Рішення № 88185311, 04.03.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Вінниця

04 березня 2020 р. Справа № 120/3615/19-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Крапівницької Н.Л.,

розглянувши у письмовому провадженні в місті Вінниці в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом:

ОСОБА_1

до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України,

Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору:

Головне управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області,

Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії шляхом стягнення майнової шкоди, заподіяної прийняттям неконституційного правового акта,

В С Т А Н О В И В:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області, Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги Позивач посилається на те, що рішенням Конституційного Суду України за №11-р/2018 від 04.12.2018 року визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ч. 3 ст. 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 №2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 №192-VIII щодо обмеження розміру посадового окладу судді 10-ма мінімальними заробітними платами.

Внаслідок прийняття Верховою Радою України неконституційного закону і порушення, відповідно, права Позивача шляхом незаконного обмеження суддівської винагороди, за період з 01.01.2015 року по 31.12.2018 року останній поніс збитки у вигляді матеріальної шкоди на суму 786270,06 грн.

Ухвалою суду від 12.11.2019 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та запропоновано Позивачу у 5-денний строк, з дня отримання копії ухвали, усунути недоліки позовної заяв.

19.11.2019 року недоліки, зазначені в мотивувальній частині ухвали суду, Позивачем усунуто.

Ухвалою від 25.11.2019 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження. Даною ухвалою також надано відповідачу строк на подання відзиву на позовну заяву.

На виконання вимог ухвали суду від 25.11.2019 року та відповідно до положень ст. 162 КАС України, 05.12.2019 року відповідачем Головним управлінням Пенсійного фонду України у Вінницькій області подано до суду відзив, з якого слідує, що останній заперечує щодо задоволення адміністративного позову та зазначає, що відповідно до ст. 91 Закону України «Про Конституційний суд України» закони та інші акти або окремі їх положення, що визнані неконституційними, втрачають свою чинність з дня ухвалення рішення Конституційним судом, якщо інше не встановлено самим рішенням, а тому, рішення Конституційного Суду України за № 11-р/2018 від 4 грудня 2018 року не мас зворотної сили і не може бути застосовано до правовідносин, що виникли до 04.12.2018 року.

Починаючи з 30.09.2016 року, Позивач отримував щомісячне довічне грошове утримання, як суддя у відставці, відповідно до Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 02.06.2016 року №1402-VIII. Положення цього закону не визнавались Конституційним Судом як неконституційні, а тому дії головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області щодо нарахування пенсійних виплат позивачу були правомірними.

На адресу суду від Державної Казначейської служби України та Головного управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області 16.12.2020 року надійшов відзив на позовну заяву, у якому останні не погоджуються із доводами викладеними у позовній заяві, вважають їх необґрунтованими та такими, що не відповідають законодавству, а тому, не підлягають задоволенню, з огляду на наступне. Згідно до ст. 1175 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Відповідно до ч. 3 ст. 46 КАС України відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Цей припис слід застосовувати з урахуванням частини четвертої статті 55 КАС України. Держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник. Отже, в адміністративному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді.

Оскільки, в даних правовідносинах обов`язок по відшкодуванню шкоди покладається на державу, а тому, саме Держава Україна повинна нести майнову відповідальність та бути відповідачем у даній категорії справ.

Відповідно до ст. 170 ЦК України, держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до п. 9 Прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу України, відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) за рахунок коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) у межах бюджетних призначень за рішенням суду у розмірі, що не перевищує суми реальних збитків, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. При цьому, рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України. Зазначені рішення передаються до Казначейства України для виконання. На виконання зазначених положень Бюджетного кодексу України постановою КМУ від 03.08.2011 №845 затверджено "Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників" (надалі Порядок №845). Відповідно до п. п. 35-40 Порядку №845, у разі безспірного списання коштів державного бюджету, стягувані подають виконавчі документи за місцем знаходження органу державної влади, внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності якого заподіяно шкоду. Після встановлення органом казначейства відсутності підстав для зупинення безспірного списання, виконавчі документи надсилаються для виконання до Державної казначейської служби України.

