Рішення № 88439139, 25.03.2020, Братський районний суд Миколаївської області

Справа № 471/1017/19

Провадження №2/471/115/20

Номер рядка звіту 61

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" березня 2020 р.

Братський районний суд Миколаївської області

в складі:

головуючого судді – Скарницької І.Б.,

за участю секретаря – Романчук О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду смт. Братське цивільну справу № 471/1017/19 за позовною заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Братської селищної ради Братського району Миколаївської області, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача: Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, про право довічного успадкованого володіння,

встановив:

Позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до Братської селищної ради Миколаївської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача Головне Управляння Держгеокадастру у Миколаївській області про визнання права довічного успадкованого володіння земельною ділянкою. Свої позовні вимоги позивачі мотивують тим, що ОСОБА_3 за життя належало право на довічне успадковане володіння земельною ділянкою. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Позивачі є його спадкоємцями, однак в отриманні свідоцтві про право на спадщину за законом їм було відмовлено, оскільки право довічного успадкованого володіння не спадкується. В зв`язку з чим вони вимушені звернутися до суду із зазначеним позовом.

У судове засідання, призначене на 25 березня 2020 року позивачі та їх представник не з`явилися, від представника надійшла заява в якій він підтримав позовні вимоги та просив суд про розгляд справи за його відсутності.

Від представника відповідача до суду також надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Від представника третьої особи до суду надійшли письмові заперечення проти позову, в яких він вказує, що чинним законодавством не передбачено спадкування довічного успадкованого володіння земельною ділянкою.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно статті 15-1 ЗК України (тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Згідно із статтею 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Відповідно до статті 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної га навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Згідно з пунктом «а» частини 3 статті 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Статтею 31 ЗК України передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству, як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Стаття 23 Закону України «Про фермерське господарство» передбачає, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.

На підставі рішення Братської районної ради народних депутатів Братського району Миколаївської області № 120 від 20 серпня 1991 року ОСОБА_3 отримав державний акт на право довічного успадкованого володіння землею, площею 38,24 га для ведення фермерського господарства. Даний державний акт було зареєстровано в книзі записів державних актів за № 7(арк..с. 24-25).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер (арк..с. 18). Спадкоємцями після його смерті є його діти - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (арк..с. 40).

У видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 його спадкоємцям було відмовлено у зв`язку з тим, що право довічного успадкованого володіння не спадкується (арк..с.32-35).

ОСОБА_3 отримав вищевказану земельну ділянку на підставі ст.. 6 Земельного кодексу України від 18.12.1990 року.

Закон України від 19 червня 2003 року «Про фермерське господарство» також не містить такої форми володіння землею, як довічне успадковуване володіння, як і чинний Земельний кодекс України.

Згідно з частиною 1 статті 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою визначалося як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.

Відповідно до частини 1 статті 125 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Згідно із частиною 1 статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Відповідно до статті 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦK України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Згідно із частиною 1 статті 407 Цивільного кодексу України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини, далі - ЦК України) право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Відповідно до частини 2 статті 407 ЦК України, та частини 2 статті 102 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

За змістом статей 6, 50 ЗК України 18 грудня 1990 року N 561-XII (у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надається громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського господарства). Громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року, яка втратила чинність на підставі Постанови Верховної Ради України N 2201-XII від 13 березня 1992 року, затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.

Земельний Кодекс України у редакції від 13 березня 1992 року не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.

При цьому відповідно до пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗК України.

Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (ст. 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь - якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.

Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 01 січня 2008 року, потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог частини 2 статті 14, частини 2 статті 41 Конституції України. У зв`язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.

Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:

- пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;

- пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 року N 563-ХII з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

З огляду на викладене, особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за Законом не може бути позбавлена права на таке володіння.

На відповідні відносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція» та ст. 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид «мирного володіння майном» в розумінні Конвенції, та як речове право, захищено статтею 41 Конституції України), але і обмежують у можливості припинити відповідне право.

Отже, дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України), крім прав і обов`язків що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК України.

Таким чином, враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, окрім тих, перелік яких визначено у статті 1219 ЦК України спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.

При цьому згідно із частиною 2 статті 395 ЦК України законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

Крім того, відповідно до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29цього Кодексу.

Зазначене також викладене у постанові Верховного суду від 20.11.2019 року справа № 368/54/17.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змазаності сторін.

Згідно зі ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 81ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позивачами повністю доведено своє позовні вимоги, а отже позовні вимоги є таким, що підлягають задоволенню.

Судові витрати слід залишити за позивачами.

Керуючись ст.ст. 259, 264, 265 ЦПК України, суд

вирішив:

Позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Братської селищної ради Миколаївської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача: Головне Управляння Держгеокадастру у Миколаївській області про визнання права довічного успадкованого володіння земельною ділянкою - задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 право довічного успадковуваного володіння на 1/2 частину земельної ділянки площею 38,24 га для ведення фермерського господарства згідно Державного акту на право довічного успадковуваного володіння землею від 20 серпня 1991 року в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Визнати за ОСОБА_2 право довічного успадковуваного володіння на 1/2 частину земельної ділянки площею 38,24 га для ведення фермерського господарства згідно Державного акту на право довічного успадковуваного володіння землею від 20 серпня 1991 року в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Позивачі:

ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ;

ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Братська селищна рада Братського району Миколаївської області, ЄДРПОУ 04375926, місцезнаходження: вул. Миру, 104, смт. Братське Братського району Миколаївської області.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача: Головне Управляння Держгеокадастру у Миколаївській області, місце знаходження: пр. Миру, 34, м. Миколаїв, код ЄДРПОУ 39825404.

На рішення протягом тридцяти днів з дня його проголошення може бути подана апеляційна скарга в порядку, передбаченому ст. 354 ЦПК України.

СуддяІ.Б. Скарницька