Рішення № 88669208, 09.04.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/901/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2020 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Самойлюк Г.П., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44) про визнання протиправним, скасування наказу №16 від 24.01.2020р. та зобов`язання вчинити певні дії,-

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області , в якому позивач просить:

визнати наказ ГУ ДМС України в Одеській області № 16 від 24.01.2020 р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неправомірним і скасувати його;

зобов`язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржуваний наказ є необґрунтованим та незаконним, оскільки прийнятий без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи. Так, не прийнято до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Афганістану. При цьому позивач зазначає, що у випадку повернення, життю та свободі позивача буде загрожувати небезпека, що суперечить ст.3 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод». Також у позові вибірково наведена інформація Управління Верховного комісара ООН щодо Афганістану, зокрема факти переслідувань цивільних осіб з боку угрупування «Талібан», терористичних актів, в результаті яких гине мирне населення, що стало підставою для звернення до суду.

Ухвалою суду від 10.02.2020 року відкрито провадження по справі та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного провадження без виклику сторін.

25.02.2020р. від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить в задоволенні позову відмовити. В обґрунтування правової позиції відповідач зазначив, що позивач має на меті лише легалізацію на території України, про що свідчить зловживання процедурою звернення за захистом. Зокрема, позивач звернувся за міжнародним захистом до ГУ ДМС України в Одеській області після того як тривалий час перебував на території України у якості нелегального мігранта. Зазначене зволікання із зверненням ставить під сумнів реальність стверджуваної позивачем загрози його життю та вказує на те, що дане звернення обумовлене лише потребою у легалізації на території України. Крім того, за результатами розгляду матеріалів особової справи шукача захисту співробітник ГУ ДМС України в Одеській області дійшов висновку про те, що позивач не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця відповідно до п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Покладена в основу звернення історія побудована на загальновідомих фактах та узагальнених твердженнях, - без належної аргументації та деталізації. Відображені в особистій справі позивача обставини не підтверджують історію переслідування позивача та свідчать про відсутність обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань з боку представників угрупування « ІНФОРМАЦІЯ_1 ».

Відповідно до частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

Згідно зі статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Згідно ч. 4 ст. 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про можливість розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянин Ісламської Республіки Афганістану, уродженець провінції Капіса, с. Даліар, до виїзду з країни проживав в с. Даліар. За національністю афганець, за етнічною належністю таджик, за віросповіданням мусульманин-суніт (канонів релігії дотримується повністю). Рідна мова - дарі, позивач володіє наступними мовами: урду, російська - на рівні спілкування. Офіційно неодружений, одружений не був, в цивільному шлюбі на території України не перебуває. Дітей не має. Позивач має базову середню освіту яку здобув на території Афганістану, проте доказів на підтвердження зазначеного факту не надано.

Щодо трудової діяльності позивач повідомив, що в країні громадянської належності він працював землеробом, в Україні працював на Промринку « 7км» вантажником один тиждень.

Позивач повідомив, що він ніколи не був членом жодної політичної, релігійної або громадських організацій як в країні громадянської належності, так і поза її межами, не є військовозобов`язаним, до кримінальної відповідальності не притягувався.

Щодо виїзду з країни громадянської належності, позивачем зазначено приблизний період, на прикінці осені 2019р. Виїзд за межі Афганістану здійснено нелегально, за допомогою автомобільного транспорту. Точного маршруту слідування позивачем не наведено. Державний кордон України, за твердженням позивача, він перетнув 14.11.2019р., нелегально, поза пунктом пропуску.

13.02.2020 р. позивач звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує міжнародного захисту, після того, як 2 місяці перебував на території України у якості нелегального мігранта (з 14.11.2019р. по 13.02.2020р. (день звернення до територіального підрозділу ДМС)), всупереч діючому законодавству.

Щодо причин виїзду з країни громадянської належності, як вбачається з матеріалів особової справи, позивач зазначив побоювання за власне життя, та зазначив, що він зазнав погроз від представників терористичного угрупування « ІНФОРМАЦІЯ_1 », які надходили на мобільний телефон.

За результатами розгляду особової справи заявника Управління дійшло висновку, що ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення біженців та осіб, які потребують додаткового захисту у відповідності статті 1 Закону, що оформлено висновками про відмову у визнанні біженцями та особами, які потребують додаткового захисту від 24.01.2020р.

Висновок Управління обґрунтований тим, що за результатами розгляду встановлено відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення до країни громадянської належності.

Наказом ГУ ДМС в Одеській області № 16 від 24.01.2020р. Гулам ОСОБА_3 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв`язок у їх сукупності, суд вважає зазначений наказ обґрунтованим, а позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню у зв`язку з наступним.

З огляду на матеріали справи, перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Так, виїзд позивача з Афганістану не пов`язаний з переслідуванням за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоювання зазнати серйозної шкоди.

За результатами аналізу матеріалів клопотань позивача встановлено, що історія переслідування ОСОБА_1 є необґрунтованою та не містить жодних документальних підтверджень, а заяви про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону.

Суд зазначає, що дослідивши матеріали особової справи позивача можливо дійти висновку, що він не переслідувався в регіоні постійного проживання за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи (арк. 8 протоколу співбесіди від24.01.2020р.). Також, по відношенню до позивача не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Аналізом проведених із позивачем анкетування та протоколу співбесіди можливо підтвердити відсутність у нього побоювань стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв`язку із ймовірною загрозою зазнати смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання за вищевказаними ознаками, відповідно до п.13 ст. 1 вищевказаного Закону.

