Рішення № 88810745, 09.04.2020, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2020 року ЛуцькСправа № 803/2640/14

Волинський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Валюха В.М.,

суддів Денисюка Р.С., Лозовського О.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України у Волинській області про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

19.12.2014 ОСОБА_1 звернувся з позовом до Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України), Управління Міністерства внутрішніх справ України у Волинській області (далі - УМВС України у Волинській області) про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказом МВС України від 27.10.2014 № 2239 о/с «По особовому складу» позивача ОСОБА_1 , заступника начальника УМВС України у Волинській області - начальника міліції громадської безпеки, звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України (із поставленням на військовий облік) на підставі підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 № 1682-VII (далі - Закон № 1682-VII), пункту 62 «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114 (зі змінами; далі - Положення № 114). На підставі вказаного наказу, УМВС України у Волинській області видало наказ від 31.10.2014 № 350 о/с «По особовому складу» з формулюванням щодо звільнення, що є аналогічним формулюванню у наказі МВС України від 27.10.2014 № 2239 о/с.

Позивач вважає вказані накази в частині його звільнення з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України такими, що не відповідають чинному законодавству України, міжнародним договорам, та порушують його права, виходячи з такого.

Так, при прийняті оскаржуваних наказів не були враховані положення статей 8, 24, 38, 64 Конституції України, статей 2, 2-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Крім того, Закон № 1682-VII передбачає, що люстрація ґрунтується, зокрема, на принципах верховенства права та законності, презумпції невинуватості, індивідуальної відповідальності. Проте, позивача фактично звільнили не за порушення тих чи інших вимог Закону, а за перебування у минулому на посаді заступника начальника УМВС України у Волинській області, чим порушені принципи проведення люстрації.

Позивач вказує, що за час перебування на посаді заступника начальника УМВС України у Волинській області він не допускав випадків порушення вимог Конституції України, Законів України, прав чи свобод інших громадян.

Перед звільненням перевірка, визначена Законом № 1682-VII, щодо позивача не проводилася, відповідного висновку складено не було.

Позивач просить врахувати, що приймав участь у проведенні антитерористичної операції, в органах внутрішніх справ проходив службу безперервно з червня 1994 року, за цей час неодноразово заохочувався.

Крім того, звільнення позивача відбулося в період його тимчасової непрацездатності, що є порушенням статті 40 КЗпП України.

Позивач просить визнати протиправними та скасувати накази МВС України від 27.10.2014 № 2239о/с «По особовому складу», УМВС України у Волинській області від 31.10.2014 № 350о/с «По особовому складу» в частині звільнення з посади, поновити на службі в органах внутрішніх справ України на посаді заступника начальника УМВС України у Волинській області - начальника міліції громадської безпеки та стягнути грошове забезпечення за час вимушеного прогулу.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 19.01.2015 відкрито провадження у даній адміністративній справі (т. 1, а. с. 1).

В поданих до суду запереченнях від 31.01.2015 № 12/6-313 (т. 1, а. с. 49-55) представник відповідача МВС України Грінцов М.М. позов не визнав та просить відмовити у його задоволенні з підстав правомірності оскаржуваного наказу МВС України від 27.10.2014 № 2239 о/с «По особовому складу», який прийнятий на підставі та у порядку, визначеному Законом № 1682-VII, який не визнаний неконституційним.

02.02.2015 до суду надійшли заперечення відповідача УМВС України у Волинській області від 02.02.2015 № 15/212 (т. 1, а. с. 43-48), у яких вказаний відповідач позов також не визнав та просить відмовити у його задоволенні з мотивів правомірності звільнення позивача з органів внутрішніх справ на підставі Закону № 1682-VII.

17.02.2015 у справі постановлено ухвалу, відповідно до якої суд ухвалив звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності (відповідності вимогам частин другої, третьої статті 22, частини другої статті 61, частини першої статті 62, частини першої, другої статті 64 Конституції України) окремих положень Закону № 1682-VII (частин першої, третьої статті 1, частин першої, другої статті 3, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII) (т. 1, а. с. 70-74).

