Рішення № 88148631, 28.02.2020, Господарський суд Житомирської області

УКРАЇНА

Господарський суд

Житомирської області

___________

_______________

10002, м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65, тел. (0412) 48-16-20,

E-mail: inbox@zt.arbitr.gov.ua, веб-сайт: http://zt.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" лютого 2020 р. м. Житомир Справа № 906/1078/19

Господарський суд Житомирської області у складі:

судді Вельмакіної Т.М.

секретар судового засідання: Антонова О.В.

за участю представників:

від позивача: не прибув;

від відповідача: Невисевич М.В. - Наказ № 3-к від 13.01.2017 (директор);

від третьої особи1: не прибув;

від третьої особи2: не прибув,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі справу

за позовом Фізичної особи-підприємця Пригодського Сергія Павловича

до Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок"

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача:

- Комунального підприємства "Міський ринок" Коростишівської міської ради;

- Коростишівської міської ради Коростишівського району Житомирської області,

про визнання недійсним договору оренди

Фізична особа-підприємець Пригодський Сергій Павлович звернувся до суду з позовом про визнання недійсним з моменту вчинення договору оренди №467 від 01.08.2014.

Ухвалою від 16.10.2019 суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначив підготовче засідання суду.

У зв`язку з перебуванням судді Вельмакіної Т.М. на лікарняному, в судове засідання 12.11.2019 справа не вносилась. Ухвалою суду від 18.11.2019 підготовче засідання призначено на 16.12.2019

Ухвалою від 16.12.2019 суд: - продовжив строк підготовчого провадження на тридцять днів; - залучив до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Комунальне підприємство "Міський ринок" Коростишівської міської ради та Коростишівську міську раду Коростишівського району Житомирської області; - відклав підготовче засідання на 14.01.2020.

Ухвалою від 14.01.2020 суд закрив підготовче провадження та призначив справу №906/1078/19 до судового розгляду по суті на 28.01.2020.

Ухвалою від 28.01.2020 суд ухвалив: - визнати необґрунтованим, заявлений представником позивача - фізичної особи-підприємця Пригодського Сергія Павловича відвід судді Вельмакіній Т.М; - питання про відвід судді Вельмакіної Т.М. у справі № 906/1078/19 передати на розгляд іншому судді, який не входить до складу суду, що розглядає справу, якого буде визначено у порядку, встановленому ч.1 ст. 32 ГПК України; - провадження у справі № 906/1078/19 зупинити до вирішення питання про відвід судді Вельмакіної Т.М.

Ухвалою господарського суду Житомирської області від 30.01.2020 суддею Давидюком В.К. у задоволенні заяви представника позивача - фізичної особи-підприємця Пригодського Сергія Павловича про відвід судді Вельмакіній Т.М. у справі №906/1078/19 відмовлено.

Ухвалою від 03.02.2020 провадження у справі №906/1078/19 поновлено та призначено судове засідання на 19.02.2020.

В судовому засіданні 19.02.2020, за клопотанням представника позивача, яке не містило інформації щодо його зайнятості у відповідні дати, розгляд справи відкладено на 28.02.2020.

28.02.2020 до суду через загальний відділ надійшла заява представника позивача - адвоката Слівінського А.О., згідно якої останній просить суд відкласти розгляд справи по суті на іншу дату, завчасно повідомивши позивача про дату засідання у встановленому законом порядку. Згідно вказаної заяви, представник позивача повідомляє суд, що Пригодський С.П. не зможе бути присутній в судовому засіданні 28.02.20, оскільки в цей день буде у заздалегідь запланованому відрядженні до м. Харкова. Також представник позивача повідомив, що не зможе бути присутній в судовому засіданні, оскільки в цей час буде приймати участь у допиті клієнта в якості свідка у ГУНП в Житомирській області, а про проведення засідання 28.02.2020 дізнався лише о 18:45 27.02.2020. При цьому, представник позивача звернув увагу на те, що суд несвоєчасно повідомив позивача та його представника про судове засідання, яке відбудеться 28.02.2020, оскільки секретар судового засідання лише 27.02.2020 у другій половині дня на мобільний телефон здійснив виклик в судове засідання, а текст ухвали суду від 19.02.2020 про наступне судове засідання, згідно публічної інформації ЄДРСР, було внесено до реєстру тільки 26.02.2020. Вказане клопотання додатків не містить.

Представник відповідача заперечив щодо відкладення розгляду справи.

