Рішення № 88380187, 23.03.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

1/525

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 березня 2020 року м. Київ № 826/318/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом:

ОСОБА_1

до Офісу Генерального прокурора

про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу

ВСТАНОВИВ :

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Генеральної прокуратури України (надалі - відповідач), адреса: 01001, місто Київ, вулиця Різницька, будинок 13/15, в якій позивач просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України №2731у від 02 жовтня 2014 року про звільнення радника юстиції ОСОБА_1 із займаної посади у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до статті 36 частини 1 пункту 7-2 Кодексу законів про працю України;

- поновити радника юстиції ОСОБА_1 на посаді начальника відділу захисту конституційних прав громадян, безпеки руху та пасажирських перевезень управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури;

- стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що наказом Генеральної прокуратури України №2731у від 02 грудня 2014 року його звільнено з посади начальника відділу захисту конституційних прав громадян, безпеки руху та пасажирських перевезень управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури у зв`язку із припиненням трудового договору відповідно до статті 36 частини 1 пункту 7-2 Кодексу законів про працю України.

При цьому, позивач зазначає, що в наказі відсутні посилання на факти та обставини причин його звільнення, підставою вказана довідка про результати вивчення особової справи, що, як вважає позивач, свідчить про його звільнення на підставі Закону України «Про очищення влади».

З вказаним наказом позивач не погоджується з тих підстав, що ним за час перебування на посаді заступника прокурора не вчинено протиправних дій та не прийнято протиправних рішень, не виконано протиправних вказівок та не він не сприяв їх виконанню іншими особами.

Крім того, за доводами позивача, відповідачем не дотримано порядку та не встановлено обставин для люстрації.

Також сам наказ, як вважає позивач, не відповідає вимогам трудового законодавства, оскільки відповідно до статті 145 Кодексу законів про працю України обов`язковою умовою при застосуванні стягнення є отримання письмового пояснення щодо скоєного правопорушення, проте, відповідачем такого пояснення від позивача відібрано не було.

Викладені вище обставини стали підставою для звернення позивача до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

У письмових запереченнях проти позову представник Генеральної прокуратури України послався на те, що ОСОБА_1 у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року обіймав посаду, передбачену пунктом 4 частини 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади» (заступник керівника прокуратури району міста Києва) та не був звільнений з неї за власним бажанням, у зв`язку з чим представник відповідача вважає безпідставними твердження позивача щодо не встановлення вчинення ним протиправних дій під час перебування на посаді заступника прокурора Печерського району міста Києва, оскільки позивача звільнено з інших підстав, передбачених Законом.

Так, як зазначено у письмових запереченнях проти позову, наказом прокурора міста Києва від 11 жовтня 2013 року №2944к ОСОБА_1 переведено на посаду заступника прокурора Печерського району міста Києва.

Наказом в.о. Генерального прокурора України від 19 травня 2014 року №812к позивача призначено заступником прокурора міста Києва та затверджено членом колегії прокуратури цього міста.

Наказом Генерального прокурора України від 07 липня 2014 року №1326ц ОСОБА_1 призначено начальником відділу захисту конституційних прав громадян, безпеки руху та пасажирських перевезень управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України.

Згідно з розпорядженням Генерального прокурора України від 04 листопада 2014 року №358 з 21 листопада 2014 року, яке оприлюднено на офіційному веб-сайті Генеральної прокуратури України, розпочато перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами 3,4 статті 1 Закону України «Про очищення влади», стосовно посадових та службових осіб Генеральної прокуратури України.

Проте, ОСОБА_1 у термін, передбачений Законом України «Про очищення влади» (до 01 грудня 2014 року) не було подано заяву, в якій повідомлено про застосування або не застосування до нього заборон, визначених частинами 3,4 статті 1 Закону України «Про очищення влади» та про згоду на проходження перевірки, оприлюднення відомостей щодо них відповідно до закону.

У зв`язку з чим наказом Генерального прокурора України від 02 грудня 2014 року №2731ц ОСОБА_1 звільнено з займаної посади у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України.