Ухвалою суду від 17.02.2015 провадження у даній справі було зупинене до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону № 1682-VII та розгляду Конституційним Судом України такого подання (т. 1, а. с. 75-77).

28.02.2020 суд постановив ухвалу про поновлення провадження у справі, якою також ухвалив розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням сторін (т. 1, а. с. 237-238), справу було призначено до розгляду на 14:30 19.03.2020.

Ухвалою суду від 12.03.2020 було відмовлено у задоволенні клопотання МВС України про розгляд справи в режимі відеоконференції (т. 2, а. с. 13-14).

19.03.2020 суд постановив ухвалу про відкладення розгляду справи, якою задовольнив відповідні клопотання представників відповідачів та відклав розгляд справи на 11:00 09.04.2020 (т. 2, а. с. 37).

В судове засідання, призначене на 11:00 09.04.2020, учасники справи не прибули, хоча належним чином були повідомлені про дату, час та місце розгляду справи: позивач та його представник - телефонограмою (т. 2, а. с. 48) та повісткою про виклик до суду, вручення якої підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (т. 2, а. с. 53); представник відповідача УМВС України у Волинській області - телефонограмою (т. 2, а. с. 47); відповідач МВС України - шляхом направлення ухвали від 19.03.2020 та повістки про виклик до суду електронною поштою (т. 2, а. с. 49) та рекомендованим листом, яке вручено 25.03.2020, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (т. 2, а. с. 51).

При цьому, представник позивача - адвокат Петрушин А.С. подав заяву про розгляд справи за його відсутності (т. 2, а. с. 54), представник відповідача УМВС України у Волинській області Забожчук О.В. подала клопотання від 09.04.2020 № 45/26/01-2020 про відкладення розгляду справи (т. 2, а. с. 56), а від відповідача МВС України будь-яких клопотань (зокрема, про відкладення розгляду справи чи про розгляд справи за відсутності представника) до суду не надійшло.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), незалежно від причин неявки. Частиною третьою статті 205 КАС України також передбачено, що у разі повторної неявки повідомленого належним чином відповідача в судове засідання, суд вирішує справу на підставі наявних у ній доказів.

Суд, враховуючи наявність у справі заяв по суті справи та доказів, необхідних для її вирішення, враховуючи позицію представника позивача, який просить розглянути справу за його відсутності, та повторну неявку представника відповідача МВС України без повідомлення причин неявки, дійшов висновку про здійснення судового розгляду справи в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів, та на підставі частини четвертої статті 229 КАС України - без фіксування технічними засобами. При цьому, суд не вбачає правових підстав для задоволення клопотання представника відповідача УМВС України у Волинській області про відкладення розгляду справи, оскільки за приписами частини третьої статті 205 КАС України суд розглядає справу у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, незалежно від причин неявки, при цьому, саме по собі запровадження карантину не є самостійною та безумовною підставою для відкладення розгляду справи за умови, що наявних у справі доказів є достатньо для її вирішення.

Дослідивши письмові докази та письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд дійшов висновку, що позов підлягає до задоволення з таких мотивів та підстав.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 24.06.1994 проходив службу в органах внутрішніх справ України на різних посадах, зокрема, з 15.09.2010 - на посаді начальника Управління ДАІ УМВС України у Волинській області, з 18.10.2011 - на посаді заступника начальника УМВС України у Волинській області - начальника міліції громадської безпеки, з 13.04.2012 - на посаді заступника начальника УМВС України в Рівненській області - начальника міліції громадської безпеки, з 28.12.2012 по 03.11.2014 - на посаді заступника начальника УМВС України у Волинській області - начальника міліції громадської безпеки, що підтверджується послужним списком (т. 1, а. с. 31-36).

Наказом МВС України від 27.10.2014 № 2239 о/с «По особовому складу» полковника міліції ОСОБА_1 , заступника начальника УМВС України у Волинській області - начальника міліції громадської безпеки, звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України (із поставленням на військовий облік) згідно із підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII, пункту 62 «а» Положення № 114 (т. 1, а. с. 37).

