Рішення № 88669600, 08.04.2020, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

08 квітня 2020 р. № 520/14355/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Зоркіної Ю.В., розглянувши у в порядку письмового провадження у приміщенні Харківського окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Головне Управління Державної міграційної служби України в Харківській область (вул. Римарська, буд. 24, м. Харків, 61057, код ЄДРПОУ 37764460), про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії,-

встановив:

Позивач звернувся до суду з зазначеним позовом, у якому просить суд скасувати рішення ДМС України від 13.12.2019 № 443-19; зобов`язати ДМС України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення відповідача є незаконним та необґрунтованим, прийнятим в порушення вимог чинного законодавства та без належного вивчення обставин справи та ситуації, що склалась в країні його походження.

Відповідач проти позову заперечував, від представника відповідача через канцелярію суду надійшов письмовий відзив на позов, в якому представник відповідача просив відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що під час прийняття оспорюваного рішення відповідач діяв у спосіб та у межах, визначених чинним законодавством. Також представник відповідача зазначив, що відповідачем встановлено, що у позивача при поверненні до країни громадської належності не існує об`єктивних підстав для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Водночас, представник відповідача зазначив, що також встановлено відповідачем, що при поверненні до країни громадянської належності життю, безпеці чи свободі позивача не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. Позивач намагається легалізуватися в Україні.

Третя особа правом подання відзиву на адміністративний позов не скористалася.

Позивачем подано відповідь на відзив, у якому зазначено про необґрунтованість висновків третьої особи щодо відсутності підстав для надання позивачу відповідного статусу та безпечність умов проживання у Сирійській Арабській Республіці.

Представником позивача та третьої особи подано клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження, сторони про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 4 КАС України письмове провадження розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом. Беручи до уваги, вищезазначені норми, суд приходить до висновку про можливість розгляду справи за наявними в ній доказами у порядку письмового провадження.

Враховуючи пояснення представників сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, проаналізувавши доводи позову і заперечень проти нього, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 , громадянин Сирійської Арабської Республіки народився у м. Тартус, за етнічним походженням араб, православний християнин за віросповіданням. Протягом 1998-2004 років позивач навчався у Харківському національному університеті радіоелектроніки. Після закінчення навчання позивач повернувся до країни громадянської належності. У Сирії позивач мешкав в області Хомс у селищі Жуйхат.

З 2011 через громадянський конфлікт ситуація в Сирії постійно погіршувалась. У країні стало небезпечно через протиправну діяльність урядових, проурядових, опозиційних та терористичних угрупувань. У кожному регіоні, населеному пункті особи, які мали владу, почали переслідувати тих, кого вони вважали своїми ворогами (справжніми або уявними). Людей почали переслідувати через їх віросповідання, політичні переконання, місцевість, де вони мешкали. Також розповсюдженими явищами стали бандитизм, викрадення, зґвалтування. Вказані дії вчиняють усі сторони конфлікту. На час перебування позивача в Сирії місце проживання контролювалося проурядовими військовими формуваннями “шабіха”, які тероризували місцеве населення. Вони викрадали та вбивали членів громади, забирали майно та ґвалтували жінок.

Молодший брат позивача ( ОСОБА_2 ) у 2012 виїхав з Сирії до України та 16.06.2014 отримав статус особи, яка потребує додаткового захисту. Також позивач повідомив, що його сестра ( ОСОБА_3 ) зі своїм чоловіком втікла у 2012 із Сирії до Лівану через громадянську війну. Позивач вказав, що довгий час не міг остаточно залишити Сирію через те, що його ї батьки, які є особами похилого віку, не могли виїхати з країни та продовжували проживати у Сирії, а він повинен був про них піклуватись. Після виїзду у 2017 році батьків позивача до Лівану, він отримав можливість залишити Сирію.

04.06.2017 позивач вилетів з міста Дамаск до Москви. 19.06.2017 позивач нелегально перетнув кордон між Росією та Україною та прибув до міста Харків.

