Рішення № 88598920, 02.04.2020, Сумський окружний адміністративний суд

СУМСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 квітня 2020 р. Справа № 818/3314/14

Сумський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Шаповала М.М., розглянувши у в порядку письмового провадження в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Сумській області про визнання незаконним звільнення, скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 з урахуванням зміни предмету позову просить суд:

- визнати незаконним звільнення позивача з посади виконуючого обов`язки заступника начальника Управління - начальника відділу оперативного супроводження адміністрування ПДВ оперативного управління ДПІ у м. Суми Головного управління Міндоходів Сумської області на підставі Закону України "Про очищення влади";

- скасувати наказ № 262-0 виконуючого обов`язки начальника Головного управління ДФС у Сумській області Ю.Л. Больбіта від 24.10.2014 про звільнення ОСОБА_1 з посади виконуючого обов`язки заступника начальника Управління - начальника відділу оперативного супроводження адміністрування ПДВ оперативного управління ДПІ у м. Суми Головного управління Міндоходів Сумської області;

- поновити позивача на посаді виконуючого обов`язки заступника начальника Управління - начальника відділу оперативного супроводження адміністрування ПДВ оперативного управління ДПІ у м. Суми Головного управління ДФС в Сумської області;

- стягнути з Головного управління ДФС у Сумській області на користь позивача заробітну плату за час вимушеного прогулу, починаючи з дня звільнення (24.10.2014) по день ухвалення судового рішення у розмірі 1 203 959,16 грн.

Позов обґрунтовано тим, що оскаржуваним наказом позивача звільнено із займаної посади відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади".

Із наказом про звільнення позивач не згоден, вважає його незаконним, таким, що прийнятий всупереч законодавству, тому підлягає скасуванню, оскільки вважає, що було його протиправно позбавлено роботи на зазначеній посаді.

Позивач стверджує, що не може нести відповідальність у вигляді звільнення лише на підставі факту зайняття ним у минулому окремих посад, що таке не містить складу жодного правопорушення, а відповідач, звільняючи його із займаної посади всупереч Конституції України застосував міру колективної відповідальності, автоматично визначивши його винуватим в узурпації влади Президентом України ОСОБА_2 , при цьому такої винуватості жодним чином не довівши.

Крім того, у період з 23.10.2014 по 07.11.2014 позивач згідно наказу від 22.10.2014 перебував у відпустці. Позивач вважає, що звільнення його у такий спосіб здійснено у порушення норм міжнародного права.

Посилаючись на такі та інші підстави, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом та просив його задовольнити.

Ухвалою від 23.11.2014 відкрито провадження, справу призначено до розгляду.

Ухвалою від 15.07.2015 провадження у справі було зупинено до набрання законної сили судовим рішенням у конституційному провадженні, відкритому 18 березня 2015 року Конституційним Судом України за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади", 12 лютого 2015 року за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України "Про очищення влади", 31 березня 2015 року за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади", об`єднаних в одне конституційне провадження 01 квітня 2015 року.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, яким внесені зміни до Кодексу адміністративного судочинства України та викладено його у новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України у новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ухвалою від 02.03.2020 провадження у справі поновлено, розгляд справи ухвалено проводити за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 13.03.2020 замінено відповідача по справі його правонаступником - Головним управлінням ДФС у Сумській області.

Ухвалою суду від 13.03.2020 закінчено підготовче провадження, справу призначено до розгляду.

Представником відповідача надано до суду заперечення на позовну заяву, в яких зазначає, що Закон України "Про очищення влади" є спеціальним, його норми мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами. Так як жодних роз`яснень з приводу його застосування Конституційним судом України не надано, то встановивши, що позивач підпадає під норми ч. 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади", його було звільнено з посади на цій підставі.

Позивач, його представники змінені позовні вимоги підтримали просили задовольнити їх у повному обсязі, надали додаткові пояснення щодо обчислення середньої заробітної плати згідно заяви про зміну предмету позову.

