Ухвала суду № 88484902, 24.03.2020, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 201/17000/17

Провадження № 4с/201/7/2020

УХВАЛА

Іменем України

24 березня 2020 року м. Дніпро

Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Наумової О.С.,

за участю секретаря судового засідання Кисельової В.В.,

за участю заявника ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні скаргу ОСОБА_1 на дії та бездіяльність Держави Україна щодо виплатити боргу, зобов`язання негайно виплатити борг заявнику (стягувачу),

ВСТАНОВИВ:

11.12.2019р. ОСОБА_1 звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська зі скаргою на дії та бездіяльність Держави Україна щодо виплатити боргу, зобов`язання негайно виплатити борг заявнику (стягувачу) (а.с. 1).

Згідно з протоколом автоматичного розподілу справ між суддями від 11.12.2019р. для розгляду зазначеної цивільної справи визначено суддю Наумову О.С. (а.с. 2).

Ухвалою судді Наумової О.С. від 12.12.2019р. скаргу прийнято до провадження та призначено її до розгляду (а.с. 3).

12.12.2019р. заявником головуючому по справі заявлено відвід, який ухвалою суду від 18.12.2019р. визнано необґрунтованим та справу передано на автоматичний розподіл для вирішення питання про відвід у порядку ч. 1 ст. 33 ЦПК України (а.с. 5, 8).

Ухвалою суду від 20.12.2019р. під головуванням судді Федоріщева С.С. у задоволенні заяви про відвід заявникові відмовлено (а.с. 13-14), у зв`язку і чим скарга знову була призначена до розгляду.

Свої вимоги заявник обґрунтував тим, що постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08.05.2018р. у справі № 201/17000/17 на його користь з державного бюджету стягнуто 30 000,00 грн. немайнової шкоди, завданої незаконним позбавленням свободи 14.09.2009р. Копія цього рішення була направлена Апеляційним судом Дніпропетровської області до Державної казначейської служби України листом від 10.05.2018р. № 25306 № 22ц/774/2451//18вих і разом із заявою від 22.05.2018р. про виконання вказаного рішення від 22.05.2018р. стягувачем.

Рішення відповідач не виконує більше року.

Правовідносини між сторонами у спорі врегульовані крім законодавства України (ст. 18 ЦПК України, ст.ст. 55 і 124 Конституції України) рішеннями ЄСПЛ у справах «Заїченко проти України» від 22.11.2007р., «Аграчова та інші проти України» від 06.12.2018р., постановою Верховного Суду від 01.04.2019р. у справі № 200/7261/13.

Крім того, спірні відносини стосовно компенсації за незаконне позбавлення позивача свободи врегульовані п. 5 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, п. 5 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, згідно з якими компенсація включно з відшкодуванням шкоди гарантується відповідачем. Ці положення за ст. 10 ЦПК України мають перевагу над недоліками законодавства України та дурістю окремих суддів відповідача, наприклад, судді Наумової О.С.

Представника відповідача у даних правовідносинах визначає за усталеною практикою не заявник, а сам відповідач (діючий від його імені суд). Зазначив лише, що спірні відносини перебувають у компетенції Державної казначейської служби України, Мінюсту, прокуратури, Державного бюро розслідувань, Верховного Суду, тому залишає питання про визначення належного представника на розсуд суду.

Керуючись ст.ст. 10, 18, 82 і 451 ЦПК України, рішеннями ЄСПЛ у справах «Заїченко проти України», «Аграчова та інші проти України», постановою Верховного Суду від 01.04.2019р. у справі № 200/7261/13, просив визнати протиправною діяльність і бездіяльність відповідача стосовно виплати боргу, зобов`язати його негайно виплатити заявникові (стягувану) борг.

Судом на адреси зацікавлених осіб, визначених заявником у скарзі - Державної казначейської служби України, Міністерства юстиції України, Державного бюро розслідувань, Верховного Суду, були направлені повістки.

Зацікавлені особи - Державна казначейська служба України, Державне бюро розслідувань, Верховний Суд, будучи неодноразово повідомленими про місце, дату і час розгляду скарги, про що у справі наявні відповідні докази (а.с. 17-18, 21, 23-24, 29, 32, 35-36, 142-144), правом на надання відзиву на скаргу не скористалися.

