Рішення № 88573672, 03.04.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/936/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 квітня 2020 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Балан Я.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження, у порядку письмового провадження, адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою звернувся ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, про:

визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №456-19 від 26.12.2019 року, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту;

зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .

Адміністративний позов мотивовано наступним.

ОСОБА_1 зазначає, що у разі повернення до країни походження, він може стати жертвою переслідувань та жорсткого поводження через приналежність до соціальної групи - члени сімей осіб, пов`язаних з урядом і міжнародним співтовариством, або що вважаються такими, які підтримують уряд і міжнародне співтовариство.

ОСОБА_1 вказує, що його рідний брат працював перекладачем у міжнародних військових силах, у американських та британських. У зв`язку з цим, через діяльність брата, сім`я позивача неодноразового отримувала погрози з боку терористичного угрупування « Талібан ». Крім того, особисто ОСОБА_1 , з його слів, був викрадений представниками угрупування «Талібан» та утримувався у підвальному приміщенні приблизно місяць, де неодноразово піддавався фізичному насиллю та нелюдському поводженню.

ОСОБА_1 вказує, що його заява відповідає критеріям визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак, Державною міграційною службою України при прийнятті оскаржуваного рішення зазначені обставини до уваги не прийняті, особова справа позивача була розглянуто не належно.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2020 року, вищезгадану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито спрощене позовне провадження по справі без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

Сторони про відкриття провадження у справі були повідомлені судом належним чином, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.

У встановлений судом строк, відповідач надав відзив (вх.№8696/20 від 25.02.2020р. на позовну заяву (а.с.20-35).

Відзив обґрунтований наступним.

Державна міграційна служба України вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених у заяві-анкеті ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, за результатами наданої інформації та документів встановлено, що основною причиною виїзду з країни громадянського походження вказано побоювання зазнати переслідування з боку представників організації « Талібан ».

З матеріалів особової справи ОСОБА_1 вбачається, що останній не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту у контексті наявності ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року.

Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні.

Також, ОСОБА_1 не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, особа не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.

Крім того, ОСОБА_1 , після виїзду з Афганістану 16 діб перебував у Таджикістані, однак за наданням міжнародного захисту - не звертався. В Україні за міжнародних захистом звернувся через три місяці після приїзду, перебуваючи на території України не легально.

Тобто, Державною міграційною службою України встановлено, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а у свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування.

Станом на 03 квітня 2020 року, інших заяв по суті справи з боку сторін на адресу суду не надходило.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

Згідно матеріалів особової справи №2019OD0037 (а.с.65-229), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянин Афганістану, уродженець району Сорхрод, провінції Нангархар, з 2001 року до виїзду з Афганістану постійно проживав у м. Кабул.

За національністю (етнічною залежністю) пуштун, за віросповіданням мусульманин - суніт. Рідна мова пушту, також вільно володіє мовою дарі (фарсі), розуміє англійську мову на початковому рівні. За сімейним станом неодружений, дітей не має.

ОСОБА_1 має незакінчену вищу освіту. Повну середню освіту здобув у ліцеї « ОСОБА_2 » у м. Кабул протягом 2001 - 2012 років. У період 2013-2014 років навчався на підготовчих курсах для вступу до вищого навчального закладу, з 2014 по 2017 роки проходив навчання на факультеті журналістики університету «Тобіш» у м. Кабул, навчання не закінчив. Щодо трудової діяльності, в Афганістані не працював, а в України працює різноробочим на промисловому ринку « 7 кілометр».

Відповідно до матеріалів особової справи, 14.11.2018 року, ОСОБА_1 вибув з Афганістану авіарейсом Кабул (Афганістан) - Душанбе (Таджикистан), де перебував до 30.11.2018 року, займався оформленням дозволу на в`їзд (візи) в Україну.

30.11.2018 року ОСОБА_1 вибув до України, авіарейсом Душанбе (Таджикистан) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна). Державний кордон України перетнув на підставі паспортного документу серії НОМЕР_1 та оформленої разової візи типу С серії Y06468949, терміном дії до 24.01.2019 року.

Звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до територіального підрозділу ДМС відбулось із зволіканнями, за що ОСОБА_1 було притягнено до адміністративної відповідальності за статтею 203 КУпАП.

Серед причин звернення за міжнародним захистом, ОСОБА_1 було зазначено, що його рідний брат ОСОБА_3 працював перекладачем на американській військовій базі у провінції Гельманд.

05.10.2017 року, зі слів позивача, представники угрупування «Талібан» здійснили спробу викрадення його брата з родинного будинку, у результаті брату вдалося втекти та у подальшому виїхати на територію Ірану.

Також, зі слів ОСОБА_1 , 15.11.2017 року , коли він прямував до батьків під час канікул у вищому навчальному закладі, його було викрадено представниками угрупування «Талібан», які утримували його у полоні протягом 41 доби у невстановленому приміщенні та застосовували до нього фізичне та психологічне насильство, вимагаючи надати інформацію про місце перебування рідного брата.

ОСОБА_1 повідомив, що 25.12.2017 року, за допомогою батька та старійшин села, його було звільнено, після чого він одразу потрапив до лікарні та проходи довготривале лікування через отримані у полоні тілесні ушкодження.

У подальшому, після одужання ОСОБА_1 прийняв рішення про виїзд до України після консультацій із співвітчизниками та співробітниками туристичних агенцій, через бажання уникнути подальшого ймовірного переслідування з боку представників « Талібан ».

Під час проведення анкетування, посадові особи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшли висновку про відсутність умов, які можуть бути розглянуті у контексті визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози життю безпеці чи свободі у країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

09 грудня 2019 року, Головним Управлінням ДМС України в Одеській області складений висновок про відмову у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту за результатами розгляду заяви та особової справи №2019OD0037 ОСОБА_1 (а.с.65-82).

26 грудня 2019 року, Державною міграційною службою України прийнято рішення №456-19 про відмову у визнанні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.63-64).

Не погоджуючись з рішенням про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.

РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА ВИСНОВКИ СУДУ

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовано нормами Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Так, Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 р. №3671-VI (далі - Закон України №3671-VI) визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п. 13 статті 1 Закону України №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст.1 Закону України №3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Таким чином, з аналізу вищевказаних норм вбачається, що небажання особи, яка звертається за наданням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання повернутися до такої країни.

Так, ч.1 та ч.5 ст.5 Закону України №3671-VI, передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до ч.1 та ч. 7 ст.7 Закону України №3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Суд звертає увагу на те, що відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до п. 45 та п. 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Відповідно до пункту 195 цього Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Так, згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Суд зазначає, що під час вирішення питання щодо надання статусу біженця мають враховуватися всі чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, що визначені ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року.

У свою чергу, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09. 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 побоюється повернення до Афганістану у зв`язку з тим, що його брат ОСОБА_3 у період з 2009 року по 2017 рік працював перекладачем у міжнародних військових силах. Зі слів позивача, саме через працю брата ОСОБА_1 став об`єктом переслідування з боку представників радикального руху «Талібан».

Проте, як вбачається з протоколу співбесіди позивача, останній не надав детальної інформації щодо біографії рідного брата, а на підтвердження роботи рідного брата на американській військовій базі, надав лише 8 фотокарток, на яких, з його слів, зображений його рідний брат та на двох фотокартках - сам позивач (а.с.224-225).

У ході опрацювання вищевказаних елементів, територіальний підрозділ ДМС дійшов висновку, що на фотокартках дійсно зображений, з високим ступенем вірогідності, близький родич ОСОБА_1 (риси обличчя, візуальна схожість), однак, зображені особи не є представниками американських військових сил, а відносяться до афганських збройних сил, що вбачається з військової уніформи та зброї у руках.