У відзиві проти заяви про зміну предмету позову наданому до суду, представник відповідача зазначив, що позивач розраховуючи середню заробітну плату за час вимушеного прогулу виходить з розміру посадового окладу за лютий 2020 року в розмірі 13454,50 грн, який ділить на посадовий оклад місяця звільнення - 2518,75 грн. При цьому, у поданій заяві відсутні будь-які посилання на джерела з яких можна встановити, що посадовий оклад в лютому 2020 року становив - 13454,50 грн, а в місяці звільнення - 2518,75 грн. Такі суми є загально гарантованим Державою розміром грошового забезпечення працівників податкової міліції та не є посадовим окладом, як зазначає позивач у своїй заяві. Тому вказаний розмір середнього заробітку який заявлений до стягнення не відповідає методології застосованою позивачем.

Відповідно до поданої заяви позивач зазначає, що розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу розрахований позивачем відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, при цьому, позивач не зазначає конкретний пункт Порядку № 100, що ним був застосований при визначенні розміру середнього заробітку.

Звільнення позивача з займаної посади відбулось на підставі та у спосіб чинного Закону України "Про очищення влади", а тому твердження щодо незаконного звільнення позивача є безпідставним та як наслідок безпідставність застосування ч. 1-2 ст. 235 КЗпП України та п. 24 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114. У задоволенні позовних вимог просить відмовити.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд визнає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню виходячи з наступного.

Відповідно до статті 244 КАС України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч. 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

ОСОБА_1 з 10.07.2014 перебував на посаді виконуючого обов`язки заступника начальника Управління - начальника відділу оперативного супроводження адміністрування ПДВ оперативного управління ДПІ у м. Суми Головного управління Міндоходів у Сумській області.

Наказом виконуючого обов`язки начальника Головного управління ДФС у Сумській області № 262-о "По особовому складу" від 24 жовтня 2014 року звільнено із посади та податкової міліції за пунктом 62 підпунктом "а" (у запас Збройних Сил) виконуючого обов`язки заступника начальника Управління - начальника відділу оперативного супроводження адміністрування ПДВ оперативного управління ДПІ у м. Суми Головного управління Міндоходів у Сумській області, 24.10.2014. Підставою для звільнення позивача стала довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці ОСОБА_1 (а.с. 17).

Згідно копії вищевказаної довідки про результати перевірки (а.с. 17) позивача перебував на посадах, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) за період з 25.02.2010 по 22.02.2014 - заступник начальника управління податкової міліції - начальник слідчого відділу податкової міліції ДПА в Сумській області з 08.09.2011 року по 08.02.2012; заступник начальника управління податкової міліції - начальник слідчого відділу податкової міліції ДПА в Чернігівській області з 08.02.2011 по 24.05.2013, що відповідає критерію здійснення очищення влади (люстрації), визначеному в пункті восьмому частини першої статті 3 Закону України "Про очищення влади".

В довідці вказано "За результатами проведеної перевірки відомостей, зазначених в особовій справі встановлено, що до ОСОБА_1 застосовується заборона, визначена частиною третьою статті першої Закону України "Про очищення влади".

Згідно копії послужного списку позивача (а.с. 11-16) в період з 24.05.2013 по 14.04.2014 ОСОБА_1 обіймав посаду першого заступника начальника слідчого управління фінансових розслідувань ГУ Міндоходів у Сумській області.

Згідно з записами даних в Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", позивач внесений в список осіб щодо яких застосовано заборона обіймати певні посади (перебувати на службі) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VII (далі - Закон 1682-VII), яким передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з люстрації.

Відповідно до ч. 2 статті 1 Закону 1682-VII, очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальності відповідальності та гарантування права на захист.

Для застосування заборони, передбаченої ч. 3 статті 1 Закону 1682-VII щодо таких посад, статтею 3 Закону передбачені два критерії здійснення люстрації. А саме: щодо осіб, які обіймали сукупно не менше одного року визначені законом посади в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року (перебування на посаді Президента України ОСОБА_2 ) або обіймали таку посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади за власним бажанням (події на Майдані).

Заборона, передбачена ч. 3 статті 1 Закону 1682-VII, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема, керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Водночас, згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України.

Згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

З вищенаведених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

За приписами статті 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії "За демократію через право" (Венеційської комісії) вбачається наступне. А саме, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.

У п. "а" ч. 1 статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25 червня 1958 року № 111 передбачено, що термін "дискримінація" охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (надалі - Конвенція), що була ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі "Матиєк проти Польщі").