Судом встановлено, що ухвала господарського суду Житомирської області від 19.02.2020, якою відкладено судове засідання на 28.02.2020, відправлена на адресу сторін 24.02.2020.

Згідно Нормативів пересилання поштових відправлень, затверджених Наказом Міністерства інфраструктури України від 28 листопада 2013 року N 958, нормативні строки пересилання простої письмової кореспонденції операторами поштового зв`язку (без урахування вихідних днів об`єктів поштового зв`язку) у межах області та між обласними центрами України (у тому числі для міст Києва) - Д+3, пріоритетної - Д+2, де Д - день подання поштового відправлення до пересилання в об`єкті поштового зв`язку або опускання простого листа чи поштової картки до поштової скриньки до початку останнього виймання, 1, 2, 3, 4, 5 - кількість днів, протягом яких пересилається поштове відправлення. При пересиланні рекомендованої письмової кореспонденції зазначені в пункті 1 цього розділу нормативні строки пересилання збільшуються на один день.

Згідно інформації, отриманої при підготовці справи до розгляду, шляхом відстеженні поштових відправлень на сайті "Укрпошти", ухвала господарського суду Житомирської області від 19.02.2020 прибула у пункти призначення 26.02.2020 та станом на 28.02.2020 не вручена.

За приписами ч. 1 ст. 9 ГПК України, ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Пунктом 3.9.1-1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадках коли ухвала про порушення провадження у справі не може бути вручена стороні у зв`язку з обмеженим строком розгляду, належним підтвердженням повідомлення учасників судового процесу про час та місце розгляду справи може вважатися телефонограма суду з відміткою про її прийняття посадовою (службовою) особою сторони. При цьому зазначена ухвала надсилається сторонам в обов`язковому порядку.

З метою повідомлення та забезпечення права участі в судовому процесі всіх учасників справи, секретар судового засідання 27.02.2020 додатково телефонограмою повідомила Пригодського С.П., Коростишівську міську раду та КП "Міський ринок" Коростишівської міської ради про відкладення розгляду справи на 28.02.2020 о 10 год. 00хв (а.с.210-212).

За вказаного, суд належним чином повідомив всіх учасників справи, у тому числі позивача, про час та місце розгляду справи.

Крім того, суд враховує, що відповідно до ст. 2 ЗУ "Про доступ до судових рішень", кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.

Ухвалу Господарського суду Житомирської області від 19.02.2020 було надіслано судом до ЄДРСР 24.02.2020; зареєстровано 25.02.2020; оприлюднено 26.02.2020 (http://reyestr.court.gov.ua), про що представник позивач також зазначає у заяві, яка 28.02.2020 надійшла на адресу суду, а тому, як позивач, так і його представник могли ознайомитися з текстом цієї ухвали.

Враховуючи наведене, суд вважає, що ним вжито всі залежні від нього заходи для повідомлення позивача про час і місце розгляду справи та забезпечення явки представника останнього в судове засідання для реалізації ним права на судовий захист своїх прав та інтересів.

Відповідно до ч.2 ст.202 ГПК України, суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: - неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; - перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; - виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; - необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.

За вказаного, у суду відсутні підстави для відкладення розгляду справи.

При цьому, суд також враховує ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка визначає право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку, з яким кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain") від 07.07.1989). Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, у першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Враховуючи закінчення 03.03.2020 строку розгляду спору та відсутність можливості продовження, встановленого ст. 195 ГПК України, строку, суд ухвалив відмовити у задоволенні клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи. Водночас судом враховано, що саме за клопотанням представника позивача, не зважаючи на відсутність доказів в його обґрунтування, суд відкладав розгляд справи 19.02.2020. При відкладенні розгляду справи суд також зважав на обізнаність представника позивача із встановленими ст. 195 ГПК України строками розгляду справи по суті, а також на відсутність у заяві про відкладення інформації щодо його зайнятості та не можливості взяти участь у судовому засіданні на конкретні дати, в межах визначеного ст. 195 ГПК України строку розгляду справи по суті.

Суд також враховує і відсутність будь-яких доказів на підтвердження зазначених у заяві про відкладення розгляду справи обставин неможливості участі позивача та його представника в судовому засіданні 28.02.2020. Взято до уваги судом і те, що жодною ухвалою по справі явка позивача та його представника обов`язковою не визнавалась. Крім того, будучи обізнаними про судове засідання 19.02.2020, позивач та його представник, згідно ч. 1 ст. 9 ГПК України, не були позбавлені права та не були обмежені у праві на отримання в суді, зокрема, усної інформацію про результати розгляду його заяви та про дату, час і місце розгляду справи, у випадку задоволення цієї заяви, починаючи з дня проведення судового засідання, у якому вона розглядалася.

