Рішення № 88225051, 06.03.2020, Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2/754/2966/20

Справа №754/11544/19

РІШЕННЯ

Іменем України

06 березня 2020 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді: Таран Н.Г.

секретаря судового засідання: Раєвського П.А.,

без участі сторін

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про визнання майна особистою приватною власністю,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом та просив суд визнати його особистою приватною власністю наступне нерухоме майно:

-Ѕ частину нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 913586980364;

-Ѕ частину нежитлового приміщення АДРЕСА_2 реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна -1278289280000.

Поданий до суду позов позивач мотивував тим, що з 20.12.2014 року перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_2 . Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 01.02.2019 року по цивільній справі №754/17831/18 вказаний шлюб було розірвано. Зазначене рішення суду не оскаржувалось та набрало законної сили 05.03.2019 року. За час перебування у шлюбі позивачем було придбане наступне майно: Ѕ частина нежитлового приміщення АДРЕСА_1 та Ѕ частина нежитлового приміщення №307 площею 94 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_2 . Загальна вартість вказаних об`єктів нерухомості за оцінкою позивача становить 1 667 72500 грн.

Отже, оскільки спірне майно хоч і було придбане в період перебування у шлюбі з відповідачем, але придбане воно було за рахунок особистих коштів позивача та доходів від його підприємницької діяльності, а також з огляду на те, що це майно використовується в підприємницькій діяльності позивача, правові підстави для того щоб вважати його спільною сумісною власністю сторін спору відсутні. Натомість, вбачаються достатні правові підстави для визнання спірного майна особистою приватною власністю позивача шляхом застосування норм ст.ст. 57, 58 СК України і захисту в такий спосіб невизнаного права позивача.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 15.11.2019 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про визнання майна особистою приватною власністю, призначено до підготовчого розгляду.

В підготовче засідання позивач не з`явився, подавши через загальну канцелярію суду заяву, відповідно до змісту якої вбачається, що останній просить розглянути справу у його відсутність. Викладені в позовній заяві обставини справи підтверджує та підтримує, проти винесення заочного рішення у справі не заперечує

Відповідач, будучи належним чином повідомленою про дату, час та місце судових засідань в підготовче засідання не з`явилась, надавши при цьому на адресу суду заяву, відповідно до змісту якої вбачається, що остання просить розглянути справу у її відсутність. Заявлені позовні вимоги визнає та не заперечує проти його задоволення.

Враховуючи неявку в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, згідно з ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Ретельно дослідивши документи справи, суд прийшов до висновку про можливість задоволення позову з наступних підстав.

Відповідно до ч.4 ст.206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для цього законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.

Частиною 3 ст.200 ЦПК України встановлено, що за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем.

Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.

Судом встановлено, що з 20.12.2014 року позивач перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_2 .

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 01.02.2019 року по цивільній справі №754/17831/18 вказаний шлюб було розірвано. Зазначене рішення суду не оскаржувалось та набрало законної сили 05.03.2019 року.

За час перебування у шлюбі позивачем було придбане наступне майно:

-Ѕ частина нежитлового приміщення АДРЕСА_1 . Право власності на Ѕ частину цього приміщення набуто на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №29462853, виданого 28.04.2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Позняковою С.В., що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №80560838 від 16.02.2017 року. Вартість вказаної Ѕ частини нежитлового приміщення за оцінкою позивача становить 737 725,00 грн., що є тотожним сумі, за яку її придбано;

-Ѕ частина нежитлового приміщення №307 площею 94 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_2 . Право власності на Ѕ частину цього приміщення набуто на підставі договору про участь у ФФБ №26-2604/2017-1, укладеного 26.04.2017 року з ТОВ «ФК «Житло-Капітал», акту приймання-передачі об`єкту інвестування №313 від 19.05.2017 року, виданого ТОВ «Укрбуд Девелопмент», та довідки ФФБ виду А « ОСОБА_3 » (II черга будівництва) №323 від 05.05.2017 року, виданого ТОВ «ФК «Житло-Капітал», що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №89910363 від 19.06.2017 року. Вартість вказаної Ѕ частини нежитлового приміщення за оцінкою позивача становить 930 000,00 грн., що є тотожним сумі, за яку було придбано це майно.

Згідно положень ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Нормами ст.ст. 57, 60 СК України встановлені загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них. Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Статтею 4 ч.1 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Таким чином, зважаючи на принцип презумпції спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте ними під час шлюбу, позивач, яким в період шлюбу було придбано вищевказане майно, звернувся до суду з вимогою про визнання права його особистої власності на Ѕ частину нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 913586980364 та Ѕ частину нежитлового приміщення АДРЕСА_2 реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна -1278289280000.