Від Міністерства юстиції України в особі провідного спеціаліста відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) – Семенкової Н.І. (діє на підставах самопредставництва згідно з наказом Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) від 27.12.2019 № 1696-к та п. 3 Посадової інструкції провідного спеціаліста відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), затвердженої в.о. начальника управління 02.01.2020р. – а.с. 106-111) 03.03.2020р. надійшов відзив на скаргу (а.с. 97-141), у якому представник Міністерства посилався на те, що заявник в порушення вимог ч. 4 ст. 58 ЦПК України не зазначив орган державної влади чи орган місцевого самоврядування через який Держава Україна бере участь у даній справі. Однак, оскільки повісткою суду Міністерство юстиції України було викликано до суду, представник Міністерства скористався правом на надання відзиву на скаргу, у якому вважав скаргу необґрунтованою.

Зазначив, що за даними Єдиного державного реєстру судових рішень по справі під № 201/17000/17, у 2018 році заявник звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із заявою до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, про відшкодування шкоди.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09.01.2018р. по справі № 201/17000/17 заяву було задоволено частково та стягнуто на користь заявника у рахунок відшкодування моральної шкоди завданої незаконним затриманням його співробітниками міліції 14.09.2009р. за рахунок коштів державного бюджету 10 000 грн.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08.05.018р. по справі № 201/17000/17 апеляційну скаргу заявника задоволено частково та, крім іншого, змінено ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09.01.2018р. в частині стягнення моральної шкоди, збільшивши розмір стягнутої шкоди з 10 000 грн. до 30 000 грн.

В ухвалі Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20.12.2018р. по справі № 201/17000/17 встановлено, що 22.05.2018р. заявник подав до Державної казначейської служби України заяву, в якій вказав, що він направляє для виконання копії ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09.01.2018р. та постанови апеляційного суду Дніпропетровської області від 08.05.2018р. про стягнення на його користь з держбюджету 30 000 грн.

Однак, у зв`язку з тим, що станом на 2018 рік вищевказана постанова суду апеляційної інстанції виконана не була, заявник 20.09.2018р. звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із скаргою на бездіяльність Державної казначейської служби України.

На підставі розпорядження в.о. голови Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28.09.2018р. скаргу заявника було направлено до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська в зв`язку з неможливістю утворити новий склад суду.

18.10.2018р. скаргу розподіллено на суддю Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська Женеску Е.В.

Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20.12.2018р. по справі № 201/17000/17 провадження за скаргою заявника на бездіяльність Державної казначейської служби України стосовно виплати боргу та про зобов`язання вчинити певні дії було закрито, у зв`язку із тим, що Держказначейство не є ані органом примусового виконання судових рішень, ані учасником, зокрема стороною виконавчого провадження і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а згідно із ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

За результатами оскарження заявником цієї ухвали постановою Дніпровського апеляційного суду від 28.03.2019р. по справі № 201/17000/17 ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20.12.2018р. залишено без змін.

11.11.2019р. заявник вкотре звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, однак зі скаргою на бездіяльність Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Державної казначейської служби України про зобов`язання негайно виплатити борг.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 04.12.2019р. по справі № 201/17000/17 провадження за скаргою заявника на бездіяльність Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Державної казначейської служби України про зобов`язання негайно виплатити борг було закрито та роз`яснено заявникові, що справа відноситься до предметної юрисдикції адміністративного суду. Мотивом цього рішення стало те, що предметом скарги є бездіяльності щодо невиконання судового рішення, а не відповідальність держави за заподіяну шкоду, а гарантоване державою забезпечення виконання рішень суду способом безспірного списання коштів з рахунку боржника здійснює Державна казначейська служба України, яка не є органом примусового виконання судових рішень у зв`язку з чим, зокрема відповідно до міркувань Великої палати Верховного Суду у постанові від 13.02.2019р. у справі № 199/9550/15-ц оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів ДКСУ при виконанні судових рішень, ухвалених у порядку цивільного судочинства, статтею 383 ЦПК України не передбачено.