Наказом УМВС України у Волинській області від 31.10.2014 № 350 о/с «По особовому складу», який виданий на підставі наказу МВС України від 27.10.2014 № 2239 о/с, полковника міліції ОСОБА_1 , заступника начальника УМВС України у Волинській області - начальника міліції громадської безпеки, згідно із підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII, пункту 62 «а» Положення № 114 звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України (із поставленням на військовий облік), з 03.11.2014 (т. 1, а. с. 38).

Листом від 03.11.2014 № 3/1-1629 УМВС України у Волинській області повідомило позивача про його звільнення з органів внутрішніх справ (т. 1, а. с. 39).

При вирішенні даного спору суд застосовує такі нормативно-правові акти.

16.10.2014 набув чинності Закон № 1682-VII.

Згідно із частиною першою статті 1 Закону № 1682-VII очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону № 1682-VII очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Пунктом 6 частини першої статті 2 Закону № 1682-VII передбачено, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо: начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.

За приписами пункту 8 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Згідно із частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Відповідно до підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

Як вбачається із матеріалів справи, оскаржувані накази МВС України від 27.10.2014 № 2239о/с «По особовому складу», УМВС України у Волинській області від 31.10.2014 № 350о/с «По особовому складу» були винесені на підставі підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII, та у зв`язку із тим, що у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 позивач обіймав сукупно не менше одного року посади заступника керівника територіального (регіонального) органу МВС України: з 18.10.2011 - посаду заступника начальника УМВС України у Волинській області - начальника міліції громадської безпеки, з 13.04.2012 - посаду заступника начальника УМВС України в Рівненській області - начальника міліції громадської безпеки, з 28.12.2012 - посаду заступника начальника УМВС України у Волинській області - начальника міліції громадської безпеки, при цьому, як вбачається із заперечень МВС України від 31.01.2015 № 12/6-313 (т. 1, а. с. 51), сукупний період перебування на вказаних посадах станом на 22.02.2014 становив 2 роки 4 місяці.

Разом з тим, суд звертає увагу, що відповідно до частин першої, другої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно із частиною першою статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

За приписами статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Частиною першою статті 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до частин першої, другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно із частиною першою статті 28 Основного Закону кожен має право на повагу до його гідності.

Приписами статті 38 Конституції України визначено, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

За правилами частини першої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до частини першої статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Преамбулою Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV (далі - Закон № 3477-IV) визначено, що цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку з обов`язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України.

Згідно із частиною першою статті 1 Закону № 3477-IV у цьому Законі терміни вживаються в такому значенні: Конвенція - Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України; Суд - Європейський суд з прав людини; Комісія - Європейська комісія з прав людини; практика Суду - практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини; Рішення - а) остаточне рішення Європейського суду з прав людини у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; б) остаточне рішення Європейського суду з прав людини щодо справедливої сатисфакції у справі проти України; в) рішення Європейського суду з прав людини щодо дружнього врегулювання у справі проти України; г) рішення Європейського суду з прав людини про схвалення умов односторонньої декларації у справі проти України.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

За приписами частин першої, другої статті 4 Закону № 3477-IV протягом десяти днів від дня одержання повідомлення про набуття Рішенням статусу остаточного орган представництва готує та надсилає для опублікування в газеті «Урядовий кур`єр» стислий виклад Рішення українською мовою (далі - стислий виклад Рішення), який має включати: а) офіційну назву Рішення мовою оригіналу та в перекладі українською мовою; б) номер заяви до Суду; в) дату постановлення Рішення; г) стислий виклад фактів у справі; д) стислий виклад питань права; е) переклад резолютивної частини Рішення. Зазначене у частині першій цієї статті видання публікує стислий виклад Рішення протягом семи днів від дня його одержання.

Суд звертає увагу, що 28.03.2020 в газеті «Урядовий кур`єр» (№ 60) опубліковано стислий виклад рішення Європейського Суду з прав людини від 17.10.2019 у справі «Полях та інші проти України» (заява № 58812/15 та 4 інші) (т. 2, а. с. 57), та з якого вбачається наступне.

