Рішення № 88269439, 18.03.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 березня 2020 року м. Київ № 826/2260/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Арсірія Р.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом Громадянки Узбекистану ОСОБА_1 доДержавної міграційної служби України Управління Державної міграційної служби України в Київській області Провизнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, Прийняв до уваги наступне

З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася громадянка Узбекистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України в Київській області в якому просить :

Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 6-16 від 29 січня 2016 року про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянки Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Визнати неправомірним та скасувати наказ № 180 від 10.12.2015 Управління Державної міграційної служби України в Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Узбекистану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Ухвалою суду від 16.02.2016 (суддя Аблов Є.В.) відкрито провадження в адміністративній справі.

В судовому засіданні, призначеному судом на 17.03.2016, представником позивача надано суду додаткові письмові докази, зокрема, копію постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 04.02.2016 року в адміністративній справі №826/20417/15, якою позовні вимоги громадян Узбекистану ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено, визнано протиправним та скасовано рішення ГУ Державної міграційної служби України в Київській області про відмову у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, зобов`язано відповідача повторно розглянути заяви позивача.

Водночас, позовні вимоги, що є предметом розгляду в даній адміністративній справі №826/2260/16, ґрунтуються на тому, що батьки ОСОБА_1 зазнали переслідувань в країні походження за релігійною ознакою, а тому, враховуючи принцип нероздільності сім`ї, передбачений Конвенцією про статус біженців, позивач просить суд скасувати рішення органу Державної міграційної служби України про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

Ухвалою суду від 17.03.2016 зупинено провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України в Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії до набрання законної сили рішенням у справі №826/20417/15 за позовом громадянки Узбекистану ОСОБА_3 , громадянина Узбекистану ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України за участю третьої особи - Головного управління Державної міграційної служби України у Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.

У зв`язку з відстороненням від здійснення правосуддя судді, в провадження якого перебувала адміністративна справа №826/2260/16 з метою дотримання процесуальних строків, для подальшого розгляду, на підставі розпорядження від 27.08.2019№1149 справа передана на повторний автоматизований розподіл, за результатом якого передана для розгляду судді Арсірію Р.О.

Як слідує з КП «ДСС», ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 31.05.2016 апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишено без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 04 лютого 2016 року - без змін.

Ухвалою суду від 12.09.2019 прийнято справу до свого провадження. Поновлено провадження в адміністративній справі. Розгляд справи ухвалено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

Як слідує з матеріалів справи, позивач зазначає, що маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою дискримінації та переслідування через її релігійні переконання залишила Узбекистан разом з батьками та прибули до України.

На думку позивача, відповідач не провів перевірку наявності чи відсутності у позивача підстав для отримання додаткового захисту.

Відповідач-1 проти позову заперечував, просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог, зазначивши, що причиною звернення за захистом в Україні позивач вказав побоювання стати жертвами релігійних переслідувань, проте, з наданої нею інформації не вбачається підстав вважати, що позивач переслідується в Узбекистані за ознакою віросповідання. Зокрема, позивачем надано суперечливу інформацію щодо переслідування його та його родини на релігійній підставі.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 є громадянкою Узбекистану, ІНФОРМАЦІЯ_1 , народилась в м. Фергана, Узбекистан, за національністю росіянка-кореянка, за віросповіданням - християнка-протестантка. До України прибула 29 січня 2013 року легально за національним паспортом.

20.11.2015 позивач звернулась до відповідача-2 із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Позивачка повідомила, що основною причиною через яку вона не може повернутись до країни громадянської належності є загроза повторного ув`язнення її батька - ОСОБА_2 , який був пастором протестанської церкви, за що, за словами позивача, його було незаконно заарештовано та засуджено до чотирьох років позбавлення волі. На думку, позивача, при поверненні до Узбекистану її батька можуть повторно ув`язнити через його релігійні переконання, а особисто з нею може статися така ж подія.

Повідомленням відповідача-2 від 10.12.2015 № 72 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», відповідно до ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відмовлено ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з очевидною необґрунтованістю заяви, а саме через відсутність обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо Вас смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Підставою зазначено наказ № 180 від 10.12.2015.

Не погоджуючись з таким рішенням, позивач 16.12.2015 подала скаргу на відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Державної міграційної служби України.

09.02.2016 позивач отримала повідомлення відповідача-1 №6 08.02.2016 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС.

Не погоджуючись з такими рішеннями позивач звернулась до суду з позовом про оскарження цих рішень суб`єктів владних повноважень.