11.12.2019р. заявник вкотре звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, однак зі скаргою на бездіяльність Держави Україна.

В обґрунтування вимог цієї скарги заявник вкотре зазначив, що постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08.05.2018р. у справі № 201/17000/17 з державного бюджету на його користь стягнуто 30 000,00 грн. немайнової шкоди, завданої незаконним позбавленням свободи 14.09.2009р., копія цього рішення направлена Апеляційним судом Дніпропетровської області до Державної казначейської служби України листом від 10.05.2018р. № 25306 № 22ц/774/2451/18вих і разом із заявою від 22.05.2018р. про виконання вказаного рішення від 22.05.2018р. стягувачем.

Отже, незважаючи на ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20.12.2018р. та ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 04.12.2019р. по справі № 201/17000/17 заявник вже втретє звернувся в порядку цивільного судочинства з метою оскарження бездіяльності, яка полягає у невиконанні постанови Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08.05.2018р. по справі № 201/17000/17.

Відповідно до п. 3 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011р. № 845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

Однак, незважаючи на те, що рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства, заявник вже втретє змінює заінтересовану особу по даній справі, зокрема: 1) звертаючись зі скаргою у порядку цивільного судочинства 20.09.2018р. із залученням заінтересованої особи Державної казначейської служби України; 2) звертаючись 11.11.2019р. зі скаргою у порядку цивільного судочинства із залученням Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Державної казначейської служби України; 3) звертаючись 11.12.2019р. зі скаргою у порядку цивільного судочинства із залученням заінтересованої особи Державм Україна.

В той же час, прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити безладного руху судового процесу.

З цього приводу прецедентними є рішення Європейського суду з прав людини у справах «Осман проти Сполученого королівства» від 28.10.1998р. та «Круз проти Польщі» від 19.06.2001р. У вказаних рішеннях зазначено, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави.

Оскільки рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства, то Міністерство юстиції України є неналежним учасником по даній справі.

Згідно із міркуваннями Великої палати Верховного Суду у постанові від 13.02.2019р. у справі № 199/9550/15-ц оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів ДКСУ при виконанні судових рішень, ухвалених у порядку цивільного судочинства, статтею 383 ЦПК України не передбачено, тому провадження за даною скаргою заявника підлягає закриттю.

Таким чином, Міністерство юстиції України є неналежним учасником по даній справі, а скарга заявника по даній справі не підлягає задоволенню, оскільки є такою, провадження за якою має бути закрито.

Крім того представник Міністерства виклав заперечення щодо відсутності правових підстав розгляду скарги у порядку норм ст.ст. 447, 451 ЦПК України. Зауважив, що у даній справі виконання судового рішення здійснюється не Державною виконавчою службою, а Державною казначейською службою України, яка є органом, що здійснює гарантоване списання коштів, котре підлягає виконанню у Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845.

Велика палата Верховного Суду у постанові від 13.02.2019р. у справі № 199/9550/15-ц також дійшла висновку, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів ДКСУ при виконанні судових рішень, ухвалених у порядку цивільного судочинства, статтею 383 ЦПК України не передбачено.

Відповідно до ч. 1 ст. 181 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Оскільки іншого порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності інших органів, які виконують судові рішення при вчиненні виконавчих дій не передбачено, такі дії підлягають оскарженню у позовному провадженні в порядку адміністративного судочинства.

Зазначений порядок є універсальним і відповідає вимогам ефективного захист)’ сторін виконавчого провадження у разі вчинення виконавчих дій іншими органами та установами, а не державними чи приватними виконавцями.

У постанові Великої палати Верховного Суду (від 13.02.2019р. у справі № 199/9550/15-ц) міститься посилання на те, що аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.12.2018р. у справі № 204/2221/17 (провадження № 14-416цс18). Тобто, Верховний Суд вже зазначив позицію з даного питання.

На підставі викладеного просив відмовити у задоволені скарги або закрити провадження за скаргою.

Судом не віднайдено підстав для відкладення розгляду скарги за клопотанням представника Міністерства юстиції України (а.с. 148-153), адже згідно із ч. 2 ст. 450 ЦПК України неявка стягувача, боржника, державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду скарги, не перешкоджають її розгляду.