У рішенні по справі "Турек (Turek) проти Словаччини" (люстрація) від 14 лютого 2006 року № 57986/00 ЄСПЛ постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації.

Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (додатково див. п. 115 вказаного рішення).

Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

За сталою практикою Європейського Суду, "приватне життя" охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (п. 25 "C. проти Бельгії" від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції "захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом" (п. 61 рішення Суду у справі "Pretty проти Сполученого Королівства" (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття "приватне життя" не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (п. 29 рішення Суду у справі "Niemietz проти Німеччини" від 16 грудня 1992 року). Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на "приватне життя" (п. 47 рішення Суду у справі "Sidabras and Dћiautas проти Латвії" (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі "Bigaeva проти Греції" від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)).

Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (п.п. 43-48 рішення Суду у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19 жовтня 2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у статті 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (п. 35 рішення Суду у справі "Pfeifer проти Австрії" від 15 листопада 2007 року (справа № 12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі "A. проти Норвегії" від 09 квітня 2009 року (справа № 28070/06), п. 165 рішення ЄСПЛ у справі "Олександр Волков проти України" (заява № 21722/11)).

Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов`язків (рішення у справі "Крастанов проти Болгарії" (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (рішення у справах "Молдован та інші проти Румунії (№2)" (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII, та "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов`язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі "SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії" (<…>), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).

Словосполучення "відповідно до закону" вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (п. 55 рішення Суду у справі "Kopp проти Швейцарії" від 25.03.1998 (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).

Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (п. 39 рішення Суду у справі "C.G. and Others проти Болгарії" від 24 квітня 2008 року (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (п. 46 рішення Суду у справі "P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства" (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX)).

Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (п. 190, п. 191 "Скордіно проти Італії", п. 52 "Щокін проти України").

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (п. 73 "Москальроти Польщі"). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (п. 58 "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки"). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (п. 74 "Лелас проти Хорватії"). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (п. 58 "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 40 "Ґаші проти Хорватії", п. 67 "Трґо проти Хорватії", п. 71 "Рисовський проти України").

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (п. 36 "Суомінен проти Фінляндії").

Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (п. 30. "Hirvisaari v. Finland").

Однак, статтю 6 п. 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін (Рішення Європейського прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року).

Крім того, Венеціанська комісія у своєму Висновку від 16 грудня 2014 року №788/2014 СDL-АD(2014)044 зазначила: "За Законом "Про люстрацію" особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. ... На думку Комісії, однак, той факт, що Закон "Про люстрацію" виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом "індивідуальної відповідальності", на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2). Навіть добровільна відставка з посади до 22 лютого 2014 року не буде достатньою щоб звільнити особу від люстрації.

У п. 64 проміжного Висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України "Про очищення влади" (Закону "Про люстрацію") Венеціанська комісія констатувала: "Закон "Про люстрацію" не відповідає цим вимогам. За винятком осіб, зазначених у статтях 3.5, 3.6 та 3.7, встановлення індивідуальної провини незалежним органом не вимагається. Заборона доступу до державних функцій, що застосовується до цих осіб, заснована на простому факті обіймання певної посади з подальшою презумпцією винуватості. У той час, як цей підхід може бути прийнятним щодо осіб, що обіймали високі посади в комуністичний період і в деяких найважливіших державних установах, у всіх інших випадках вина має бути доведена на основі індивідуальних вчинків. Якщо сам факт належності до партії, організації або адміністративного органу старого режиму є підставою для заборони обіймати державні посади, то така заборона зводиться до форми колективного та дискримінаційного покарання, яка несумісна з нормами в галузі прав людини. Тому люстрація ризикує стати політичним інструментом для придушення опонентів".

Крім того, Венеціанська комісія зауважила: "Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це" (п. 62).

Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: "Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій" (пп. "h" п. 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року).

У Висновку Венеціанської комісії від 14-15 грудня 2012 року № 694/2012 СDL-АD(2012)028 щодо Закону "Про визначення критерію для обмеження повноважень несення державної служби, доступу до документів та оприлюднення інформації про колабораціонізм із органами державної безпеки" (Закону "Про люстрацію") колишньої Югославської Республіки Македонія Венеціанська комісія констатувала: "...Мета люстрації перш за все полягає в захисті демократії від ремінісценцій тоталітаризму, другорядною метою люстрації, підпорядкованою реалізації першочергової мети, є індивідуальне покарання осіб, які співпрацювали з тоталітарним режимом..." (пункт 16 розділу А).