Враховуючи вищевикладене, відповідач зазначає, що до компетенції Державної казначейської служби відноситься виконання судових рішень за якими передбачено безспірне списання коштів Державного бюджету. Таким чином, компетенція Державної казначейської служби України у подібних справах виникає лише на останній стадії судового провадження - виконання судового рішення. Враховуючи зазначене, Державна казначейська служба не може представляти державу у подібних справах, оскільки вказаний спір не пов`язаний з виконанням рішення суду. Крім того, Казначейська служба не є органом, що порушив чи не визнає порушені права, інтереси позивача.

Так, згідно правової позиції висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 березня 2018 року по справі № 522/3454/16-ц Велика Палата Верховного Суду прийшла до висновку, що при визначенні державного органу, який може представляти державу у такій категорії справ, необхідно приймати до уваги пункт 3 Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України від 06 квітня 2011 року за №395/2011, у якому одним з основних завдань Міністерства юстиції України є забезпечення представництва інтересів держави у судах України. Так, при визначенні державного органу, який може представляти державу у такій категорії справ, необхідно приймати до уваги пункт 3 Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України від 06 квітня 2011 року за № 395/2011, у якому одним з основних завдань Міністерства юстиції України є - забезпечення представництва інтересів держави у судах України.

З огляду на значене, належним відповідачем в даній справі, вважає відповідач, має бути держава України в особі Міністерства юстиції України. Спірні правовідносини виникли з причини прийняття закону, який був згодом визнаний неконституційним. Відповідно до ст. 75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Жодним нормативно-правовим актом України не передбачено, що Головне управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області та Державна казначейська служби України несуть відповідальність та за дії інших органів державної виконавчої влади.

20.12.2019 року від Позивача надійшла відповідь на відзив Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, у якій останній зазначає, що аргументи пенсійного фонду не заслуговують на увагу, оскільки не відповідають фактичним обставинам справи та невірно юридично трактуються представником Відповідача. Та вказує, що відповідно до діючого законодавства та рішення Конституційного Суду України за № 4-рп/2016 від 8.06.2016 року ОСОБА_1 отримував щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці у розмірі 90 відсотків, виходячи із 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та доплати за вислугу років в розмірі 80 відсотків.

Рішенням Конституційного Суду України за №11-р/2018 від 4 грудня 2018 року визнано, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України « Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-У1 у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII. Це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат"

Своїм рішенням за № 11-р/2018 від 4 грудня 2018 Конституційний суд підтвердив, що державний орган при прийняті неконституційних законодавчих поправок до частини третьої етапі 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-У1 у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-У111 суттєво зменшив матеріальне забезпечення суддів у відставці, спричинивши їм матеріальні збитки, і в тому числі, і позивачу ОСОБА_1 ..

Згідно до ст.22 ЦК України під матеріальними збитками (шкодою) розуміють втрати, які особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які могла б реально одержати за звичай них обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).

Оскільки, незаконними рішеннями органу державної влади було порушено матеріальне право Позивача - зменшенні виплати щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, то відповідно до ст.56 Конституції України ОСОБА_1 має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди за період з 01.01.2015 року по 31.12.2019 року.

Дане право підтверджується і статтею 1175 ЦК України, якою передбачено, що шкода, завдана фізичній особі в результаті прийняття органом державної влади нормативно-правового акта, що був ви знаний незаконним і скасований, відшкодовується державою незалежно від вини посадових і службових осіб цього органу.

Таким чином аргумент Відповідачів про те, що відповідно до ст. 91 Закону України «Про Конституційний суд України» закони та інші акти або окремі їх положення, що визнані неконституційними, втрачають свою чинність з дня ухвалення рішення Конституційним судом, якщо інше не встановлено самим рішенням та не мають зворотної сили, Позивачем не оспорюються. Предметом спору за позовними вимогами є відшкодування матеріальних збитків, у результаті визнання нормативного акту неконституційним, як це передбачено ст. 56 Конституції України та іншими діючими нормативно-правовими актам.