Заявник в судовому засіданні наполягав на розгляді його скарги, оскільки основним відповідачем є казначейська служба, інші відповідачі не заявили клопотання про відкладення розгляду справи, тому вважав за можливе розглянути скаргу.

Підтримуючи в судовому засіданні скаргу заявник додатково посилався на те, що рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08.05.2018р. у справі № 201/17000/17 до цих пір не виконане. Вважав, що при розгляді даної скарги суд має керуватися ст. 10 ЦПК України, верховенством права, рішеннями ЄСПЛ «Заїченко проти України» від 22.11.2007р. в частині порушення норм Конвенції щодо тривалості провадження, а також рішенням Верховного Суду у справі № 200/7261/13. Вважав, що недосконалість законодавства у тій частині, що скарга має розглядатися лише у порядку адміністративного судочинства, регулюється двома рішеннями ЄСПЛ «Заїченко проти України». Виною держави, а не заявника, є те, що спірні правовідносини не впорядковані і суб`єкти оскарження не можуть правильно викласти закон. Держава не є суб`єктом владних повноважень, а є учасниками цивільних відносин (ст. 2 ЦК України). Джерелом права є народ, тобто – заявник, але не суб`єктом владних повноважень. Відповідач і представник відповідача – це різні особи, представником є фізична особа.

Наполягав, що рішенням у справі ЄСПЛ «Заїченко проти України» від 22.11.2007р. врегулюванні спірні правовідносини щодо невиконання рішення суду, тому не зрозумілим є підставність існування судової системи.

У справі «Аграчов та інші проти України» та рішенні Конституційного Суду України від 27.01.2010р. у справі № 3-рп/2010 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_1 вказано, що невід`ємною частиною провадження є стадія виконання рішення.

Заявник два роки не може отримати кошти від казначейства. Вважав нісенітницею те, що йому слід звертатися в порядку адміністративного судочинства, адже хто краще знає справу аніж той суд, що її розглядав та приймав рішення. В той час, як адміністративному суду слід буде справу розглядати спочатку.

Вважав, що суду слід подолати внутрішнє переконання та відмовитися від того, що держава є суб`єктом владних повноважень. Тому суду слід визнати протиправними дії та бездіяльність казначейства та зобов`язати їх виконати рішення апеляційного суду від 08.05.2018р.

Стосовно залученого Державного бюро розслідувань, вказав, що наявні порушення з боку казначейства, тому суд має постановити стосовно казначейства окрему ухвалу, вказавши, що у спірному питанні між казначейством, державою і заявником наявні два рішення ЄСПЛ «Заїченко проти України».

У судових дебатах заявник також відзначив, що Міністерство юстиції України перешкоджає у впровадженні практики ЄСПЛ, тому до міністерства слід вжити загальні та індивідуальні заходи шляхом винесення стосовно нього окремої ухвали про вчинення кримінального правопорушення і направити її до Кабінету Міністрів України та Президента України.

Вважав, що всі учасники скарги на стороні держави порушують норми п. 5 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, п. 5 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, наполегливо не виконуючи рішення суду, тому слід визнати протиправними дії та бездіяльність Держави в цілому.

Вислухавши в судовому засіданні заявника, дослідивши матеріали справи, наявні у справі докази, суд приходить до такого висновку.

Згідно зі ст. 447 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Частиною 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» та ст. 447 ЦПК України передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами, права чи свободи яких порушено, до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Згідно зі ст. 449 ЦПК України та ч. 5 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» відповідну скаргу може бути подано протягом 10 днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів; а також у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права, у разі оскарження рішення виконавця про відкладення проведення виконавчих дій.

Як встановлено за даними Єдиного державного реєстру судових рішень, ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09.01.2018р. у справі № 201/17000/17 за заявою ОСОБА_1 стягнуто на його користь у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним затриманням його співробітниками міліції 14.09.2009р., за рахунок коштів державного бюджету 10 000 грн.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08.05.2018р. ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09.01.2018р. змінено в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні заяви про стягнення моральної шкоди і змінено ухвалу, збільшивши розмір стягнутої шкоди з 10 000 грн. до 30 000 грн.