Крім того, представник Генеральної прокуратури України у письмових запереченнях проти позову зазначив й про те, що у зв`язку з неявкою ОСОБА_1 для ознайомлення з наказом про звільнення та отримання трудової книжки до кадрового підрозділу, рекомендованим листом від 03 грудня 2014 року №11/1-2193 вих-14 його повідомлено про звільнення та запрошено до кадрового підрозділу для ознайомлення з наказом та отриманням трудової книжки, вказаний лист повернуто на адресу Генеральної прокуратури України у зв`язку з закінченням терміну зберігання.

Також, представник відповідача наголосив на тому, що звільнення позивача не пов`язано з дисциплінарним проступком, а тому не підлягають застосуванню положення статті 149 Кодексу законів про працю України про відібрання письмових пояснень від позивача.

З урахуванням вищевикладеного, представник Генеральної прокуратури України вважає, що звільняючи позивача з займаної посади було дотримано вимоги законодавства, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 січня 2015 року відкрито провадження у справі та призначено судове засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 лютого 2015 року судом вирішено звернутися до Верховного Суду України із зазначеною ухвалою суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України "Про очищення влади" положенням Конституції України, а саме, пункту 7 частини першої статті 2, пункту 4 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади" положенням частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв`язку.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 лютого 2015 року провадження у справі № 826/318/15 зупинено до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України "Про очищення влади" Конституції України, питання щодо чого порушено відповідно до ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 лютого 2015 року у справі № 826/318/15.

30 липня 2019 року на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла заява представника позивача про поновлення провадження у справі.

Розпорядженням керівника Окружного адміністративного суду міста Києві від 01 серпня 2019 року адміністративну справу №826/318/15 передано на повторний автоматизований розподіл справ між суддями, у зв`язку з закінченням 5-річного терміну здійснення правосуддя у судді, в провадженні якого перебувала адміністративна справа.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 01 серпня 2019 року головуючою суддею у справі №826/318/15 визначено суддю Окружного адміністративного суду міста Києва Клочкову Н.В.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 серпня 2019 року адміністративна справа №826/318/15 прийнята до свого провадження, поновлено провадження у справі та призначено судове засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 вересня 2019 року провадження в адміністративній справі №826/318/15 зупинено до набрання законної сили рішенням у справі, що розглядаються Конституційним Судом України за конституційним поданням Верховного Суду України від 23 березня 2015 року щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про очищення влади".

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 листопада 2019 року апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволена, ухвала Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 вересня 2019 року скасована, справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року призначено судове засідання у справі та зобов`язано Генеральну прокуратуру України надати суду належним чином оформлену довідку про середньоденну заробітну плату позивача, складену згідно з нормами постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 січня 2020 року витребувано від Генеральної прокуратури України додаткові докази у справі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року замінено найменування відповідача Генеральної прокуратури України на Офіс Генерального прокурора, призначено наступне судове засідання.

В судове засідання 23 березня 2020 року представники сторін не з`явились, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, подали суду письмові заяви з проханням розглянути справу за їх відсутністю.

Відповідно до частини 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи подані представниками сторін заяви про розгляд справи за їх відсутністю, з урахуванням положень частини 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, судом прийнято рішення про розгляд справи у письмовому провадженні.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно статті 22 Конституції України Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до положень статті 38, частини 1, 2 статті 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

У частині 2 статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до частини 1 статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абзац 4 пункту 5.2 мотивувальної частини Рішення).

Рішенням Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 передбачено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу (абзац 4 пункт 2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).

У рішенні Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року за № 7-рп/2001 вказано, що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (статті 58, 61, пункти 1, 22 частини 1 статті 92 Конституції України) .

Згідно статті 46-2 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-XII, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю. Військовослужбовці військових прокуратур можуть бути звільнені з військової служби відповідно до законодавства, що регулює порядок її проходження.

Згідно пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України підставами припинення трудового договору є - передбачені Законом України «Про очищення влади».