Представники позивача та третіх осіб в судове засідання 28.02.2020 не з`явились, про причини неявки суд не повідомили, хоча про час та місце розгляду справи повідомлені як ухвалою суду від 19.02.2020, так і телефонограмою (а.с. 210-212).

Оскільки явка представника позивача та третіх осіб в судове засідання обов`язковою не визнавалася, суд вважає, що неявка останніх не перешкоджає розгляду справи за наявними в ній матеріалами.

Представник відповідача позовні вимоги заперечив з мотивів, викладених у відзиві на позовну заяву. Наголосив, що позивачем пропущено строк позовної давності звернення до суду, оскільки оскаржуваний договір укладено ще 01.08.2014.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Позивач вказує, що 01.08.2014, як орендар, уклав Договір оренди №467 з Підприємством Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" (відповідач, орендодавець), предметом якого виступила торговельна площа ринку у вигляді асфальтового покриття в розмірі 20 кв.м.

Обґрунтовуючи підстави визнання недійсним вищевказаного Договору позивач вказує, що відповідач, не будучи власником майна у вигляді асфальтового покриття та не маючи на нього жодних майнових прав та дозволу громади на розпорядження ним, ввівши позивача в оману, порушуючи публічний порядок щодо використання комунального майна, незаконно виступив в якості його власника та передав його в оренду іншим особам.

При цьому позивач зазначає, що:

- виступаючи у правовідносинах орендодавцем відповідач доводив, що є уповноваженим суб`єктом господарювання з надання послуг ринку, власником території ринку та торговельних місць на ньому;

- згідно п. 6.2. Договору, відповідач гарантував, що об`єкт оренди, не перебуває у спорі, жодних прав та претензій на нього у третіх осіб немає;

- відповідачу на території ринку площею 1.2га належить тільки декілька об`єктів нерухомого майна загальною площею 0,17га (які не стосуються спірного правочину), інші 1,03га ринкової площі (включаючи об`єкти оренди) являють собою об`єкт благоустрою ліквідованого Колгоспного ринку м. Коростишева у вигляді асфальтового покриття земельної ділянки запасу, належної територіальній громаді м. Коростишева в особі Коростишівської міської ради, обставини чого встановлені у рішенні Господарського суду Житомирської області від 12.03.2019 у справі №906/41/19;

- всі об`єкти нерухомості та об`єкти благоустрою, включаючи асфальтове покриття ринку зводились ще у 1984-1985рр. Колгоспним ринком м. Коростишева, до якого ані відповідач, ані його попередники жодного відношення не мають, що встановлено у справах №8/33"на", №906/207/17, 906/41/19.

За вказаного, позивач зазначає, що відповідач, не будучи власником і користувачем земельної ділянки та асфальтового покриття, не сплачує громаді міста Коростишева орендну плату за фактичне використання такого майна та щорічного місцевого земельного податку в розмірі 13% від нормативної грошової оцінки, при цьому, позивач, будучи стороною оспорюваного правочину та членом громади міста Коростишева, задля наповнення місцевого бюджету, зацікавлений у поверненні всіх сплачених відповідачу коштів на виконання недійсного правочину, в дохід місцевого бюджету.

Вважає, що оскільки відповідач не є ринком та не уповноважений розпоряджатись комунальним майном в своїх майнових інтересах, його дії порушують правовий режим використання комунального майна, унеможливлюють його законне використання комунальним підприємством "Міський ринок" з метою наповнення місцевого бюджету, що свідчить про порушення таким правочином публічного порядку.

Враховуючи вищенаведене, зсилаючись на ст. 203, 227, 228, 229, 230, 236, 760, 761 ЦК України, Правила торгівлі на ринках, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 26.02.2002 №57/188/84/105, ЗУ "Про благоустрій населених пунктів", ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні", позивач просить суд визнати недійсним з моменту вчинення договір оренди №467 від 01.08.2014.

Відповідач, згідно відзиву на позовну заяву (а.с. 42), позовні вимоги вважає безпідставними. Пояснює, що рішенням господарського суду Житомирської області від 30.03.2016, залишеним в силі постановою ВГСУ від 01.12.2016 у справі №906/490/15 між тими ж сторонами, у задоволенні зустрічного позову про визнання договорів оренди № 231 від 31.12.2013 та № 467 від 01.08.2014 недійсними, відмовлено.

