Рішення № 88377182, 11.03.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

11 березня 2020 р. Справа № 120/54/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Бошкової Ю.М.,

за участю:

секретаря судового засідання: Ковальова В.О.,

представника позивача: Грабіка М.С.,

представника відповідача: Іванова Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , іден.код НОМЕР_1 )

до: Державної пенітенціарної служби України (вул. Юрія Іллєнка, 81, м. Київ, 04050, код ЄДРПОУ 37534799)

про: стягнення заборгованості по виплаті пенсії

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшли матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Державної пенітенціарної служби України про стягнення заборгованості по виплаті пенсії.

Позовні вимоги мотивовані протиправними діями Державної пенітенціарної служби України щодо невиплати різниці пенсії ОСОБА_1 за вислугу років у сумі 59180,48 грн. на підставі постанови Ленінського районного суду м. Вінниці від 26.12.2006 року, якою зобов`язано Державний департамент України з питань виконання покарань зробити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 з вересня 2005 року по грудень 2006 року та на майбутнє з включенням грошової винагороди в розрахунок для призначення пенсії щомісячно в сумі 5874,53 грн.

Ухвалою суду від 13.01.2020 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін та призначено судове засідання на 03.02.2020 року.

Протокольною ухвалою суду від 03.02.2020 року відкладено судове засідання на 21.02.2020 року з метою надання представнику відповідача часу для підготовки відзиву на позовну заяву.

05.02.2020 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечує щодо заявлених позовних вимог та зазначив, що питання, викладені позивачем у позові по справі №120/54/20-а, не можуть бути питаннями нового позову, а є питаннями виконання судового рішення у справі №2-а-999/06. Таким чином, обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичний конфлікт та не відповідає об`єкту порушеного права, тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним.

Протокольною ухвалою суду від 21.02.2020 року відкладено судове засідання на 11.03.2020 року з метою витребування додаткових доказів.

06.03.2020 року представником позивача подано до суду витребувані докази.

У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити.

Представник відповідача заперечував щодо задоволення позовних вимог та акцентував увагу суду на тому, що підстави, які викладені позивачем у позові по справі №120/54/20-а не можуть бути підставами нового позову, а дані правовідносини стосуються виконання судового рішення у справі №2-а-999/06.

Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали адміністративної справи, оцінивши надані сторонами докази, судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу в органах кримінально-виконавчої системи та звільнений згідно наказу управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Вінницькій області з 31.08.2005 року у зв`язку із вислугою років та виходом на пенсію.

Постановою Ленінського районного суду м. Вінниці від 26.12.2006 року справа №2-а-999/06 зобов`язано Державний департамент України з питань виконання покарань зробити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 з вересня 2005 року по грудень 2006 року та на майбутнє з включенням грошової винагороди в розрахунок для призначення пенсії щомісячно в сумі 5874,53 грн.

Станом на час звернення до суду з даним адміністративним позовом постанова Ленінського районного суду м. Вінниці від 26.12.2006 року справа №2-а-999/06 не виконана.

18.09.2019 року позивачем направлено на адресу відповідача вимогу щодо сплати заборгованості.

Листом від 08.10.2019 року повідомлено ОСОБА_1 про відсутність правових підстав щодо виконання направленої вимоги, оскільки позивачем не долучено належним чином засвідчені копії судових рішень.

03.11.2019 року ОСОБА_1 надіслано на адресу відповідача належним чином засвідчену копію постанови Ленінського районного суду м. Вінниці від 26.12.2006 року справа №2-а-999/06.

Однак, на своє звернення позивач не отримав відповіді.

Вважаючи, що його права на виплату пенсії порушені, ОСОБА_1 звернувся до суду за захистом своїх прав.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд керується наступним.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України.

У справі за Конституційним Поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

<...> поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

На думку суду, доводи та підстави, які викладенні позивачем у позові по справі №120/54/20-а стосуються виконання судового рішення у справі №2-а-999/06.

Крім того, суд зазначає наступне.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 372 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом.

