Рішення № 88170769, 10.03.2020, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

10.03.2020Справа № 910/16919/19

Господарський суд міста Києва у складі судді Кирилюк Т.Ю., за участі

секретаря судового засідання Максимець В.О. розглянувши в порядку загального

позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Шляхове будівництво

«Альтком»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вестбуд Корпорейт

Товариства з обмеженою відповідальністю «Приватконтинент»

про визнання договору відступлення права вимоги недійсним,

за участі представників:

позивача - Богдан Ю.В.,

відповідача1 - Опря С.І.,

відповідача2 - не з`явились,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Шляхове будівництво «Альтком» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вестбуд Корпорейт» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Приватконтинент» про визнання договору відступлення права вимоги № 2 від 02.04.2018 недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір відступлення права вимоги № 2 від 02.04.2018 укладений з порушенням статті 516 Цивільного кодексу України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.12.2019 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №910/16919/19, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та встановлено строки надання сторонами відзиву, відповіді на відзив та заперечень, призначено підготовче засідання на 21.01.2020.

Через відділ автоматизованого документообігу суду, моніторингу виконання документів (канцелярію) 26.12.2019 відповідач1 подав відзив, у якому заперечив позовні вимоги повністю у зв`язку з тим, що договором субпідряду № ДСА/Р/П/С/3-1362 від 28.07.2015 не передбачено обов`язок отримувати згоду позивача для відступлення права вимоги.

У відповідності до статті 242 Господарського процесуального кодексу України ухвалу про відкриття провадження у справі від 03.12.2019 направлено рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення № 0103052422845 за адресою відповідача2, яка вказана у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Станом на день ухвалення рішення у даній справі відповідачем2 відзиву суду не надано.

Через відділ автоматизованого документообігу суду, моніторингу виконання документів (канцелярію) 17.01.2020 представник позивача подав клопотання про відкладення розгляду справи.

У підготовчому засіданні 21.01.2020 суд розглянув клопотання позивача про відкладення розгляду справи та задовольнив його.

За результатами підготовчого засідання 21.01.2020 суд постановив ухвалу, без виходу до нарадчої кімнати, про продовження підготовчого провадження строком на 30 днів. Наступне підготовче засідання призначено на 04.02.2020.

З метою дотримання прав учасників справи у підготовчому засіданні 04.02.2020 оголошено перерву до 18.02.2020.

За результатами підготовчого засідання 18.02.2020 судом оголошено ухвалу, не виходячи до нарадчої кімнати, про закриття підготовчого провадження та призначено розгляд справи по суті у судовому засіданні 10.03.2020.

Через відділ автоматизованого документообігу суду, моніторингу виконання документів (канцелярію) 26.02.2020 представник позивача подав відповідь на відзив.

У судовому засіданні 10.03.2020 представник позивача підтримав вимоги, викладені у позовній заяві та наполягав на їх задоволенні.

Представник відповідача1 проти задоволення вимог позивача заперечив з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву.

Відповідач2 у судове засідання 10.03.2020 не з`явився, своїх уповноважених представників не направив, про дату, час та місце судового засідання повідомлявся належним чином.

У судовому засіданні 10.03.2020 оголошено вступну та резолютивну частини рішення у справі.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Позивачем та відповідачем2 укладено 28.07.2015 договір субпідряду №ДСА/Р/ІІ/С/3-1362, за умовами якого відповідач2 зобов`язався виконати контроль якості зварних з`єднань будівельного об`єкту позивача, а останній - сплатити вартість виконаних робіт.

Пунктом 12.1 договору №ДСА/Р/ІІ/С/3-1362 від 28.07.2015 визначено, що він набуває чинності з моменту підписання уповноваженими представниками сторін та діє до 28.06.2016.

Відповідачами у справі 02.04.2018 (майже через два роки після спливу строку дії договору субпідряду) укладено договір №2, за яким відповідач2 відступив відповідачу1 право вимоги виконання позивачем грошового зобов`язання за договором №ДСА/Р/ІІ/С/3-1362 від 28.07.2015.

У жовтні 2019 року відповідач1 звернувся до Господарського суду Донецької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Шляхове будівництво «Альтком» (позивач у даній справі) про стягнення заборгованості у розмірі 15 766 732,27 грн. (справа №905/1840/19).

Відповідач у справі №905/1840/19 звернувся 29.11.2019 до Господарського суду міста Києва з даним позовом про визнання недійсним договору №2 від 02.04.2018.

Ухвалою Господарського суду Донецької області від 09.01.2020 зупинено провадження у справі №905/1840/19 до набрання законної сили судовим рішенням у даній справі.

Предметом даного судового дослідження є встановлення ознак недійсності визначеного позивачем правочину - договору №2 від 02.04.2018, учасником якого не є позивач.

