Рішення № 88405563, 25.03.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 березня 2020 року м. Київ № 640/24907/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Шейко Т.І.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доГоловного управління Пенсійного фонду України в м. Києвіпрозобов`язання вчинити діївстановив:

ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, у якому просила суд:

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві здійснити нарахування пенсії державного службовця ОСОБА_1 на підставі статті 37 Закону України «Про державну службу» №37-230ХІІ з 13 травня 2019 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що листом від 15 серпня 2019 року останній відмовлено в призначенні пенсії, у зв`язку з відсутністю у позивача права на її призначення за віком згідно із Законом України «Про державну службу».

Позивач з вказаною відмовою не погоджується оскільки, за її твердженнями, на час звернення до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві мала достатньо стажу державного службовця, а саме 22 роки 9 місяців 8 днів.

Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною позивач звернулась до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 грудня 2019 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що 13 травня 2019 року позивач звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві з заявою про призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII. Спеціалістами управління, як вказує представник відповідача, розглянуті матеріали та документи, додані до заяви та встановлено, що згідно записів трудової книжки позивача, останній бракує стажу державної служби для призначення пенсії відповідно до Закону №899-VIII, оскільки посади, які обіймала позивач не були віднесені до відповідних категорій посад державної служби згідно вимог законодавства.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

З наданої суду копії трудової книжки позивача вбачається, що ОСОБА_1 обіймала наступні посади:

з 28.02.1994 по 25.11.1996 - інспектор з обліку кадрів, начальник відділу кадрів Державної податкової інспекції по м. Торезу;

з 26.11.1996 по 13.02.1998 - в.о. начальника, начальник відділу кадрів і спецроботи Державної податкової адміністрації у м. Торезі;

з 14.02.1998 по 31.12.2004 - в.о. начальника відділу кадрів, начальник відділу кадрів, головний державний податковий інспектор відділу правового забезпечення, головний спеціаліст по роботі з кадрами, начальник відділу по контролю за розрахунковими операціями і сферою готівкового обігу управління податкового аудиту Державної податкової інспекції у м. Торезі;

з 01.01.2005 по 31.05.2006 - начальник відділу оперативного контролю управління контрольно-перевірочної роботи, завідуючий сектору оперативного контролю відділу контрольно-перевірочної роботи, головний державний податковий інспектор відділу економічного аналізу та прогнозування Торезької об`єднаної державної податкової інспекції;

з 01.06.2006 по 02.11.2007 - головний державний податковий інспектор сектору економічного аналізу та прогнозування Державної податкової інспекції у м. Торезі;

з 05.11.2007 по 28.08.2008 - головний державний податковий інспектор відділу аналізу доходів по секторах економіки управління економічного аналізу та прогнозування Державної податкової адміністрації у Київській області;

з 29.08.2008 по 09.11.2011 - головний спеціаліст відділу організації роботи з регіонами Департаменту персоналу Державної податкової адміністрації України;

з 10.11.2011 по 06.05.2013 -головний державний податковий інспектор відділу аналізу і взаємодії управління організації проходження державної служби, заступник начальника відділу аналізу і взаємодії з територіальними органами ДПС Департаменту персоналу Державної податкової служби України;

з 07.05.2013 по 08.07.2014 - начальник відділу кадрового забезпечення апарату Міністерства управління організації проходження державної служби Департаменту персоналу Міністерства доходів і зборів України;

з 09.07.2014 по 06.12.2016 - начальник відділу кадрового забезпечення апарату Служби управління організації проходження державної служби, заступник начальника відділу методологічної роботи управління кадрового забезпечення головних управлінь та ДПІ Департаменту персоналу, начальник відділу кадрового забезпечення територіальних органів управління кадрового забезпечення Державної фіскальної служби України.

Крім цього записами у трудовій книжці позивача підтверджується наступне:

22.03.1994 прийнято Присягу державного службовця;

01.04.1994 присвоєно 15 ранг державного службовця;

19.04.1996 присвоєно спеціальне звання «Радник податкової служби III рангу»;

01.01.1997 присвоєно 9 ранг 5 категорії державного службовця;

01.07.1998 присвоєно 11 ранг 6 категорії державного службовця;

01.11.2012 присвоєно 8 ранг державного службовця;

08.05.2013 присвоєно 7 ранг державного службовця;

05.12.2013 присвоєно спеціальне звання «Радник податкової та митної справи II рангу».

