Рішення № 88208540, 13.03.2020, Бородянський районний суд Київської області

Справа № 360/1518/19

РІШЕННЯ

Іменем України

10 березня 2020 рокуБородянський районний суд

Київської області в складі: головуючого судді - Унятицького Д.Є.

за участю секретаря - Щербакової К.А,,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт Бородянка цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства "Українська залізниця" про визнання незаконними наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

В липні 2019 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, з урахуванням уточнених позовних вимог, мотивуючи свої вимоги тим, що 15 лютого 2007 року був призначений на посаду директора Відокремленого структурного підрозділу "Пенізевицьке кар`єроуправління". Згідно з режимом роботи мав п`ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями – субота та неділя. 03 січня 2012 року він ознайомлений під розписку з графіком роботи Пенізевицького кар`єроуправління на 2012 рік при п`ятиденному робочому тижні з двома вихідними днями, тривалістю робочого дня 8 годин при 40-годинному робочому тижні. Згідно з вказаним графіком роботи на 2012 рік 28 квітня 2012 року припадало на суботу. В період з 04 січня 2012 року по 27 квітня 2012 року за станом здоров`я перебував на стаціонарному лікуванні. Після лікарняного він, як керівник підприємства, в суботу 28 квітня 2012 року вийшов на роботу щоб проконтролювати роботу підприємства, але не зміг потрапити до свого кабінету через зміну замків у дверях. Те, що він намагався приступити до виконання своїх посадових обов`язків 28 квітня 2012 року, підтвердили працівники Пенізевицького кар`єроуправління, показання яких зафіксовані в рішенні Малинського районного суду від 29 листопада 2012 року. У зв`язку із загостренням гіпертонічної хвороби він з 03 по 31 травня 2012 року перебував на лікарняному. Перебуваючи на лікарняному його 23 травня 2012 року звільнили із займаної посади, на підставі наказу 37/ОС, за п.5 ст.40 КЗпП України, у зв`язку з нез`явленням на роботі протягом більш 4 місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності. Не погоджуючись зі звільненням подав до суду позов про поновлення його на роботі. В ході судового розгляду відповідач змінив формулювання про його звільнення та наказом №02/ОС від 17 січня 2013 року вніс зміни до наказу №37/ОС від 23 травня 2012 року, його звільнено на підставі п.1 ст.41 КЗпП України – одноразове грубе порушення трудових обов`язків директором відокремленого "Пенізевицьке кар`єроуправління" ДП "УПП УЗ". Про вказаний наказ дізнався лише 22 січня 2013 року під час розгляду справи в Апеляційному суді Житомирської області. Однією з умов його звільнення на підставі п.5 ч.1 ст.40 КЗпП України є відсутність працівника на роботі більше чотирьох місяців підряд. Однак вихід працівника хоча б на один день перериває обчислення строку хвороби. 28 квітня 2012 року він виходив на роботу, що підтвердили свідки-працівники підприємства. Крім цього, якби він був відсутній на роботі 28 квітня 2012 року, то його необхідно було б звільнити за прогул, але роботодавець цього не зробив. З часом відповідач змінив формулювання про його звільнення, внісши зміни до наказу №37/ОС від 23 травня 2012 року, його звільнено на підставі п.1 ст.41 КЗпП України. Про вказаний наказ йому стало відомо в січні 2013 року, оскільки з наказом його не ознайомлювали, а змінюючи формулювання причини його звільнення роботодавець фактично визнав незаконним його звільнення за п.5 ч.1 ст.40 КЗпП України. Крім цього, підставою для розірвання трудового договору за п.1 ч.1 ст.41 КЗпП України повинно бути здійснення ним певної дії або бездіяльності, що порушило трудові обов`язки, передбачені трудовим договором, посадовою інструкцією Наказ про звільнення має містити чітко сформульоване одноразове порушення, яке стало підставою для звільнення та яку шкоду воно завдало. Однак при винесенні наказу №02/ОС від 17 січня 2013 року вказані вимоги закону роботодавцем не дотримані. Не допускається звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності, а також при перебуванні у відпустці. При звільненні його як керівника не додержані вимоги ст.ст.148, 149 КЗпП України, тобто не дотримана процедура звільнення. Таким чином накази про звільнення №37/ОС від 23 травня 2012 року та №02/ос від 17 січня 2013 року є незаконними. Оскільки 24 травня 2012 року він звільнений без законних підстав, то по день винесення судового рішення строк вимушеного прогулу становить 1911 робочих днів, а середній заробіток за час вимушеного прогулу складає 609417,90 грн. Згідно зі ст.233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Вважав, що строк передбачений ст.233 КЗпП України пропустив з поважних причин, тому просив визнати незаконним наказ Державного підприємства "Управління промислових підприємств Укрзалізниці" №37/ОС від 23 травня 2012 року "Про звільнення ОСОБА_1 "; визнати незаконним наказ "Управління промислових підприємств Укрзалізниці" №02/ОС від 17 січня 2013 року "Про внесення змін до наказу ДП "УПП УЗ" №37/ОС від 23 травня 2012 року "Про звільнення ОСОБА_1 "; поновити ОСОБА_1 на посаді начальника виробничого підрозділу Пенізевицьке кар`єроуправління філії Центр управління промисловістю АТ "Українська залізниця"; стягнути з Акціонерного товариства "Українська залізниця" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 609417,90 грн.; визнати поважними причини пропущення строку для звернення до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" про поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу; поновити йому пропущений строк для звернення до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" про поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 позов підтримали викладене підтвердили. Позивач в судовому засіданні зазначив, що у нього як керівника ненормований робочий час, тому 28 квітня прибув на роботу після перебування на лікарняному. Також послався на обставини, що були предметом дослідження у інших судових процесах за його позовами.

