Рішення № 88185695, 13.03.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 березня 2020 року м. Київ № 640/10039/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Балась Т.П., розглянувши у місті Києві в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, ОСОБА_2 , про визнання протиправними та скасування наказів, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, третя особа - ОСОБА_2 , у якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України ОСОБА_2 № 163-к/тр від 10.05.2019 року про звільнення позивача 11.05.2019 року із посади головного спеціаліста сектору з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян Вищої кваліфікаційної комісії суддів України «за вчинення дисциплінарного проступку - порушення присяги державного службовця, пункт 4 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста сектору з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

- стягнути з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу із 16.01.2019 року до дня поновлення на роботі із розрахунку 64 718,20 грн. за кожен місяць вимушеного прогулу з дня, наступного за 08.02.2019 року, коли відповідач був зобов`язаний звільнити позивача за власним бажанням, до відновлення на роботі;

- стягнути з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на користь позивача на відшкодування заподіяної йому моральної шкоди в розмірі 776 618,40 грн. (в сумі середньомісячного заробітку за дванадцять місяців);

- стягнути з ВККС на користь позивача судові витрати на експертні дослідження моральної шкоди та судовий збір.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.08.2019 справу № 640/10039/19 передано на розгляд Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 17.09.2019 відмовлено у відкритті провадження у справі № 640/10039/19 та передано справу № 640/10039/19 до Окружного адміністративного суду міста Києва.

За результатами автоматизованого розподілу справу № 640/10039/19 передано на розгляд судді Балась Т.П.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.10.2019 відкрито провадження у справі № 640/10039/19 за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання у справі.

Під час підготовчого судового засідання представником позивача було збільшено позовні вимоги, а саме доповнено ті, що викладені в основному позові, наступними:

- визнати протиправним та скасувати наказ голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України ОСОБА_2 № 8-к/т4 від 14 січня 2019 року про відкриття дисциплінарного провадження;

- визнати протиправним та скасувати наказ голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України ОСОБА_2 № 78-к/тм від 21 березня 2019 року про застосування до ОСОБА_1 двох дисциплінарних стягнень: догани та повідомлення про неповну службову відповідність;

- стягнути з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на користь ОСОБА_1 на відшкодування заподіяної їй моральної шкоди виданням наказу від 21 березня 2019 року № 78 к/тм про застосування до неї двох дисциплінарних стягнень - догани та повідомлення про неповну службову відповідність, та наказу № 8-к/т4 від 14 січня 2019 року про відкриття дисциплінарного провадження в розмірі 500 000 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що відповідачем було грубо порушено порядок застосування до позивача дисциплінарного стягнення, оскільки відповідачем було накладено на позивачку три дисциплінарні стягнення під час перебування ОСОБА_1 на лікуванні та після подачі нею заяви про звільнення. На думку позивача та її представника, відповідач при прийнятті оскаржуваних наказів "про відкриття дисциплінарного провадження" "про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності" та "про її звільнення" діяв без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи позивача. Отже, як зазначає позивач, протиправність наказу відповідача про застосування до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення має наслідком визнання протиправним та скасування наказу відповідача про звільнення ОСОБА_1 та її поновлення на посаді та виплату їй середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Окрім того, позивач стверджує, що незаконними діями відповідача їй була спричинена моральна шкода, причинно-наслідковий зв`язок між душевними (моральними) стражданнями позивача та протиправними діями з боку відповідача підтверджується висновком спеціаліста за результатами психологічного дослідження та діагностичних психологічних процедур; обґрунтовує необхідність стягнення моральної шкоди із посиланням на положення ст. 237-1 Кодексу законів про працю України, Цивільного кодексу України та практикою Європейського Суду з прав людини.

Відповідач позов не визнав, у відзиві на позовну заяву виклав свої заперечення на позовну заяву та зазначив про те, що при здійсненні дисциплінарних проваджень та застосування дисциплінарних стягнень до ОСОБА_1 відсутні будь-які порушення норм чинного законодавства та прав позивача з боку Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, що підтверджується матеріалами дисциплінарної справи, яку представником додано до відзиву та долучено до матеріалів справи (том 1 а.с. 236-248, том ІІ а.с. 1-223).

У судовому засіданні 25.11.2019 під час підготовчого провадження судом розглянуто клопотання представника відповідача щодо залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Національного агентства з питань державної служби. Протокольною ухвалою судом відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про залучення третьої особи.

Після подання заяви про збільшення позовних вимог та прийняття її судом, представником відповідача також подано заперечення на позов з урахуванням збільшених позовних вимог (том IV, а.с. 33-41). Представник стверджує, що позивач була обізнана про існування оспорюваних наказів, тому просила залишити без розгляду позов у цій частині з підстав пропущення строку звернення до суду.

Третя особа не скористалась правом надати пояснення по суті спору.

В судовому засіданні 11.12.2019 представники сторін надали усі докази на підтвердження обставин, викладених у позові та відзиві на позовну заяву, надали свої пояснення, у зв`язку з чим судом оголошено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 05 лютого 2020 року.

27 грудня 2019 року через канцелярію суду подано клопотання представника ВККС Гунченко О.А. про відкладення розгляду справи. Клопотання мотивоване тим, що станом на 24 грудня 2019 року питання представництва органів державної влади в судах на законодавчому рівні не врегульовано, що унеможливлює представлення інтересів ВККС відповідними працівниками секретаріату в суді.

05 лютого 2020 року в судове засідання з`явилась представник позивача. Головуючий з`ясував думку представника щодо заявленого клопотання про відкладення.

Представник позивача наполягала на розгляді справи за відсутності представника відповідача, оскільки відповідача було завчасно повідомлено про дату і місце розгляду справи; підкреслила, що строк розгляду справи має бути розумним, а посилання відповідача про відкладення розгляду справи через відсутність законодавчого регулювання діяльності комісії, в тому числі питання представництва після дострокового припинення повноважень усіх членів ВККС не є поважними причинами неявки відповідача.

Також представник позивача зазначила, що доводи ВККС викладені письмово у відзиві на позов, під час підготовчого провадження надано вичерпні докази, представником відповідача надавались усні пояснення в підготовчому засіданні. Звернула увагу суду, що вирішення трудового спору має відбутись у найшвидші строки, оскільки позивач перебуває досі в стані невизначеності, не може працевлаштуватись на роботу.

Суд, розглянувши подане клопотання, заслухавши думку представника позивача, без виходу до нарадчої кімнати відмовив у задоволенні клопотання представника ВККС про відкладення розгляду справи та вирішив розглянути цю справу за відсутності представника відповідача, врахувавши об`єктивні обставини, які стали причиною неявки відповідача в судове засідання, і зважаючи на непередбачуваність терміну існування цих обставин, предмет спору та відсутність заперечень представника позивача проти розгляду цієї справи по суті.

При вирішенні поданого клопотання судом також прийнято до уваги позицію суддів Великої Палати Верховного Суду при вирішенні аналогічного клопотання, викладену у постанові від 29.01.2020 у справі № 9901/378/19 за адміністративним позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

У судовому засіданні 05.02.2020 представник позивача після надання пояснень по суті позовних вимог, погодилась здійснювати подальший розгляд справи у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 працювала на посаді головного спеціаліста сектору з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з 04.11.2016, у 2018 році присвоєно 6 ранг державного службовця (том І а.с. 90-108).