06.07.2017 позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, в якій вказав, що в країні його громадянської належності – Сирійській Арабській Республіці, відбувається громадянська війна, систематично порушуються права людини, населення піддається тортурам, принижуючому гідність поводженню, вбивствам, викраденням та протиправним позбавленням волі.

04.03.2019 позивач отримав повідомлення від Головного управління ДМС у Харківській області від 04.03.2019 №20, про те, що відповідно до ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту" йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, так як відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 вказаного Закону на підставі рішення ДМС України від 25.02.2019р. № 68-18.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 27.05.2019 по справі 520/2241/19 скасовано рішення Державної міграційної служби України від 25.02.2019 № 68-19 та зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву про визнання його біженців або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду заяви рішенням Державної міграційної служби України від 13.12.2019 № 443-19 позивачу відмовлено у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту внаслідок відсутності підстав, передбачених п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців, осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Перевіряючи оскаржуване рішення відповідача на відповідність положенням ч.2 ст.2 КАС України, суд зазначає наступне.

Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, врегульовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Згідно з приписами пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особою, яка потребує додаткового захисту, визнається особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Частина 5 ст.10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачає, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.

Суд зазначає, що суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Так, суб`єктивна сторона побоювань позивача полягає у можливості того, що його заберуть до лав армії та змусять вбивати мірне населення, а також у загрозі його життю, свободі, безпеці. Об`єктивна сторона, у свою чергу, пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Об`єктивна сторона побоювань позивача полягає у наявності загальновідомих фактів про ситуацію у країні його громадянської належності.

Суд також звертає увагу на те, що під час складання висновку щодо відмови у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, складеного третьою особою, на підставі якого винесено оскаржуване рішення, аналіз ситуації в країні походження здійснений на підставі Рекомендацій з питань міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку, редакція V за листопад 2017 року, тоді як за даними:

доповіді Незалежної міжнародної комісії по розслідуванню подій у Сірійській Арабській Республіці від 09.08.2018р, вказується, що за розглянутий період воюючі сторони вели безпрецедентні бойові дії в мухафазе Алеппо, північній частині мухафази Хомс, мухафазах Дамаск, Риф Дамаск, Дар`я і Ідліб, що призвело до переміщення в цілому більше 1 млн сирійських чоловіків, жінок і дітей. У більшості випадків, задокументованих Комісією з розслідування, переміщення були викликані або безпосередньо нездатністю воюючих сторін вжити всіх можливих заходів обережності відповідно до міжнародним гуманітарним правом, або незаконним поводженням сторін, які здійснювали не вибіркові і навмисні напади, не зважаючи на втрати серед цивільного населення. Бої, які велися проурядовими силами, озброєними і терористичними групами та іншими суб`єктами, змушували цивільне населення в страху і розпачі залишати свої будинки. Тисячі інших цивільних осіб були насильно переміщені у відповідності з “угодами про евакуацію”, укладених між воюючими сторонами. У важкому становищі переміщених осіб - після семи років війни - в даний час знаходяться понад 5,5 млн біженців, які залишили країну, і більше 6,5 млн осіб, що знаходяться на території Сирійської Арабської Республіки. Страх повернення в район, де незаконні дії воюючих сторін змусили жителів покинути свої будинки, також буде мати катастрофічні наслідки для майбутнього демографічного складу і без того сильно роздробленого сирійського суспільства;

доповіді Генерального секретаря про здійснення резолюцій Ради Безпеки ООН 2139 (2014) 2165 (2014), 2191(2014) 2258 (2015) та 2332 (2016) 2393 (2017) та 2401 (2018), 14.09.2018р. вказано, що в багатьох районах Сирійської Арабської Республіки тривав військовий конфлікт. Згідно з повідомленнями, в серпні в провінціях Алеппо, Ідліб, Латакія, Дейр-ез-Зор, Ель-Хасака, Хомс, Хама, Риф-Дімашк, Ель-Кунейтра і Ас-Сувейда мали місце удари з повітря, артилерійські і снайперські обстріли і наземні зіткнення. Тривали зіткнення між урядовими силами і союзницькими проурядовими силами, з одного боку, та неурядовими збройними опозиційними групами, з іншого. У провінції Дейр-ез-Зор відбувалися зіткнення між урядовими силами і сирійськими демократичними силами;