Також зазначає, що не заслуговує на увагу і твердження представника відповідача відносно того факту, що починаючи з 30.09.2016 року Позивач отримує щомісячне довічне грошове утримання, як суддя у відставці, відповідно до Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 02.06.2016 року № 1402-VIII, а тому, дії Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області щодо нарахування пенсійних виплат Позивачу були правомірними. Однак даний аргумент не відповідає дійсності, оскільки жоден суддя України у відставці на даний час не отримує довічне грошове утримання судді у відставці відповідно зазначеному закону. Це спірне питання розглядається Великою Палатою Верховного Суду по зразковій справі №0640/3835/18.

23.12.2019 року від Позивача надійшла відповідь на відзив Державної казначейської служби України та Державної казначейської служби України у Вінницькій області, яка більшою мірою дублює відповідь на відзив від 20.12.2020 року. Додатково зазначив, що не заслуговує на увагу твердження представника відносно того, що Державне казначейство України не може виступати відповідачем по справі, так як не приймала жодних рішень відносно Позивача, оскільки за роз`ясненням Верховного Суду дані справи розглядаються в порядку адміністративного судочинства за загальними правилами підсудності за участю відповідних органів державного казначейства, пенсійного фонду тощо, які є суб`єктами владних повноважень і здійснювали функції щодо виплати суддям у відставці щомісячного довічного грошового утримання (ухвала Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 9 грудня 2019 року, справа № 9901/593/19, адміністративне провадження П/9901/593/19).

Ухвалою суду від 04.02.2020 року ухвалено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання на 18 лютого 2020 року.

У судовому засіданні 18 лютого 2020 року, протокольною ухвалою закрито підготовче провадження у цій справі та призначено розгляд справи по суті у судовому засіданні 04 березня 2020 року.

У судове засідання 04 березня 2020 року сторони не з`явились, хоча належним чином повідомлені про дату час і місце судового розгляду цієї справи. Однак, надали суду клопотання про розгляд справи за їх участі у письмовому провадженні.

Відповідно до ст. 205 КАС України їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

За наведених обставин, справа розглянута без участі сторін, які належно були повідомлені судом.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши повідомленні сторонами обставини, обґрунтування, докази в їх сукупності, суд встановив наступне.

Позивач ОСОБА_1 працював суддею Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області та був звільнений з посади у відставку по досягненню граничного віку, передбаченого Конституцією України.

З січня 2015 року позивач отримував щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці в Могилів-Подільському об`єднаному управлінні Пенсійного фонду України Вінницької області.

Так, з липня 2010 року суддівська винагорода регулювалась статтею 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ (Закон № 2435). Даною статтею, у її первинній редакції, було передбачено порядок визначення суддівської винагороди, яка складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Згідно з частиною 3 статті 129 Закону (у її первинній редакції) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

У подальшому, змінами внесеними Законом України "Про внесення зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 19 грудня 2013 року № 716-VII (Закон № 716), посадовий оклад судді місцевого суду встановлювався у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджувався поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

Згідно із Законом України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року № 76-VІІІ (Закон №76) з частини третьої статті 129 Закону № 2453 виключено положення, яке з 1 січня 2015 року встановлювало посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 15 мінімальних заробітних плат.

Тобто, оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат, а відтак, значно зменшено розмір суддівської винагороди у цілому.

Посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 10 мінімальних заробітних плат було закріплено і в частині третій статті 133 Закону № 2453 (якою стала попередня стаття 129 Закону № 2453) після викладення його у новій редакції Законом України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII (Закон № 192).

Відтак, відповідно до діючого законодавства та рішення Конституційного Суду України за № 4-рп/2016 від 8.06.2016 року Позивач отримував щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці в розмірі 90 відсотків виходячи із 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, доплати за вислугу років в розмірі 80 відсотків від суми десяти прожиткових мінімумів для працездатних осіб та доплати за адміністративну посаду в сумі 5 відсотків.