Позивач, перебуваючи на державній службі двічі - 15 та 21 січня 2019 року подавала заяву про звільнення із займаної посади за власним бажанням, що підтверджується копією першої заяви про звільнення із 15.01.2019 із резолюцією керівника ВККС ОСОБА_2. «До наказу» (том І а.с. 27), а також нотаріальним свідоцтвом від 30.01.2019 про вручення 21 січня 2019 року Голові Вищої кваліфікаційної комісії суддів України ОСОБА_2 другої заяви позивача про звільнення її із займаної посади з 08 лютого 2019 року (том І, а.с. 123). Також позивач у цій заяві повідомляла, що перебуває на лікуванні.

06 лютого 2019 року ОСОБА_1 було направлено на адресу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України заяву разом із оригіналом службового посвідчення № 398 головного спеціаліста Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, виданого на ім`я ОСОБА_1 . 09 лютого 2019 року позивачем надіслано оригінали листків непрацездатності, що підтверджують перебування її на лікуванні з 16 січня по 08 лютого 2019 року.

Зважаючи на те, що 08 лютого 2019 року позивач вважала, що державна служба та трудові відносини із Вищою кваліфікаційною комісією суддів України мали припинитися, із 11 лютого 2019 року позивач розпочала тривалий курс лікування.

Відповідно до наказів Голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 14.01.2019 № 8-к/тм «Про дисциплінарне провадження», від 31.01.2019 № 26 к/тм «Про продовження строку дисциплінарного провадження», від 15.02.2019 №41-к/тм «Про продовження строку дисциплінарного провадження» у період з 15.01.2019 по 15.03.2019 здійснено дисциплінарне провадження та сформовано дисциплінарну справу стосовно ОСОБА_6 , завідувача сектору з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та ОСОБА_1 , головного спеціаліста сектору з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

За результатами вищезазначеного дисциплінарного провадження відповідно до наказу Голови Комісії від 21.03.2019 № 78-к/тм «Про накладення дисциплінарного стягнення» до ОСОБА_1 , головного спеціаліста сектору з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, застосовано дисциплінарне стягнення в виді догани та дисциплінарне стягнення в виді попередження про неповну службову відповідність.

Разом з тим, залишено без задоволення заяву ОСОБА_1 про звільнення, про причини незадоволення заяви було повідомлено листом Комісії від 28.01.2019 № 22-589/19.

Надалі, відповідно до наказу Голови Комісії від 21.03.2019 № 80-к/тм «Про дисциплінарне провадження» у період з 22.03.2019 по 26.04.2019 здійснено дисциплінарне провадження стосовно ОСОБА_1 .

Підставою для проведення дисциплінарного провадження стала інформація, викладена у доповідній записці начальника відділу по роботі з персоналом секретаріату Комісії від 15.03.2019 № 83д-22 (що знаходиться в матеріалах дисциплінарного провадження відповідно), а саме відсутність ОСОБА_1 на робочому місці з 16.01.2019 та з`ясовані у подальшому з метою встановлення причин такої відсутності фактичні обставини.

10 травня 2019 року Головою ВККС ОСОБА_2 видано наказ № 163-к/тр про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади головного спеціаліста сектору з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян секретаріату комісії 11 травня 2019 року за вчинення дисциплінарного проступку - порушення Присяги державного службовця, пункт 4 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Підставою прийняття такого наказу значиться висновок дисциплінарної комісії з розгляду дисциплінарних справ стосовно державних службовців, які займають посади державної служби категорій «Б» і «В» секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, від 26 квітня 2019 року; доповідна записка голови дисциплінарної комісії з розгляду дисциплінарних справ стосовно державних службовців, які займають посади державної служби категорій «Б» і «В» секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, від 02 травня 2019 року, погодження в установленому порядку (том І, а.с. 88-89) .

Вважаючи свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернулася з адміністративним позовом до суду.

По-перше, суд вважає за необхідне зупинитись на питанні дотримання позивачем строку звернення до суду в частині оскарження наказу від 14.01.2019 № 8-л/тм та з цього приводу дійшов наступних висновків.

Відповідачем на вимогу суду надано копії матеріалів справи дисциплінарного провадження, розпочатого 14.01.2019 щодо посадових осіб сектору з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян секретаріату Комісії Передереєвої Г.В. та Гогусь Т.М. (том ІІІ, а.с. 32-183).

Під час підготовчого засідання судом з`ясовувалось питання щодо визначення моменту, коли позивач дізналася про прийняття наказу про відкриття щодо неї дисциплінарного провадження.

Представник відповідача наголошувала, що при ознайомленні з наказом Голови Комісії від 14.01.2019 № 8-к/тм «Про дисциплінарне провадження» 15.01.2019 головою дисциплінарної комісії з розгляду дисциплінарних справ стосовно державних службовців, які займають посади державної служби категорій «Б» і «В» секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України роз`яснено права та обов`язки ОСОБА_1 , зокрема щодо надання письмових пояснень стосовно підстав дисциплінарного провадження, права на ознайомлення з усіма матеріалами дисциплінарного провадження, внесення зауважень до висновку, клопотання про вжиття додаткових заходів для встановлення обставин, які мають значення для справи, надання додаткових пояснень та додаткових документів і матеріалів, що стосуються зазначених обставин, які долучаються до справи.

Разом з цим, представник позивача стверджувала, що позивач під час ознайомлення із наказом 15.01.2019 вже перебувала у тяжкому фізичному стані, пов`язаному з хворобою, а також була пригнічена морально. Також зазначала, що зі змісту наказу неможливо було встановити суть порушення, із змістом доповідної записки начальника юридичного управління секретаріату Комісії від 14.01.2019 № 19-27/19 позивача не було ознайомлено.

За змістом частин першої, другої, третьої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (ч. 5 ст. 122 КАС).

Частиною 3 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Судом встановлено та підтверджено представником позивача, що про існування наказу про відкриття дисциплінарного провадження від 14.01.2019 ОСОБА_1 дізналася при ознайомленні з цим наказом 15 січня 2019 року об 11:10, про що свідчить її особистий підпис на примірнику цього наказу (том ІІІ, а.с. 72).

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позивач була обізнана про оспорюване рішення 15 січня 2019 року.

Разом з тим, позивачем вимога щодо визнання протиправним наказу № 8-к/т4 від 14.01.2019 та його скасування заявлена у заяві про збільшення позовних вимог, яка зареєстрована в Окружному адміністративному суді міста Києва 25.11.2019, тобто з порушенням місячного строку встановленого частиною 5 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд зазначає, що початок перебігу шестимісячного строку у процесуальному законі визначено альтернативно - це день, коли особа або дізналася, або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Порівняльний аналіз термінів «дізнався» та «повинен був дізнатись», що містяться у частині 2 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх прав, а тому сама по собі необізнаність позивача з фактом порушення його прав не є підставою для автоматичного і безумовного поновлення строку звернення до суду.

При визначенні початку перебігу строку звернення до суду суд з`ясовує момент, коли особа фактично дізналася або мала реальну можливість дізнатися про наявність відповідного порушення (рішення, дії, бездіяльності), а не коли вона з`ясувала для себе, що певні рішення, дії чи бездіяльність стосовно неї є порушенням.