Відповідно до преамбули Закону України «Про очищення влади», який набрав чинності 16 жовтня 2014 року (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) цей Закон визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

За визначенням частини 1, 2 статті 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах:

верховенства права та законності;

відкритості, прозорості та публічності;

презумпції невинуватості;

індивідуальної відповідальності;

гарантування права на захист.

Відповідно до частини 3, 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Особи, зазначені у частинах третій, п`ятій - сьомій статті 3 цього Закону, не можуть обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), протягом п`яти років з дня набрання чинності відповідним рішенням суду.

Статтями 2, 3 наведеного Закону передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) та їх критерії.

Пунктом 4 частини 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади» передбачено, що заборона передбачена частиною 3 статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням з посади керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.

Згідно з пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 2007 року працював на різних посадах в органах прокуратури, у тому числі, на посаді, до якої застосовується заборона, зазначена в частині 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади», на основі критеріїв, визначених частиною 1 статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особовій справі позивача.

В той же час, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що позивача звільнено саме у порядок, визначений пунктом 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади», тобто впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом, у зв`язку з перебуванням на посаді заступника керівника прокуратури району міста Києва у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року.

Так, як вбачається з матеріалів наданої суду копії особової справи позивача, наказом прокурора міста Києва №1256к від 30 травня 2013 року юриста 1 класу ОСОБА_1 переведено на посаду заступника Київського прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері прокуратури міста Києва з посади старшого прокурора відділу захисту прав громадян та інтересів держави в екологічній сфері управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави прокуратури у місті Києві (Т.1, арк. 101).

Наказом прокурора міста Києва №2944к від 11 жовтня 2013 року позивача переведено на посаду заступника прокурора Печерського району міста Києва з посади заступника Київського прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері (Т.1, арк. 103).

Наказом в.о. Генерального прокурора України №812к від 19 травня 2014 року юриста 1 класу ОСОБА_1 призначено заступником прокурора міста Києва та затверджено членом колегії прокуратури цього міста (Т.1, арк. 108).

Наказом Генерального прокурора України №1326ц від 07 липня 2014 року радника юстиції ОСОБА_1 призначено начальником відділу захисту конституційних прав громадян, безпеки руху та пасажирських перевезень управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України, звільнено його в порядку переведення з посади заступника прокурора міста Києва та увільнено від обов`язків члена колегії цієї прокуратури (Т.1, арк. 110).

Розпорядженням Генеральної прокуратури України №358 від 04 листопада 2014 року з метою забезпечення виконання органами прокуратури України положень Закону України «Про очищення влади» Генеральний прокурор України зобов`язав з 21 листопада 2014 року розпочати перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами 3 і 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади» стосовно працівників Генеральної прокуратури України на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року №1025-р «Про затвердження плану проведення перевірок відповідно до Закону України «Про очищення влади»». Відповідальним за проведення перевірки визначено управління кадрового забезпечення Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури (Т.1, арк. 30).

Як вбачається з наявної в матеріалах справи копії довідки про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади», за результатами вивчення встановлено, що у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року ОСОБА_1 обіймав посаду, передбачену пунктом 4 частини 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади» (заступника керівника прокуратури району у місті Києві) та не був звільнений у цей період з неї за власним бажанням (Т.1, арк. 29).

Наказом Генеральної прокуратури України №2731ц від 02 грудня 2014 року радника юстиції ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу захисту конституційних прав громадян, безпеки руху та пасажирських перевезень управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України (Т.1, арк. 28).

Тобто, позивача звільнено з посади саме з підстав обіймання останнім у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року посади, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади» (заступника керівника прокуратури району у місті Києві) та не звільнення у цей період з неї за власним бажанням.

З цього приводу суд зазначає наступне.

Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів України неухильно виконували свої зобов`язання за цими договорами.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори» чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до статті 2 Конвенції «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості», яка ратифікована Україною 04 серпня 1961 року, кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).

Таким чином, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.