Відповідно, позивач мав довести суду наявність права, яке порушує спірний правочин, факт порушення цього права та наявність чітких ознак недійсності правочину.

Аргументація позивача зведена до твердження про наявність у відповідача2 негативного зобов`язання (у розумінні статті 509 Цивільного кодексу України), визначеного пунктами 4.5, 10.1 та 10.2 договору субпідряду №ДСА/Р/ІІ/С/3-1362 від 28.07.2015, що полягає у зобов`язанні кожної з сторін не передавати свої права та обов`язки за договором третім особам без письмової згоди іншого учасника.

Абзац перший сторінки третьої позовної заяви звертає увагу суду, що позивачем не надавалось жодної згоди на передачу прав за договором №ДСА/Р/ІІ/С/3-1362 відповідачу2, відповідно укладення оспореного договору уступки вимоги не відповідає вимогам статті 516 Цивільного кодексу України.

Іншими словами, позивач стверджує, що невиконання умов договору відповідачем2 майже через два роки з моменту закінчення його дії не відповідає правовому регулюванню норми Закону, що не має імперативного характеру.

Суд має зазначити, що сама по собі невідповідність правочину правовому регулюванню законодавчого припису не є належною правовою підставою визнання такого правочину недійсним, оскільки відповідно до частини третьої статті 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

При цьому, законодавцем надано чітке розмежування «правових наслідків недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону» (параграф другий глави 16 Цивільного кодексу України) та «правові наслідки порушення зобов`язання» (глава 51 Цивільного кодексу України).

У даному випадку позивач фактично до твердження про порушення господарського зобов`язання за укладеним договором просить суд застосувати правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину імперативних вимог закону.

Відповідно до частин першої та другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені актами цивільного законодавства, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Зміст правочину складають права та обов`язки, про набуття, припинення та зміну яких домовилися учасники правочину, а також особи, визначені сторонами в якості учасників цього правочину.

Відповідно до статей 6, 627 та 628 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості; зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін та погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, тобто, зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Суперечність договору положенням чинного законодавства означає врегулювання правовідносин сторін всупереч імперативним нормам законодавства.

Вирішуючи спори про визнання договорів недійсними, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання їх недійсними та настання відповідних наслідків, а саме відповідність змісту договору вимогам закону, моральним засадам суспільства, правоздатність сторін договору, у чому конкретно полягає неправомірність та інші обставини, що є істотними для правильного вирішення спору.

Правочин може бути визнаний судом недійсним лише з підстав, визначених Законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених Законом.

У даному випадку позивачем не доведено наявність підстав для застосування визначених параграфом другим глави 16, зокрема статтею 215, Цивільного кодексу України правових наслідків до укладеного відповідачами договору №2 від 02.04.2018.

Посилаючись до порушення відповідачем2 господарського зобов`язання позивач мав би використовувати позитивно-правове регулювання глави 51 Цивільного кодексу України, норми якої не передбачають такого правового наслідку порушення зобов`язання як визнання недійсним укладеного договору.

Крім того, судом відхиллено посилання позивача (абзац третій сторінки третьої позовної заяви) на Постанову Верховного суду України №3-43гс15 від 15.04.15 у справі №910/6098/14, оскільки наведені у ній висновки правозастосування не мали правовим наслідком визнання судом договору відступлення вимоги недійсним. Остаточним рішенням у справі №910/6098/14 (Постанова Вищого господарського суду України від 02.12.2015) у задоволенні позову про визнання недійсним договору відступлення вимоги відмовлено повністю.

У той же час, суд не може не погодитись з доводами позовної заяви про наявність у кожного гарантованого статтями 55 та 124 Конституції України права звернення до суду захистом своїх прав. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 16 Цивільного кодексу України визначено одним із способів захисту права - визнання правочину недійсним.

Отже, особа, яка заявляє вимогу про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, повинна довести суду, що оспорюваний договір порушує її права чи правомірні інтереси, а суду необхідно перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і, в залежності від встановленого, вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для захисту прав такої особи у визначеною нею спосіб.

Оскільки позивачем не доведено інше, суд повністю погоджується з доводами відзиву, що укладена відповідачами та оспорювана позивачем угода ніяким чином не змінює і не впливає на обсяг грошових зобов`язань позивача за договором субпідряду №ДСА/Р/ІІ/С/3-1362 від 28.07.2015. Відповідно, у даному випадку відсутнє як право, що потребує захисту, так і факт порушення цього права.

Враховуючи, що позивачем не доведено наявності у нього права, не доведено факту порушення цього права відповідачами та встановлену судом відсутність правових підстав для застосування такого правового наслідку як визнання правочину недійсним, суд відмовляє у задоволенні позову повністю.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись статтями 129, 238, 241-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,-

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено: 13.03.2020.

Суддя Т.Ю.Кирилюк