Судом встановлено та не заперечувалось сторонами, що 13 травня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві з заявою про призначення їй пенсії за віком відповідно до Закону України «Про державну службу». До вказаної заяви нею було подано: диплом про навчання, довідку про заробітну плату, довідку про присвоєння ідентифікаційного номеру, документи про місце проживання (реєстрації) особи, заяву про призначення/перерахунок пенсії, заяву про спосіб виплати пенсії (для виплати через банк), паспорт, свідоцтво про шлюб, трудову книжку, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією розписки-повідомлення.

Листом від 15 серпня 2019 року №183873/02 Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві відмовило ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком відповідно до Закону України «Про державну службу», посилаючись на те, що посади, які остання обіймала у органах податкової служби не відносяться до посад державних службовців, а в неї не виникло права на призначення пенсії як державному службовцю, тому пенсія останній призначена відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Вважаючи такі дії відповідача протиправними позивачка звернулась до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Підпунктами 4, 23 частини 1 Європейської соціальної хартії від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої) № 137-V 14 вересня 2006 року визначено, що всі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень для них самих та їхніх сімей та кожна особа похилого віку має право на соціальний захист.

Згідно з частиною першою статті 37 Закону України «Про державну службу» №3723-ХІІ від 16 грудня 1993 року на одержання пенсії державних службовців мають право чоловіки, які досягли віку 62 роки, та жінки, які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», за наявності страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абзацом першим частини першої статті 28 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», у тому числі стажу державної служби не менш як 10 років, та які на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку. Пенсія державним службовцям призначається в розмірі 60 відсотків суми їх заробітної плати, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, а особам, які на час звернення за призначенням пенсії не є державними службовцями, - у розмірі 60 відсотків заробітної плати працюючого державного службовця відповідної посади та рангу за останнім місцем роботи на державній службі, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування.

З 01 травня 2016 року набрав чинності Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII, яким передбачено новий порядок та умови призначення пенсії державним службовцям.

У відповідності до пункту 10 розділу XI Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII державні службовці, які на день набрання чинності цим Законом займають посади державної служби та мають не менш як 10 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених статтею 25 Закону України «Про державну службу» (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 52, ст. 490 із наступними змінами) та актами Кабінету Міністрів України, мають право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України «Про державну службу» (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 52, ст. 490 із наступними змінами) у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.

Пунктом 12 розділу XI Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII передбачено, що для осіб, які на день набрання чинності цим Законом мають не менш як 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених статтею 25 Закону України «Про державну службу» (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 52, ст. 490 із наступними змінами) та актами Кабінету Міністрів України, зберігається право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України «Про державну службу» (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 52, ст. 490 із наступними змінами) у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.

Пунктом 4 Порядку обчислення стажу державної служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2016 року №229 (надалі - Порядок № 229), встановлено, що стаж державної служби обчислюється відповідно до частини другої статті 46 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII. До стажу державної служби зараховуються: час перебування на посаді державної служби відповідно до Закону; час перебування на посадах, на яких присвоюються військові та спеціальні звання.

Відповідно до вимог пункту 8 розділу XI Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII стаж державної служби за періоди роботи (служби) до набрання чинності цим Законом обчислюється у порядку та на умовах, установлених на той час законодавством.

Згідно пункту 6 Порядку №229 стаж державної служби за період роботи (служби) до набрання чинності Законом обчислюється відповідно до пункту 8 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону.

Так, судом встановлено, що відповідачем не враховано періоди роботи позивача в органах податкової служби.

Проте, як вже зазначалось судом, у період з 28 лютого 1994 року по 15 липня 2019 року позивач перебувала на різних посадах в органах податкової служби та у цей період прийняла Присягу державного службовця, а також їй присвоювались спеціальні звання, що не було спростовано й представником відповідача у відзиві на позовну заяву.

При вирішенні питання правомірності таких дій відповідача суд виходить з наступного.

Загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті, в редакції, чинній на момент проходження позивачем служби в податкових органах, визначав Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року №3723-ХІІ.

Відповідно до статті 1 цього Закону державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Відповідно до частини другої статті 9 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року №3723-ХІІ регулювання правового становища державних службовців, що працюють в органах прокуратури, апаратах судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, Національної поліції, Національного антикорупційного бюро України та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.

Із наведеної норми вбачається, що правове становище державних службовців, які працюють в апараті інших органів, може регулюватися іншими спеціальними законами. При цьому, Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 №3723-ХІІ застосовується до таких службовців в частині, яка не врегульована спеціальними законами.

Спеціальним законом, що визначав статус державної податкової служби в Україні, її функції та правові основи діяльності був Закон України «Про державну податкову службу в Україні» від 04 грудня 1990 року №509-XII у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин.

Згідно зі статтею 4 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 04 грудня 1990 року №509-XII державна податкова адміністрація України, якій за змістом частин другої, третьої цієї статті підпорядковані державні податкові адміністрації в областях, а їм, у свою чергу, - відповідні державні податкові інспекції, є центральним органом виконавчої влади.

Відповідно до Положення про Державну податкову адміністрацію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2007 року № 778 (чинного на час виникнення спірних відносин), державна податкова адміністрація України забезпечує реалізацію єдиної державної податкової політики, державної політики у сфері контролю за виробництвом і обігом спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, здійснює міжгалузеву координацію у цій сфері та здійснює свої повноваження, зокрема, через державні податкові інспекції.

Посадовою особою органу державної податкової служби за правилами статті 15 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 04 грудня 1990 року №509-XII може бути особа, яка має освіту за фахом та відповідає кваліфікаційним вимогам, установленим центральним органом державної податкової служби. Посадові особи органів державної податкової служби підлягають атестації. Порядок атестації визначається центральним органом державної податкової служби.

Статтею 6 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 04 грудня 1990 року №509-XII визначено, що видатки на утримання органів державної податкової служби визначаються Кабінетом Міністрів України і фінансуються з державного бюджету.

Таким чином, посадові особи державної податкової служби, яким за наслідками атестації присвоєно спеціальні звання, займають посади в державних органах щодо практичного виконання завдань і функцій держави (зокрема у сфері податкової політики), одержують заробітну плату за рахунок державного бюджету, а отже, перебувають на державній службі та є державними службовцями.

Законом України «Про державну податкову службу в Україні» від 04 грудня 1990 року №509-XII не було врегульовано питання пенсійного забезпечення посадових осіб державної податкової служби, яким присвоєно спеціальні звання, тому при вирішенні таких питань підлягають застосуванню положення статті 37 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ, за правилами якої на одержання пенсії державних службовців мають право особи, які досягли встановленого законодавством пенсійного віку, за наявності страхового стажу для чоловіків - не менше 25 років, для жінок - не менше 20 років, у тому числі стажу державної служби - не менше 10 років, та які на час досягнення пенсійного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менше 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, - незалежно від місця роботи на час досягнення пенсійного віку.

Вимогами абзаців 2, 3 пункту 2 Порядку обчислення стажу державної служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1994 р. №283, який був чинним до 01 травня 2016 року, передбачено, що до стажу державної служби зараховується робота (служба) на посадах керівних працівників і спеціалістів в апараті державної податкової та контрольно-ревізійної служби, а також на посадах суддів, слідчих, прокурорів, інших службових осіб, яким присвоєно персональні звання.

Наведене в сукупності дозволяє дійти висновку, що посадові особи державної податкової служби, яким присвоєно спеціальні звання, є державними службовцями зі спеціальним статусом, а тому період проходження такої служби в податкових органах має зараховуватися до стажу державної служби, який дає право на пенсію державного службовця відповідно до статті 37 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ.

За таких обставин, період державної служби позивача в податкових органах у спеціальному званні зараховується до стажу державної служби, який дає право на пенсію державного службовця відповідно до статті 37 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2017 року у справі № 211/2672/17.

Таким чином суд приходить до висновку, що відповідачем неправомірно відмовлено у призначенні пенсії позивачу за віком відповідно до Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ, з підстав незарахування до стажу державної служби періодів роботи позивача в органах податкової служби, у зв`язку з чим, з метою повного та ефективного захисту прав позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та визнати такі дії неправомірними.