Рішенням Конституційного Суду України №11-р/2018 від 04.12.2018 року визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-УІ у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII щодо обмеження розміру посадового окладу судді 10-ма мінімальними заробітними платами. Визначено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року -15 мінімальних заробітних плат".

Разом з тим, згідно зі статтею 134 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ, суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу.

Як зазначає Позивач, внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного закону і порушення його права шляхом незаконного обмеження суддівської винагороди за період з 01.01.2015 року по 31.12.2018 року, ОСОБА_1 не виплачено 786270,06 грн суддівської винагороди, що підтверджується розрахунком, який міститься у матеріалах справи.

Відповідно до Законів України "Про Державний бюджет" мінімальна заробітна плата становила: у 2015 році - 1218 грн, з 1 вересня - 1378 гривень, з 1 січня 2016 - 1378 гривень, з 1 травня 2016 року - 1450 гривень, з 1 грудня 2016 року - 1600 гривень, з 1 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 3200 гривень, з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - 3723 гривень.

За період з 01.01.2015 року по 31.12.2018 року Позивачу нараховано і виплачено суддівську винагороду, визначену, виходячи з посадового окладу у розмірі 10 мінімальних заробітних плат, про що свідчить довідка Могилів - Подільського ОУПФУ Вінницької області №253 від 16.01.2019 року.

Разом з тим, Позивач вказує на понесення збитків внаслідок прийняття неконституційного закону, у вигляді матеріальної шкоди, невиплаченої за вказаний вище період.

Так, внаслідок порушення права Позивача шляхом незаконного обмеження суддівської винагороди, останній за період з 01 січня 2015 року по 31 грудня 2018 року поніс збитки у вигляді матеріальної шкоди на суму 786270,06 грн, у зв`язку з чим, звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно із частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій.

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до вимог частини 1 статті 25 Бюджетного кодексу України державна казначейська служба України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Згідно із частиною 1 статті 43 Бюджетного кодексу України при виконанні державного бюджету і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів. Державна казначейська служба України, діяльність якої спрямовується і координується через Міністра фінансів України, забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному банку України.

Казначейське обслуговування бюджетних коштів передбачає: 1) розрахунково-касове обслуговування розпорядників і одержувачів бюджетних коштів, а також інших клієнтів відповідно до законодавства; 2) контроль за здійсненням бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень бюджету, взятті бюджетних зобов`язань розпорядниками бюджетних коштів та здійсненні платежів за цими зобов`язаннями; 3) ведення бухгалтерського обліку і складання звітності про виконання бюджетів з дотриманням національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку; 4) здійснення інших операцій з бюджетними коштами.

Відповідно до частини 1 та 2 статті 22 Бюджетного кодексу України за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно:

- за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України;

- установи, уповноважені забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України в особі їх керівників; міністерства, Національне антикорупційне бюро України, Конституційний Суд України, Верховний Суд, вищі спеціалізовані суди, Вища рада правосуддя та інші органи, безпосередньо визначені Конституцією України, в особі їх керівників, а також Державна судова адміністрація України, Національна академія наук України, Національна академія аграрних наук України, Національна академія медичних наук України, Національна академія педагогічних наук України, Національна академія правових наук України, Національна академія мистецтв України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників;

- за бюджетними призначеннями, визначеними рішенням про бюджет Автономної Республіки Крим;

- уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників;

- за бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями про місцеві бюджети;

- місцеві державні адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад (секретаріат Київської міської ради), структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевих рад в особі їх керівників. Якщо згідно із законом місцевою радою не створено виконавчий орган, функції головного розпорядника коштів відповідного місцевого бюджету виконує голова такої місцевої ради.

Отже, Державна казначейська служба України не є розпорядником бюджетних коштів, а здійснює списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, за рішенням, яке було прийняте державним органом.

При цьому суд зазначає, що Постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 року №845, затверджено Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, який визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами).