Згідно із пунктами 12, 13 Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи № 1096 "Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем", (Dос. 7568 від 3 червня 1996 року), люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена в кожному конкретному випадку, а особі, яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.

Відповідно до п. "і" Рекомендації ПАРЄ нікого не може бути піддано люстрації виключно за зв`язок з якоюсь організацією або участь у її діяльності, яка була законною на час такого зв`язку або діяльності (крім випадків, викладених лише у підпункті "h"), або за особисті думки чи переконання.

Пунктом "h" зазначеної Рекомендації встановлено, "що особи, які видали накази, скоїли або значною мірою сприяли скоєнню серйозних порушень прав людини, можуть бути відсторонені від посади; якщо організація вчинила серйозні порушення прав людини, її член, співробітник або уповноважений вважається таким, що залучався до цих порушень, обіймаючи високу посаду в цій організації, якщо тільки він не доведе, що не брав участі у плануванні, спрямуванні або здійсненні такої політики, практики або дій".

Згідно зі статтею 14 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, вчинену у частині політичних положень (преамбула, стаття 1, розділи I, II, VII) від 21 березня 2014 року в м. Брюсселі та у частині торговельно-економічних і галузевих положень (розділи III, IV, V, VI) 27 червня 2014 року в м. Брюсселі, ратифікованої Законом України, від 16 вересня 2014 року, № 1678-VII "Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони", в рамках співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки Сторони надають особливого значення утвердженню верховенства права та укріпленню інституцій усіх рівнів у сфері управління загалом та правоохоронних і судових органів зокрема. Співробітництво буде спрямоване, зокрема, на зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості та боротьбу з корупцією. Співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки буде відбуватися на основі принципу поваги до прав людини та основоположних свобод.

Судом встановлено, що оскаржуваним наказом позивач звільнений як такий, що лише обіймав у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року (сукупно більше одного року) посади заступника начальника управління податкової міліції - начальник відділу податкової міліції ДПА у Сумській області (у період з вересня 2011 по лютий 2012 року) та заступника начальника управління податкової міліції - начальник відділу податкової міліції ДПА у Чернігівській області (у період з лютого 2012 по травень 2013 року), тобто на підставі одного лише факту зайняття ним у минулому певних посад.

Виходячи з вище викладеного, метою Закону України "Про очищення влади" є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності та гарантування права на захист.

Виходячи з мети Закону, суд визнає, що перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі заходи відповідальності, відповідач був зобов`язаний встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади Віктором Януковичем, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.

Відповідно до ч. 2 статті 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Під час розгляду справи суду не було надано доказів вчинення конкретно позивачем зазначених вище правопорушень, проведення стосовно нього будь-яких службових розслідувань, не встановлено його особисту участь. Отже його вина у сприянні узурпації влади не встановлена.

Звільнивши позивача з посади лише з обставин зайняття ним у певний період окремо визначеної посади, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.

Парламентська Асамблея Ради Європи в п. 12 Резолюції № 1096 (1996) відзначила, що люстраційні або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовно того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановленим у кожному конкретному випадку.

Також зазначено, що повинні гарантуватися право на захист та презумпція невинуватості.

У п. 13 цієї ж Резолюції рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстрацій ними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави. Згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шанованих суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом. Згідно з принципом 7 дискваліфікація особи не повинна перевищувати п`яти років, оскільки не слід недооцінювати можливості позитивних змін у ставленні та звичках осіб.

Натомість, у Законі України "Про очищення влади" термін обмежень на зайняття посад в органах влади складає 10 років, що означає для позивача неможливість обіймати посади державної служби за умов відсутності підтверджених обставин скоєних ним порушень законодавства, або сприяння іншим особам у вчиненні таких порушень, протягом 10 років.

Принцип 8 зазначених вище рекомендацій вказує, що тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані.

Суд звертає увагу, що згаданими вище висновками Парламентської Асамблеї Ради Європи користується Європейський суд з прав людини при розгляді справ з питань люстрації, зокрема, у справі "Матиєк проти Польщі", а застосування практики Європейського суду з прав людини є джерелом права в Україні, тому такі висновки в обов`язковому порядку мають враховуватися під час розгляду справ.