доповіді Генерального секретаря про здійснення резолюцій Ради Безпеки ООН 2139 (2014) 2165 (2014), 2191(2014) 2258 (2015), 2332 (2016) 2393 (2017) та 2401 (2018) від 12.12.2018р. вказано, що військовий конфлікт в багатьох районах Сирійської Арабської Республіки тривав. Протягом листопада авіаудари, артилерійські обстріли, наземні бойові зіткнення або інші військові операції були зареєстровані в мухафазах Алеппо, Дейр-ез-Зор, Хама, Хомс, Ідліб, Латакія, Риф-Дімашк і Ас-Сувейда. маються повідомлення про жертви серед цивільного населення в місті Алеппо і сільських районах мухафаз Ідліб і Хама. У передмістях Ідліб Ет-Тах, ОСОБА_4 -Джарджаназ, ОСОБА_5 - ОСОБА_6 і Тель-Султан було зареєстровано переміщення цивільного населення. Надійшли повідомлення про те, що відбуваються в мухафазах Ідліб і Алеппо внутрішні зіткнення між різними недержавними збройними опозиційними групами як і раніше тягнуть за собою жертви серед цивільного населення і завдають шкоди цивільним об`єктам.

Виходячи з системного аналізу вказаних джерел слід дійти висновку, що на момент прийняття оскаржуваного рішення, з урахуванням переважаючих в Сирії умов, зокрема з урахуванням різноманіття і складності конфліктів, нестабільності ситуації з безпекою, повідомлень про високий рівень порушень прав людини і зловживань в цій галузі, глибоко укорінених підозр щодо осіб іншого походження або іншої приналежності, УВКБ ООН не вважає, що державам доцільно відмовляти в міжнародному захисті особам з Сирії на підставі альтернативи втечі або переміщення всередині країни та УВКБ ООН закликає держави не повертати примусово громадян Сирії та інших осіб, країною колишнього звичайного проживання яких є Сирія.

Вказані обставини відповідачем та третьою особою не досліджені та їм не надано відповідної оцінки під час прийняття висновку та оскаржуваного рішення.

Долученим до матеріалів справи висновком щодо відмови у визнанні біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту громадянина Сирійської Республіки ОСОБА_1 (а.с.156-159) підтверджено, що підставою відмови у задоволенні заяви позивача визначено те, що під час співбесіди 19.09.2019 він вказав, що не може повернутися до Сирії внаслідок відсутності роботи, релігійних переконань та прохання батька не повертатися.

Проте, у Рекомендаціях УВКБ ООН з питання міжнародного захисту осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку (редакція V від 03 листопада 2017 року) зазначено, що з огляду на серйозних і масштабних порушень МГП, порушень законодавства про права людини і зловживань в цій галузі, а також триваючого збройного конфлікту в багатьох частинах країни УВКБ ООН, як і раніше характеризує втеча цивільних осіб з Сирії як переміщення біженців, причому переважна більшість шукачів притулку сирійців продовжують потребувати міжнародного захисту як біженці і відповідають вимогам визначення “біженець”, що міститься в ст. 1А (2) Конвенції 1951 р.

Для багатьох цивільних осіб, які залишили Сирію, зв`язок з однією з підстав, зазначених у Конвенції 1951 р, буде полягати в прямому або непрямому, реальному чи гаданому зв`язку з однією зі сторін конфлікту. Характерною особливістю конфлікту в Сирії є те, що різні його сторони часто приписують певні політичні переконання значним групам людей, в тому числі сім`ям, племенам, релігійними або етнічними групами, або, за аналогією, цілим містам, селам чи районам. Таким чином, члени більш широкої спільноти, які не виділяються індивідуально, стають об`єктами відповідних дій з боку тих чи інших учасників, в т.ч. Урядових сил, ІГІШ, антиурядових збройних формувань, через реальну або передбачувану підтримку іншій стороні конфлікту.