Оцінивши за правилами ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України надані сторонами докази та пояснення, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає, що позов підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 18.10.2013 року №826/10890/13-а позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково, визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України "Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" від 19 червня 2013 року №375-13, визнано протиправними дії уповноваженої особи Державної міграційної служби України в частині невикладення у повідомленні "Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" від 04 липня 2013 року №125 причин відмови громадянці Узбекистану ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язано Державну міграційну службу України розглянути повторно питання щодо визнання громадянки Узбекистану ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку та строки, передбачені законодавством.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2014 року вказане судове рішення залишено без змін.

Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 11.09.2013 року №826/10892/13-а позовні вимоги громадянина Узбекистану ОСОБА_2 задоволено частково, визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України "Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" від 16 червня 2013 року №378-13/1, протиправними дії уповноваженої особи Державної міграційної служби України в частині невикладення у повідомленні "Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" від 05 липня 2013 року №129 причин відмови громадянину Узбекистану ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язано Державну міграційну службу України розглянути повторно питання щодо визнання громадянина Узбекистану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку та строки, передбачені законодавством.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 грудня року судове рішення залишено без змін.

Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 04 лютого 2016 року справа № 826/20417/15 адміністративний позов задоволено повністю. Визнано неправомірними та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 524-15 від 12 серпня 2015 року про відмову у визнанні громадянки Узбекистану ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та № 521-15 від 12 серпня 2015 року про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Державну міграційну служби України повторно розглянути заяви громадянки Узбекистану ОСОБА_3 та громадянина Узбекистану ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства та з урахуванням висновків суду.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 31.05.2016 апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 04 лютого 2016 року - без змін.

Згідно з висновком від 10.12.2015 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, погодженим завідувачем сектору у справах біженців та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України у м.Києві, рекомендовано Державній міграційній службі України відмовити позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом № 180 від 10.12.2015, керуючись ч.4, 6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», на підставі письмового висновку головного спеціаліста сектору у справах біженців та соціальної інтеграції Золотухіної О.В. від 10.12.2015, відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

11.12.2015 позивач отримала повідомлення відповідача-2 № 72 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі наказу відповідача-2 № 180 від 10.12.2015.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Згідно п.п.1, 4 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у п.13 ч.1 цієї статті.

Відповідно п.13 ч.1 ст.1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи з буквального тлумачення статті 1 зазначеного Закону, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Відповідно ч.2 чт.13 Закону особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана, зокрема, подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, то за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Як вбачається з матеріалів справи, в поданій позивачем заяві зазначено, що вона побоюється повертатись до Узбекистану через причини релігійного характеру, пов`язані з переслідуванням її батька - ОСОБА_2 .

Так, у 1993 році ОСОБА_2 прийняв протестантську віру та служив пастором у церкві м.Андижан. Згодом у церкви відібрали ліцензію та ОСОБА_2 було притягнуто до кримінальної відповідальності за свої релігійну діяльність і призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 4 роки згідно ч.1 ст.156 Кримінального кодексу Республіки Узбекистан за вироком Обласного суду м.Андижан.

Позивачем зазначено, що вона з сім`єю не може повернутись через те, що ОСОБА_2 знову візьмуть під нагляд та не дадуть вільно сповідувати свою віру, а їх будуть переслідувати.

Також, в протоколі співбесіди від 25.11.2015 зазначено, що до ОСОБА_2 застосовані покарання у вигляді позбавлення волі та застосовано жорстокі методи, а оскільки і ОСОБА_1 є віруючою протестанткою, то і до неї також можуть бути застосовані певні покарання.

Крім того, в протоколі співбесіди зазначено, що в кінці відбування ОСОБА_2 строку покарання, з ним було проведено бесіду та попереджено, що, якщо він буде продовжувати служити Богу, то його знову засудять до відбування покарання.

З матеріалів справи вбачається, що позивач повідомляла Державну міграційну службу України, що підставою для залишення країни громадянської належності є побоювання переслідувань через релігійні переконання, а саме, через те, що ОСОБА_2 є пастором протестантської церкви, а ОСОБА_1 є віруючою протестанткою.

Інформація щодо обмеження урядом Узбекистану громадян у виборі віросповідання є загальновідомою (з доповіді уряду США, витяги з доповідей УВКБ ООН, інформаційні довідки, інші офіційні та неофіційні джерела та Інтернет видання), оскільки останнім утискаються ті релігійні групи, які функціонують поза контролем уряду.