За результатами оскарження Державною казначейською службою України ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 09.02.2018р. про повернення апеляційної скарги апелянту, постановою Верховного Суду від 08.05.2019р. ухвалу апеляційного суду від 09.02.2018р. скасовано і повернуто справу для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за скаргою казначейської служби, а постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08.05.2018р. – залишено без змін.

За результатами розгляду апеляційної скарги Державної казначейської служби України, постановою Дніпровського апеляційного суду від 23.10.2019р. ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09.01.2018р. змінено в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні заяви про стягнення моральної шкоди і змінено ухвалу, збільшивши розмір стягнутої шкоди з 10 000 грн. до 30 000 грн.

Як вказує заявник, копія постанови Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08.05.2018р. була направлена цим судом до Державної казначейської служби України листом від 10.05.2018р. разом із заявою від 22.05.2018р. про виконання цього рішення стягувачем.

Судом також установлено, що заявник вже завертався до суду зі скаргою на бездіяльність Державної казначейської служби України. Ухвалою Бабушкінського районного суду (суддя Женеску Є.В.) від 20.12.2018р. по справі № 201/17000/17 (провадження 4-с/2011/18) провадження по справі було закрите у зв`язку із тим, що скарга не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Ухвала суду першої інстанції залишена без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 28.03.2019р. по справі № 22-ц/803/4267/19 колегією суддів у складі головуючого Свистунової О.В., суддів Красвітної Т.П. і Єлізаренко І.А.

Заявник після того повторно звернувся з аналогічною скаргою до суду у порядку цивільного судочинства. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 04.12.2019р. по справі № 201/17000/17 (провадження № 4с/201/82/2019 ) під головуванням судді Наумової О.С. провадження за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Державної казначейської служби України про зобов`язання негайно виплатити борг – закрито і роз`яснено заявникові, що справа відноситься до предметної юрисдикції адміністративного суду.

Водночас, норми ЦПК України і Закону України «Про виконавче провадження» не обмежують право стягувача повторно звертатися зі скаргою щодо невиконання рішення суду на всій стадії виконання рішення, при тому, що заявник додатково визначив у цій скарзі заінтересованою особою Державу Україна, тому суд вважає, що провадження не може бути закрите на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (частина перша статті 5 Закону України «Про виконавче провадження»).

Згідно зі ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження» у випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються органами доходів і зборів, а рішення щодо стягнення коштів - банками та іншими фінансовими установами. Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. У випадках, передбачених законом, рішення можуть виконуватися іншими органами. Органи та установи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, не є органами примусового виконання.

Аналогічне положення закріплено в ч. 1 ст. 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», відповідно до якого примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках - на приватних виконавців.

Заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом (ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження»).

Згідно зі ст. 14 Закону України «Про виконавче провадження» учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб`єкт оціночної діяльності - суб`єкт господарювання, особи, права інтелектуальної власності яких порушені, - за виконавчими документами про конфіскацію та знищення майна на підставі статей 176, 177 і 229 Кримінального кодексу України, статті 51-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Для проведення виконавчих дій виконавець за потреби залучає понятих, працівників поліції, представників органів опіки і піклування, інших органів та установ у порядку, встановленому цим Законом.

Сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення (частини 1, 2 ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження»).

Виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (ч. 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження»).

З 01 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 05.06.2012р. № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон № 4901-VI), який встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», та особливості їх виконання.

За нормами Закону № 4901-VI держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган; державне підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.

Законом № 4901-VI також визначено порядок виконання рішень суду про стягнення коштів з державного органу. Так, статтею 3 цього Закону передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015р. № 215 (далі - Положення № 215), Держказначейство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.

Згідно з п. 3 Положення № 215 основними завданнями Держказначейства є: 1) реалізація державної політики у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів; 2) внесення на розгляд Міністра фінансів пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у зазначених сферах.

Пунктом 9 Положення № 215 передбачено, що Держказначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

16.02.2013р. набрав чинності в новій редакції Порядок виконання рішень, який визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011р. № 845 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 30.01.2013 р. № 45).