Зазначає, що рішенням господарського суду Житомирської області у справі №906/304/18 від 04.12.2018 стягнуто з ФОП Пригодського С.П. неустойку у розмірі 71548,00грн.

Вважає, що оскільки правомірність укладення договору оренди досліджувалась при розгляді вищезазначених справ, законність рішень у яких доведена, тому останні не підлягають доказуванню на підставі ч. 4 ст. 75 ГПК України.

Вважає, що позивач не довів наявність підстав, передбачених ст. 215 ЦК України, з якими він пов`язує недійсність договору, а також не доведено порушення прав та інтересів позивача.

В судових засіданнях представник відповідача заявляв про пропуск позивачем строку позовної давності.

Третя особа-1 (Коростишівська міська рада) у письмових поясненнях (а.с. 91-92, 173-174) вказала, що рішенням господарського суду Житомирської області від 12.03.2019 відмовлено у задоволенні позову про скасування рішення Коростишівської міської ради №602 від 18.12.2018 "Про прийняття на баланс Коростишівської міської ради основних засобів", згідно якого прийнято на баланс об`єкт благоустрою у вигляді твердого змощення земельної ділянки асфальто-бетонним покриттям загальною площею 10200кв.м., який розташований за адресою вул. Шевченка, 40, м. Коростишева.

Пояснила, що на виконання рішення виконавчого комітету Коростишівської міської ради №1783 від 15.11.2019, останньою укладено Договір з ФОП Пригодським С.П. про надання в оренду окремого елемента благоустрою у вигляді твердого змощення земельної ділянки асфальто-бетонним покриттям загальною площею 10200кв.м., який розташований за адресою вул. Шевченка, 40, м. Коростишева.

Третя особа-2 (КП "Міський ринок" Коростишівської міської ради) у письмових поясненнях (а.с. 99-102) вказала, що є єдиним спеціально створеним господарюючим суб`єктом, який законно здійснює статутну діяльність на території ринку, за адресою м. Коростишів, вул. Шевченка, 40. Наголосила, що в межах розгляду справи №906/41/19 судами всіх інстанцій було встановлено, що об`єкт благоустрою у вигляді асфальто - бетонного покриття по вул. Шевченка, 40 у м. Коростишеві, є комунальною власністю м. Коростишева, облаштоване за кошти місцевого бюджету, обліковується Коростишівською міською радою та перебуває в оперативному управлінні комунального підприємства "Міський ринок". Зазначила, що з метою припинення незаконної діяльності підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" на території комунальної власності міста, звернулася до Господарського суду Житомирської області з позовом про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки. Розгляд вказаних позовних вимог здійснюється в межах справи №906/1060/18.

Оцінивши в сукупності матеріали справи, проаналізувавши вимоги чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, врахувавши пояснення учасників справи, господарський суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог, з огляду на наступне.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ст. 15 Цивільного кодексу України).

Згідно з підпунктом 2 частини 2 статті 16 ЦК України, одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

За приписами ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно зі ст. 204 ЦК України, правомірність правочину презюмується.

Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести н а я в н і с т ь тих о б с т а в и н, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, які п о р у ш у ю т ь п р а в а та і н т е р е с и особи, що оспорює такий правочин.

За ч. 1,2 ст. 228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Нікчемними як такі, що порушують публічний порядок є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України п о т р і б н о враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Аналогічна позиція викладена у постанові ВС 13.03.2019 у справі № 906/654/18

Що стосується обману, то відповідно до ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Згідно з абз.2 ч. 1 статті 229 ЦК України, істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за ц і л ь о в и м призначенням.

Для визнання недійсним правочину як укладеного під впливом обману необхідно, щоб сторона була введена в оману саме щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто особа, яка діяла під впливом обману, п о в и н н а довести не лише ф а к т обману та н а я в н і с т ь у м и с л у в діях її контрагента, а й і с т о т н і с т ь значення обставин, щодо яких особу введено в оману (Аналогічна позиція викладена у постанові ВС у складі КГС від 13.02.2019 у справі №91/1171/18).

Так, підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним позивач вказує, що відповідач, не будучи власником майна у вигляді асфальтобетонного покриття та не маючи на нього жодних майнових прав та дозволу громади на розпорядження ним, ввівши позивача в оману, порушуючи публічний порядок щодо використання комунального майна, незаконно виступив в якості його власника, та не мав права передавати його в оренду іншим особам.

