним - при наявності двох і більше утриманців; особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Таким чином, при вивільненні працівників, у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, роботодавцем має бути враховано переважне право на залишення на роботі, що передбачено відповідними нормами трудового законодавства.

Суд відзначає, що відповідно до ч.1 ст.104 Цивільного кодексу України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. Цьому кореспондують і положення п.5 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 року №1074.

Як випливає зі змісту п.6 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 року №1074, ліквідація органу виконавчої влади передбачає перехід його прав та обов`язків, завдань і функцій до інших органів виконавчої влади.

У зв`язку з чим, суд звертає увагу на те, що постановою Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 року №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» не було здійснено відмову від здійснення завдань і функцій територіальних органів юстиції та не наведено жодного обґрунтування для цього.

Більш того, цією постановою визначено, що функції ліквідовуваних територіальних підрозділів Міністерства юстиції України передаються іншим територіальним підрозділам цього ж органу виконавчої влади (Міністерства юстиції України) як до правонаступників. А як вбачається з наявних у матеріалах справи копій штатних розписів Головного територіального управління юстиції у Львівській області та Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, вони за своєю штатною структурою, відтак і функціями, є тотожними.

Таким чином, на переконання суду, зазначені обставини вказують на те, що в даному випадку мала місце не ліквідація територіального органу Міністерства юстиції України, а його реорганізація.

У цьому контексті суд також бере до уваги позицію, яка викладена в рішеннях судів касаційної інстанції. Так, у постановах Верховного Суду України від 04.03.2014 року в справі №21-8а14, від 27.05.2014 року в справі №21-108а14, від 28.10.2014 року в справі №21-484а14 зазначено, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. У постанові Верховного Суду від 17.07.2019 року в справі №820/2932/16 вказано на те, що якщо ліквідовано орган з одночасним створенням іншого органу, який буде виконувати повноваження (завдання) органу, що ліквідується, то зобов`язанням роботодавця (держави) є вжиття заходів щодо працевлаштування працівників ліквідованого у такий спосіб органу. У постанові від 04.07.2019 року в справі №2а-108/12/2670 Верховний Суд зазначив, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

З огляду на що, суд приходить до обґрунтованого висновку про те, що відбулася саме реорганізація відповідного територіального органу юстиції (Головного територіального управління юстиції у Львівській області), що тягне за собою необхідність дотримання роботодавцем визначених чинним законодавством гарантій для працівників при реорганізації. Тобто, роботодавець не може обмежитися лише попередженням працівника про відповідні зміни за два місяці до їх настання, а повинен також врахувати переважне право працівника на залишення на роботі, а в разі неможливості залишення працівника на роботі, повинен вживати заходів щодо його працевлаштування (пропонувати іншу роботу), звільнення ж може відбутися тільки при неможливості переведення працівника за відповідною професією чи спеціальністю або його відмови від цього.

Однак, при оспорюваному звільненні ОСОБА_1 із посади провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області роботодавцем не було дотримано відповідної процедури звільнення.

Зокрема, ОСОБА_1 із часу свого попередження про наступне вивільнення та по день звільнення не було запропоновано іншої роботи за відповідною професією чи спеціальністю.

Суд відзначає, що доводи відповідача про те, що позивачу в усному порядку пропонувалася певна посада, від якої вона відмовилася, не можуть розцінюватися як належне підтвердження виконання роботодавцем відповідного обов`язку, позаяк належні й допустимі докази на підтвердження цієї обставині відсутні (враховуючи, в тому числі заперечення позивача щодо такого факту та зацікавленість сторони відповідача в протилежному). Суд наголошує на тому, що така ситуація (відсутність письмових доказів) також не дозоляє достовірно та повно встановити істотні умови такої гаданої пропозиції роботи - точного часу її здійснення, її змісту, правових підстав, рішення працівника та ін.

Відтак, за відсутності належних і допустимих письмових доказів пропонування ОСОБА_1 іншої роботи після попередження про наступне вивільнення, слід прийти до висновку про нездійснення такої пропозиції зі сторони роботодавця.