У якості обставин, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до позивача фізичного насилля, ним було зазначено наступне. Позивач стверджує, що влітку 2019 року група невідомих осіб здійснила напад на автомобіль, де їхав він зі своїм батьком по дорозі з м. Кабул до с. Даліар. В ході нападу, відносно позивача та його батька було застосовано фізичне насилля, а саме батько позивача отримав ножові поранення, які в подальшому стали причиною його смерті, а сам позивач після ножового поранення у живіт, протягом 1 місяця перебував на стаціонарному лікуванні. Він має особисті переконання, що зазначене відбувалось саме представниками терористичного угрупування «Талібан» (арк. 1-2 заяви від 13.01.2020р. арк. б, 8 анкетування від 23.01.2020та арк. 5 — 6 протоколу співбесіди від 24.01.2020).

За твердженням позивача, після наведеної вище події, йому тричі, з періодичністю три дні між дзвінками, особисто телефонували представники « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та висловлювали погрози. Період в який відбувся дзвінок позивачем зазначено приблизно, більше 1 року тому (арк. 8 протоколу співбесіди від 24.01.2020 року).

За матеріалами особової справи позивача можливо визначити, що з моменту особистого отримання вищезазначеної погрози від талібів до моменту виїзду з Афганістану, шукач захисту продовжував проживти у дядька на протязі 10-11 місяців та протягом зазначеного часу погроз більше не отримував.

На території Батьківщини у позивача не виникало жодних конфліктів з представниками органів державної влади, а також антидержавними формуваннями. Він не перебував та не перебуває на момент звернення в офіційному розшуку на території Афганістану (арк. 10 протоколу співбесіди від 24.01.2020р.).

Докази звернення до правоохоронних органів Ісламської Республіки Афганістан стосовно наведених вище подій у матеріалах справи відсутні, в анкеті та протоколі співбесіди позивачем також не вказано інформації про звернення до правоохоронних органів..

Враховуючи вищезазначене, вбачається, що позивач звертається до відповідача лише з метою легалізувати власне перебування на території України, про що він неодноразово стверджує під час проведення процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (арк. 2 заяви від 13.01.2020, арк. 7, 9 анкетування від 23.01.2020 та арк. 10 протоколу співбесіди від 24.01.2020).

Крім того, позивачем не було надано жодного підтвердження того, що складна ситуація в країні походження має безпосереднє відношення до нього для вирішення питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а також до постійного місця проживання особи.

Аналіз актуальної інформації за країною походження свідчить про значні успіхи представників органів державної влади щодо нейтралізації діяльності антидержавних угруповань на території Афганістану, покращення ситуації в галузі безпеки в місті Кабул.

Згідно з інформацією за країною походження НАТО підтверджує прихильність до співробітництва з Афганістаном. В Брюсселі відбулося відкриття зустрічі начальників штабів НАТО, в ході якої готується розгляд перспектив місії військового альянсу в Афганістані. Крім цього, голова військового комітету НАТО зазначив, що ситуація з безпекою залишається непростою, однак афганські сили оборони та охорони правопорядку докладають великих зусиль для того, щоб забезпечити безпеку своєї країни і виключити її перетворення в притулок терористів.

Важливим є той факт, що згідно з інформацією за країною походження уряд Афганістану піклується про здоров`я населення, а також про належне медичне забезпечення громадян. Так, доступність медичних центрів суттєво зросла останнім часом (джерело: http://www.bakhtarnews.com.af/ens/health/item/3 7529- world-health- day - marked- in- kabul. html ).

Враховуючи необґрунтованість історії переслідування позивача та проаналізовану ІКП, якою підтверджений належний рівень життя позивача в країні громадянської належності, вбачається, що він має усі можливості для повернення до регіону попереднього постійного місця проживання (м. Кабул, Афганістан).

Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Афганістану з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов`язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч.1 статті 1 Закону.

Зважаючи на вищевикладене, позивача можна кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця».

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Вирішуючи спір, суд враховує, що ані під час анкетування, ані при проведенні інтерв`ю, рівно як і в адміністративному позові, позивач не зміг довести існування погроз, небезпеки, переслідування тощо; не було надано жодних додаткових пояснень до управління міграційної служби, які б могли якимось чином вплинути на розгляд його особової справи в площині надання додаткового захисту в Україні.

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст. Закону додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З оцінки ситуації по країні громадянської належності та аналізу матеріалів особової справи позивача випливає, що реальними обставинами звернення позивач до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та влаштований побут.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останні не навели фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. В той же час відповідач, в силу ч.2 ст.77 КАС України, довів суду необґрунтованість та безпідставність позовних вимог і правомірність свого рішення.

Враховуючи вищевикладене та беручи до уваги відсутність будь-яких доказів існування переслідувань стосовно позивача, суд дійшов висновку про обґрунтованість оскаржуваного рішення №16 від 24.01.2020р., яким позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже суд приходить до висновку про те, що заявлені в даному адміністративному позові позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 8, 9, 10, 77, 90, 139, 242-246, 250, 251, 255, 295, 297 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44 ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним, скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №16 від 24.01.2020р. та зобов`язання вчинити певні дії,- відмовити.

Рішення може бути оскаржено до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до п.15.5 ч.1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України через Одеський окружний адміністративний суд до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Суддя Г.П. Самойлюк

.