Крім того, як вбачається з матеріалів особової справи позивача, територіальному підрозділу ДМС не вдалося встановити точне місце роботи брата позивача, його офіційну посаду та інші важливі обставини його біографії. Також, влаштування брата перекладачем до американської військової бази без наявності вищої освіти та спеціальних навичок, окрім проходження мовних курсів після закінчення школи, викликає сумніви.

Суд звертає увагу, що зі слів позивача його брат ОСОБА_3 наразі проживає в Ірані, проте не надає відомостей, на якій підставі його брат там проживає. Також невідомо, щодо підтримання родинних зв`язків між позивачем та братом та можливості переїзду ОСОБА_1 саме до Ірану.

ОСОБА_1 стверджує, що 15.11.2017 року, його було викрадено представниками « Талібану », які утримували його у полоні до 25.12.2017 року та протягом вказаного періоду застосовували до нього фізичне та психологічне насильство.

Однак, згідно висновків територіального підрозділу ДМС, ОСОБА_1 надав завідомо неправдиву інформацію про його викрадення та сфальсифіковані докази.

Зокрема, позивач зазначив, що його було викрадено 15.11.2017 року, коли він прямував до родичів у провінцію Нангархар під час канікул у вищому навчальному закладі. Дата викрадення позивачем не змінювалась, а ні під час написання заяви, а ні складання анкети, а ні під час співбесід. Проте, « 15 листопада 2017 року» припадає на середу, та не співпадає з часом канікул у ВНЗ. У ході поглибленого опитування позивач не зміг згадати інформацію навіть щодо плану власного навчання.

Також, зі слів ОСОБА_1 , він перебував у полоні з 15.11.2017 року до 25.12.2017 року, але, аналізом паспортного документу позивача встановлюється, що 14.12.2017 року (тобто під час перебування у полоні) він отримав пакистанську візу у дипломатичному представництві Пакистану у м. Кабул. У ході опитування органом ДМС позивач надавав різні варіанти відповідей на уточнювальні запитання, зокрема, спочатку повідомив, що вищевказану візу отримувала за нього його мати, а у подальшому зазначив, що сам отримав візу після повернення з полону. Також, позивач зазначив, що нібито раніше звертався до дипломатичної установи Пакистану у м. Кабул, до моменту власного викрадення, зазначивши строк очікування для оформлення візи - 21 добу, що також не співпадає з його поясненнями та вказує на дату звернення до дипломатичної установи 24.11.2017 року, тобто вже після повідомленої дати викрадення.

Суд звертає увагу, що зі слів позивача, його було звільнено з полону завдяки домовленості між його родичами, старійшинами села та представниками « Талібану ». Проте, позивач не зазначає, на яких саме умовах його було звільнено та яким чином.

Щодо надання медичних документів, які на думку ОСОБА_1 підтверджують його перебування у полоні та довготривале лікування після отриманих тілесних ушкоджень, суд зазначає, що аналіз наданих документів з урахуванням отриманих від позивача пояснень під час процедури набуття міжнародного захисту, виявляє наступні суттєві розбіжності, а саме: з заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вбачається, що після звільнення з полону позивач одразу потрапив до лікарні через отримані тілесні ушкодження, переніс операцію на поперековому відділі хребта та перебував у лікарні протягом 8 місяців, тобто, як мінімум до серпня 2018 року. Проте, у ході анкетування органом ДМС, позивачем були надані інші відомості, а саме, повідомлено про 1 місяць перебування у лікарні та 10 місяців стаціонарного лікування у домашніх умовах у м. Кабул. Під час подальшого опитування у ході проведення співбесід, позивач неодноразово змінював пояснення, зазначивши, що у січні 2018 року виїздив на лікування до Пакистану, а у квітні того ж року вибув до Індії разом із матір`ю з метою догляду за нею під час лікування. Пізніше позивач також не зміг надати детальної інформації щодо кількості виїздів за межі Афганістану після звільнення з полону та перебування у нібито тяжкому стані, повідомивши, що після звільнення з полону декілька діб перебував у лікарні м. Джелалабад, після чого переїхав до м. Кабул, звідти вибув до Пакистану.