Суд зазначає, що положеннями Закону України «Про очищення влади» фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України на підставі люстрації у зв`язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої статті 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді та вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону України «Про очищення влади».

Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути в кожному конкретному випадку.

З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства у суду є підстави вважати, що приписами Закону України «Про очищення влади» створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до частини 2 статті 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом України «Про очищення влади» строку.

Заборона перебування на посадах, визначених в частині 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади» та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (частина 2 статті 1 Закону «Про очищення влади»), що, на думку суду, вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує частину 2 статті 61 Конституції України.

Більш того, суд зазначає, що положення пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України та статті 3 Закону України «Про очищення влади» мають бути застосовані у нерозривній сукупності із положеннями статті 1 Закону України «Про очищення влади», якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та передбачено обов`язкові до застосування принципи: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

При цьому, при застосуванні до особи положень Закону України «Про очищення влади» мало б бути з`ясовано, чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади, підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини.

В іншому випадку вказані особи визнаються колективно винними без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, що є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості.

Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади.

Натомість без доведення вини в передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження Законом «Про очищення влади» запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв`язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу.

Заборона протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв`язку з цим підстави для їх звільнення із займаних посад лише у зв`язку з обійманнями цими посадовими особами цих посад у передбачений Законом «Про очищення влади» період часу призводить до порушення принципу презумпції невинуватості, передбаченого частиною 1 статті 62 Конституції України.

Тобто, фактично введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв`язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює.

Більш того, суд вважає за необхідне ще раз зазначити, що ОСОБА_1 звільнено з посади заступника прокурора Печерського району міста Києва (тобто з посади, щодо якої здійснюються заходи з очищення влади (люстрації)), до набрання чинності Законом України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-VII - до 16 жовтня 2014 року, тобто, звільняючись з посади заступника прокурора Печерського району міста Києва у зв`язку з призначенням його з 19 травня 2014 року на посаду заступника прокурора міста Києва ОСОБА_1 не знав та не міг знати, що займана ним посада заступника прокурора Печерського району міста Києва з 16 жовтня 2014 року (тобто з дня набрання чинності Законом України «Про очищення влади») буде віднесена на підставі пункту 4 частини 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади» до посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації).

Суд наголошує на тому, що приписами Закону України «Про очищення влади» встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам статті 58 Конституції України, оскільки вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років.

Наведене в сукупності свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що в будь-якому разі не відповідає частині 3 статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів, зокрема, Закону України «Про очищення влади» не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, а саме, осіб, які перебувають на публічній службі, та статті 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

За приписами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) вбачається наступне. А саме, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.

У пункті «а» частини 1 статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25 червня 1958 року № 111 передбачено, що термін «дискримінація» охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (надалі - Конвенція), що була ратифікована Законом України №475/97-ВР від 17 липня 97 року, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі «Матиєк проти Польщі»).

У рішенні по справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від 14 лютого 2006 року № 57986/00 Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації.

Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (додатково див. пункт 115 вказаного рішення).

Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Зі сталою практикою Європейського Суду, приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. пункт 25 «C. проти Бельгії» від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. пункт 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16 грудня 1992 року. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. пункт 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і пункти 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28 травя 2009 року (справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19 жовтня 2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у ст. 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15 листопада 2007 року (справа № 12556/03) та пункти 63 та 64 рішення Суду у справі «A. проти Норвегії» від 09 квітня 2009 року (справа № 28070/06), пункт 165 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11)).

Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов`язків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, пункт 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, пункт 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, пункт 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов`язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява № 49382/06, пункт 48, ECHR 2012 (витяги)).

Суд вважає за необхідне наголосити, що відповідачем не надано належних та допустимих доказів щодо здійснення позивачем будь - яких дій чи бездіяльностю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

Натомість оскаржуваний наказ Генерального прокурора України № 2731 ц від 02 грудня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу захисту конституційних прав громадян, безпеки руху та пасажирських перевезень управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України базується виключно на довідці про результати вивчення особової справи позивача, а тому він не може бути визнаний правомірним та таким, що прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, тобто, є таким що порушує закріплені Конституцією права позивача та підлягає скасуванню.