При цьому, з оскаржуваного позивачем Договору оренди №467 від 01.08.2014 (а.с. 195-196) вбачається, що предметом останнього є т о р г і в е л ь н і м а й да н ч и к и №181 та №182 загальною площею 12 кв.м та 8 кв.м., місцезнаходження яких зазначені на плані розміщення торгівельних місць ринку (п. 1.1. Договору).

Вказане спростовує твердження позивача про те, що предметом Договору №467 є асфальтобетонне покриття, оскільки у ньому йдеться виключно про торгівельні майданчики.

Водночас судом встановлено, що питання визнання недійсним Договору оренди №467 від 01.08.14 розглядалося у справі №906/490/15 за позовом Підприємства Коростишівської районної спілки споживчих товариств "Кооперативний ринок" до Фізичної особи - підприємця Пригодського Сергія Павловича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Коростишівська районна спілка споживчих товариств, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Коростишівська міська рада Житомирської області про стягнення 12694,00 грн та зобов`язання звільнити майданчики № 181, № 182 та за зустрічним позовом фізичної особи - підприємця Пригодського Сергія Павловича до Підприємства Коростишівської районної спілки споживчих товариств "Кооперативний ринок" про визнання недійсними договорів оренди № 231 від 31.12.13. та № 467 від 01.08.14.

У справі №906/490/15, звертаючись до суду із зустрічним позовом, ФОП Пригодський С.П., як орендар вказував на недійсність укладених договорів оренди № 231 від 31.12.13 та № 467 від 01.08.14, із зсиланням на ст.ст. 203, 215 ЦК України, ст.207 ГК України, та зазначав, що орендодавець розпорядився майном - земельною ділянкою під торгівельними майданчиками, право на розпорядження якою у нього відсутнє.

Рішенням господарського суду Житомирської області у справі № 906/490/15 від 30.03.2016 та постановою Вищого господарського суду України від 01.12.2016, встановлено, зокрема, що:

- відповідно до пп.1.1 Статуту Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок", воно є підприємством, створеним Коростишівською районною спілкою споживчих товариств, яка є його засновником та власником всього майна;

- згідно пп.1.2 даного Статуту, Підприємство райспоживспілки "Кооперативний ринок" є правонаступником прав та обов`язків КП "Кооперативний ринок" й створене виділенням з райспоживспілки на базі майна КП "Кооперативний ринок" відповідно до рішення Ради Засновників зборів від 25.11.03р., протокол № 5 з передачею йому прав;

- відповідно до пп.2.3.2 та 2.3.3 п.2.3 Статуту, одним з предметів діяльності підприємства є організація і надання ринкових послуг населенню, організаціям, підприємствам, що здійснюють торгівлю на ринку і надають послуги та надання в оренду основних засобів та торгових місць ринку;

- 31.12.13р. між Підприємством Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" (орендодавець/позивач за первісним позовом) та фізичною особою - підприємцем (орендар/відповідач за первісним позовом) укладено договір оренди № 231;

- карта-схема розміщення торгових місць ринку, була розроблена у 2003 році та погоджена з місцевими органами: СЕС, Ветеринарною медициною, пожежного нагляду, архітектурно-будівельною комісією, Державтоінспекцією;

- торгівельні майданчики обліковуються на балансі підприємства і є майном, яке передано до ПР "Кооперативний ринок" від власника - Коростишівської райспоживспілки згідно інвентаризаційного опису № 3 від 31.12.2003р;

- відповідно до пп.1.3 договору, об`єкт оренди надається орендодавцем у тимчасове платне користування орендарю для провадження торговельної діяльності;

- згідно пп.6.1 договору, договір укладено на 1 рік, і діє з 01.01.14р. по 31.12.14р. включно;

- 01.08.14р. між цими ж сторонами укладено договір оренди № 467 на аналогічних з договором оренди № 231 умовах, окрім пп.6.1, згідно якого його дію обмежено з 01.08.14р. по 31.12.14р. включно;