Суд також зауважує, що поважними причинами, що зумовили пропуск строку звернення до суду, визнаються обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов`язані з дійсними істотними перешкодами, які не дозволяють вчасно реалізувати право на судовий захист.

Відповідно до статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Відповідно до пункту 8 частини 1 статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України, суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.

Беручи до уваги, що позивач не навів доказів, які б свідчили про існування обставин, що об`єктивно перешкоджали їй звернутись до суду з позовом про визнання протиправним наказу № 8-к/т4 від 14.01.2019 та його скасування у межах строків, встановлених законом, а судом зі змісту позовної заяви та доданих до неї матеріалів не встановлено підстав для визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду, суд дійшов висновку про залишення у цій частині позову без розгляду.

З іншими заявленими в адміністративному позові вимогами позивач звернувся до суду у межах строку, встановленого законом.

Одним із аргументів протиправності рішень про застосування дисциплінарних стягнень та звільнення, прийнятих ВККС щодо позивача, у позовній заяві зазначалося про те, що у члена ВККС ОСОБА_2 повноваження як на посаді голови, так і члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України закінчилися восени 2018 року.

Надаючи оцінку доводам позивача про відсутність у голови ВККС повноважень на час прийняття оскаржуваних рішень, суд виходить із таких міркувань.

ОСОБА_2 призначено членом ВККС наказом Міністра юстиції України від 24 жовтня 2014 року № 1781/5, відповідно до статей 92, 93 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", який в редакції чинній на момент призначення передбачав строк повноважень членів ВККС - 6 років.

Відповідачем у відзиві на позовну заяву звернено увагу суду на висновки, зроблені Верховним Судом при розгляді адміністративних справ № 9901/66/19 та 9901/117/19, які набрали законної сили, щодо відсутності обставин, що свідчили б про закінчення або припинення повноважень ОСОБА_2 станом на момент ухвалення у 2019 році Комісією оскаржуваних рішень.

Так, Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи № 9901/66/19 у постанові від 08.10.2019 погодилася з висновками Верховного Суду, як суду першої інстанції, що на час прийняття рішення ВККС від 18 січня 2019 року № 53/вс-19 шестирічний строк повноважень членів Комісії ОСОБА_3, ОСОБА_2., ОСОБА_7 не закінчився, зазначивши, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо необґрунтованості доводів позивача про відсутність у зазначених членів ВККС повноважень на прийняття оскаржуваного рішення.

При цьому суд погоджується із доводами відповідача відносно того, що усі заяви від імені ОСОБА_1 подавались до керівника Вищої кваліфікаційної комісії суддів України ОСОБА_2, що підтверджує факт того, що позивачем не ставилися під сумнів відповідні повноваження.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спірні правовідносини врегульовано законодавством (чинним та у редакції станом на момент виникнення відповідних правовідносин): Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII).

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону № 889-VIII державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 2 Закону № 889-VIII у цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні: службова дисципліна - неухильне додержання Присяги державного службовця, сумлінне виконання службових обов`язків та правил внутрішнього службового розпорядку.

Відповідно до ст. 5 Закону № 889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 8 Закону № 889-VIII державний службовець зобов`язаний сумлінно і професійно виконувати свої посадові обов`язки.

Згідно зі ст. 62 Закону № 889-VIII державний службовець зобов`язаний виконувати обов`язки, визначені статтею 8 цього Закону, а також:

1) не допускати вчинків, несумісних із статусом державного службовця;

2) виявляти високий рівень культури, професіоналізм, витримку і тактовність, повагу до громадян, керівництва та інших державних службовців;

3) дбайливо ставитися до державного майна та інших публічних ресурсів.

Державний службовець особисто виконує покладені на нього посадові обов`язки.

Відповідно до ч. 1 ст. 63 Закону № 889-VIII керівник державної служби несе відповідальність за неналежний рівень службової дисципліни і здійснює повноваження щодо притягнення державних службовців до дисциплінарної відповідальності.

Згідно з ч.ч. 2, 3, 4 ст. 63 Закону № 889-VIII з метою забезпечення належного рівня службової дисципліни керівник державної служби зобов`язаний:

1) створювати умови для виконання державними службовцями своїх посадових обов`язків і підвищення ними професійної компетентності та вимагати належного виконання посадових обов`язків;

2) здійснювати контроль за виконанням державними службовцями посадових обов`язків;

3) під час виконання посадових обов`язків керуватися публічними інтересами, суворо дотримуватися і забезпечувати дотримання Конституції, законів України та інших нормативно-правових актів, чітко формулювати накази (розпорядження) та доручення, перевіряти точність і своєчасність їх виконання;

4) забезпечувати виконання державними службовцями своїх посадових обов`язків, у тому числі шляхом застосування дисциплінарних стягнень;

5) належним чином організовувати роботу державних службовців, забезпечувати ефективне виконання завдань, що поставлені перед державним органом;

6) виховувати у державних службовців сумлінне ставлення до служби, бережливе ставлення до державного майна, підтримувати їхню ініціативу, а також вживати заходів для додержання ними правил етичної поведінки;

7) забезпечувати прозорість та об`єктивність під час оцінювання результатів службової діяльності державних службовців;

8) організовувати проведення з державними службовцями профілактичних заходів щодо запобігання вчиненню ними дисциплінарних проступків, виявляти та своєчасно припиняти їх вчинення.

Безпосередній керівник державного службовця має право вносити клопотання керівнику державної служби про притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку.

Керівник державної служби, який в установленому цим Законом порядку не вжив заходів для притягнення підпорядкованого йому державного службовця до дисциплінарної відповідальності за вчинений дисциплінарний проступок, а також не подав матеріали про вчинення державним службовцем адміністративного проступку, корупційного або пов`язаного з корупцією правопорушення, злочину до органу, уповноваженого розглядати справи про такі правопорушення, несе відповідальність згідно із законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 Закону № 889-VIII за невиконання або неналежне виконання посадових обов`язків, визначених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами у сфері державної служби, посадовою інструкцією, а також порушення правил етичної поведінки та інше порушення службової дисципліни державний службовець притягається до дисциплінарної відповідальності у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з ч. 1 ст. 65 Закону № 889-VIII підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку, тобто протиправної винної дії або бездіяльності чи прийняття рішення, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні державним службовцем своїх посадових обов`язків та інших вимог, встановлених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, за яке до нього може бути застосоване дисциплінарне стягнення.

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 65 Закону № 889-VIII дисциплінарними проступками є: невиконання або неналежне виконання посадових обов`язків, актів органів державної влади, наказів (розпоряджень) та доручень керівників, прийнятих у межах їхніх повноважень.

Державний службовець не може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності, якщо минуло шість місяців з дня, коли керівник державної служби дізнався або мав дізнатися про вчинення дисциплінарного проступку, не враховуючи час тимчасової непрацездатності державного службовця чи перебування його у відпустці, або якщо минув один рік після його вчинення або постановлення відповідної окремої ухвали суду. (ч. 3 ст. 65 Закону № 889-VIII).