У цій справі п`ятеро державних службовців були звільнені зі своїх посад на підставі положень Закону України «Про очищення влади» 2014 року (далі - Закон України), який визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні. Положення Закону України стосуються обмежень для різних категорій посадових та службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. Перших трьох заявників було звільнено у жовтні 2014 року, оскільки вони обіймали певні посади державної служби у 2010-2014 роках, у період коли Президентом України був ОСОБА_3 . Четвертого заявника було звільнено за невчасне подання заяви про застосування до нього передбачених Законом України заборон. П`ятого заявника було звільнено у зв`язку з тим, що до 1991 року він обіймав посаду другого секретаря районного комітету Комуністичної партії УРСР. Відомості про заявників було опубліковано в Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону України, який є загальнодоступною онлайн базою даних, повноваження щодо ведення якої законом покладено на Міністерство юстиції України. Також Закон України забороняв заявникам обіймати посади державної служби та певні інші посади протягом десяти років з дня набрання ним чинності. Заявники подали позови до національних судів про поновлення їх на посадах. Провадження були зупинені з огляду на звернення судів до Верховного Суду (далі - ВС) для вирішення питання про внесення до Конституційного Суду України (далі - КСУ) подання щодо конституційності положень Закону України.

До Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) перші три заявники скаржилися за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на тривалий розгляд їх справ судами; усі заявники за статтею 8 Конвенції, що застосування до них заходів відповідно до Закону України порушило їхнє право на повагу до приватного життя. Другий заявник також скаржився за статтею 13 Конвенції на відсутність у його розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту у зв`язку з його скаргами. Щодо скарг перших трьох заявників за статтею 6 Конвенції Європейський суд звернув увагу, що провадження у їхніх справах тривають понад чотири з половиною роки в одній інстанції, враховуючи також провадження у КСУ. Складний характер правових питань у справах заявників вимагав першочергового їх вирішення КСУ. Європейський суд вказав на надмірно тривалий розгляд цього питання та на відсутність розвитку провадження у КСУ з липня 2017 року. Посилаючись на свою практику, Європейський суд зазначив, що трудові спори за своїм характером вимагають швидкого вирішення з огляду на важливість предмету спору для зацікавленої особи, яка через звільнення втрачає засоби для існування. У зв`язку з цим Європейський суд вказав, що тривалість проваджень у справах перших трьох заявників не може вважатися «розумною» та констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Розглянувши скарги заявників за статтею 8 Конвенції та фактичні обставини справи Європейський суд проаналізував положення Закону України на відповідність міжнародним стандартам щодо люстрації та, зокрема, встановив, що Закон України відповідає вимогам якості закону, які він застосовує у своїй практиці, таким чином дійшовши висновку щодо законності у розумінні статті 8 Конвенції застосованих до заявників заходів. Також Європейський суд погодився з висновком Венеціанської комісії, що Закон переслідував дві законні цілі: (і) захист суспільства від осіб, які з огляду на їхню поведінку в минулому могли становити загрозу новоствореному демократичному режиму та (іі) очищення державного управління від осіб, причетних до широкомасштабної корупції; та вказав, що вони можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Європейським судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації у державах Центральної та Східної Європи. Європейський суд також проаналізував питання чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Європейський суд послався на висновки Венеціанської комісії, яка ще у 2014-2015 роках вказала на невідповідність положень Закону України міжнародним документам. Зокрема, Європейський суд вказав на широку сферу застосування Закону України, що виглядає як форма колективної відповідальності державних службовців за роботу у часи Президента ОСОБА_3 ; відсутність індивідуальної оцінки дій заявників при застосуванні до них Закону України та звільнення їх лише за перебування на посаді у певний період правління колишнього Президента ОСОБА_3 ; невиправдану суворість заходів, застосованих до заявників згідно Закону України; опублікування інформації про звільнення заявників у загальнодоступному онлайн-реєстрі ще до розгляду судами скарг заявників щодо їх звільнення; необґрунтованість однорічного періоду при застосування обмежувальних заходів та заборони займати відповідні посади протягом десяти років; необґрунтовану суворість застосування обмежувального заходу у зв`язку з несвоєчасним поданням заяви про люстрацію; застосування Закону України у зв`язку зі спливом значного проміжку часу та за відсутності звинувачень осіб у конкретній антидемократичній діяльності, зокрема відсутність переконливих підстав для виправдання люстрації осіб, які просто обіймали певні посади у Комуністичній партії колишньої СРСР та Української РСР або були стверджуваними працівниками КДБ за відсутності будь-яких вказівок на вчинення ними конкретних правопорушень через такий значний період часу. Європейський суд підкреслив, що люстрація не може використовуватися для покарання та помсти, проте масштабний, необґрунтований та тривалий характер застосованих до заявників заходів підвищує можливість того, що певні із цих заходів могли бути вмотивовані, щонайменше частково, помстою тим, хто був пов`язаний із попередньою владою. Європейський суд констатував порушення статті 8 Конвенції щодо усіх заявників, оскільки втручання у право кожного із них на повагу до приватного і сімейного життя не було необхідним у демократичному суспільстві.