Стандарти люстраційних заходів напрацьовані й Європейською комісією "За демократію через право" (Венеційська комісія) CDL-AD (2012)028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Цей же висновок говорить про обов`язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості, а процедура щодо перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури.

Також у висновку CDL-AD (2012)028 вказано, що найменування особи має публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

В статті 2 Закону "Про люстрацію", зазначено, що люстрація ґрунтується на принципі індивідуальної (не колективної) відповідальності".

З наведеного вбачається, що люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній посаді в органах державної влади, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті.

Отже, люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку.

Разом з тим, під час розгляду справи, відповідачем не надано доказів того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, тобто у даному випадку, відповідачем не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом України "Про очищення влади".

Отже, зазначеним підтверджується, що приймаючи оскаржуваний наказ про звільнення, відповідач не врахував основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України "Про очищення влади" є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів.

Таким чином, оскільки суд визнає безпідставність застосування до позивача положень Закону України "Про очищення влади", незастосування відповідачем жодного правового інструментарію для доведення його вини у діях, викорінення яких ставиться за мету у Законі 1682-VII, суд також визнає протиправність оскаржуваного наказу з необхідністю його скасування, тобто задоволення позовних вимог в частині скасування наказу про звільнення позивача з посади виконуючого обов`язки заступника начальника Управління - начальника відділу оперативного супроводження адміністрування ПДВ оперативного управління ДПІ у м. Суми Головного управління Міндоходів Сумської області відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади", поновлення його на такій посаді.

В пункті 2 Прикінцевих та перехідних положень до Закону 1682-VII міститься положення, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.

Оскільки стосовно позивача у Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" міститься інформація про звільнення з підстав люстрації, а суд визнає протиправність його застосування до позивача, суд вбачає необхідним зобов`язати відповідача невідкладно поінформувати Міністерство юстиції України щодо відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої ч. 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади" та виключення таких відомостей з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади".

Стосовно позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з ГУ ДФС у Сумській області за час вимушеного прогулу 1203959,16 грн, суд визнає, що заявлена позивачем сума стягнення не відповідає дійсності.

Пунктом 353.1 статті 353 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) особи начальницького і рядового складу податкової міліції проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ.

Згідно з пунктом 357.1 статті 357 Податкового кодексу України форми та розмір матеріального забезпечення осіб начальницького і рядового складу податкової міліції, включаючи грошове утримання, встановлюються Кабінетом Міністрів України.

В частині другій статті 235 Кодексу законів про працю України визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до ст. 236 КЗпП України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

При визначенні середнього грошового утримання, що підлягає стягненню за час вимушеного прогулу суд визнає необхідним керуватися ст. 27 Закону України "Про оплату праці" та за правилами, встановленими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку № 100, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Пунктом 10 Порядку № 100 передбачено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.

Згідно п. 1.7 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 р. № 499, що зареєстрована в Міністерстві юстиції України 12 березня 2008 р. за № 205/14896, (далі - Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення) яка втратила чинність на підставі Наказу Міністерства внутрішніх справ № 1131 від 31.10.2016 і була діючою на час виникнення спірних правовідносин, при виплаті особі рядового чи начальницького складу грошового забезпечення за неповний місяць розмір виплати за кожний календарний день визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний місяць на кількість календарних днів у місяці, за який здійснюється виплата. Аналогічний порядок розрахунку грошового забезпечення у разі звільнення зі служби та у разі поновлення на службі осіб начальницького складу податкової міліції визначений Порядком виплати грошового забезпечення особам рядового та начальницького складу податкової міліції, що затверджений наказом Міністерства фінансів України від 17 липня 2018 року № 616 та зареєстрований в Міністерстві юстиції України 16 серпня 2018 р. за № 928/32380, (далі - Порядок № 616) де в пункті 4 розділу ХІІ зазначено, що особам начальницького складу податкової міліції, звільненим з органів ДФС, а потім поновленим на службі у зв`язку з визнанням звільнення незаконним, за визначений час вимушеного прогулу грошове забезпечення нараховується виходячи з одноденного розміру грошового забезпечення, помноженого на кількість календарних днів періоду вимушеного прогулу.