Відповідач - Акціонерне товариство "Українська залізниця" в судове засідання представника не направив, відповідно до заяви просив розглянути справу без його участі. Надіслав відзив на позов, відповідно до якого вважав, що позов задоволенню не підлягає, оскільки накази про звільнення, які позивач просить скасувати вже були предметом оскарження у двох цивільних справах, рішення по яких набрали законної сили. Крім цього відповідно до ч.1 ст.233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Відповідно до ч.3, ч.4 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Тому оскільки з дня видання наказу №37/ОС від 23 травня 2012 року про звільнення ОСОБА_1 , наказу №02/ОС від 17 січня 2013 про внесення змін до наказу №37/ОС від 23 травня 2012 року, прийняття постанови Верховним Судом від 19 грудня 2018 року у справі №283/367/13-ц (на яку посилається позивач, як на момент коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права) минуло більше 1 місяця, то в позові необхідно відмовити.

Вислухавши пояснення позивача та його представника, дослідивши письмові докази по справі, суд вважає, що позов задоволенню не підлягає.

Судом встановлено, що 15 лютого 2007 року позивач призначений на посаду директора Пенізевицького кар`єроуправління, що підтверджується копією трудової книжки (а.с.14).

03 січня 2012 року позивач під розписку ознайомлений з графіком роботи на 2012 рік (а.с.33). Наказом № ЦУПП-4/34 від 09 лютого 2012 року перенесені робочі дні з п`ятниці 9 березня – на суботу 3 березня, понеділка 30 квітня – на суботу 28 квітня, п`ятниці 29 червня – на суботу 7 липня (а.с.44).

З 03 травня по 31 травня 2012 року позивач перебував на лікарняному, що підтверджується копією листка непрацездатності (а.с.58).

Наказом №37/ОС від 23 травня 2012 року директор Пенізевицького кар`єроуправління Державного підприємства "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" ОСОБА_3 С. звільнений із займаної посади 24 травня 2012 року, у зв`язку з нез`явленням на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, п.5 ст.40 КЗпП України (а.с.38).

