Ухвала суду № 88718541, 10.04.2020, Луганський окружний адміністративний суд

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі

10 квітня 2020 року СєвєродонецькСправа № 360/1415/20

Суддя Луганського окружного адміністративного суду Кисельова Є.О., розглянувши матеріали заяви ОСОБА_1 до Станично-Луганської районної державної адміністрації Луганської області про визнання протиправної бездіяльності, визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) звернулась до Луганського окружного адміністративного суду з позовом до Станично-Луганської районної державної адміністрації Луганської області (далі - Станично-Луганська РДА Луганської області, відповідач), в якому просила суд.:

-визнати протиправною бездіяльність Станично-Луганської районної державної адміністрації Луганської області щодо створення комісії для визначення збитків власнику земельної ділянки № 140 розміром 7,5889 гектарів на території Широківської сільської ради та зобов`язати створити комісію для визначення збитків власнику земельної ділянки № 140 розміром 7,5889 гектарів на території Широківської сільської ради;

-визнати протиправною відмову ОСОБА_1 Станично-Луганської районної державної адміністрації Луганської області в складенні акту про визначення та відшкодування збитків власнику земельної ділянки № 140 розміром 7,5889 гектарів на території Широківської сільської ради;

-зобов`язати Луганську обласну державну адміністрацію (Луганської обласної військово-цивільної адміністрації), Станично-Луганську районну державну адміністрацію Луганської області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо складення акту про визначення та відшкодування збитків власнику земельної ділянки № 140 розміром 7,5889 гектарів на території Широківської сільської ради.

Вирішуючи питання про відкриття провадження, суддя виходить з наступного.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, зокрема, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 4 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 19 КАС України спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частина перша стаття 19 КАС України).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте, сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з цим, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Таким чином, у порядку адміністративного судочинства може бути оскаржене лише таке рішення суб`єкта владних повноважень, яке безпосередньо порушує права, свободи чи законні інтереси позивача.

Предметом позову є питання правомірності дій відповідача щодо відмови позивачу у складенні акту про визначення та відшкодування збитків як власнику земельної ділянки.

У частині другій статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами статті 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР (у редакції, чинній на час спірних правовідносин) до власних повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема: підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо встановлення ставки земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, вилучення (викупу), а також надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власності територіальних громад; визначення в установленому порядку розмірів відшкодувань підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності за забруднення довкілля та інші екологічні збитки; встановлення платежів за користування комунальними та санітарними мережами відповідних населених пунктів. До делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів.

Згідно зі статтями 12, 152, 157 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, серед інших, і здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства, у тому числі шляхом відшкодування заподіяних збитків, що здійснюється органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадянами та юридичними особами, які використовують земельні ділянки, а також діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, у тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.

За змістом пункту 2 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 (далі - Постанова КМУ № 284, розміри збитків визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад. Результати роботи комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії.

З аналізу наведеного слідує, що відповідач, вважаючи, що позивачу як власнику земельної ділянки, завдано збитків у вигляді неодержаних доходів за час фактичного користування відповідною земельною ділянкою військовослужбовцями, має право та повноваження скласти акт про визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, а також затвердити його відповідним рішенням.

З матеріалів позовної заяви вбачається, що Станично-Луганською РДА Луганської області розглянуто звернення позивача від 03.02.2020 за № М-113-2, та повідомлено про те, що механізм відшкодування понесених аграріями збитків під час проведення антитерористичної операції не розроблено. Станично-Луганською РДА Луганської області направлено листа до Департаменту агропромислового розвитку Луганської облдержадміністрації щодо надання роз`яснень з вирішення зазначеного питання. Згідно наявної інформації, Луганською облдержадміністрацією направлено листи до Міністерства оборони України з проханням розглянути звернення. Крім того, роз`яснено, що згідно положень Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" рішення про викуп земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, для забезпечення національної безпеки і оборони приймає Кабінет Міністрів України, у зв`язку з чим Станично-Луганською РДА Луганської області не приймались рішення щодо відчуження відповідної земельної ділянки для забезпечення національної безпеки і оборони, як і для інших потреб.

Таким чином, суддею встановлено, що відповідачем відповідно до Постанови КМУ № 284, акт про визначення розміру збитків позивачу як власнику земельної ділянки не складався, а за наслідками розгляду заяви позивача від 03.02.2020 надано відповідь від 07.02.2020.

При цьому, повноваження відповідача відповідно до Постанови КМУ № 284 обмежуються лише обчисленням розміру збитків у встановленому порядку, що стосується відшкодування виявлених збитків, які не можуть бути примусово відшкодовані на підставі рішення органу місцевого самоврядування. Такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом, у порядку встановленим чинним Законодавством України.