В той же час, з урахуванням встановлених судом обставин, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог в частині визнання бездіяльності відповідача протиправною, оскільки матеріалами справи підтверджується, що відповідачем були вчинені протиправні дії, які полягали у відмові позивачу в призначенні пенсії за віком відповідно до Закону України «Про державну службу».

Стосовно позовних вимог в частині зобов`язання відповідача призначити позивачу пенсію за віком відповідно до Закону України «Про державну службу», суд виходить з наступного.

Практика Європейського суду свідчить, що в національному праві має бути передбачено засіб правового захисту від довільних втручань органів державної влади в права, гарантовані Конвенцією. Будь-яка законна підстава для здійснення дискреційних повноважень може створити юридичну невизначеність, що є несумісною з принципом верховенства права без чіткого визначення обставин, за яких компетентні органи здійснюють такі повноваження, або, навіть, спотворити саму суть права. Отже, законом повинно з достатньою чіткістю бути визначено межі дискреції та порядок її здійснення, з урахуванням легітимної мети певного заходу, аби убезпечити особі адекватний захист від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Конкретна норма закону повинна містити досить чіткі положення про рамки і характер здійснення відповідних дискреційних повноважень, наданих органам державної влади. У разі, якщо ж закон не має достатньої чіткості, повинен спрацьовувати принцип верховенства права.

Пенсійний фонд є органом, який призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати. Тобто, Пенсійний фонд має виключну компетенцію в питаннях призначення пенсії.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом даного спору є неправомірність дій відповідача щодо неврахування періоду роботи позивача в органах податкової служби до стажу державної служби та, відповідно, відмова у призначенні позивачу пенсії за віком з цих підстав.

Відповідно до вимог частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з вимогами частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Враховуючи встановлені обставини справи та наведені вище норми Закону, якими регулюються спірні відносини, суд вважає за необхідне частково задовольнити вказані позовні вимоги, з тих підстав, що зобов`язання відповідача призначити відповідну пенсію призведе до втручання в дискреційні повноваження останнього щодо обчислення сумарного стажу роботи, зокрема, який дає право на призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про державну службу», у зв`язку з чим на теперішній час відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог в цій частині.

В той же час, суд вважає за доцільне, керуючись частиною другою статті 9, статтею 245 Кодексу адміністративного судочинства України, обрати інший спосіб захисту, який необхідний для відновлення порушеного права, а саме: визнати протиправним та скасувати рішення відповідача, оформлені листами від 15 серпня 2019 року №183873/02 та від 26 вересня 2019 року №212278/02/3-11851, та зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву позивача від 13 травня 2019 року з урахуванням висновків суду.

Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.

Згідно з частиною першою статті 9, статті 72, частин першою, другою, п`ятою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані позивачем докази суд дійшов до висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог, зокрема, про

- вихід за межі позовних вимог та визнання протиправними дій відповідача щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні пенсії позивачу за віком відповідно до Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ, визнання протиправними та скасування рішень відповідача, оформлених листами від 15 серпня 2019 року №183873/02 та від 26 вересня 2019 року №212278/02/З-11851, та зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 13 травня 2019 року з урахуванням висновків суду.

- про відмову у задоволенні інших позовних вимог.

Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Як вбачається з наявної у матеріалах справи квитанції, позивачем під час звернення з даним позовом до суду сплачено судовий збір у розмірі 764,80 грн. Відтак, враховуючи розмір задоволених позовних вимог, суд присуджує на користь позивача судові витрати у розмірі 382,40 грн.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд -

вирішив:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні пенсії ОСОБА_1 за віком відповідно до Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ.

3. Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, оформлені листами від 15 серпня 2019 року №183873/02 та від 26 вересня 2019 року №212278/02/З-11851, та зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 13 травня 2019 року з урахуванням висновків суду.

4. В решті позовні вимоги залишити без задоволення.

5. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНКОПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у місті Києві (04053, місто Київ, вулиця Бульварно-Кудрявська, будинок 16, код ЄДРПОУ 42098368) понесені судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 382,40 грн.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.І. Шейко