Рішення № 88696057, 10.04.2020, Чернівецький окружний адміністративний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2020 р. м. Чернівці Справа № 824/323/20-а

Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лелюка О.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії.

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії.

Позивач просить суд:

- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області по припиненню нарахування та виплати пенсії ОСОБА_1 за віком та відмові у поновленні виплати пенсії за віком;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_1 з дати припинення її нарахування та виплати.

В обґрунтування заявлених вимог зазначено, що позивачу було призначено пенсію за віком на загальних умовах. З листопада 2003 року позивач постійно проживає у Федеративній Республіці Німеччині, у зв`язку із чим припинено виплату її пенсії. Про вказане позивач дізналася у грудні 2019 року і звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області із заявою про поновлення виплати пенсії. Проте листом №2400-0317-8/2839 від 31 січня 2020 року позивачу відмовлено у поновленні виплати пенсії, оскільки міжнародного договору, який би регулював подальший порядок виплати пенсії між Україною та ФРН не укладено. Зазначено, що механізму виплати пенсії громадянам, які проживають у країнах, з якими не укладено міжнародних договорів в галузі пенсійного забезпечення, чинним законодавством не визначено.

Посилаючись на рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009 року від 07 жовтня 2009 року, яким визнано неконституційними положення Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії громадянам України, які постійно не проживають на її території, позивач вказує про протиправність дій відповідача щодо такої відмови.

Позивач вважає, що проживаючи у Федеративній Республіці Німеччина як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, які й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

Ухвалою суду від 12 березня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у даній справі, вирішено її розгляд проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Встановлено строк для подання відзиву на позовну заяву.

У поданому до суду відзиві відповідач, заперечуючи щодо позовних вимог, вказує, що під час перебування за кордоном пенсія виплачується у тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість надана Верховною Радою України. Зауважує, що угоди між України та ФРН про соціальне забезпечення на разі не ратифіковано. Питання виплати пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено договору у галузі пенсійного забезпечення, на даний час залишається неврегульованим. Крім цього відповідач зауважує, що положення статті 3 Закону України «Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» не визнавалися неконституційними.

Посилаючись на норми Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», який затверджений Постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1 та зареєстрований в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за №1566/11846 (далі – Порядок №22-1), вказував, що заява про поновлення виплати призначеної пенсії подається за встановленою формою пенсіонером особисто або його законним представником до органу Пенсійного фонду України за місцем перебування на обліку як одержувач пенсії. Вказує, що подання заяви про поновлення виплати пенсії через представника, який дії на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, законодавством не передбачено. Крім цього у зв`язку з відсутністю механізму виплати пенсії громадянам, які проживають у країнах, з якими не укладено міжнародних договорів у галузі пенсійного забезпечення та враховуючи те, що позивачем не подані всі необхідні документи згідно з Порядком №22-1, підстав для поновлення виплати пенсії немає.

Вважаючи позовні вимоги безпідставними, а доводи, викладені у позові – необґрунтованими, відповідач просить суд відмовити у задоволенні адміністративного позову у повному обсязі.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

Відповідно до частини другої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України справи, визначені частиною першою цієї статті, суд розглядає у строк не більше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Справа розглядається в межах строку, встановленого частиною другою статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України.

Дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з`ясувавши всі обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, яка з 01 серпня 2001 року перебувала на обліку в органах Пенсійного фонду України та одержувала пенсію за віком згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення».

Листом №7301.2-5890/73.3-19 від 21 червня 2019 року Управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області повідомило Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області про те, що громадянка ОСОБА_2 клопотала у квітні 2003 року у ВГІРФО УМВС України в Чернівецькій області щодо виїзду на постійне проживання до ФРН та 07 травня 2003 року отримала дозвіл на виїзд. Станом на 21 червня 2019 року до УДМС в Чернівецькій області з заявою щодо повернення на постійне проживання на території України не зверталася.