УВКБ ООН вважає, що члени релігійних груп та етнічних меншин, які є походять з районів, які контролюються або перебувають у межах досяжності ІГІШ « ОСОБА_7 аль- ОСОБА_8 » та інших антиурядових озброєних угрупувань, в залежності від особистих обставин окремої справи, ймовірно, потребують міжнародного захисту як біженці внаслідок релігії, фактичних або приписуваних їм політичних переконань та (або) на інших відповідних підставах. УВКБ ООН вважає, що члени релігійних груп та етнічних меншин , які походять з інших районів, ніж ті , що згадані вище, в залежності від особистих обставин кожної справи можуть потребувати міжнародного захисту як біженці з релігійних підстав.

Суд зауважує, що під прийняття оскаржуваного рішення відповідачем не взято до уваги тієї обставини, що позивач є християнином та відповідно з урахуванням ситуації у країні походження, може зазнати переслідувань саме за цією ознакою.

Загально відомим є той факт, що конфлікт в Сирії характеризується високою інтенсивністю загального насилля. У цьому контексті, серйозні порушення прав людини є поширеним явищем і існує реальний ризик застосування поводження, забороненого ст.ст. 2,3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за його життя та безпеку.

Суд також зважає на практику Європейського суду з прав людини у справі “Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства” від 28 червня 2011 року (заяви №8319/07 та №11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п.217-241), критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

У рішеннях Європейського Суду з прав людини у справах “Л.М. та інші проти Росії” від 15.10.2015р. та “С.К. проти Росії” №52722/15 від 14.02.2017 р. зазначено, що повернення заявників в Сирію призведе до порушення статей 2 та (або) 3 Конвенції.

Враховуючи викладене вище суд дійшов висновку, що при прийнятті рішення, не проаналізовано належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, не врахувана поточна та актуальна інформації по ситуації в Сирії та не спростована можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення. Вказуючи на необґрунтованість побоювань позивача, третя особа не використала актуальну та точну інформацією про країну походження. Відповідачем та третьою особою проігнорована інформація про безпекову ситуацію, ситуацію із дотриманням прав людини, хоча щодо вказаних обставин існує чимало такої інформації.

Відтак, суд дійшов висновку про наявність необ`єктивного здійснення перевірки заяви позивача на предмет наявності у нього ознак особи, яка потребує додаткового захисту, визначених пунктом 1, 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI та як наслідок прийняття оскаржуваного рішення.

Відповідно до частини 1 статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частина 1 ст. 77 КАС України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно із вимогами ч. 2 ст. 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За таких обставин, суд вважає рішення Державної міграційної служби України від 13.12.2019 № 443-19 прийняте без повного та всебічного дослідження фактичних обставин особової справи позивача та таким, що підлягає скасуванню.

Стосовно позовної вимоги позивача про зобов`язання Державної міграційної служби України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки , ОСОБА_1 , суд зазначає наступне.

Адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.2 ст.2 КАС України критеріям та не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Під дискреційним повноваженням розуміють такі повноваження, які надають певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Дискреційні повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту щодо прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено Законом №3671-VІ, зокрема п.1,13 ст.1 цього Закону.

Водночас, частиною 2 ст. 9 КАС України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків суду у даній справі.

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Розподіл судових витрат здійснюється з урахуванням норм ст. 139 КАС України.

На підставі викладеного, керуючись ст. 19 Конституції України, ст.ст. 246, 257-263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.12.2019р. № 443-19.

Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду.

В іншій частині позовні вимоги залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Роз`яснити, що строки, визначені в рішенні, обчислюється із врахуванням приписів Закону України № 540-IX від 30 березня 2020 року “Про внесення змін до деяких законодавчих актів, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-2019)”.

Повний текст рішення в порядку письмового провадження виготовлено 08.04.2020.

Суддя Зоркіна Ю.В.