Постановою Верховного Суду України від 07.09.2016 року по справі 6-801цс16 визначено, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. У зв`язку з викладеним, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Постановою Верховного Суду України від 21.11.2018 року по справі № 372/504/17 визначено, що зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06.02.2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Оскільки спірне майно було придбано під час шлюбу, а позивач, порушує питання про спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя на майно, яке було набуто ним під час перебування в шлюбі, суд дійшов висновку про те, що саме на позивача покладається тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції.

Досліджуючи надані позивачем докази та джерело набуття спірного майна, судом встановлено наступне:

Згідно договору №00071520 про розміщення вкладу «ГОТІВКА ЩОМІСЯЦЯ» від 09.12.2011 року, що був укладений між позивачем та ПАТ «Платинум Банк», вбачається, що Банк прийняв від вкладника (позивача) на вкладний рахунок грошову суму у розмірі 1000000,00 грн., що також підтверджується копією квитанції від 09.12.2011 року. Строк зберігання вкладу до 10.12.2012 року.

Згідно договору №00130452 про розміщення вкладу «ГОТІВКА ЩОМІСЯЦЯ» від 10.12.2012 року, що був укладений між позивачем та ПАТ «Платинум Банк», вбачається, що Банк прийняв від вкладника (позивача) на вкладний рахунок грошову суму у розмірі 140000,00 грн., що також підтверджується копією квитанції від 10.12.2012 року. Строк зберігання вкладу до 12.12.2013 року.

Згідно договору №00131095 про розміщення вкладу «ГОТІВКА ЩОМІСЯЦЯ» від 11.12.2012 року, що був укладений між позивачем та ПАТ «Платинум Банк», вбачається, що Банк прийняв від вкладника (позивача) на вкладний рахунок грошову суму у розмірі 284200,00 грн., що також підтверджується копією квитанції №144855068 від 11.12.2012 року. Строк зберігання вкладу до 11.03.2013 року.

Відповідно до договору №00182102 про розміщення вкладу «ГОТІВКА ЩОМІСЯЦЯ» від 11.06.2013 року, що укладений між позивачем та ПАТ «Платинум Банк», вбачається, що Банк прийняв від вкладника (позивача) на вкладний рахунок грошову суму у розмірі 284200,00 грн., що також підтверджується копією платіжного доручення №182633843 від 11.06.2013 року. Строк зберігання вкладу до 13.12.2013 року.

Згідно договору №00194771 про розміщення вкладу «ГОТІВКА ЩОМІСЯЦЯ» від 04.09.2013 року, що був укладений між позивачем та ПАТ «Платинум Банк», вбачається, що Банк прийняв від вкладника (позивача) на вкладний рахунок грошову суму у розмірі 60000,00 грн., що також підтверджується копією квитанції від 04.09.2013 року. Строк зберігання вкладу до 06.09.2014 року.

Згідно договору №00213186 про розміщення вкладу «ГОТІВКА ЩОМІСЯЦЯ» від 13.12.2013 року, що був укладений між позивачем та ПАТ «Платинум Банк», вбачається, що Банк прийняв від вкладника (позивача) на вкладний рахунок грошову суму у розмірі 140000,00 грн., що також підтверджується платіжним дорученням від 13.12.2013 року. Строк зберігання вкладу до 15.12.2014 року.

Згідно договору №00213191 про розміщення вкладу «ГОТІВКА ЩОМІСЯЦЯ» від 13.12.2013 року, що укладений між позивачем та ПАТ «Платинум Банк», вбачається, що Банк прийняв від вкладника (позивача) на вкладний рахунок грошову суму у розмірі 284200,00 грн., що також підтверджується копією платіжного доручення №230419067 від 13.12.2013 року. Строк зберігання вкладу до 15.12.2014 року.

Крім того, 01.08.2014 року між позивачем та ПАТ «БАНК МИХАЙЛІВСЬКИ» було укладено договір банківського вкладу №980-028-000012036 на суму 240000,00 грн.

Також, 17.05.2010 року між позивачем та ПАТ КБ «ХРЕЩАТИК» було укладено договір вкладу №45D-42146 на суму 15000,00 дол. США.

31.03.2011 року між позивачем та ПАТ КБ «ХРЕЩАТИК» було укладено договір вкладу №45D-50461 на суму 100000,00 дол. США.

18.05.2012 року між позивачем та ПАТ КБ «ХРЕЩАТИК» було укладено договір вкладу №45D-80820 на суму 20141,56 дол. США.

31.03.2013 року між позивачем та ПАТ КБ «ХРЕЩАТИК» було укладено договір вкладу №45D-348229 на суму 120000,00 дол. США.

18.11.2013 року між позивачем та ПАТ КБ «ХРЕЩАТИК» було укладено договір вкладу №45D-443905 на суму 23225,00 дол. США.