При цьому, суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України», в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів колишнього Президента України, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.

ЄСПЛ вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан ОСОБА_2 став президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду.

Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана ОСОБА_2 , рішення Конституційного Суду 2010 р, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями.

Ключовим у позиції ЄСПЛ у постанові по справі «Полях та інші проти України» є § 156 цієї постанови, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував Президент України ОСОБА_2

Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і ЄСПЛ у § 324 даної постанови визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановленні причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів колишнього Президента України суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями.

Також, суд зазначає, що відповідно до частини 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини, а оскільки рішення ЄСПЛ від 19 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України» є судовою практикою та прийняте саме щодо держави України, а відтак суд не може її не враховувати.

Стосовно доводів позивача в частині порушення Генеральною прокуратурою України процедури звільнення, суд зазначає наступне.

Згідно з абзацом 1 частини 4 та частиною 5 статті 5 Закону України «Про очищення влади», Організація проведення перевірки осіб (крім професійних суддів та осіб, зазначених в абзаці третьому цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка. Перевірці підлягають: 1) достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону; 2) достовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав) та відповідність вартості майна (майнових прав), вказаного (вказаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, поданій особою за минулий рік за формою, що встановлена Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції» (далі - декларація), набутого (набутих) за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, доходам, отриманим із законних джерел.

Більш того, постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року №563 «Про деякі питання реалізації Закону України «Про очищення влади» затверджено Порядок проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами 3 і 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади»; перелік органів, що проводять перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами 3 і 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади» (надалі - Порядок №563).

Підпунктом 7 пункту 2 Порядку №563 передбачено, що перевірка проводиться щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Управління державної охорони, Національного банку

Згідно із положеннями абзацу 1 пункту 4 Порядку №563 організація проведення перевірки покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої проводиться перевірка (далі - керівник органу).

У відповідності до пункту 5 Порядку № 563 керівник органу або голова суду згідно з планом проведення перевірок, затвердженим Кабінетом Міністрів України, приймає рішення про початок проведення перевірки у відповідному органі (далі - початок проведення перевірки в органі), в якому встановлює дату початку проведення перевірки, а також відповідальним за проведення перевірки визначає кадрову службу чи інший структурний підрозділ такого органу (далі - відповідальний структурний підрозділ).

Пунктом 6 Порядку №563 передбачено, що рішення про початок проведення перевірки в органі оприлюднюється в день його прийняття на офіційному веб-сайті органу, в якому проводиться перевірка, та в той самий день доводиться відповідальним структурним підрозділом такого органу до відома осіб, які підлягають перевірці.

Згідно з пунктом 8 Порядку №563 особа, яка підлягає перевірці, зобов`язана у десятиденний строк з дня початку проведення перевірки в органі подати до відповідального структурного підрозділу власноручно написану заяву (далі - заява) про те, що до неї не застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 Закону, про згоду на проходження перевірки та оприлюднення відомостей щодо неї за формою згідно з додатком 1 або про те, що до неї застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 Закону, про згоду на проходження перевірки та оприлюднення відомостей щодо неї за формою згідно з додатком 2.

Відповідно до пункту 10 Порядку №563 повідомлення особою, яка підлягає перевірці, в заяві про те, що до неї застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 Закону, або неподання нею заяви у строк, зазначений у пункті 8 цього Порядку, є підставою для звільнення особи з посади, що вона обіймає, не пізніш як на третій день після подання такої заяви або закінчення строку подання заяви та застосування до неї заборони, передбаченої відповідно частиною третьою або четвертою статті 1 Закону.

Суд зазначає, що згідно з графіком рекомендованої черговості подання заяв від працівників Генеральної прокуратури України у ІІІ чергу (25 листопада 2014 року) заяви подаються начальниками відділі (у складі управління). Відповідно до примітки: подання заяви про проведення перевірки за необхідністю можливе в інший день (у межах з 21 по 28 листопада 2014 року) (Т.1, арк. 30).