Європейський Суд одноголосно постановив, зокрема, що: було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо перших трьох заявників; було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників; упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу: (i) 5 000 (п`ять тисяч) євро кожному заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; (ii) 1 500 (одна тисяча п`ятсот) євро першому заявнику та по 300 (триста) євро другому - п`ятому заявникам та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат (т. 2, а. с. 57).

Отже, у рішенні Європейського Суду з прав людини від 17.10.2019 у справі «Полях та інші проти України» (заява № 58812/15 та 4 інші), яке набрало статусу остаточного та стислий виклад якого опубліковано в офіційному виданні, стосовно заявників (зокрема, тих, кого було звільнено у жовтні 2014 року, оскільки вони обіймали певні посади державної служби у 2010-2014 роках, у період коли Президентом України був ОСОБА_3 ) встановлено порушення статті 8 Конвенції.

При цьому, обставини звільнення позивача ОСОБА_1 на підставі Закону № 1682-VII є аналогічними до обставин, за яких були звільнені три заявники, щодо яких рішенням Європейського Суду з прав людини від 17.10.2019 у справі «Полях та інші проти України» (заява № 58812/15 та 4 інші) встановлено порушення статті 8 Конвенції.

Відтак, вказане рішення Європейського Суду з прав людини від 17.10.2019 у справі «Полях та інші проти України» (заява № 58812/15 та 4 інші) в розумінні частини першої статті 17 Закону № 3477-IV та частини другої статті 6 КАС України є джерелом права, яке підлягає застосуванню при вирішенні цієї справи.

Суд також наголошує, що станом на день вирішення цієї справи Конституційним Судом України не прийнято рішення у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.

Поряд з цим, в силу приписів частини третьої статті 7 КАС України, у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

На думку суду, звільнення позивача ОСОБА_1 відповідно до підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII лише на тій підставі, що він обіймав посади заступника керівника територіального (регіонального) органу МВС України протягом 2 років 4 місяців, не відповідає правилам частини першої статті 61 Конституції України, відповідно до яких юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

При цьому, частиною другою статті 1 Закону № 1682-VII передбачено такі принципи очищення влади (люстрації), як принципи верховенства права та законності, презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності, проте у даному випадку вони дотримані не були, як і не була досягнута при звільненні позивача мета даного Закону (недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини), позаяк жодних доказів того, що саме позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, суду не надано.

Відтак, застосовуючи Конституцію України та практику Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення Європейського Суду з прав людини від 17.10.2019 у справі «Полях та інші проти України», заява № 58812/15 та 4 інші), суд дійшов висновку про протиправність звільнення позивача з органів внутрішніх справ.

Пунктом 24 Положення № 114 (чинного на момент звільнення позивача з органів внутрішніх справ) передбачено, що у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов`язків, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на службі розглядається більше одного року не з вини особи рядового, начальницького складу, така особа має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу.