Приведеними нормами Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та Порядку № 616 передбачено обчислення середньомісячного грошового забезпечення виходячи із кількості календарних, а не робочих днів, в кожному конкретному місяці.

Згідно довідки про розрахунок середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 , яка видана ДПІ в м. Суми ГУ Міндоходів у Сумській області № 66666/8/05-058 від 18.12.2014 (а.с. 43, зворотній бік аркушу) заробітна плата позивача за два останні місяці роботи складала: за серпень 2014 - 3083,96 грн і за вересень 2014 - 3485,63 грн, загальна сума становить 6569,59 грн., кількість календарних днів у серпні - 31 днів, у вересні - 30 днів.

Середньомісячне грошове забезпечення позивача за два останні місяці буде складати 6569,59 : 2 = 3284,8 грн, а середньоденне грошове забезпечення відповідно буде становить: 6569,59 грн розділити на 61 календарних днів = 107,7 грн.

Згідно з листом Міністерства соціальної політики України від 04 вересня 2013 року №9884/0/14-13/13 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2014 рік" у 2014 році з 24 жовтня кількість календарних днів складає 68 дні.

Згідно з листом Міністерства соціальної політики України від 09 вересня 2014 року № 10196/0/14-14/13 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2015 рік" у 2015 році кількість календарних днів складає 365 днів;

Згідно з листом Міністерства соціальної політики України від 20 липня 2015 року №0846/0/14-15/13 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2016 рік" у 2016 році кількість календарних днів складає 366 днів.

Згідно з листом Міністерства соціальної політики України від 05 серпня 2016 року №11535/0/14-16/13 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2017 рік" у 2017 році кількість календарних днів складає 365 днів.

За 2018 рік Міністерством соціальної політики України лист не складався, проте за календарем у 2018 році кількість календарних днів складає 365 днів.

Згідно з листом Міністерства соціальної політики України від 08 серпня 2018 року №78/0/206-18 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2019 рік" у 2019 році кількість календарних днів складає 365 днів.

Кількість календарних днів у 2020 році по 02.04.2020 складає 93 календарних дні.

Враховуючи, що з дня звільнення позивача до дня розгляду судом справи пройшло п`ять років та більш ніж п`ять місяців, за цей час розмір грошового забезпечення позивача за займаною до його звільнення посадою неодноразово змінювався в сторону збільшення, суд визнає необхідним визначити коефіцієнт підвищення шляхом ділення грошового забезпечення у лютому 2020 року - 13454,5 грн (згідно довідки ГУ ДФС у Сумській області від 17.03.2020 № 288/3/18-28-05-13, а.с. 223- 225) на середньомісячне грошове забезпечення за два останні перед звільненням позивача з посади - 3284,8 грн і становитиме 4,096.

Множачи середньоденне грошове забезпечення позивача за останні два місяці його служби (107,7 грн) на отриманий коефіцієнт підвищення грошового забезпечення (4,06) суд визначає середньоденне грошове забезпечення позивача - 441,14 грн, яке необхідно помножити на загальну кількість днів вимушеного прогулу 1987, відповідно сума стягнення за час вимушеного прогулу буде становити 876545,18 грн.

Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241- 246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Сумській області про визнання незаконним звільнення, скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДФС в Сумській області № 262-О від 24 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади та податкової міліції.

Поновити ОСОБА_1 в податковій міліції на посаді виконуючого обов`язки заступника начальника управління - начальника відділу оперативного супроводження адміністрування податку на додану вартість оперативного управління ДПІ у м. Суми Головного управління ДФС в Сумській області з 24 жовтня 2014 року.

Стягнути з Головного управління ДФС в Сумській області (40009, м. Суми, вул. Іллінська, 13, код ЄДРПОУ 39456414) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) за час вимушеного прогулу 876545 грн. 18 коп. (вісімсот сімдесят шість тисяч п`ятсот сорок п`ять грн 18 коп.).

Зобов`язати Головне управління ДФС в Сумській області невідкладно поінформувати Міністерство юстиції України щодо відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади" та виключення таких відомостей з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади".

Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Апеляційні скарги до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подаються через Сумський окружний адміністративний суд.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя М.М. Шаповал