Суд також критично оцінює покликання сторони відповідача на те, що він не був зобов`язаний пропонувати позивачу іншої роботи, з огляду на те, що вона перебувала на державній службі, а Законом України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 року №378-IX передбачено норму, відповідно до якої, у разі вивільнення працівників на підставі п.1 ч.1 ст.40 Кодексу законів про працю України не застосовуються положення ч.2 ст.40 і положення ч.2 ст.49-2 Кодексу законів про працю України.

У першу чергу, це суперечить попередньо висловленій позиції відповідача про те, що ним нібито пропонувалася позивачу інша робота, в зв`язку зі запланованим її звільненням. А по-друге, Закон України від 12.12.2019 року №378-IX набрав чинності лише 02.02.2020 року, в той час, як ОСОБА_1 була попереджена про наступне вивільнення 25.10.2019 року, а звільнена 26.12.2019 року.

Таким чином, відповідач як роботодавець не виконав свого обов`язку щодо надання працівнику пропозицій вакантних посад для їх зайняття, позаяк, не запропонував ОСОБА_1 вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку вона може виконувати з урахуванням освіти, кваліфікації, досвіду тощо в період із попередженням про вивільнення та до дня звільнення.

При цьому, роботодавець (відповідач) не довів також факту відсутності вакантних посад на час звільнення позивача, які вона могла би зайняти, а відтак, не обґрунтував правомірність звільнення ОСОБА_1 , з урахуванням неможливості переведення та з дотриманням ним вимог щодо переважного права на залишенні на роботі (дотримання чого з матеріалів справи також не вбачається).

Відповідно до п.п.18, 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові. Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п.1 ст.40 КЗпП, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Однак, узявши до уваги встановлені дійсні обставини справи та наведені вище релевантні норми чинного законодавства України, суд приходить до висновку про істотні порушення процедури звільнення ОСОБА_1 , які були допущені роботодавцем при фактичній реорганізації територіального органу Міністерства юстиції України.

Частиною 6 ст.43 Конституції України кожному гарантується захист від незаконного звільнення, однак, така гарантія не була дотримана при звільненні позивача.

А тому, оспорюваний наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 24.12.2019 року №1773/К «Про звільнення ОСОБА_1 » не може вважатися правомірним, а позовні вимоги в цій частині підлягають до задоволення.

Щодо заявленої вимоги про поновлення на посаді суд відзначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Як вказано в п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», при ліквідації підприємства установи, організації) правила п.1 ст.40 КЗпП можуть застосовуватись і в тих випадках, коли після припинення його діяльності одночасно утворюється нове підприємство. В цих випадках працівник не вправі вимагати поновлення його на роботі на заново утвореному підприємстві, якщо він не був переведений туди в установленому порядку.

Верховний Суд у постанові від 12.12.2018 року в справі №815/436/17 виклав правову позицію, відповідно до якої, при реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п.1 ст.40 Кодексу законів про працю України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

При ліквідації підприємства (установи, організації) правила п.1 ст.40 Кодексу законів про працю України можуть застосовуватися і в тих випадках, коли після припинення його діяльності одночасно утворюється нове підприємство. В цих випадках працівник не вправі вимагати поновлення його на роботі на заново утвореному підприємстві, якщо він не був переведений туди в установленому порядку.

Верховний Суд дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції правомірно було поновлено позивача на посаді, з якої його було незаконно звільнено. Підстави для поновлення позивача на посаді у новоутвореній установі відсутні, оскільки його не було переведено в установленому законом порядку.

Як уже зазначено судом вище, Головне територіальне управління юстиції у Львівській області (з якого була протиправно звільнена позивач) як юридична особа не ліквідована, а перебуває в стані припинення. Відтак, ОСОБА_1 слід поновити на тій посаді, з якої її було незаконно звільнено, задовольнивши таким чином заявлену позовну вимогу.

При цьому, визначаючи дату поновлення на роботі, суд зауважує наступне.

Пунктом 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 року №58, визначено, що днем звільнення вважається останній день роботи.