Згідно з розпорядженням про припинення виплати №О/Р 175739 від 06 серпня 2019 року позивачу припинено виплату пенсії за віком згідно з пунктом 5 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

12 грудня 2019 року позивач звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області із заявою, в якій просила відновити їй виплату призначеної раніше пенсії з дня припинення такої виплати. Крім того, просила відкоригувати розмір пенсії з дня припинення її виплати до цього часу. Однак листом Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області №2400-0317-8/2839 від 31 січня 2020 року позивачу відмовлено у поновленні виплати пенсії, оскільки угода між Україною та ФРН про соціальне забезпечення наразі відсутня. Згідно з Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України від 27 грудня 2005 року №1566/11846 заява про поновлення виплати призначеної пенсії в Україні подається за встановленою формою пенсіонером особисто або його законним представником (тобто опікуном або піклувальником) до органу Пенсійного фонду України за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії. Повідомлено, що відповідно до пункту 2.9 Порядку №22-1 особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік). Згідно пункту 4.1 Порядку №22-1 заява про поновлення виплати раніше призначеної пенсії приймається органом, що призначає пенсію, за наявності в особи всіх необхідних документів. При невиконанні зазначених вимог, підстав для поновлення виплати пенсії немає. Враховуючи викладене вище, заява позивача розглянута відповідно до вимог Закону України «Про звернення громадян». Зазначено, що у разі незгоди з результатами її розгляду це питання може бути оскаржено до вищого органу або в судовому порядку.

Не погоджуючись із діями відповідача щодо відмови у поновленні виплати раніше призначеної пенсії за віком, позивач звернулась до суду із цим позовом.

Вирішуючи спір, суд зазначає наступне.

Згідно з частиною першою та другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Міжнародні договори між Україною та Федеративною Республікою Німеччина стосовно призначення та виплати пенсії не укладалися.

Водночас рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Відповідно до даного рішення оспорюваними нормами Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору.

Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Крім цього, вирішуючи спір, суд бере до уваги, що відповідно до частини першої та частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV визначено, що суди при розгляді справ застосовують практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні по справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, зазначив, що право на отримання пенсії, як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи викладене, суд вважає, що позивач як громадянка України, яка проживає в Федеративній Республіці Німеччині, має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

Отже, суд приходить до висновку, що позивач має право на виплату раніше призначеної їй пенсії за віком в період її проживання у Федеративній Республіці Німеччині, а тому відповідачем, всупереч висновку, викладеного в рішенні Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року та рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Пічкур проти України», яке є джерелом права, протиправно відмовлено ОСОБА_1 у поновленні виплати пенсії за її заявою від 12 грудня 2019 року.

Враховуючи те, що відповідно до розпорядження №О/Р 175739 виплату пенсії позивачу припинено з 06 серпня 2019 року, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для зобов`язання відповідача поновити нарахування та виплату ОСОБА_1 пенсії з указаної дати.

Щодо доводів відповідача про те, що оскільки міжнародні договори між Україною та Федеративною Республікою Німеччиною стосовно призначення та виплати пенсії не укладалися, а тому відсутні підстави для здійснення позивачам виплати пенсії за час їхнього проживання за кордоном, то такі є безпідставними з огляду на вищевикладене.

Щодо посилань відповідача у відмові та відзиві та на те, що особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік), то такі також не свідчать про законність оскаржуваних дій, оскільки відповідно до матеріалів справи заява від 12 грудня 2019 року подана позивачем особисто.

Крім того, відповідно до абзацу 1 пункту 2.8 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України від 27 грудня 2005 року №1566/11846, поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

Виходячи з наведеного, відповідач зобов`язаний здійснити поновлення виплати пенсії позивачу на підставі документів, які містяться у пенсійній справі.

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно зі статтями 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з частинами першою-третьою статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв`язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивач довела незаконність оскаржуваних дій та наявність правових підстав для задоволення позову, який вирішується судом в межах заявлених позовних вимог.

Натомість доводи відповідача, з огляду на викладене, є безпідставними та необґрунтованими.

Частиною першою, сьомою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Оскільки даний позов сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, підлягає задоволенню, а згідно з наявною у справі квитанцією №0.0.1643339907.1 від 10 березня 2020 року позивачем за його подання сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн, то вказана сума підлягає поверненню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Керуючись статтями 139, 241-246, 250, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії задовольнити повністю.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області по припиненню нарахування та виплати пенсії ОСОБА_1 за віком та відмові у поновленні виплати пенсії за віком.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області поновити нарахування та виплату пенсії за віком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), починаючи з 06 серпня 2019 року.

Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 840 (вісімсот сорок) грн 80 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 10 квітня 2020 року.

Згідно з пунктом 3 Прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 47, 79, 80, 114, 122, 162, 163, 164, 165, 169, 177, 193, 261, 295, 304, 309, 329, 338, 342, 363 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до адміністративного суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, розгляду адміністративної справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину. Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк дії карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).

Повне найменування учасників справи: позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ), відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області (вулиця Кобилянської Ольги, будинок 1/Площа Центральна, будинок 3, місто Чернівці, код ЄДРПОУ 40329345).

Суддя О.П. Лелюк