Згідно частини першої статті 373 КАС України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 року №1404- VIII встановлено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Закон України «Про виконавче провадження» - спеціальний закон, який визначає умови і порядок виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Відповідно до статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Відповідно до статей 1-3 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють

примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках - на приватних виконавців.

Правовою основою діяльності органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є Конституція України, цей Закон, міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, інші закони, нормативно-правові акти, прийняті на їх виконання.

Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.

Згідно пункту 2 частини першої статті 6 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», систему органів примусового виконання рішень становлять органи державної виконавчої служби, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку.

Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 року №512/5 затверджена «Інструкція з організації примусового виконання рішень».

Відповідно до пункту 1 Розділу 1 Інструкції з організації примусового виконання рішень, ця Інструкція розроблена відповідно до Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-УІІІ «Про виконавче провадження» (далі - Закон), інших законодавчих актів України та нормативно-правових актів Міністерства юстиції України і визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення), що відповідно до Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно пункту 3 розділу 1 Інструкції з організації примусового виконання рішень, в редакції, що діяла на момент пред`явлення виконавчого документа, органами державної виконавчої служби, серед іншого є відділ примусового виконання рішень Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.

Виходячи за змісту статті 18 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець зобов`язаний вживати передбачених ним Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Тобто, законодавчо закріплено імперативний обов`язок державного виконавця (усіх рівнів відповідно до визначеної структури) дотримуватись вимог Закону під час здійснення заходів, спрямованих на примусове виконання рішення суду.

Зі змісту пункту 2 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих документів, зокрема: ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Отже, вчинення дій спрямованих на виконання рішень судів, в тому числі застосування заходів впливу в разі їх невиконання та/або неналежного виконання, є виключною компетенцією органів державної виконавчої служби, що виключає можливість задоволення позовних вимог щодо надання оцінки діям сторони виконавчого провадження - боржника в порядку судового розгляду.

Відповідно до частини 8 статті 382 КАС України судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснюється також у порядку, встановленому статтею 287 цього Кодексу.

Частиною першою статті 287 КАС України визначено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, зокрема, відповідно до частини першої вказаної статті, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Так, судом встановлено та сторонами не заперечується, що ОСОБА_1 звертався з заявою про примусове виконання виконавчого листа №2-а-999/06, виданого 30.10.2014 року Вінницьким міським судом, до відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби, де 18.03.2015 року державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №46891978.

Суд зазначає, що стягувач у виконавчому провадженні має право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби було порушено його права, свободи чи інтереси.

Разом із тим, як зазначив у судовому засіданні представник позивача, Грабік С.Б. не звертався з відповідним позовом щодо оскарження дій або бездіяльність, чи рішення відповідного органу державної виконавчої служби під час примусового виконання виконавчого листа по адміністративній справі №2-а-999/06 відповідно до положень Закону України «Про виконавче провадження» та в порядку, встановлену КАС України.

Таким чином суд зазначає, що у розумінні процесуального законодавства предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права - заходами, які прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб`єктивних прав та (або) усунення наслідків такого порушення.

Відтак обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

За вказаних обставин, обраний позивачем спосіб захисту – стягнення з Державної пенітенціарної служби України користь ОСОБА_1 59180,48 грн. невключеної в розрахунок та невиплаченої різниці пенсії за вислугу років, не буде мати наслідком захисту прав позивача, оскільки зазначена вимога стосується виконання судового рішення у справі №2-а-999/06. Відповідно позивачем обраний неналежний спосіб захисту його прав.

Відповідно до статей 9, 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно зі статтею 90 цього Кодексу оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своєї позиції та докази, надані позивачем, суд вважає, що в позові необхідно відмовити повністю.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зважає на те, що підстав для відшкодування понесених судових витрат у разі відмови у задоволенні позову статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України не передбачено.

Керуючись ст.ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , іден.код НОМЕР_1 ).

Відповідач - Державна пенітенціарна служба України (вул. Юрія Іллєнка, 81, м. Київ, 04050, код ЄДРПОУ 37534799).

Рішення у повному обсязі виготовлене 23.03.2020 року.

Суддя Бошкова Юлія Миколаївна