Відповідно до п. 35 Порядку Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) зокрема шкоди, заподіяної органом державної влади у сфері нормотворчої діяльності. Для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку в Казначействі відкривається в установленому порядку відповідний рахунок. Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету.

Згідно п. 25 Порядку у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою.

Законом України "Про Державний бюджет України" затверджено бюджетну програму "Виконання рішень судів на користь суддів та працівників судів".

Оскільки предметом спору у даній справі є відшкодування шкоди Позивачу, а не нарахування та виплата грошового забезпечення та, враховуючи, що Відповідач у даній справі діє від імені Держави України, яка має відшкодовувати матеріальну чи моральну шкоду, завдану актами і діями, що визнані неконституційними, згідно із ст. 56 Конституції України, суд вважає, що належним відповідачем у справі є Держава Україна в особі Казначейської служби, з рахунку якого мають стягуватись бюджетні кошти.

Статтею 152 Конституції України передбачено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України. Закони та інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Відповідно до ст. 56 Конституції України закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування; їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Конституційний Суд України в рішенні від 30.05.2001 р. у справі №1-22/2001 за конституційним зверненням ВАТ "Всеукраїнський Акціонерний Банк" зазначив, зокрема, таке: України закріпила принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який проявляється передусім у конституційному визначенні обов`язків держави (ст. 3, 16, 22). Така відповідальність не зводиться лише до політичної чи моральної відповідальності публічної влади перед суспільством, а має певні ознаки юридичної відповідальності держави та її органів за невиконання чи неналежне виконання своїх обов`язків". І далі: "... ст. 152 Конституції України зобов`язує державу відшкодовувати матеріальну чи моральну шкоду, завдану фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними".

Суд зазначає, що норми частини третьої статті 152 Конституції України, мають відсильний характер та передбачають наявність закону щодо порядку та механізму, який би регулював відносини щодо відшкодування шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними. На даний час такий спеціальний закон не прийнятий.

Водночас відповідно до ст. 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

З урахуванням приписів ст. 7 КАС України суд вважає за можливе застосувати закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), зокрема положення ст. 1175 Цивільного кодексу України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Правила ст. 1175 ЦК передбачають особливості відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта. Дана норма є спеціальною по відношенню до положень статей 1166, 1173 ЦК, та має певні особливості, зокрема: шкода завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта; нормативно-правовий акт повинен бути визнаний судом незаконним і скасований; відповідальність настає незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Відповідно до частини 1 статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Відповідно до пункту 2 частини другої тієї ж статті збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). Отже, поняття "збитки" передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. Збитки полягають не в реальних втратах особи, яких вона зазнала або зазнає, а в тих доходах, які Позивач недоотримав або недоотримає внаслідок порушення його цивільного права.

Саме такий правовий висновок висловлено в постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-237цс16.

Так, з липня 2010 року суддівська винагорода регулювалась статтею 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ (Закон № 2435). Даною статтею у її первинній редакції було передбачено порядок визначення суддівської винагороди, яка складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Згідно з частиною 3 цієї статті у її первинній редакції, посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

У подальшому, змінами внесеними Законом України "Про внесення зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 19 грудня 2013 року № 716-VII (Закон № 716), посадовий оклад судді місцевого суду встановлювався у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджувався поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

Тобто Законом №716 було виключено положення, яке з 1 січня 2015 року встановлювало посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 15 мінімальних заробітних плат.

Згідно із Законом України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року № 76-VІІІ (Закон №76) з частини третьої статті 129 Закону № 2453 виключено положення, яке з 1 січня 2015 року встановлювало посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Тобто, оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат, а відтак, значно зменшено розмір суддівської винагороди у цілому.

Посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 10 мінімальних заробітних плат було закріплено і в частині третій статті 133 Закону № 2453 (якою стала попередня стаття 129 Закону № 2453) після викладення його у новій редакції Законом України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII (Закон № 192).

Рішенням Конституційного Суду України № 11-р/2018 від 04.12.2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-УІ у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII щодо обмеження розміру посадового окладу судді 10-ма мінімальними заробітними платами. Визначено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року -15 мінімальних заробітних плат".

