Рішення № 88323917, 11.03.2020, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

11.03.2020Справа № 910/13272/19За позовом Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Консультаційне бюро «НТТ»

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Будеволюція»

про визнання додаткової угоди укладеною

Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.

за участю секретаря судового засідання

Смігунова В.В.

Представники сторін:

від позивача: Бондар -Дякуновська О.Г.

від відповідача: не з`явився

від відповідача 2: Банцер О.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Департамент економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Консультаційне бюро «НТТ», Товариства з обмеженою відповідальністю «Будеволюція» про визнання додаткової угоди № 1 до договору пайової участі у створенні і розвитку соціальної та інженерно-траспортної інфраструктури міста Києва № 280 від 03.08.2017р. укладеною.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачі ухиляються від підписання додаткової угоди у запропонованій позивачем редакції.

Ухвалою від 30.09.2019р. відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження; призначено підготовче засідання на 16.10.2019р.

Відповідач 2 у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення з огляду на відсутність достатніх підстав для внесення змін до договору пайової участі.

16.10.2019р. судом було розглянуто та відмовлено в задоволенні клопотання відповідача 2 про зупинення провадження до розгляду справи №910/9641/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Будеволюція» до Департаменту економіки та інвестиції виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання недійсним з моменту укладення договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 280 від 03.08.2017р. При цьому, суд виходив з наступного.

Зупинення провадження у справі - це тимчасове й повне припинення всіх процесуальних дій у справі, що викликане настанням зазначених у законі причин, що перешкоджають подальшому руху процесу, і щодо яких невідомо, коли вони можуть бути усунені.

За приписами п.5 ч.1 ст.227 Господарського процесуального кодексу України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарському суду слід у кожному конкретному випадку з`ясовувати як пов`язана справа, яка розглядається господарським судом, зі справою, що розглядається іншим судом та чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

Неможливість розгляду даної справи до вирішення справи іншим судом полягає в тому, що обставини, які розглядаються іншим судом, не можуть бути встановлені господарським судом самостійно у даній справі. Йдеться про те, що господарський суд не може розглянути певну справу через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок: непідвідомчості; обмеженості предметом позову; неможливості розгляду тотожної справи; певної черговості розгляду вимог.

Проте, у даному випадку всі обставини, що входять до предмету доказування у справі могли бути самостійно встановлені судом на підставі наданих до матеріалів справи доказів, а зупинення провадження могло призвести до затягування строків вирішення спору та порушення приписів ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

16.10.2020р. судом було відкладено підготовче засідання на 12.11.2019р.

12.11.2019р. представником позивача було подано заяву про уточнення позовних вимог.

Ухвалою від 12.11.2019р. вказану заяву було прийнято судом.

12.11.2019р. судом було відкладено підготовче засідання на 27.11.2019р.

27.11.2019р. судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 11.12.2019р.

10.12.2019р. представником відповідача було подано клопотання про зупинення провадження до розгляду справи №910/9641/19, яке було розглянуто та відхилено судом.

11.12.2019р. розгляд справи по суті було відкладено на 05.02.2020р.

05.02.2020р. судом було відкладено розгляд справи по суті на 18.02.2020р.

18.02.2020р. розгляд справи по суті відкладено на 11.03.2020р.

Представником позивача у судовому засіданні було підтримано позовні вимоги в повному обсязі.

Представник відповідача 2 проти задоволення позову заперечував.

Представник відповідача 1 у судове засідання 11.03.2020р., як і попередні засідання суду не з`явився, відзиву на позов так і не подав, проте, про розгляд справи був повідомлений належним чином.

Наразі, з огляду на неявку вказаного учасника судового процесу суд зазначає наступне.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті (ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України).

Зі змісту п.1 ч.3 ст.202 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу за відсутності учасника справи, якого було належним чином повідомлено про судове засідання, та яким не було повідомлено про причини неявки.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов`язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Отже, за висновками суду, неявка відповідача 1 не перешкоджає розгляду спору у судовому засіданні 11.03.2020р.

В судовому засіданні 11.03.2020р. на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача та відповідача 2, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Будеволюція» є замовником будівництва об`єкта: «Будівництво багатоповерхових житлових будинків з об`єктами торговельно-офісно-розважального та соціально-побутового призначення між вул. Бориса Гмирі та вул. Колекторною у Дарницькому районі м. Києва» на підставі отриманих від Товариства з обмеженою відповідальністю «Консультаційне бюро НТТ» функцій замовника будівництва згідно умов договору № 17-07/12-02 про передачу функцій замовника капітального будівництва від 17.07.2012 та договору № 17-07/12-01 про передачу функцій замовника капітального будівництва від 17.07.2012.

03.08.2017р. між Департаментом економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Товариством з обмеженою відповідальністю «Будеволюція» (замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Консультаційне бюро НТТ» (землекористувач) був укладений договір № 280 пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва від 03.08.2017.

