Рішення № 88351932, 23.03.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/738/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 березня 2020 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Балан Я.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження, у порядку письмового провадження, адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою звернулась ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, про:

визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №457-19 від 26.12.2019 року, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту;

зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .

Адміністративний позов мотивовано наступним.

ОСОБА_1 відбувала службу у національній армії Еритреї. Залишаючи службу через нелюдські умови, її затримували та заарештовували на строк від 3 до 6 місяців.

ОСОБА_1 наголошує, що у разі повернення до країни походження, вона може стати жертвою переслідувань та жорсткого поводження. Тобто, відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», існує ризик переслідування позивача за її ознаками належності до певної соціальної групи - осіб, які ухиляються від служби в національній армії.

ОСОБА_1 вказує, що її заява відповідає критеріям визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак, Державною міграційною службою України при прийнятті оскаржуваного рішення зазначені обставини до уваги не прийняті, особова справа позивача була розглянуто не належно.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2020 року, вищезгадану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито спрощене позовне провадження по справі без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 23 березня 2020 року, у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд адміністративної справи №420/738/20 у судовому засіданні з викликом сторін - відмовлено.

Сторони про відкриття провадження у справі були повідомлені судом належним чином, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.

У встановлений судом строк, відповідач надав відзив (вх.№7527/20 від 19.02.2020р. на позовну заяву (а.с.13-23).

Відзив обґрунтований наступним.

Державна міграційна служба України вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивачка не переслідувалася у країні громадянської належності за конвенційними ознаками.

Крім того, за результатами всебічного опрацювання заяви та опитування особи, інших причин залишення Еритреї ніж дезертирство та нелегальний виїзд з країни - не встановлено.

Щодо побоювань ув`язнення через дезертирство, Державною міграційною службою України зазначалося, що отримані від ОСОБА_1 відомості вказують на недостовірність її історії переслідування. Зокрема, після нелегального вибуття з м. Тессеней (Еритрея), позивачка чотири місяці проживала у м. Хартум (Судан), де зверталась до дипломатичної установи Еритреї для оформлення нового паспортного документу, що свідчить про можливість та бажання позивачки користуватись захистом своєї країни громадянської належності. У зв`язку з відсутністю гарної роботи та доступу до навчання у Судані, ОСОБА_1 легально вибула авіарейсом до Російської Федерації, у якій знаходилась протягом 3 місяців та не звернулась за наданням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Навіть звернення з заявою до ДМС України відбулося вже після семи місяців після потрапляння ОСОБА_1 на територію України.

Тобто, Державною міграційною службою України встановлено, що звернення позивачки із заявою про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а у свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування.

У відповіді на відзив (вх.№9296/20 від 28.02.2020р.) ОСОБА_1 зазначає, що зазнала обмеження своїх прав на території Еритреї через обов`язкову військову службу та увезення, проте загалом, її побоювання можуть ґрунтуватися на негативному досвіді знайомих та просто інших людей. Крім того, позивачка не вважає Російську Федерацію третьою безпечною країною, оскільки остання не дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, які встановлені міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру. Також, на думку ОСОБА_1 факт звернення за захистом в Україні через 8 місяців після її приїзду має другорядне значення для прийняття рішення за її заявою, оскільки ситуація у країні її походження є доказом того, що в неї існують об`єктивні побоювання стати жертвою переслідування (а.с.178-183).

Станом на 23 березня 2020 року, інших заяв по суті справи з боку сторін на адресу суду не надходило.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

Згідно матеріалів особової справи №2019OD0138 (а.с.26-175), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянка Еритреї, уродженка м. Порт-Судан (Судан). За національністю тигранья, за віросповіданням православна християнка. Рідна мова - тигранья, англійська мова на середньому рівні, арабська - на рівні спілкування.

Слід зазначити, що будь-яких документів, що можуть підтвердити особу або історію переслідування, під час звернення за міжнародним захистом чи підчас судового розгляду справи, ОСОБА_1 - не надано.

Відповідно до матеріалів особової справи 17.03.2018 року, ОСОБА_1 нелегально вибула з м. Тессеней (Еритрея) до міста Хартум (Судан), де вона проживала протягом 4 місяців. 21.06.2018 року, ОСОБА_1 легально вибула авіарейсом Хартум (Судан) - Москва (Російська Федерація), де проживала протягом 3 місяців.

17.09.2018 року, позивачка нелегально перетнула державний кордон України.