Так, в доповіді Уряду США про свободу віросповідання в країнах світу за 2012 рік зазначено, що "Свобода вероисповедования предусмотрена Конституцией и некоторыми законами; однако, другие законы и приложения ограничивают свободу вероисповедания, и, на практике, правительство в целом вводило в действие эти ограничения…", "…Поступали сообщения о дискриминации со стороны общественности по признаку религиозной принадлежности, верований или отправления религиозных обрядов…", "…Законодательство также ограничивает религиозные права, которые расцениваются как противоречащие национальной безопасности, … и требует от религиозных общин получение лицензии на публикацию и распространение своих материалов…".

Суд звертає увагу, що матеріали особової справи, а також наявні в матеріалах адміністративної справи відомості, свідчать про те, що відповідачем-2 не надано належної оцінки доводам позивача про наявність у неї обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань на релігійному ґрунті в Узбекистані, незважаючи на те, що попередніми постановами Окружного адміністративного суду м.Києва від 11.09.2013 №826/10892/13-а, 18.10.2013 №826/10890/13-а та від 04.02.2016 № 826/20417/15 зверталася увага на необхідність додаткового дослідження обставин, пов`язаних з кримінальним переслідуванням ОСОБА_2 через його релігійну належність.

Відповідачами не було поставлено вимоги щодо надання додаткових відомостей ні від позивача, ні від органів державної влади для уточнення інформації щодо ситуації у країні громадянської належності позивача станом на час прийняття оскаржуваного рішення.

Згідно ч.ч.3 ст.10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

З врахуванням наведених правових норм та обставин, суд вважає, що відповідачем-2 порушено вимоги чинного законодавства, оскільки не було всебічно вивчено та оцінено всіх доказів наявності умов для набуття позивачем статусу біженця, а саме відповідач-2 не звертався із запитами до відповідних органів, зокрема Міністерства закордонних справ України для встановлення справжніх фактів стосовно осіб та ситуації в країні перебування та не вимагав від Управління міграційної служби в м.Києві додаткову інформацію про позивача (її батька), що дає підстави для висновку про необґрунтованість і передчасність оскаржуваного рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та, відповідно, про його протиправність.

Таким чином, обґрунтованими є позовні вимоги про визнання протиправним та скасування наказу № 180 від 10.12.2015 Управління Державної міграційної служби України в Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву громадянки Узбекистану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Суд зазначає, що в наведеній частині наведена вище позиція узгоджується з судовою практикою Верховного Суду, наведеній, зокрема, у його постанові від 05 червня 2019 року (справа № 826/6949/16).

Щодо вимог позивача про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 6-16 від 29 січня 2016 року про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянки Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Приписами п. 8 ч. 1статті 4 КАС України передбачено, що позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.

Згідно з ч. 1 статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Таким чином, до адміністративного суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Разом з тим, відповідно до зазначених норм право особи на звернення до адміністративного суду обумовлено суб`єктивним уявленням особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту, однак, обов`язковою умовою здійснення такого захисту судом є наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду.

При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

З огляду на викладене вище, дії або рішення суб`єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, такі дії або рішення прийняті владним суб`єктом поза межами визначеної законом компетенції, а, по-друге, оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб`єктивні права та обов`язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов`язку.

Зі змісту оскаржуваного рішення відповідача-1 вбачається, що Державною міграційною службою України було відхилено скаргу позивача на рішення Управління Державної міграційної служби України в Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Отже, вказане рішення саме по собі не є юридично значимими для позивача, оскільки не має безпосереднього впливу на суб`єктивні права та обов`язки останнього шляхом позбавлення його можливості реалізувати належне йому право, або шляхом покладення на нього будь-якого обов`язку, а, відтак, рішення про результати розгляду скарги безпосередньо не порушують права та інтереси позивача, з огляду на що суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.

Відповідно до статті 244 КАС України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень ч.ч. 1 та 2 статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч. 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За наслідком здійснення аналізу оскаржуваних рішень на відповідність наведеним вище критеріям, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 КАС України суд, -

В И Р І Ш И В :

Адміністративний позов громадянки Узбекистану ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, місто Київ, вулиця Володимирська, 9; код ЄДРПОУ 37508470), Управління Державної міграційної служби України в Київській області (04073, м.Київ, вул.Петропівлівська, 11, код ЄДРПОУ - відсутній), визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково.

Визнати неправомірним та скасувати наказ № 180 від 10.12.2015 Управління Державної міграційної служби України в Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Узбекистану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду, відповідно до ч. 1 статті 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 КАС України.

Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону №2147-VIII, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Р.О. Арсірій