05 листопада 2014 року на офіційному веб-сайті Генеральної прокуратури України (https://old.gp.gov.ua/ua/normdoc.html) опубліковано розпорядження Генеральної прокуратури України №358 від 04 листопада 2014 року та графік рекомендованої черговості подання заяв від працівників Генеральної прокуратури України.

Також, в матеріалах справи наявна копія листа без номера від 11 листопада 2014 року за підписом ОСОБА_4 , адресованого у тому числі ОСОБА_1 , відповідно до якого останнього запропоновано забезпечити у відповідності до графіка рекомендованої черговості подання працівниками управління заяв про застосування незастосування до них заборон, визначених Законом України «Про очищення влади» та про їх згоду на проходження перевірки і оприлюднення відомостей щодо них за встановленою формою (Т.1, арк. 33).

При цьому, суд зауважує, що вказаний лист містить правобіжну похилу риску перед прізвищем « ОСОБА_1 » та підпис, який суттєво відрізняється від підписів під прізвищем позивача на документах, копії яких наявні в матеріалах справи, що, в свою чергу, дозволяє суду дійти висновку про те, що з вказаним листом позивач ознайомлений не був.

Більш того, суд зауважує, що в матеріалах справи відсутні й докази виконання пункту 6 Порядку №563 управлінням кадрового забезпечення Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури в частині доведення до відома ОСОБА_1 змісту розпорядження Генерального прокурора України «Про проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади» №358 від 04 листопада 2014 року в день розміщення цього розпорядження на офіційному веб-сайті Генеральної прокуратури України, тобто, 05 листопада 2014 року, або в будь-який інший день до дня закінчення перевірки. Такі докази не були надані суду й на виконання ухвали суду від 28 січня 2020 року.

Вказані обставини дозволяють дійти висновку про те, що ОСОБА_1 , як особа, яка підлягає перевірці відповідно до Закону України «Про очищення влади», не був належним чином повідомлений про необхідність подання заяви про те, що до нього не застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 Закону, про згоду на проходження перевірки та оприлюднення відомостей щодо неї за формою згідно з додатком 1 або про те, що до нього застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 Закону та про згоду на проходження перевірки та оприлюднення відомостей щодо неї за формою згідно з додатком 2, що, в свою чергу, свідчить, що у позивача був відсутній обов`язок подавати вказані вище заяви у десятиденний строку з дня початку перевірки.

При цьому, суд зауважує, що опублікування розпорядження про початок перевірки в Генеральній прокуратурі України на офіційному веб-сайті не підтверджує обізнаність позивача щодо проведення стосовно нього перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади», оскільки нормами діючого на момент виникнення спірних правовідносин законодавства передбачено обов`язок відповідального за проведення перевірки в день розміщення розпорядження довести до відома про її проведення осіб особисто.

Тобто, судом встановлено порушення Генеральною прокуратурою України вимог Закону України «Про очищення влади» в частині проведення перевірки стосовно позивача, проте, з інших підстав, ніж зазначені позивачем.

Більш того, суд критично ставить до тверджень позивача в тій частині, що Генеральною прокуратурою України не отримано від нього пояснень та не ознайомлено із висновком, оскільки судом встановлено та не спростовано позивачем, що перевірка стосовно нього не проводилась, у зв`язку з неподанням останнім відповідної заяви. Проте, неподання такої заяви, як було встановлено судом, відбулось з причин, які не залежали від позивача, зокрема, з причин недоведення до відома останнього про початок проведення стосовно нього перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади».

Стосовно посилань позивача на положення Кодексу законів про працю України щодо обов`язку відібрання пояснень від позивача, суд зауважує, що вказана норма (статті 149 Кодексу законів про працю України, а не статей 145 та 147 цього Кодексу) визначає обов`язок роботодавця щодо зажадання письмових пояснень від працівника у разі вчинення ним дисциплінарного проступку, в той час, як спірні правовідносини виникли з підстав звільнення позивача на підставі Закону України «Про очищення влади».