Згідно з ч. 1 ст. 66 Закону № 889-VIII до державних службовців застосовується один із таких видів дисциплінарного стягнення: 1) зауваження; 2) догана; 3) попередження про неповну службову відповідність; 4) звільнення з посади державної служби.

У разі допущення державним службовцем дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 6 частини другої статті 65 цього Закону, суб`єкт призначення або керівник державної служби може обмежитися зауваженням. (ч. 2 ст. 66 Закону № 889-VIII).

У разі допущення державним службовцем дисциплінарних проступків, передбачених пунктами 4, 5, 12 та 15 частини другої статті 65 цього Закону, суб`єктом призначення або керівником державної служби такому державному службовцю може бути оголошено догану. (ч. 3 ст. 66 Закону № 889-VIII).

У разі допущення державним службовцем дисциплінарних проступків, передбачених пунктами 2 та 8 частини другої статті 65 цього Закону, а також вчинення систематично (повторно протягом року) дисциплінарних проступків, передбачених пунктами 4 та 5 частини другої статті 65 цього Закону, суб`єкт призначення або керівник державної служби може попередити такого державного службовця про неповну службову відповідність. (ч. 4 ст. 66 Закону № 889-VIII).

Звільнення з посади державної служби є винятковим видом дисциплінарного стягнення і може бути застосоване лише у разі вчинення дисциплінарних проступків, передбачених пунктами 1, 3, 7, 9-11, 13, 14 частини другої статті 65 цього Закону, а також вчинення систематично (повторно протягом року) дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 12 частини другої статті 65 цього Закону. (ч. 5 ст. 66 Закону № 889-VIII).

Дисциплінарні стягнення, передбачені пунктами 2-4 частини першої цієї статті, накладаються виключно за пропозицією Комісії, поданням дисциплінарної комісії. (ч. 6 ст. 66 Закону № 889-VIII).

За кожний дисциплінарний проступок до державного службовця може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. (ч. 7 ст. 66 Закону № 889-VIII)

Відповідно до ст. 67 Закону № 889-VIII дисциплінарне стягнення має відповідати характеру і тяжкості вчиненого дисциплінарного проступку та ступеню вини державного службовця. Під час визначення виду дисциплінарного стягнення необхідно враховувати характер дисциплінарного проступку, обставини, за яких він був вчинений, настання тяжких наслідків, добровільне відшкодування заподіяної шкоди, попередню поведінку державного службовця та його ставлення до виконання посадових обов`язків.

Обставинами, що пом`якшують відповідальність державного службовця, є:

1) усвідомлення та визнання своєї провини у вчиненні дисциплінарного проступку;

2) попередня бездоганна поведінка та відсутність дисциплінарних стягнень;

3) високі показники виконання службових завдань, наявність заохочень та урядових відзнак, урядових і державних нагород;

4) вжиття заходів щодо попередження, відвернення або усунення настання тяжких наслідків, які настали або можуть настати в результаті вчинення дисциплінарного проступку, добровільне відшкодування заподіяної шкоди;

5) вчинення проступку під впливом погрози, примусу або через службову чи іншу залежність;

6) вчинення проступку внаслідок неправомірних дій керівника.

Під час застосування дисциплінарного стягнення можуть враховуватися також інші, не зазначені у частині другій цієї статті, обставини, що пом`якшують відповідальність державного службовця.

Обставинами, що обтяжують відповідальність державного службовця, є:

1) вчинення дисциплінарного проступку у стані алкогольного сп`яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або токсичних засобів;

2) вчинення дисциплінарного проступку повторно, до зняття в установленому порядку попереднього стягнення;

3) вчинення проступку умисно на ґрунті особистої неприязні до іншого державного службовця, у тому числі керівника, чи помсти за дії чи рішення щодо нього;

4) вчинення проступку умисно з мотивів неповаги до держави і суспільства, прав і свобод людини, окремих соціальних груп;

5) настання тяжких наслідків або заподіяння збитків внаслідок вчинення дисциплінарного проступку.

Статтею 68 Закону № 889-VIII передбачені суб`єкти, уповноважені ініціювати дисциплінарні провадження та застосовувати дисциплінарні стягнення.

Так, дисциплінарні провадження ініціюються суб`єктом призначення.

Дисциплінарні стягнення накладаються (застосовуються):

1) на державних службовців, які займають посади державної служби категорії "А":

зауваження - суб`єктом призначення;

інші види дисциплінарних стягнень - суб`єктом призначення з урахуванням пропозиції Комісії;

2) на державних службовців, які займають посади державної служби категорій "Б" і "В":

зауваження - суб`єктом призначення;

інші види дисциплінарних стягнень - суб`єктом призначення за поданням дисциплінарної комісії.

Згідно з ч.ч. 9-11 ст. 69 Закону № 889-VIII дисциплінарна комісія розглядає дисциплінарну справу державного службовця, сформовану в установленому цим Законом порядку.

Результатом розгляду дисциплінарної справи є пропозиція Комісії або подання дисциплінарної комісії, які мають рекомендаційний характер для суб`єкта призначення.

Суб`єкт призначення протягом 10 календарних днів зобов`язаний прийняти рішення на підставі пропозиції Комісії або подання дисциплінарної комісії або надати вмотивовану відмову протягом цього строку.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 73 Закону № 889-VIII з метою збору інформації про обставини, які стали підставою для порушення дисциплінарного провадження, для визначення дисциплінарною комісією ступеня вини, характеру і тяжкості цього дисциплінарного проступку Комісією, дисциплінарною комісією формується дисциплінарна справа.

Дисциплінарна справа повинна містити:

1) дату і місце її формування;

2) підстави для відкриття дисциплінарного провадження;

3) характеристику державного службовця, складену його безпосереднім керівником, та інші відомості, що характеризують державного службовця;

4) відомості щодо наявності чи відсутності дисциплінарних стягнень;

5) інформаційну довідку з викладенням обставин щодо вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку;

6) пояснення державного службовця щодо обставин, які стали підставою для порушення дисциплінарного провадження;

7) пояснення безпосереднього керівника державного службовця з приводу обставин, які стали підставою для порушення дисциплінарного провадження;

8) пояснення інших осіб, яким відомі обставини, які стали підставою для порушення дисциплінарного провадження;

9) належним чином завірені копії документів і матеріалів, що підтверджують та/або спростовують факт вчинення дисциплінарного проступку;

10) відомості про причини і умови, що призвели до вчинення проступку, вжиті або запропоновані заходи для їх усунення чи обставини, на підставі яких з державного службовця знімають звинувачення;

11) висновок за результатами службового розслідування (у разі його проведення);

12) висновок про наявність чи відсутність у діях державного службовця дисциплінарного проступку та підстав для його притягнення до дисциплінарної відповідальності;

13) опис матеріалів, які містяться в дисциплінарній справі.

Згідно з ч.ч. 3, 4 ст. 73 Закону № 889-VIII результатом розгляду дисциплінарної справи є пропозиції Комісії, подання дисциплінарної комісії у державному органі, які мають рекомендаційний характер для суб`єкта призначення.

Порядок обліку та роботи з дисциплінарними справами встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відповідно до ч. 5 ст. 74 Закону № 889-VIII дисциплінарне стягнення до державного службовця застосовується не пізніше шести місяців з дня виявлення дисциплінарного проступку, без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування у відпустці, а також не застосовується, якщо минув один рік після його вчинення.