За правилами пункту 3 Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

За положеннями зазначеного Порядку виконання рішень безспірне списання коштів за рішенням судів здійснюється з рахунків боржника у межах відкритих асигнувань, а в разі їх відсутності територіальний орган Держказначейства надсилає боржнику вимогу, якою зобов`язує здійснити дії, спрямовані на виконання рішення суду та пошук відкритих асигнувань. У такому випадку орган Держказначейства може заборонити боржнику здійснювати інші видатки, окрім захищених статей, передбачених Бюджетним кодексом України.

Аналіз наведеного законодавства в сукупності дає підстави для висновку, що Держказначейство не є ані органом примусового виконання судових рішень, ані учасником, зокрема стороною виконавчого провадження і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а є встановленою Законом № 4901-VI особою здійснювати гарантоване державою забезпечення виконання рішень суду способом безспірного списання коштів з рахунку боржника (державного органу, державного підприємства або підприємства, примусова реалізація майна якого забороняється) у визначених Законом № 4901-VIвипадках та з урахуванням установлених ним особливостей за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Відповідно до положень пункту 15 Порядку виконання рішень дії органів Держказначейства з виконання виконавчих документів можуть бути оскаржені до Держказначейства або суду. Проте ні в цьому Порядку, ні в Законі № 4901-VI не зазначено, до якого суду оскаржуються рішення, дії або бездіяльність органів Держказначейства.

Разом з тим Закон України «Про виконавче провадження» установлює правило, згідно з яким рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом (ч. 11 ст. 74 цього Закону). Водночас можливість та порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів Держказначейства цим Законом не визначено.

Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», який визначає основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус, також не визначено порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів Держказначейства.

Як уже було зазначено, Держказначейство - не орган примусового виконання судових рішень, а згідно з пунктом 1 Положення № 215 центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів, який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.

У свою чергу, згідно зі статтею 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Згідно із ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Вказаний висновок суду узгоджується з висновком Великої палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 20.06.2018р. у справі № 916/1227/16.

Велика палата Верховного Суду у постанові від 13.02.2019р. у справі № 199/9550/15-ц також дійшла висновку, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів ДКСУ при виконанні судових рішень, ухвалених у порядку цивільного судочинства, статтею 383 ЦПК України не передбачено.

Відповідно до ч. 1 ст. 181 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Оскільки іншого порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності інших органів, які виконують судові рішення при вчиненні виконавчих дій не передбачено, такі дії підлягають оскарженню у позовному провадженні в порядку адміністративного судочинства.

Зазначений порядок є універсальним і відповідає вимогам ефективного захисту сторін виконавчого провадження у разі вчинення виконавчих дій іншими органами та установами, а не державними чи приватними виконавцями.

У цій постанові Великої палати Верховного Суду (від 13.02.2019р. у справі № 199/9550/15-ц) міститься посилання на те, що аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.12.2018р. у справі № 204/2221/17 (провадження № 14-416цс18).

Тому розгляд такої справи у порядку цивільного судочинства є помилковим. Відтак, скарга заявника не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

З огляду на викладене, провадження у справі підлягає закриттю.

Додатково слід зазначити про підстави виклику в судове засідання по цій скарзі заінтересованих осіб. Так, у скарзі заявник вказував, що спірні відносини перебувають у компетенції Державної казначейської служби України, Мінюсту, прокуратури (при цьому не визначив – якої саме прокуратури), Державного бюро розслідувань, Верховного Суду, тому залишив питання про визначення належного представника на розсуд суду.

Водночас, суд розглядає справи у межах заявлених вимог, але з урахуванням вимог ч. 1 ст. 450 ЦПК України, згідно із якою скарга розглядається за участю стягувача, боржника і державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця, рішення, дія чи бездіяльність яких оскаржуються.