16.04.2019 року, ОСОБА_1 звернулась до ЦМУ ДМС в місті Києві та Київській області з заявою про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

Серед причин звернення за міжнародним захистом, позивачем було зазначено призов на військову службу в Еритреї. Так, 02.10.2015 року, ОСОБА_1 була рекрутована до збройних сил країни громадянської належності, умови проходження служби, з її слів, були неналежними, фінансова компенсація досить низькою, що стало підставою для подальших трьох спроб дезертирства. За результатом двох таких спроб, позивачка у 2016 році (протягом З місяців) та у 2017 році (протягом 6 місяців) була ув`язнена, що стало підставою для реалізації третьої спроби дезертирства та подальшого нелегального виїзду за межі Еритреї.

Через вказані обставини ОСОБА_1 не бажає повертатися на Батьківщину, побоюється ув`язнення на території країни громадянської належності.

Під час проведення анкетування, посадові особи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшли висновку про відсутність умов, які можуть бути розглянуті у контексті визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози життю безпеці чи свободі шукача захисту у країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування ОСОБА_1 в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов не виявлено.

09 грудня 2019 року, Головним Управлінням ДМС України в Одеській області складений висновок про відмову у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту за результатами розгляду заяви та особової справи №2019OD0138 ОСОБА_1 (а.с.48-66).

26 грудня 2019 року, Державною міграційною службою України прийнято рішення №457-19 про відмову у визнанні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.46-47).

Не погоджуючись з рішенням про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивачка звернулась до суду з даною позовною заявою.

РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА ВИСНОВКИ СУДУ

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовано нормами Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Так, Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 р. №3671-VI (далі - Закон України №3671-VI) визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п. 13 статті 1 Закону України №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст.1 Закону України №3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Таким чином, з аналізу вищевказаних норм вбачається, що небажання особи, яка звертається за наданням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання повернутися до такої країни.

Так, ч.1 та ч.5 ст.5 Закону України №3671-VI, передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до ч.1 та ч. 7 ст.7 Закону України №3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Суд звертає увагу на те, що відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до п. 45 та п. 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Відповідно до пункту 195 цього Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Так, згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Суд зазначає, що під час вирішення питання щодо надання статусу біженця мають враховуватися всі чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, що визначені ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року.

У свою чергу, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09. 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Слід зазначити, що будь-яких документів, що можуть підтвердити особу або історію переслідування, під час звернення за міжнародним захистом чи підчас судового розгляду справи, ОСОБА_1 - не надано.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 побоюється повернення до Еритреї через дезертирство та нелегальний виїзд з країни. За результатами опрацювання посадовими особами міграційної служби заяви та опитування позивачки, інших причин залишення Еритреї ніж дезертирство - не виявлено. Позовна заява інших причин також не містить.

Проте, як вбачається з протоколу співбесіди ОСОБА_1 , остання проходила службу на державній фермі, де працювала у теплицях та надавала медичну допомогу. Участь у військових діях ніколи не приймала, строкова служба не впливала на небезпеку для життя, строковців добре годували та платили фінансову винагороду. Але, на думку ОСОБА_1 , плата за службу була низькою та період її проходження не давав можливості здобувати подальшу освіту (а.с.87-88).

У позовній заяві позивачка зазначила, що у разі повернення до країни походження може стати жертвою переслідування та жорсткого поводження, а саме - може бути ув`язнена за втечу з армії. Проте, під час співбесіди ОСОБА_1 зазначила, що не може вважатися дезертиром, проти служби в армії ніколи публічно не висловлювалась (а.с.90), крім того, позивачка не знає на який термін її можуть ув`язнити та якими законами регулюються дані відносини (а.с.89).

Також, ОСОБА_1 наголошувала, що будь-який розшук позивачки на території Еритреї - відсутній (а.с.54).

Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні докази, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Проте, суд звертає увагу на те, що матеріали справи не містять беззаперечних доказів того, що позивач під час перебування в країні походження зазнавала чи буде зазнавати будь-які переслідування за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, під час проведення анкетування посадовими особами Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, ОСОБА_1 зазначила, що вона не переслідувалася у країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця відповідно до п.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Позивачка стверджує, що не зазнавала переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, по відношенню до неї не застосовувалось фізичне насильство або утиски у країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця (а.с.91).