Згідно з ст. 75 Закону № 889-VIII перед накладенням дисциплінарного стягнення суб`єкт призначення повинен отримати від державного службовця, який притягається до дисциплінарної відповідальності, письмове пояснення.

Пояснення державного службовця має відображати час, місце, обставини та причини вчинення ним дисциплінарного проступку, його усвідомлення чи заперечення провини, а також інші питання, які мають значення у справі.

Відмова надати пояснення оформляється відповідним актом і підтверджується двома державними службовцями. Відмова надати пояснення не перешкоджає здійсненню дисциплінарного провадження та накладенню на державного службовця дисциплінарного стягнення.

Судом встановлено, що за результатами дисциплінарного провадження, відкритого відповідно до наказу від 14.01.2019, на підставі висновку дисциплінарної комісії з розгляду дисциплінарних справ стосовно державних службовців, які займають посади державної служби категорій «Б» і «В» секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, від 15 березня 2019 року; доповідної записки голови дисциплінарної комісії з розгляду дисциплінарних справ стосовно державних службовців, які займають посади державної служби категорій «Б» і «В» секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, від 18 березня 2019 року, погодження в установленому порядку, ОСОБА_1 оголошено догану за вчинення дисциплінарного проступку - невиконання або неналежне виконання посадових обов`язків, актів органів державної влади, наказів (розпоряджень) та доручень керівників, прийнятих у межах їхніх повноважень (п. 1 наказу). Пунктом 2 наказу попереджено про неповну службову відповідність ОСОБА_1 за вчинення повторно дисциплінарного проступку - невиконання або неналежне виконання посадових обов`язків, актів органів державної влади, наказів (розпоряджень) та доручень керівників, прийнятих у межах їхніх повноважень.

З матеріалів дисциплінарної справи убачається, що позивач 17 січня 2019 року повідомила свого безпосереднього керівника ОСОБА_6 про те, що з 16 січня 2019 перебуває на лікуванні, про що зазначено у пояснювальній записці від 22.01.2019 завідувача сектору (том ІІІ, а.с. 80-82).

Також позивач повідомила у заяві від 06.02.2019, що по завершенню лікування будуть надані листки непрацездатності.

09 лютого 2019 року ОСОБА_1 подала оригінали листків непрацездатності, які підтверджують перебування її на лікуванні у період з 16 січня 2019 по 08 лютого 2019 року.

У доповідній записці голови дисциплінарної комісії з розгляду дисциплінарних справ стосовно державних службовців, які займають посади державної служби категорії «Б» і «В» секретаріату ВККС ОСОБА_8 від 15.02.2019 значиться як підстава для продовження строку дисциплінарного провадження відсутність на робочому місці ОСОБА_1 у період з 16.01.2019 по 08.02.2019, що підтверджується листками непрацездатності.

Натомість, відповідачем поставлено під сумнів справжність виданих листків непрацездатності, у зв`язку з чим керівник секретаріату комісії ОСОБА_9 направив листи у лікувальні установи міста Києва: № 22-1041/19-вих від 18.02.2019 року, на адресу Київської міської клінічної лікарні № 4 щодо листка непрацездатності ОСОБА_1 , № 22-1040/19-вих від 18.02.2019 року, адресований державній науковій установі "Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини "Державного управління справами" щодо листка непрацездатності ОСОБА_1 , № 22-1042/19-вих від 18.02.2019 року адресований Комунальному некомерційному підприємству "Центр первинної медико-санітарної допомоги №1" Дарницького району міста Києва щодо листка непрацездатності ОСОБА_1 .

Разом з цим, відповідачем не надано відповідей на такі листи з лікувальних установ, які б підтверджували недійсність листків непрацездатності позивача.

Згідно з пунктом 1.3. Положення про експертизу тимчасової непрацездатності, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 9 квітня 2008 року № 189, непрацездатність (утрата непрацездатності) - це стан здоров`я (функцій організму) людини, обумовлений захворюванням, травмою тощо, який унеможливлює виконання роботи визначеного обсягу, професії без шкоди для здоров`я.

Отже, факт тимчасової непрацездатності працівника унеможливлює виконання ним своїх трудових обов`язків з поважних причин і на законних підставах звільняє його від їх виконання та відповідальності за їх невиконання.

Не зважаючи на повідомлення позивача про відсутність її на робочому місці з підстав перебування на лікуванні, працівники комісії 16.01.2019 та у період, починаючи з 11.02.2019 фіксували відсутність ОСОБА_1 на робочому місці відповідними актами.

При цьому, суд не погоджується із доводами відповідача щодо визнання листів непрацездатності такими, що оформлені без додержання вимог Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності, з огляду на наступне.

Так, відповідно до пунктів 6, 7 частини 1 статті 9 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» до завдань Фонду соціального страхування та його робочих органів віднесено здійснення перевірки обґрунтованості видачі та продовження листків непрацездатності застрахованим особам, у тому числі на підставі інформації з електронного реєстру листків непрацездатності; здійснення контролю за використанням роботодавцями та застрахованими особами коштів Фонду.

Згідно з пунктом 6 частини 2 цієї статті Фонд та його робочі органи відповідно до покладених на них завдань здійснюють контроль за використанням коштів Фонду, веденням і достовірністю обліку та звітності щодо їх надходження та використання, застосовують в установленому законодавством порядку фінансові санкції та накладають адміністративні штрафи.

Згідно з пп. 3.1.1 п. 3.1 Положення про комісію (уповноваженого) із страхування у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, затвердженого постановою правління Фонду соціального страхування України від 19.07.2018 № 13, комісія (уповноважений) із соціального страхування підприємства: приймає рішення про призначення або відмову в призначенні матеріального забезпечення (допомоги по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), вагітності та пологах, на поховання) і передає його роботодавцю для проведення виплат, здійснення розрахунків тощо. Приймає рішення про припинення виплати матеріального забезпечення (повністю або частково). Перевіряє правильність видачі та заповнення документів, які є підставою для надання матеріального забезпечення та соціальних послуг.

З аналізу наведених норм слідує, що одним з обов`язків комісії є перевірка правильності видачі та заповнення документів (листків непрацездатності), які є підставою для надання матеріального забезпечення.

Слід зауважити, що відповідачем не надано жодного доказу про прийняття відповідного рішення уповноваженим органом щодо визнання листка непрацездатності нечинним чи необґрунтованим.

Поряд із цим, відповідачем було повернуто оригінали вказаних листків непрацездатності позивачу відповідно до листа від 19.02.2019 № 22/1066/19-вих з причин їх формальної невідповідності вимогам Інструкції, наприклад, у листі непрацездатності серії АДХ № 402554, виданому 31.01.2019 КНП «ЦПМСД № 1» Дарницького району м. Києва, відповідач вказує на неправильне найменування вулиці - Механізаторів замість Шаповала (Механізаторів є попереднім найменуванням вулиці Генерала Шаповала). На переконання суду, факт повернення листів непрацездатності позивачу свідчить про грубе порушення прав та інтересів позивача з боку комісії.