Таким чином, останнім днем роботи ОСОБА_1 було 26.12.2019 року, а поновлення на роботі (враховуючи ст.ст.52, 67 Кодексу законів про працю України, розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.01.2019 року №7-р) слід здійснити з наступного робочого дня після вказаної дати, тобто, з п`ятниці 27.12.2019 року.

Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд відзначає таке.

Відповідно до ч.2 ст.235 Кодексу законів про працю України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100.

Відповідно до абз.3 п.2 Порядку №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Пунктом 8 Порядку №100 установлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до довідки від 24.02.2020 року №46, середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 , обчислена відповідно до Порядку №100, складає 10761,40 грн., а середньоденна - 500,53 грн., що учасниками справи не оспорюється.

Таким чином, для визначення заробітку за час вимушеного прогулу суд виходить із середньоденного розміру заробітної плати позивача у 500,53 грн.

При цьому, як уже було зазначено вище, останнім робочим днем для ОСОБА_1 було 26.12.2019 року, відтак вимушений прогул позивача розпочався з 27.12.2019 року.

Щодо моменту закінчення періоду для обчислення вимушеного прогулу, то слід узяти до уваги, що відповідно до ст.371 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконується негайно, тобто, воно підлягає реалізації після його проголошення, а відтак, вимушений прогул триває по день, що передує прийняттю рішення про поновлення на роботі.

Зважаючи на норми ст.ст.52, 67 Кодексу законів про працю України, розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.01.2019 року №7-р, від 23.10.2019 року №995-р, листи Мінсоцполітики України від 08.08.2018 року №78/0/206-18, від 03.08.2019 року без номера, у періоді вимушеного прогулу ОСОБА_1 було 74 робочих дні.

Відтак, розмір втраченого позивачем заробітку за час вимушеного прогулу склав 37039,22 грн. (500,53 грн. * 74 робочих дні), який слід стягнути з відповідача, який допустив порушення.

Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1)на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2)з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3)обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4)безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6)розсудливо; 7)з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8)пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9)з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10)своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до положень ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України.

При цьому, встановлюючи істину в справі суд повинен ґрунтуватися передусім на доказах, які належно, достовірно й достатньо підтверджують ті чи інші обставини таким чином, щоби в суду не залишалося щодо них жодного обґрунтованого сумніву, що випливає з позиції Європейського суду з прав людини, яку він висловив у п.45 рішення в справі «Бочаров проти України», п.53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», п.43 рішення у справі «Кобець проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом».

Зібрані і досліджені матеріали цієї справи підтверджують та обґрунтовують позовні вимоги, з якими до суду звернулася позивачка. При цьому, відповідачем не доведено повністю правомірність своїх дій і рішень у відповідності до вимог, встановлених ч.2 ст.19 Основного Закону та ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відтак, беручи до уваги все вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також їх письмові доводи, суд приходить до обґрунтованого висновку про те, що позов є підставним і підлягає до задоволення в повному обсязі.

Відповідно до ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з нормами ст.132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, до яких від носяться витрати на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати з відповідача не належить стягувати.

Керуючись ст.ст.14, 72-77, 139, 241-247, 250-251, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Львівській області, Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволити повністю.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 24.12.2019 року №1773/К «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області (пл.Маркіяна Шашкевича, 1, м.Львів, 79000; код ЄДРПОУ 34942940) з 27 грудня 2019 року.

Стягнути з Головного територіального управління юстиції у Львівській області (пл.Маркіяна Шашкевича, 1, м.Львів, 79000; код ЄДРПОУ 34942940) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 37039 (тридцять сім тисяч тридцять дев`ять) грн. 22 коп.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць - у розмірі 10 761 (десять тисяч сімсот шістдесят одна) грн. 40 коп.

Судові витрати стягненню із сторін не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України, з врахуванням гарантій, встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до пп.15.5 п.15 Розділу VII Перехідні положення КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Суддя Сасевич О.М.

Повний текст рішення складено та підписано 22.04.2020 року.