Аналізом паспортного документу ОСОБА_1 , у свою чергу, встановлені наступні періоди виїздів шукача захисту поза межі Афганістану: 14.01.2018 -23.01.2018 року - виїзд до Пакистану; 15.04.2018 року - 21.04.2018 виїзд до Пакистану; 11.09.2018 - 15.09.2018 року - виїзд до Індії, 25.09.2018 - 27.09.2018 року, виїзд до Пакистану (а.с.209-220).

Крім того, територіальний підрозділ ДМС дійшов висновку про надання ОСОБА_1 сфальсифікованих медичних довідок.

Зокрема, довідка районної лікарні провінції Нангархар №15702, від 25.12.2017 року, відповідно до якої заявник позивач звернувся до вказаної лікарні після побиття представниками ДАЕШ. Зазначена довідка містить неправдиву інформацію про вік позивача, дату виписки з лікарні та незрозумілі коментарі лікаря щодо неодноразового отримання позивачем погроз.

Інші медичні докази перебування ОСОБА_1 у тяжкому стані після полону, зокрема довідка №1024 та її переклад на англійську мову (зі слів позивача він особисто здійснював офіційний переклад документу з мови дарі), також визнано територіальним органом ДМС сфальсифікованими, оскільки вказані довідки різняться одна одній за змістом. А саме, у документі англійською мовою зазначено не вірний вік позивача, призначені відповідні ліки (дозування у грамах) та наявна печатка датована 12.10.1394 року за афганським календарем, що відповідає даті « 02.01.2016 року» за григоріанським календарем. Документ мовою дарі (фарсі) так само містить невірний вік позивача та дописи англійською мовою (депресія та призначені медикаменти, дозування у грамах).

Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що елементи цілеспрямованого переслідування ОСОБА_1 , а саме: потрапляння до полону, застосування фізичного насильства, подальше довготривале лікування та перебування у тяжкому стані - не вбачаються правдоподібними.

Суд зазначає, що особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні докази, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Проте, суд звертає увагу на те, що матеріали справи не містять беззаперечних доказів того, що позивач під час перебування у країні походження зазнавав чи буде зазнавати будь-які переслідування за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, під час проведення анкетування посадовими особами Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, було встановлено, що між повідомленим фактом звільнення з полону (25.12.2017 року) та датою остаточного виїзду за межі Афганістану (14.11.2018 року) ОСОБА_1 проживав на території Афганістану у м. Кабул та будь-яких проблем пов`язаних із проживанням на території країни громадянської належності, внутрішніми переміщеннями та виїздами до інших країн у позивача не никало.

Слід зазначити, що виїзд з Афганістану до Таджикистану 14.11.2018 року, здійснено позивачем виключно для отримання української візи за попередньою домовленістю між фірмою-посередником. На території Таджикистану у період проживання з 14.11.2018 року по 30.11.2018 року, за міжнародним захистом ОСОБА_1 не звертався, обґрунтовуючи це «більш лояльним» ставленням до біженців саме на Україні.

Також, члени родини позивача, матір та три рідних сестри з сім`ями, залишились проживати у районі Сорхрод, провінції Нангархар. Зі слів позивача життю родичів нічого не загрожує.

Брат позивача, який нібито був основним об`єктом переслідування з боку представників « Талібан », зі слів позивача, наразі проживає у Ірані. Також за місцем попереднього проживання ОСОБА_1 залишились проживати його інші родичі (дядько та тітка).

Суд звертає увагу, що позивач легально в`їхав на територію України 30.11.2018 року на підставі разової візи типу С терміном дії до 24.01.2019 року, водночас, за міжнародним захистом звернувся лише 21.02.2019 року - після закінчення терміну легального перебування у нашій країні.

Суд вважає, що факт зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів причини звернення позивача вказані у заяві - анкеті, та свідчить про те, що дане звернення обумовлене лише потребою у легалізації на території України.

Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду зокрема, висловленою у постанові по справі №820/1507/17від 14.03.2018 року.

Поміж іншим, суд зазначає, що не зважаючи на висловлені у ході проходження процедури набуття міжнародного захисту позивачем твердження про слабкий стан здоров`я, ОСОБА_1 після потрапляння до України одразу працевлаштувався різноробочим до промислового ринку « 7 кілометр». Зазначене відбулося до звернення із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, аналізом наданої позивачем інформації, разом з інформацією по країні походження, не підтверджується наявність умов, які можуть бути розглянуті у контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі у країні громадянського походження.

Щодо посилань позивача на інформацію про країні походження, суд зазначає, що наразі дана інформація не є актуальною, а посилання на не офіційні Інтернет видання 2018-2019 років не можуть слугували надійним джерелом інформації про ситуацію, яка склалася в Афганістані та регіоні колишнього проживання позивача.

Зокрема, 12 серпня 2019 року, представники США та ісламістського руху «Талібан» завершили восьмий раунд переговорів у Досі про підписання мирної угоди, яка має завершити 18-річну вже «американську» війну в Афганістані. Згідно попередніх домовленостей, викладених у березневому проекті угоди, за період до листопада 2020 року, американські військові, чисельність яких нині складає 14 тисяч, будуть виведені з країни. Таліби у відповідь гарантують недопущення перетворення Афганістану на притулок… екстремістів, і « Аль - Каїди » зокрема. (посилання доступне за адресою https://www.ukrinform.ua/rubric-world/2760988-taliban-z-ssa-pisli-na-mirovu-v-afganistani-a-kabul-ne-spitali.html).

Наразі, вищевказані домовленості вже підписані та американській війська почали покидати Афганістан.

Крім того, провінція Нангархар та місто Кабул перебувають під контролем уряду Афганістану.

Також, суд зазначає, що ОСОБА_1 не позбавлений можливості внутрішнього переміщення.

Аналізом рекомендацій УВКБ ООН встановлюється, що альтернатива внутрішнього переміщення для шукачів захисту з Афганістану вважається обґрунтованою за наявності доступу до житла, базових санітарно-гігієнічних умов проживання, підтримки з боку близьких родичів, тощо.

Крім того, судом під час розгляду справи не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення до країни громадянської належності.

Також, слід враховувати, що пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначено відмінність економічного мігранта від біженця, а саме якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

За таких обставин, суд вважає, що оскаржуване рішення відповідача є законним та обґрунтованим, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак у країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав з Афганістану від небезпеки, а приїхав до України з метою покращення рівня життєвих умов.

Слід зазначити, що суд погоджується з твердженнями відповідача, що ОСОБА_1 мав можливість звернутися за наданням міжнародного захисту на території Таджикистану, у якому позивач проживав з 14 по 30 листопада 2018 року. Однак, позивач цілеспрямовано виїхав до Таджикистану з метою оформлення документів для потрапляння в Україну, хоча Таджикистан приєднався до Конвенції та Протоколу про статус біженця та надає захист вихідцям з Афганістану.

Згідно ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Так, у п.29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994р. Справа «РуїзТоріха проти Іспанії» (серія А, №303А) Суд повторює, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Таким чином, на підставі ст. 8 КАС України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст. 9 КАС України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з`ясувавши обставини у справі, перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.

Розподіл судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

З огляду на те, що позивач звільнений від сплати судового збору та відсутні витрати на виклик свідків та призначення експертизи, жодні витрати не належать до компенсації за рахунок коштів Державного бюджету України

Керуючись ст.ст. 2, 6-10, 77, 90, 139, 250, 251, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська 9, код ЄДРПОУ 37508470), про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №456-19 від 26.12.2019 року, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення набирає законної сили згідно статті 255 КАС України - після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду згідно статті 295 КАС України подається до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні скарги подаються учасниками справи через Одеський окружний адміністративний суд.

Суддя Балан Я.В.

.