Згідно зі статтею 134 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-УІ, суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу.

Відповідно до Законів України "Про Державний бюджет" мінімальна заробітна плата становила: у 2015 році - 1218 грн, з 1 вересня - 1378 гривень, з 1 січня 2016 - 1378 гривень, з 1 травня 2016 року - 1450 гривень, з 1 грудня 2016 року - 1600 гривень, з 1 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 3200 гривень, з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - 3723 гривень.

Втім, за період з 01 січня 2015 року по 31 грудня 2018 року позивачу нараховано і виплачено суддівську винагороду, визначену, виходячи з посадового окладу у розмірі 10 мінімальних заробітних плат, про що свідчить довідка Могилів - Подільського ОУПФУ Вінницької області №253 від 16.01.2019 року.

З урахуванням викладено, суд приймає аргументи Позивача щодо порушення його права шляхом незаконного обмеження суддівської винагороди в сумі 786270,06 грн.

Внаслідок прийняття Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VII порушено право позивача на майно, яке розглядається як автономне поняття в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та полягає в правомірному очікуванні. Набувши право на відставку, Позивач мав право очікувати отримання довічного грошового утримання у розмірі, визначеному законодавством на дату виникнення такого права.

Суд зазначає, що за приписами ст. 1175 ЦК України на відміну від 1173 ЦК України шкода, завдана в результаті прийняття органом державної влади нормативно-правового акта, відшкодовується державою, а не відповідним органом. Вказане обумовлено складністю процедури прийняття нормативно-правових актів, необхідністю їх узгодження в різних інстанціях, державної реєстрації в Міністерстві юстиції України, тощо. Отже, суб`єктом відповідальності та відшкодування завданої шкоди є держава. Статтею 25 Бюджетного кодексу України передбачено, що казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.

Таким чином, суд вважає необхідним здійснити стягнення в розмірі 786270,06 грн у відшкодування майнової шкоди, заподіяної прийняттям неконституційного правового акту за рахунок бюджетних коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з відповідного казначейського рахунку, відкритого в Державній казначейській службі України.

Суд вважає безпідставними вимоги позивача щодо визнання протиправними дії відповідачів, так як не було передбачених діючим законодавством підстав для перерахунку спірних коштів, а тому, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог в цій частині позову

Згідно із ч. 1 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до ч.1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Суд також застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, суд дійшов висновку, що встановлені у справі обставини частково підтверджують позицію позивача, покладену в основу позовних вимог, а відтак, адміністративний позов належить задовольнити частково.

Враховуючи те, що відповідно до п. 13 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про судовий збір" Позивач звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат судом не здійснюється.

Керуючись статтями 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд,

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Стягнути з Держави України за рахунок бюджетних коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з відповідного казначейського рахунку, відкритого в Державній казначейській службі України, на користь Позивача - ОСОБА_1 786270,06 грн (сімсот вісімдесят шість тисяч двісті сімдесят гривень 06 коп) у відшкодування майнової шкоди, заподіяної прийняттям неконституційного правового акту.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , тел. НОМЕР_1 , РНОКПП НОМЕР_2 )

Відповідач 1 - Державна казначейська служба України (м. Київ, вул. Бастіонна, 6, 01601, тел. 044-281- 49- 34, код за ЄДРПОУ-37567646);

Відповідач 2 - Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (м. Вінниця, вул. Хмельницьке шосе, 7, 21100, тел.(0432)35-50-18, код за ЄДРПОУ-13322403)

Треті особи:

Головне управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області (21018, Вінницька обл., місто Вінниця, вул. Пирогова, будинок 29, код за ЄДРПОУ-37979858)

Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Вінницькій області (21018, Вінницька обл., місто Вінниця, вул. Р. Скалецького, будинок 17, код за ЄДРПОУ-26286152)

Суддя підпис Крапівницька Н. Л.

Згідно з оригіналом Суддя

Секретар