При цьому, на підтвердження обставин, викладених у листі від 19.02.2019 № 22/1066/19-вих представником відповідача, комісією не надано матеріалів перевірки правомірності видачі листа непрацездатності позивачу.

Суд зазначає, що перебування позивача з 16 січня 2019 року по 11 травня 2019 року на лікуванні підтверджується медичною документацією, яка міститься у матеріалах справи, є свідченням того, що позивач фізично не мав можливості ознайомитись з усіма матеріалами дисциплінарного провадження, за результатом чого надати відповідні пояснення, а застосування до нього дисциплінарного стягнення у цей період є незаконним.

Із пояснень, наданих завідувачем сектору з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян ОСОБА_6 22.01.2019 убачається, що по суті першого порушення, за яке на ОСОБА_1 було накладено дисциплінарне стягнення у вигляді догани, завідувач покликалась на усні пояснення позивача, що нею було роздруковано у повному обсязі заяву ОСОБА_10 та продубльовано на електронну пошту начальника відділу представництва інтересів Комісії в судах Біркіній А.В.

Також надано пояснення щодо запиту ОСОБА_11 , а саме виявлено, що 28.10.2018 на електронну пошту Комісії надійшло три запити ОСОБА_11 про доступ до публічної інформації, але згідно з інформацією журналу реєстрації запитів щодо доступу до публічної інформації 29.10.2018 було зареєстровано лише два запити, а запит щодо заяви ГРД про відвід члена комісії ОСОБА_12 при розгляді питання щодо кандидата на посаду судді Вищого антикорупційного суду Ступак О.В. не було зареєстровано. При цьому, ОСОБА_6 зазначала про відсутність значного об`єму електронних листів, що надходили на електронні поштові скриньки комісії (частина документів за 2018 рік була відновлена за допомогою працівників управління інформаційних технологій секретаріату комісії) та надання технічної підтримки з метою усунення несправностей у роботі ПК з обліковим записом «gogustm», тобто який належить ймовірно позивачу. Таким чином, на думку суду, не виключено, що реєстрація заяви, яка надійшла електронною поштою могла не відбутись з технічних причин, а не з вини конкретного працівника.

Дисциплінарний проступок визначається як винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх обов`язків. Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника обов`язків; вина працівника; наявність причинного зв`язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника обов`язків. Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку.

Досліджуючи матеріали дисциплінарного провадження, відкритого 14.01.2019, суд приходить до висновку, що вина ОСОБА_1 у вчиненні ймовірних порушень при виконанні обов`язків встановлена виключно на припущеннях, не підтверджена жодними документальними доказами.

Відповідно до ст. 76 Закону України «Про державну службу», державний службовець має право на ознайомлення з усіма матеріалами дисциплінарної справи перед прийняттям рішення про накладення на нього дисциплінарного стягнення.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, із матеріалами дисциплінарного провадження позивач не був ознайомлений.

Більше того, зважаючи на зазначене, суд критично ставиться до позиції відповідача щодо того, що згідно з ч. 6 ст. 74 Закону України "Про державну службу", законодавець наділяє державного службовця, який притягається до дисциплінарної відповідальності, правом, а не обов`язком надавати письмові пояснення відносно дисциплінарного провадження.

Відтак, суд дійшов висновку, що всупереч вищезазначеним нормам законодавства, позивача протиправно позбавлено можливості надання пояснень стосовно результатів дисциплінарного провадження, а також, можливості ознайомлення з відповідними матеріалами, чим порушено процедуру здійснення дисциплінарного провадження.

При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 74 Закону України «Про державну службу» дисциплінарне стягнення не може бути застосовано під час відсутності державного службовця на службі у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, під час перебування його у відпустці або у відрядженні.

Аналізуючи викладені норми, суд зауважує, що передумовою накладення дисциплінарного стягнення у вигляді зауваження, догани, попередження про неповну службову відповідність або звільнення з посади державної служби у разі вчинення державним службовцем дисциплінарних проступків повинно бути проведено службове розслідування з метою визначення наявності вини, характеру і тяжкості дисциплінарного проступку, відібрані письмові пояснення державного службовця стосовно якого проводиться службове розслідування.

Підсумовуючи викладене, суд зазначає, що притягнення до дисциплінарної відповідальності працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність застосування такого дисциплінарного стягнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Таким чином, наказ відповідача № 78-к/тм від 21 березня 2019 року про накладення дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 , винесено із порушенням ч. 4 ст. 74 Закону України "Про державну службу", що є беззаперечною підставою для його скасування.

Щодо твердження позивача відносно звільнення його з займаної посади, судом встановлено наступне.

Підставою для звільнення є зокрема висновок дисциплінарної комісії з розгляду дисциплінарних справ стосовно державних службовців, які займають посади державної служби категорій «Б» і «В» секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (том ІІ, а.с. 104-111).

Так, суд зауважує, що дисциплінарна комісія дійшла помилкового висновку щодо наявних правових підстав вважати заяву ОСОБА_1 від 15.01.2019 про звільнення за власним бажанням такою, що відкликала. При цьому, ґрунтуючись на визнанні такого факту, за робочі дні з 11.02.2019 по 26.04.2019 були складені відповідні акти про відсутність на роботі ОСОБА_1 . Натомість, у висновку повідомляється про те, що позивач надала інформацію відносно перебування її з 11.02.2019 на лікуванні з проханням видати оригінал трудової книжки, належним чином засвідчену копію наказу про її звільнення за власним бажанням з 08.02.2019 та повний розрахунок станом на 08.02.2019.

Комісія у висновку зазначала, що заява про звільнення позивача за власним бажанням не може бути задоволена та повернула надіслані оригінали листів непрацездатності для належного оформлення. Водночас, висновки щодо того, що ОСОБА_1 , повинна була стати до роботи 09.02.2019, які містяться на аркуші 6 «Висновку» протирічать попереднім висновкам щодо неналежного оформлення листків непрацездатності, які підтверджували поважність причин відсутності позивача на роботі.

Отже, члени дисциплінарної комісії дійшли висновку, що ОСОБА_1 порушила Присягу державного службовця, що характеризувалось в умисному порушенні службової дисципліни, зокрема самовільним залишенням місця служби, недотриманням правил внутрішнього службового розпорядку Комісії, принципів державної служби.

Вочевидь, такі висновки, на переконання суду, не відповідали дійсності, враховуючи намір та волевиявлення позивача звільнитись за власним бажанням, а також надання підтверджуючих документів щодо поважності причин відсутності на робочому місці, які безпідставно не були прийняті комісією до уваги.

Таким чином, необґрунтовано та без дотримання балансу між настанням негативних наслідків для прав, свобод та інтересів позивача і цілі, на досягнення якої спрямоване спірне рішення, членами дисциплінарної комісії ініційовано внести на розгляд Голови ВККС подання про застосування дисциплінарного стягнення за порушення Присяги державного службовця у вигляді звільнення.

Позивач, посилаючись на те, що його було незаконно звільнено під час перебування на лікуванні, надав суду довідки, видані Комунальним некомерційним підприємством «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 1» Дарницького району м. Києва», згідно з якими ОСОБА_1 перебувала на лікуванні в період з 11.02.2019 по 07.03.2019 (том І а.с. 132), в період з 10.05.2019 по 22.05.2019 (том І, а с. 127) та Комунальним некомерційним підприємством «Літинська центральна районна лікарня» Літинської районної ради Вінницької області, згідно з якими ОСОБА_1 перебувала на лікуванні в період з 04.03.2019 по 08.05.2019 (том І а.с. 128-131).