Також, судом встановлено, що 17.09.2018 року, позивачка нелегально перетнула державний кордон України, проте лише 16.04.2019 року, звернулась до ЦМУ ДМС в місті Києві та Київській області з заявою про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

Суд вважає, що факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів причини звернення позивачки вказані у заяві - анкеті, та свідчить про те, що дане звернення обумовлене лише потребою у легалізації на території України.

Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду зокрема, висловленою у постанові по справі №820/1507/17від 14.03.2018 року.

Також, в обґрунтування позовних вимог позивачкою зазначалось про поверхневу та необ`єктивну перевірку інформації, яку ОСОБА_1 надала під час звернення із заявою - анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Однак, дані доводи позивачки спростовуються матеріалами справи, зокрема наявною копією особової справи позивачки, що була надана відповідачем та міститься у матеріалах судової справи.

Аналізом наданої позивачем інформації разом з інформацією по країні походження не підтверджується наявність умов, які можуть бути розглянуті у контексті надання позивачці додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі у країні громадянського походження.

Щодо посилань позивачки на інформацію про країні походження, суд зазначає, що наразі дана інформація не є актуальною, а посилання на не офіційні Інтернет видання 2018-2019 років не можуть слугували надійним джерелом інформації про ситуацію, яка склалася в Еритреї.

Зокрема, ОСОБА_1 покинула Еритрею у 2018 році.

Відповідно до інформації наданій Комітету з прав людини, яким досліджувалися громадянські та політичні права Еритреї (посилання доступне за адресою https://www.tesfanews.net/human-rights-committee-examines-eritrea-civil-political-rights/), обмежень щодо безстрокової військової служби та заборони пересування - не існує. Дані обмеження існували лише піч час війни, що було цілком зрозумілим. З 2016 року запроваджено нову систему оплати праці, якою інтегровано усіх військовослужбовців до державної служби. Це був поступовий процес, який вимагав значних зусиль та на його проведення знадобилося ще три-чотири роки. «…у країні не було складної системи безпеки, усі люди брали участь у всіх питаннях, пов`язаних з національним виживанням…».

Крім того, наразі (15 березня 2020 року), Еритреєю укладено додаткову угоду про гарантію МАГАТЕ (https://www.tesfanews.net/usa-welcomes-eritrea-conclusion-iaea-safeguards-agreements-additional-protocols/), відбуваються конференції з питань промислової безпеки (https://www.tesfanews.net/eritrea-working-industrial-safety/) та вживаються дії для покращення економіки та заохочення іноземних інвестицій (https://www.tesfanews.net/excerpts-president-isaias-afwerki-interview-domestic-issues/).

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що ситуація у країні громадянської належності ОСОБА_1 є сприятливою.

Крім того, судом під час розгляду справи не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення до країни громадянської належності.

Також, слід враховувати, що пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначено відмінність економічного мігранта від біженця, а саме якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

За таких обставин, суд вважає, що оскаржуване рішення відповідача є законним та обґрунтованим, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак у країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивачка не тікала з Еритреї від небезпеки, а приїхала до України з метою покращення рівня життєвих умов.

Слід зазначити, що суд погоджується з твердженнями відповідача, що ОСОБА_1 мала можливість звернутися за наданням міжнародного захисту на території Російської Федерації, у якій проживала протягом трьох місяців.

Дана правова позиція підтверджується позицію Верховного Суду по справі №826/16199/16 від 18.10.2018 року, у якій зазначалося про можливість вільного проживання у третій безпечній країні, а саме Російській Федерації, як трудового мігранта.

Згідно ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Так, у п.29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994р. Справа «РуїзТоріха проти Іспанії» (серія А, №303А) Суд повторює, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Таким чином, на підставі ст. 8 КАС України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст. 9 КАС України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з`ясувавши обставини у справі, перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.

Розподіл судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

З огляду на те, що позивачка звільнена від сплати судового збору та відсутні витрати на виклик свідків та призначення експертизи, жодні витрати не належать до компенсації за рахунок коштів Державного бюджету України

Керуючись ст.ст. 2, 6-10, 77, 90, 139, 250, 251, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська 9, код ЄДРПОУ 37508470), про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №457-19 від 26.12.2019 року, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення набирає законної сили згідно статті 255 КАС України - після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду згідно статті 295 КАС України подається до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні скарги подаються учасниками справи через Одеський окружний адміністративний суд.

Суддя Балан Я.В.

.