Оскільки рішення у справі № 201/1700/17 було постановлено за участю відповідача - Державної казначейської служби України, а також заявник визначив його заінтересованою особою, Державну казначейську службу України залучено до участі у справі. Інші учасники визначені самим заявником у скарзі. Але під час розгляду скарги в судовому засіданні 24.03.2020р., що здійснювалося за допомогою фіксації технічними засобами, заявник повідомив, що у скарзі «основним відповідачем» є Державна казначейська служба України.

Згідно із ч. 2 ст. 2 ЦК України учасником цивільних відносин є Держава Україна.

Відповідно до ч. 4 ст. 58 ЦПК України Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника.

Відповідно до ч. 4 ст. 55 КАС України Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника.

Згідно з п. 7) ч. 1 ст. 4 КАС України суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг;

Отже, з наведених норм слідує, що Держава України є учасником як цивільних так і публічно-правових відносин, але участь у судовій справі бере через відповідний орган державної влади. Тому сама по собі Держава України не може бути учасником судового провадження у справі, яка розглядається у порядку КАС України чи в порядку ЦПК України.

Право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди за рахунок держави закріплено також у статях 56, 62 Конституції України, статтях 1167, 1176 ЦК України.

Спір позивача про відшкодування державою коштів на відшкодування моральної шкоди за рахунок коштів державного бюджету вже вирішений судом, рішення у справі набрало законної сили, тому підлягає виконанню Державною казначейською службою України у відповідності до Порядку, затвердженого Постановою КМУ від 03.08.2011р. № 845.

Предметом скарги є бездіяльності щодо невиконання судового рішення, а не відповідальність держави за заподіяну шкоду. Держава не виступає відповідачем по скарзі, оскільки предметом оскарження є невиконання рішення, а не розгляд справи по суті. В свою чергу, гарантоване державою забезпечення виконання рішень суду способом безспірного списання коштів з рахунку боржника здійснює Державна казначейська служба України.

Варто також зауважити щодо посилань заявника на преюдиційність постанови Верховного Суду від 01.04.2019р. по справі № 200/7261/13-ц, яка, як на думку заявника, ілюструє правову невизначеність у питанні підсудності скарги.

Як видно зі змісту цієї постанови Верховного Суду, касаційне провадження у даній справі відкрите Верховним Судом за касаційною скаргою Державної казначейської служби України на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20.03.2013р. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28.11.2017р., якими позов ОСОБА_1 було задоволено частково і стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у сумі 20 000,00 грн. За результатами розгляду касаційної скарги рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишені без змін.

В рамках розгляду вказаної касаційної скарги ОСОБА_1 подавав до Верховного Суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з підстав, передбачених ч. 5 ст. 403 ЦПК України, посилаючись на те, що передача справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Постановою Верховного Суду у цій справі у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовлено. Відмовляючи у задоволенні клопотання, Верховний Суд виходив з того, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (ч. 1 ст. 404 ЦПК України).

Частиною 5 ст. 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своїй ухвалі від 30.10.2018р. у справі № 757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Наведені ОСОБА_1 аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в розумінні приписів ч. 5 ст. 403 ЦПК України, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему, а тому в задоволенні його клопотання відмовлено.

Отже, доводи заявника про відображення у названій ним постанові Верховного Суду правової невизначеність у питанні підсудності скарги спростовуються змістом вказаної постанови.

Щодо клопотань заявника про постановлення стосовно Державної казначейської служби України та Міністерства юстиції України окремих ухвал, то відповідно до ч. 1 ст. 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.

Згідно із ч. 5 ст. 262 ЦПК України в окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги якого порушено, і в чому саме полягає порушення. Неприпустимим є лише просто перерахування допущених порушень без зазначення конкретних норм чинного законодавства.

Окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду грубі порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли.

З огляду на установлені обставини справи, суд не вбачає правових підстав для постановлення окремих ухвал.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 12, 255, 258-268, 450-451 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Провадження за скаргою ОСОБА_1 на дії та бездіяльність Держави Україна щодо виплатити боргу, зобов`язання негайно виплатити борг заявнику (стягувачу) - закрити.

Роз`яснити заявникові, що справа відноситься до предметної юрисдикції адміністративного суду.

Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.

Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена в день її складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Повний текст ухвали складений 27 березня 2020 року.

Суддя Наумова О.С.