Наказом №02/ОС від 17 січня 2013 року внесені зміни до наказу ДП "УПП УЗ" від 23 травня 2012 року №37/ОС про звільнення ОСОБА_1 , а саме вважати ОСОБА_1 звільненим за п.1 ст.41 КЗпП України – одноразове грубе порушення трудових обов`язків директором відокремленого Пенізевицького кар`єроуправління ДП "УПП УЗ" (а.с.39-40).

Не погоджуючись зі звільненням позивач звертався з позовами про визнання його звільнення незаконним та поновлення на роботі. Судами різних інстанцій розглядались позови ОСОБА_1 , що підтверджується копіями рішення Малинського районного суду від 29 листопада 2012 року, рішення Апеляційного суду Житомирської області від 22 січня 2013 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України від 15 травня 2013 року, рішення Малинського районного суду від 22 січня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Житомирської області від 07 квітня 2014 року, постанови Верховного суду від 19 грудня 2018 року, рішення Апеляційного суду Житомирської області від 17 липня 2013 року (а.с.134-139, 140-142,143-146, 152-155, 156-158, 159-167, 227-228).

Так, рішенням Малинського районного суду від 22 січня 2014 року позов ОСОБА_1 до Державного підприємства "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди залишений без задоволення, оскільки судами встановлено, що 28 квітня 2012 року ОСОБА_1 був відсутній на роботі. На підтвердження поважності причин відсутності на роботі надав запрошення до Коростенської транспортної прокуратури на 28 квітня 2012 року та довідку про перебування його у прокуратурі 28 квітня 2012 року з 9 год. 10 хв. до 16 год. 40 хв. При проведенні службової перевірки в Коростенській транспортній прокуратурі було встановлено, що запрошення ОСОБА_1 до прокуратури офіційно не направлялось і 28 квітня 2012 року в прокуратурі він не був. Таким чином ОСОБА_1 грубо порушив свої трудові обов`язки, оскільки не з`явився на роботу і намагався виправдати свою відсутність документами, що не відповідають дійсності (а.с.152-155).

Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 07 квітня 2014 року апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Малинського районного суду від 22 січня 2014 року відхилена, а рішення суду від 22 січня 2014 року залишене без змін (а.с.156-158).

Враховуючи викладене, звільнення позивача за одноразове грубе порушення трудових обов`язків було предметом розгляду в суді. З цього приводу винесено рішення про відмову в задоволенні позову і вказане рішення набрало законної сили.

Неповідомлення позивача про перенесення робочого дня на 28 квітня, не впливає на законність причин звільнення. З цих підстав позов задоволенню не підлягає.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.41 КЗпП України крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках: одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами податкових та митних органів, яким присвоєно спеціальні знання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами.

Відповідно до ч.3 ст.41 КЗпП України розірвання договору у випадках, передбачених частинами першою і другою цієї статті, провадиться з додержанням вимог частини третьої статті 40, а у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, - також вимог статті 43 цього Кодексу.

Відповідно до ч.3 ст.40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства установи, організації.

Таким чином, винесення наказу про звільнення в період тимчасової непрацездатності позивача суперечить вимогам ч.3 ст. 40 КЗпП України.

Відповідно до ч.1 ст.233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Відповідно до ч.3, ч.4 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зроблено до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Оскільки про звільнення в період тимчасової непрацездатності позивач знав з 2013 року, то ним пропущено строк звернення до суду із вказаним позовом.

Враховуючи викладене в позові необхідно відмовити.

Керуючись ст.ст.40, 41, 233 КЗпП України, ст.259-260 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

В позові ОСОБА_1 до Акціонерного товариства "Українська залізниця" про визнання незаконними наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити.

На рішення суду може бути подано апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду через Бородянський районний суд Київської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення суду складено 13 березня 2020 року.

Головуючий-суддяД.Унятицький