Предметом вказаного договору є сплата замовником пайової участі (внесків) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва на суму 6 762 072, 05 грн.

Згідно п.1.3 договору №280 від 03.08.2017р. пайовий внесок сплачується замовником в строк до 28.12.2017р. включно, але в будь-якому випадку в повному обсязі до прийняття об`єкта будівництва/реконструкції в експлуатацію.

За твердженнями позивача, Товариством з обмеженою відповідальністю «Будеволюція» свій обов`язок з внесення суми пайової участі у строк до 28.12.2017р. виконано не було.

02.04.2018р. позивачем було направлено відповідачу 2 вимогу №050/08-2171 від 29.03.2018р. про сплату заборгованості.

14.11.2018р. Департаментом економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) було повторно вручено відповідачу 2 претензію №050/18-7557 від 06.11.2018р. про сплату заборгованості за договором №280 від 03.08.2017р.

Проте, за поясненнями позивача, вимоги претензій Товариством з обмеженою відповідальністю «Будеволюція» виконано не було.

12.12.2018р. Товариство з обмеженою відповідальністю «Будеволюція» звернулось до позивача з листом щодо необхідності коригування суми нарахованого пайового внеску за наслідками здійснення обмірів фактичних показників житлового будинку.

Проте, відповідної додаткової угоди сторонами укладено так і не було.

Наразі, за твердженнями позивача, з огляду на невнесення Товариством з обмеженою відповідальністю «Будеволюція» у строк до 28.12.2017р. пайового внеску, що був розрахований із застосуванням понижуючого коефіцієнту, який було визначено на 2017р. рішенням №411/1415 від 15.11.2016р. Київської міської ради «Про затвердження Порядку залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Києва», відповідна сума внеску повинна бути перерахована, а до договору внесені зміни шляхом укладення додаткової угоди в редакції, викладеній позивачем.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог відповідач 2 вказував на відсутності підстав для внесення змін до договору, оскільки на момент укладання відповідного правочину розмір пайового внеску було вірно розраховано із застосування понижуючого коефіцієнту згідно з рішенням №411/1415 від 15.11.2016р. Київської міської ради «Про затвердження Порядку залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Києва».

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх -обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті від обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову. При цьому, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов`язання виникають, зокрема, з договору.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч.1 ст.626 Цивільного кодексу України).

За приписами ст.651 Цивільного кодексу України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 654 Цивільного кодексу України встановлено, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Суд зазначає, що жодних звичаїв ділового обороту, які б передбачали іншу форму внесення змін до договору сторонами суду не повідомлено.

За змістом ст.188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Тобто, з системного аналізу наведених правових норм полягає, що внесення змін можливе до договору, який є чинним, та має наслідком виникнення у його сторін взаємних прав та обов`язків.

При цьому, суд зазначає, що статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.01.2018р. по справі №203/2612/13-ц, постанові від 19.06.2018р. по справі №5023/3905/12 та від 04.03.2019р. по справі №5015/6070/11.

Проте, як свідчать матеріали справи, у провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/9641/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Будеволюція» до Департаменту економіки та інвестиції виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання недійсним з моменту укладення договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 280 від 03.08.2017р.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.11.2019р. у справі №910/9641/19 позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним з моменту укладення договір пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 280 від 03.08.2017р., укладений між Департаментом економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Товариством з обмеженою відповідальністю «Будеволюція» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Консультаційне бюро НТТ».

Постановою від 26.02.2020р. Північного апеляційного господарського суду рішення господарського суду міста Києва від 27.11.2019 у справі №910/9641/19 залишено без змін.

За приписами ч.ч.1, 2 ст.241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Тобто, з наведеного полягає, що рішення по справі №910/9641/19 набрало законної сили з прийняттям постанови суду апеляційної інстанції.

Наразі, суд зазначає, що за приписами ч.1 ст.216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції) або в інших. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 24.04.2018р. по справі №916/2617/16.

За таких обставин, виходячи з того, що договір №280 від 03.08.2017р., укладений між Департаментом економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Товариством з обмеженою відповідальністю «Будеволюція» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Консультаційне бюро НТТ», визнано недійсним, останній не створює правових наслідків для сторін, що свідчить про відсутність можливості для внесення до останнього змін шляхом визнання укладеною додаткової угоди.

Таким чином, виходячи з вищевикладеного у сукупності, суд дійшов висновку щодо відмови в задоволенні Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради звернувся до Товариства з обмеженою відповідальністю «Консультаційне бюро «НТТ», Товариства з обмеженою відповідальністю «Будеволюція» про визнання додаткової угоди № 1 до договору пайової участі у створенні і розвитку соціальної та інженерно-траспортної інфраструктури міста Києва № 280 від 03.08.2017 укладеною.

Надаючи оцінку іншим доводам сторін судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Відмовити в задоволенні позовних вимог.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст.241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст складено та підписано 20.03.2020р.

Суддя Спичак О.М.