Отже, з наведених вище мотивів та підстав, виходячи із наданих статтею 245 КАС України повноважень, позовні вимоги належить задовольнити шляхом прийняття рішення про визнання протиправними та скасування наказів МВС України від 27.10.2014 № 2239 о/с «По особовому складу» та УМВС України у Волинській області від 31.10.2014 № 350 о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_1 , заступника начальника УМВС України у Волинській області - начальника міліції громадської безпеки з органів внутрішніх справ з 03.11.2014, поновлення ОСОБА_1 з 04.11.2014 на службі в органах внутрішніх справ на посаді заступника начальника УМВС України у Волинській області - начальника міліції громадської безпеки, а також стягнення з УМВС України у Волинській області на користь позивача грошового забезпечення за увесь час вимушеного прогулу, враховуючи, що дана справа розглядається більше одного року не з його вини.

При вирішенні позовних вимог про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу суд враховує довідку УМВС України у Волинській області від 29.01.2015 № 7/57, відповідно до якої середньоденне грошове забезпечення позивача перед звільненням становило 289,05 грн. (т. 1, а. с. 41).

Крім того, суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 826/808/16, відповідно до яких виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, а законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Отже, отримання позивачем у період з листопада 2016 року по січень 2018 року доходу в сумі 300589,86 грн. згідно з довідкою ТзОВ «Прикарпатзахідтранс» від 07.02.2020 № ПЗТ-200/10 (т. 2, а. с. 31), не є підставою для зменшення розміру грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, що належить до стягнення на користь позивача.

Враховуючи, що час вимушеного прогулу становить з 04.11.2014 по 08.04.2020 усього 1983 календарних дні, тому на користь позивача з відповідача УМВС України у Волинській області підлягає до стягнення грошове забезпечення за час вимушеного прогулу в розмірі 573186,15 грн. (1983 х 289,05 грн. = 573186,15 грн.).

Пунктами 2, 3 частини першої статті 371 КАС України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відтак, рішення суду у цій справі підлягає негайному виконанню в частині поновлення на посаді та присудження виплати грошового забезпечення у межах суми стягнення за один місяць, що становить 8809,14 грн.

Керуючись статтями 6, 7, 243 - 246, 371 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України від 27 жовтня 2014 року №2239 о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_1 , заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України у Волинській області - начальника міліції громадської безпеки з органів внутрішніх справ.

Визнати протиправним та скасувати наказ Управління Міністерства внутрішніх справ України у Волинській області від 31 жовтня 2014 року № 350 о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_1 , заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України у Волинській області - начальника міліції громадської безпеки з органів внутрішніх справ з 03 листопада 2014 року.

Поновити ОСОБА_1 з 04 листопада 2014 року на службі в органах внутрішніх справ на посаді заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України у Волинській області - начальника міліції громадської безпеки.

Стягнути з Управління Міністерства внутрішніх справ України у Волинській області (43000, Волинська область, м. Луцьк, вул. Винниченка, 11, ідентифікаційний код 08592112) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) грошове забезпечення за час вимушеного прогулу в розмірі 573186 гривень 15 копійок (п`ятсот сімдесят три тисячі сто вісімдесят шість гривень п`ятнадцять копійок).

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 з 04 листопада 2014 року на службі в органах внутрішніх справ на посаді заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України у Волинській області - начальника міліції громадської безпеки підлягає до негайного виконання.

Рішення суду в частині стягнення з Управління Міністерства внутрішніх справ України у Волинській області (43000, Волинська область, м. Луцьк, вул. Винниченка, 11, ідентифікаційний код 08592112) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) грошового забезпечення у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 8809 гривень 05 копійок (вісім тисяч вісімсот дев`ять гривень п`ять копійок) підлягає до негайного виконання.

Рішення набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтею 255 КАС України, та може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя В.М.Валюх

суддя Р.С.Денисюк

суддя О.А.Лозовський

Повний текст рішення складений 14 квітня 2020 року