Таким чином, суд дійшов висновку, що факт непрацездатності позивача у зазначений період 2019 року підтверджений належними доказами, що, у свою чергу, виключає наявність правових підстав відповідача на звільнення ОСОБА_1 з займаної посади 11.05.2018 «за вчинення дисциплінарного проступку - порушення Присяги державного службовця, пункт 4 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Згідно з пунктом 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч.3 ст.40 КЗпП) стосуються як передбачених статтями 40, 41(1) КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітку.

Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не може бути визнано обґрунтованим, якщо в день звільнення працівнику видано лікарняний листок (довідку в установлених законом випадках) про його тимчасову непрацездатність.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 3 статті 40 Кодексу законів про працю України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Положення Кодексу законів про працю України у цій частині кореспондуються із положеннями спеціального закону, яким передбачено, що відповідно до ч. 4 ст. 74 Закону України «Про державну службу» дисциплінарне стягнення не може бути застосовано під час відсутності державного службовця на службі у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, під час перебування його у відпустці або у відрядженні.

Відтак, підсумовуючи викладене, суд зазначає, що звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до вимог статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Як зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Зінченко проти України», стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному правовому порядку.

В контексті наведеного суд враховує, що згідно з пунктами 169-170 рішення ЄСПЛ від 09 квітня 2013 у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11), «вислів «згідно із законом» вимагає, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться, вимагаючи, щоб він був доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе, та відповідав принципові верховенства права (див., серед інших джерел, рішення від 25.03.1998 у справі «Копп проти Швейцарії», п. 55, Reports of Judgments and Decisions 1998-II).

У пункті 49 рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2006 у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) зазначено, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі, у разі потреби, за допомогою відповідної консультації регулювати свою поведінку.

Підсумовуючи викладене, виходячи з положень Закону, суд акцентує увагу на тому, що висновки Дисциплінарної комісії повинні бути обґрунтованими, а викладені в них обставини - достовірно підтвердженими.

З огляду на встановлені судом обставини, спірний наказ від 10.05.2019 № 163-к/тр про звільнення позивача із займаної посади є неправомірним та підлягає скасуванню.

Позивачем заявлено вимогу про поновлення його на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, - кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 05 квітня 2005 року «Афанасьєв проти України» вказав, що спосіб захисту, що вимагається статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - повинен бути «ефективним» як у законі так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції.

Статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 5-1 Кодексу законів про працю України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з частиною 1 статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Враховуючи те, що наказ про звільнення позивача від 10 травня 2019 року № 163-к/тр є протиправним, а отже позивача було незаконно звільнено з займаної ним раніше посади, суд вважає наявними підстави для поновлення позивача на посаді головного спеціаліста сектору з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Отже, підлягає задоволенню вимога позивача про поновлення його на посаді, з якої його було звільнено - з 12.05.2019 (наступний день за днем звільнення).

Відповідно до частини 2 статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Позивач стверджувала, що на день пред`явлення позову вона перебуває у вимушеному прогулі з 9 лютого 2019 року та просила стягнути за цей час з відповідача на її користь середню зарплату із перерахунком на момент повного розрахунку після набрання рішенням законної сили.

Разом з цим, суд дійшов висновку, що обов`язок відповідача по виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу настає за наступним днем звільнення, яке визнано судом незаконним, тобто з 12 травня 2019 року.

Згідно з статті 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

При цьому, згідно з пунктом 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

До матеріалів судової справи додано довідку Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 17.05.2019 № 259 про заробітну плату ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста за 2018 рік (том 1 а.с. 122), відповідно до якої позивачем розраховано середньомісячну заробітну плату за чотири останніх повних місяці роботи ОСОБА_1 в комісії - вересень, жовтень, листопад та грудень 2018 року, яка складає 64 718 гривень (75819,84 +52058,72+61511,14+69483,09) : 4 місяці).

Також до матеріалів справи додана довідка ВККС від 17.05.2019 № 260 про нараховану позивачу суму заробітної плати у 2019 році (том 1 а.с. 121). Проте, суд погоджується з позицією представника позивача, що виплачені кошти в розмірі 63 417, 26 гривень за 2019 рік не можуть враховуватися судом до заліку суми відшкодувань за вимушений прогул, оскільки нараховані у травні 2019 кошти виплачені позивачу в рахунок оплати за попередні періоди роботи (компенсація невикористаних відпусток, лікарняних тощо), у лютому 2019 - 342,50 грн. а у квітні, березні 2019 року взагалі нараховано 0,00 грн. При цьому, така позиція узгоджується з нормами чинного законодавства, де визначено, що час, протягом якого працівник згідно з чинним законодавством або з інших поважних причин не працював і за ним не зберігався заробіток або зберігався частково, виключають з розрахункового періоду (абзац шостий п. 2 Порядку № 100).

Розрахунку середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 самостійно відповідачем не надано, заперечень щодо поданого позивачем розрахунку не висловлювались.

Отже, перевіривши вірність проведення розрахунку середньої заробітної плати позивача, у суду виникають сумніви щодо правильності такого обчислення, відтак розрахунок розміру середньоденної заробітної плати здійснюється судом.

Пунктом 3 Порядку визначено складові, які враховуються при обчисленні середньої заробітної плати. Натомість, у пункті 4 Порядку йдеться про виплати, що не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати.

Особливості обрахунку розміру середньої заробітної плати за останні два місяці роботи наведено у пункті 8 Порядку, згідно із яким нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Здійснюючи обрахунок розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд враховував фактично відпрацьовані позивачем останні два місяці, що передували лікуванню та відсутності з цих причин на робочому місці позивача, а саме листопад та грудень 2018 року.

Із цього розрахунку вбачається, що розмір середньоденної заробітної плати за листопад та грудень 2018 року становить 3118,91 гривень ((61 511,14+69483,09):42 робочі дні). За результатами застосованого алгоритму для вирахування середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, що передбачений пунктом 8 Порядку, розмір останнього склав 661 208,92 гривень (3 118,91 гривень х 212 робочих днів вимушеного прогулу, що включає період з 12 травня 2019 по 13 березня 2020 року).

Відтак, суд дійшов висновку, що з урахуванням періоду вимушеного прогулу з 12.05.2019 (наступний день за днем звільнення) по 13.03.2020 (день ухвалення судом рішення) та 3118,91 грн. середньоденного заробітку, сума вимушеного прогулу становить 661 208,92 грн., яка підлягає стягненню з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на користь позивача з відрахуванням з цієї суми податків та обов`язкові платежів.

Згідно з частиною першою статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць (пункт 2); поновлення на посаді у відносинах публічної служби (пункт 3). Відтак, негайному виконанню підлягає рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення заробітної плати в межах суми за один місяць у розмірі 65 497,12 грн., з якої мають бути відраховані податки та обов`язкові платежі.