Податкові декларації та річні звіти позивача, як платника єдиного податку фізичної особи-підприємця за період 2007-2014 років засвідчують той факт, що сумарний дохід позивача в якості суб`єкта господарювання в період з 2007 року до укладення шлюбу 20.12.2014 року склав 1 576 050,00 грн.

Договір оренди нежитлового приміщення від 05.11.2016 року, договір оренди нежитлового приміщення від 25.01.2018 року та витяг з реєстру платників єдиного податку від 11.10.2017 року підтверджують ту обставину, що приміщення використовуються позивачем в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку і відповідний вид економічної діяльності (номер за КВЕД 68.20) задекларовано позивачем, як такий, за яким він цю підприємницьку діяльність здійснює.

Оскільки в період шлюбу сторони не мали спільних доходів, які б дозволяли придбати спірні приміщення, і взагалі єдиним їх доходом були прибутки від здійснення позивачем підприємницької діяльності, вищевикладені докази безумовно свідчать, що спірні частини приміщень могли були придбані виключно за рахунок особистих дошлюбних коштів позивача, а також дивідендів від їх розміщення на депозитних банківських вкладах.

На користь того, що спірні об`єкти є особистою власністю позивача, а не спільною сумісною подружжя, свідчить також наступне. Придбавались ці об`єкти позивачем без згоди відповідача - ні усної, ні письмової згоди в порядку передбаченому ст.65 СК України відповідач не надавала на вчинення жодного з правочинів, за якими приміщення були придбані. Так само вказані приміщення одноосібно утримуються позивачем без участі відповідача, про що свідчать відповідні договори з обслуговуючими організаціями та організаціями-постачальниками комунальних послуг, а також відповідні платіжні документи про оплату.

Отже, оскільки спірне майно хоч і було придбане в період перебування у шлюбі з відповідачем, але придбане воно було за рахунок особистих коштів позивача та доходів від його підприємницької діяльності, а також з огляду на те, що це майно використовується в підприємницькій діяльності позивача, правові підстави для того щоб вважати його спільною сумісною власністю сторін спору відсутні. Натомість, вбачаються достатні правові підстави для визнання спірного майна особистою приватною власністю позивача шляхом застосування норм ст.ст.57, 58 СК України і захисту в такий спосіб невизнаного права позивача.

Враховуючи вищевикладене, дослідивши матеріали справи, характер заявлених вимог, суд дійшов висновку, що Ѕ частина нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 913586980364 та Ѕ частина нежитлового приміщення АДРЕСА_2 реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна -1278289280000 хоча й були набуті позивачем під час шлюбу з відповідачем, проте джерелом їх набуття не були спільні сумісні кошти та спільна праця подружжя, а за кошти, які належали особисто позивачу, що підтвердила і відповідач в своїй заяві від 26.02.2020 року, а відтак, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про визнання спірного майна його особистою приватною власністю є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.

Згідно з ч.1 ст.142 ЦПК України у разі визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

Судом встановлено, що позивачем при поданні позову до суду сплачено судовий збір у сумі 9605,00 грн., згідно з квитанції від 05.08.2019 року.

З огляду на викладене та враховуючи визнання відповідачем позову до початку розгляду справи по суті, суд дійшов до висновку, що позивачу необхідно повернути з Державного бюджету України 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову до суду.

Відповідно до ст.141 ЦПК України на відповідача слід покласти іншу частину сплачених позивачем при подачі позову до суду документально підтверджених судових витрат, а саме 4802,50 грн. судового збору.

Керуючись ст.ст. 4, 15, 59, 77-80, 141, 142, 200, 206, 212-215, 218, 247, 280 ЦПК України, ст.ст. 368 ЦК України, ст.ст. 57, 60, СК України, з урахуванням Постанов ВСУ від 07.09.2016 року по справі 6-801цс16, від 21.11.2018 року по справі № 372/504/17, від 24.05.2017 року по справі № 6-843цс17, позицію ВСУ від 18.01.2017 року у справі № 6-2565цс16 та постанов Верховного Суду від 06.02.2018 року по справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 року по справі № 404/1515/16-ц, суд, -

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про визнання майна особистою приватною власністю- задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на Ѕ частину нежитлового приміщення АДРЕСА_1 ., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 913586980364 та Ѕ частину нежитлового приміщення АДРЕСА_2 реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна -1278289280000.

Повернути ОСОБА_1 з Державного бюджету України 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову до суду, що становить 4802,50 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачені позивачем при подачі позову до суду судові витрати в розмірі 4802,50 грн.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного тексту рішення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду.

Сторони справи:

Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ;

Відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 ; адреса реєстрації: АДРЕСА_3 .

Суддя: Н.Г. Таран