Більш того, суд звертає особливу увагу на положення частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Як вже зазначалось судом, підставою для винесення оскаржуваного наказу стала саме довідка про результати вивчення особової справи позивача щодо застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади», відповідно до якої було встановлено перебування останнього на посаді, передбаченій пунктом 4 частини 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади» у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року, а не неподання ОСОБА_1 власноручно написаної заяви, передбаченої частиною 1 статті 4 Закону України «Про очищення влади» та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону, у зв`язку з чим суд критично ставиться до заперечень проти позову Генеральної прокуратури України з підстав, які не були покладені в основу оскаржуваного наказу про звільнення позивача з займаної посади, а саме, з підстав неподання позивачем в десятиденний строк після початку проведення перевірки відповідної заяви встановленого зразка.

Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання протиправним та скасування наказу №2731ц від 02 грудня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади.

Стосовно позовних вимог в частині поновлення позивача на займаній посаді та стягнення на його користь середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.

Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Відповідно до частини 1 статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Таким чином, враховуючи встановлення судом протиправності оскаржуваного наказу, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу захисту конституційних прав громадян, безпеки руху та пасажирських перевезень управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України з 03 грудня 2014 року.

Також, частиною 2 статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно із правовим висновком зазначеним у Постанові Верховного Суду України від 14 січня 2014 року по справі №21-395а13, суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.

Крім того, відповідно до пункту 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час.

Середній заробіток працівника згідно з частиною 1 статті 27 Закону України "Про оплату праці" визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (надалі - Порядок №100).

Відповідно до пункту 2 Порядку №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Пунктом 5 Порядку №100 передбачено, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Відповідно до пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Як вбачається з довідки про середню заробітну плату позивача від 30 січня 2015 року №18-174вих15, середньоденний заробіток ОСОБА_1 становить без відрахування обов`язкових відрахувань становить 842,05 грн (Т.1, арк. 24).

Таким чином, розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 03 грудня 2014 року по 23 березня 2020 року (включно), становить ( 842,05 грн. х 1327 днів (21 робочий день у 2014 році, 251 робочий день у 2015 році, 251 робочий день у 2016 році, 248 робочий день у 2017 році, 250 робочих днів у 2018 році, 250 робочих днів у 2019 року, 21 робочий день у січні 2020 року, 20 робочих днів у лютому 2020 року, 15 робочих днів у березні 2020 року)), що дорівнює 1117400,35 грн (один мільйон сто сімнадцять тисяч чотириста гривень 35 копійок).

Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані позивачем докази суд дійшов до висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Більш того, пунктами 2,3 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Враховуючи задоволення позовних вимог в повному обсязі, суд дійшов висновку про необхідність допущення рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення на його користь з відповідача розміру заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць до негайного виконання.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З урахуванням того, що позивач звільнений від сплати судових витрат, а матеріали справи не містять доказів понесення відповідачем судових витрат, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для компенсації судових витрат.

На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України №2731ц від 02 грудня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу захисту конституційних прав громадян, безпеки руху та пасажирських перевезень управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України.

3. Поновити ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з 03 грудня 2014 на посаді начальника відділу захисту конституційних прав громадян, безпеки руху та пасажирських перевезень управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України.

4. Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, місто Київ, вулиця Різницька, будинок 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу, без обов`язкових відрахувань до бюджету, за період з 03 грудня 2014 по 23 березня 2020 в сумі 1 117 400,35 грн (один мільйон сто сімнадцять тисяч чотириста гривень 35 копійок).

5. Виконати негайно рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з 03 грудня 2014 року на посаді начальника відділу захисту конституційних прав громадян, безпеки руху та пасажирських перевезень управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України та в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора (01011, місто Київ, вулиця Різницька, будинок 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 18104,10 грн (вісімнадцять тисяч сто чотири гривні 10 копійок)

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.

Суддя Н.В. Клочкова