Позивач просила стягнути з відповідача завдану їй моральну шкоду в розмірі 1 276 618,40 грн. (500 000 заявлені в первісному позові + 776 618,40 у заяві про збільшення позовних вимог).

Вирішуючи це питання, суд виходить з такого.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов`язку перед людиною - утверджувати та забезпечувати її права.

Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Вимога ефективності судового захисту перегукується з міжнародними зобов`язаннями України. Зокрема, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява N 40450/04, п. 64, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.

Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно.

Відповідно до ч. 1 ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України); приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК України).

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56).

Вимоги про відшкодування моральної шкоди у сумі 1 276 618,40 гривень позивач пов`язує з душевними та моральними стражданнями, які виникли внаслідок впливу протиправних діянь відповідача щодо незаконного звільнення та його бездіяльності у звільненні позивача 8 лютого 2019 року за власним бажанням.

Окрім того, позивач зазначав, що тривала боротьба на захист своїх прав виснажує його, викликає у нього психічне напруження, душевні страждання та моральні переживання у зв`язку з відсутністю матеріальних джерел до існування, неможливості надавати матеріальну допомогу своїм хворим батькам пенсійного віку; викликає розчарування з приводу розуміння цілковитої незаконності дій та тверджень відповідача, у використанні відповідачем свого домінуючого положення, безкарності на абсолютній непідзвітності; у приниженні честі та гідності, а також ділової репутації позивача через протиправні дії відповідача.

Судом встановлено, що у травні 2019 року позивач звернулась до професора кафедри цивільного та кримінального права і процесу Чорноморського національного університету імені Петра Могили - ОСОБА_14 для проведення психодіагностики її психологічного стану з метою визначення рівня душевних (моральних) страждань.

Висновком спеціаліста від 03.06.2019 за результатами психологічного дослідження та діагностичних психологічних процедур (індивідуальна бесіда, психологічне спостереження, тест «Методика диференційної діагностики депресії за самооцінкою» доктора ОСОБА_13 (адаптація ОСОБА_16 )) підтверджується причинно-наслідковий зв`язок між душевними (моральними) стражданнями ОСОБА_1 та протиправними діями з боку відповідача (том 1 а.с. 145-149).

У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89, від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).

Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.

Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст. 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 27.11.2019 при розгляді адміністративної справи № 750/6330/17.

У справі, що розглядається, відповідач не довів, що прийняті ним протиправні рішення, дії не викликали у позивача психічне напруження та моральні переживання у зв`язку з незаконним звільненням, приниженням честі, гідності, престижу або ділової репутації (враховуючи тридцятирічний стаж роботи позивача, в тому числі державної служби).

Що стосується розміру моральної шкоди, то відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

З огляду на те, що "розумність" і "справедливість" є оціночними поняттями, суди, насамперед першої та апеляційної інстанції, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широкий діапазон розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.

Наведені позивачем обставини, за оцінкою суду, що здійснена з урахуванням поданого позивачем експертного дослідження, спричинили їй душевні страждання, переживання, стрес та відчуття невизначеності, тобто заподіяли їй моральну шкоду. Позивач просив стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 1 276 618,40 грн.

Враховуючи зазначене, суд встановлює факт заподіяння моральної шкоди, але не бачить підстав для стягнення її у розмірі, визначеному позивачем та вважає такий розмір не співмірним із заподіяною моральною шкодою. Суд вважає, що з урахуванням задоволення вимог щодо поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, а також на підставі ч. 3 ст. 23 ЦК України, справедливим розміром відшкодування суд визначає 10 000 гривень.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно частини 2 статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваних рішень щодо притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності та звільнення з посади з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

За таких обставин, системно проаналізувавши приписи законодавства України, надавши оцінку з урахуванням усіх доказів у справі в їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог у частині та наявність підстав для їх часткового задоволення.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Частиною третьою статті 139 КАС визначено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ст.132 КАС судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати, пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз.

У позовній заяві позивач просить окрім витрат по сплаті судового збору, стягнути з відповідача витрати, пов`язані із проведенням експертного дослідження. Розмір цих витрат позивачем у позові не зазначено, представником під час судового розгляду не уточнювались.

Питання, що стосуються витрат, пов`язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз, врегульовані статтею 137 КАС України. Відповідно до ч. 5 цієї статті розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи, залучення спеціаліста, перекладача чи експерта встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.

Зі змісту вказаних норм вбачається, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.

Разом з тим, до позовної заяви не додано жодних доказів здійснених позивачем витрат при проведенні психологічного дослідження та складенні експертного висновку у частині відшкодування моральної шкоди. У зв`язку з наведеним, у суду відсутні підстави для задоволення вимог щодо стягнення судових витрат на експертні дослідження моральної шкоди.

Оскільки позовні вимоги задоволені частково, на користь позивача належить стягнути частково сплачений ним судовий збір в сумі 1605,60 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Керуючись статтями 2, 72, 77, 90, 134, 139, 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання протиправним та скасування наказу Голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України № 8-к/тм від 14.01.2019 - залишити без розгляду.

3. Визнати протиправним та скасувати наказ голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України ОСОБА_2 № 78-к/тм від 21 березня 2019 року про застосування до ОСОБА_1 двох дисциплінарних стягнень: догани та повідомлення про неповну службову відповідність.

4. Визнати протиправним та скасувати наказ голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України ОСОБА_2 № 163-к/тр від 10 травня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 11 травня 2019 року із посади головного спеціаліста сектору з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян Вищої кваліфікаційної комісії суддів України «за вчинення дисциплінарного проступку - порушення Присяги державного службовця, пункт 4 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

5. Поновити ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 ) на посаді головного спеціаліста сектору з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

6. Стягнути з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ідентифікаційний код 37316378, місцезнаходження: 03109, м. Київ, вул. Генерала Шаповала, 9) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 12.05.2019 по 13.03.2020 у розмірі 661 208,92 грн. (шістсот шістдесят одна тисяча двісті вісім гривень дев`яносто дві копійки).

7. Стягнути з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ідентифікаційний код 37316378, місцезнаходження: 03109, м. Київ, вул. Генерала Шаповала, 9) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 ) відшкодування моральної шкоди в розмірі 10 000 гривень (десять тисяч гривень 00 копійок).

8. В іншій частині позовних вимог відмовити.

9. Присудити на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 ) судові витрати по сплаті судового збору в сумі 1605,60 коп. (одна тисяча шістсот п`ять гривень шістдесят копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ідентифікаційний код 37316378, місцезнаходження: 03109, м. Київ, вул. Генерала Шаповала, 9).

10. Допустити негайне виконання судового рішення в частині:

1) поновлення ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 ) на посаді головного спеціаліста сектору з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з 12 травня 2019 року;

2) стягнення з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі стягнення за один місяць - 65 497,12 грн. (шістдесят п`ять тисяч чотириста дев`яносто сім гривень дванадцять копійок), без урахування податків та обов`язкових платежів.

Позивач - ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 ).

Відповідач - Вища кваліфікаційна комісія суддів України (ідентифікаційний код 37316378, місцезнаходження: 03109, м. Київ, вул. Генерала Шаповала, 9).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Повний текст рішення суду складено та підписано 13 березня 2020 року.

Суддя Т.П. Балась