Таким чином, роз`яснення від 07.02.2020 за вихідним номером 11-113-2/07-27, надане Станично-Луганською РДА Луганської області позивачу, не створює жодних правових наслідків для позивача, тому не може порушувати його права чи інтереси.

Оскільки, відповідь на звернення позивача від 03.02.2020 за вхідним номером М-113-2, надана Станично-Луганською РДА Луганської області від 07.02.2020 за вихідним номером 11-113-2/07-27, не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 19 КАС України, напряму не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для ОСОБА_1 , тому дана відповідь не може бути предметом спору.

Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.

Отже, такі вимоги не підлягають розгляду як в порядку адміністративного судочинства, так і взагалі не підлягають судовому розгляду.

Обраний позивачем спосіб захисту прав шляхом подання позову про визнання протиправною бездіяльність Станично-Луганської районної державної адміністрації Луганської області щодо не створення комісії для визначення збитків власнику земельної ділянки № 140 розміром 7,5889 гектарів на території Широківської сільської ради, визнання протиправної відмови ОСОБА_1 Станично-Луганської районної державної адміністрації Луганської області в складенні акту про визначення та відшкодування збитків власнику земельної ділянки № 140 розміром 7,5889 гектарів на території Широківської сільської ради, а також зобов`язання Луганської обласної державної адміністрації (Луганської обласної військово-цивільної адміністрації), Станично-Луганської районної державної адміністрації Луганської області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо складення акту про визначення та відшкодування збитків власнику земельної ділянки № 140 розміром 7,5889 гектарів на території Широківської сільської ради, сам по собі не сприяє ефективному відновленню порушеного права.

Аналогічна правова позиція була висловлена Великою Палатою Верховного Суду при ухваленні постанов: від 23 січня 2019 року у справі № 822/3345/17, від 03 липня 2019 року у справі № 823/2491/18 та Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду у постановах від 31 січня 2019 року справі №524/4970/17, від 21 лютого 2019 року справі №208/8698/15-а (2-а/208/28/16), від 24 квітня 2019 року у справі №521/19088/14-а, від 24 вересня 2019 року у справі №522/13132/15-а, від 20 листопада 2019 року у справі № 703/1224/17, від 28 листопада 2019 року у справі №2/5648/14 (208/5648/14, 2а/208/164/14), від 27 березня 2020 року у справі №184/896/16-а.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Суддя також враховує, що у рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.

Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).

Згідно з висновками Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини в справі "Золотас проти Греції" стаття 1 Протоколу № 1, яка має за головну мету захистити особу від будь-якого посягання держави на повагу до її майна, може також вимагати позитивних зобов`язань, відповідно до яких держава має вжити певних заходів, необхідних для захисту права власності, зокрема, якщо існує прямий зв`язок між заходом, якого заявник може правомірно очікувати від влади, і ефективним користуванням ним своїм майном (Zolotas v. Greece, заява № 66610/09). Подібний висновок викладений у рішенні Європейського суду з прав людини в справі "Капітал Банк АД проти Болгарії" (Capital Bank AD v. Bulgaria, заява № 49429/99).

У справі "Суханов та Ільченко проти України" Європейський Суд з прав людини зазначив, що за певних обставин "законне сподівання" на отримання "активу" також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має "законне сподівання", якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя (заява № 68385/10 п. 35 та № 71378/10).

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" ("Golder v. the United Kingdom"), № 4451/70, п. 36). Проте ці права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність вказаних прав (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Станєв проти Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria") № 36760/06, п. 230).

Європейський суд з прав людини у пункті 44 Рішення у справі "Доббертен проти Франції" зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держав-учасниць організувати їх судову систему в такий спосіб, щоб кожен з їх судів і трибуналів виконував функції, притаманні відповідній судовій установі (Dobbertin v. France № 13089/87).

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України", заяви №17160/06 та №35548/06; п. 33).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (п. 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суддя також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; п. 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; п. 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; п. 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) заява № 18390/91; п. 29).

Відповідно до пункту першого частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Відтак, наявні правові підстави для відмови у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до Станично-Луганської районної державної адміністрації Луганської області про визнання протиправної бездіяльності та рішення, зобов`язання вчинити певні дії.

Керуючись статтями 170, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до Станично-Луганської районної державної адміністрації Луганської області про визнання протиправної бездіяльності та рішення, зобов`язання вчинити певні дії.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та може бути оскаржена в апеляційному порядку до Першого апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд.

Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом п`ятнадцяти днів з дня проголошення ухвали.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, строк на апеляційне оскарження обчислюється з дня складення повного судового рішення.

СуддяЄ.О. Кисельова