Крім іншого, у своїй постанові від 01.12.2016 Вищий господарський суд України, наголосив, що Правове регулювання відносин, пов`язаних із здійсненням діяльності по продажу товарів (виконанню робіт, наданню послуг) на ринку в спірному випадку регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.2009 № 868 "Деякі питання організації діяльності продовольчих, непродовольчих та змішаних ринків", Правилами торгівлі на ринках, затверджених наказом Мінекономіки № 57/188/84/105 від 26.02.2002, Правилами торгівлі на ПР "Кооперативний ринок", затвердженими рішенням Коростишівської міської ради від 03.04.2014 р. № 762. У разі використання торговельного місця на умовах оренди між продавцем та адміністрацією ринку укладається угода оренди (в термінах вжитих у Правилах торгівлі на ПР "Кооперативний ринок"), договір оренди торговельного місця (в термінах Постанов № 868). Укладення договору оренди торговельного місця є обов`язковим відповідно до п.20 Правил торгівлі на ринках. Предметом договору є торгівельний майданчик, місцезнаходження якого зазначене на плані розміщення торгівельних місць ринку (об`єкт оренди) (п. 1.1 Договору). Використання торгівельного місця не є тотожним використанню земельної ділянки, і хоч і передбачає таке використання, правовідносини підприємства, що управляє ринком та міської ради щодо земельної ділянки не впливають на предмет доказування даного провадження та не мають правового значення для даного спору.

Переглядаючи та залишаючи в силі рішення господарського суду Житомирської області у справі № 906/490/15 від 30.03.2016, Вищий господарський суд у своїй постанові від 01.12.2016 додатково вказав, що:

- відповідно до ст. 3 Цивільного кодексу України, загальними засадами цивільного законодавства є: справедливість, добросовісність та розумність;

- особа не може отримувати переваги від недобросовісної поведінки;

- позивач за зустрічним позовом, посилаючись на недійсність договору оренди торговельного місця після закінчення його строку та допустивши неналежне його виконання, діє недобросовісно з порушенням меж здійснення цивільних прав, встановлених ст. 13 ЦК України;

- враховуючи наведені норми суд касаційної інстанції вважає, що пріоритет у даному спорі про визнання недійсним договору не може бути надано позивачу за зустрічним позовом, який є недобросовісним і своєю поведінкою, проявляючи ініціативу до укладення договору, оскільки саме він звернувся з пропозицією укласти відповідні договори, сприяв встановленню договірних відносин, законність яких він в подальшому заперечує.

За вказаних обставин, суд касаційної інстанції у справі №906/490/15 дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним Договору оренди №467 від 01.08.2014.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Водночас, зважаючи на те, що вимоги позивача у даній справі обґрунтовано обставинами, встановленими рішенням господарського суду Житомирської області від 12.03.2019 у справі №906/41/19 за позовом Коростишівської районної спілки споживчих товариств до Коростишівської міської ради про скасування рішення останньої за №602 від 18.12.2018, яке залишено в силі судами апеляційної та касаційної інстанції, і саме цими обставинами мотивовано правові підстави позову, слід зазначити наступне.

Так, позивач стверджує, що у справі №906/41/19 суд встановив, що відповідач не являється власником майна у вигляді асфальтового покриття та не має на нього жодних майнових прав та дозволу громади на розпорядження ним, однак передавав асфальтове покриття в оренду. Зокрема, згідно пояснень представника позивача, доказом передачі в оренду асфальтового покриття, останній вважає інвентаризаційний опис № 3 від 31.12.2003, згідно якого торгівельні майданчики обліковуються на балансі підприємства і є майном, яке передано до ПР "Кооперативний ринок" від власника - Коростишівської райспоживспілки, як покриття асфальто - бетоном (а.с. 144-159)

Доцільно зазначити, що предметом розгляду вищевказаної справи була законність рішення Коростишівської міської ради №602 "Про прийняття на баланс Коростишівської міської ради основних засобів", яким прийнято на баланс міської ради об`єкт благоустрою території у вигляді твердого замощення земельної ділянки асфальтобетонним покриттям загальною площею 10200 кв.м, який розташований за адресою: вул. Шевченка, 40 в м.Коростишеві з ринковою вартістю 214672,00грн. За результатами розгляду цієї справи, суд дійшов висновку, що позивач не довів порушення його права внаслідок прийняття відповідачем оскаржуваного рішення.

Зокрема Верховний суд у постанові від 24.09.2019 у справі №906/41/19 наголосив, що скаржник не надав належних і допустимих доказів, які підтверджували би його право власності на спірне асфальтобетонне покриття, а тому немає підстав стверджувати, що внаслідок прийняття міськрадою рішення від 18.12.2018 № 602 "Про прийняття на баланс Коростишівської міської ради основних засобів" порушено права Коростишівської районної спілки споживчих товариств, що, у свою чергу, могло би бути підставою для скасування цього рішення. Колегія суддів також погодилася із висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що доводи стосовно перебування спірного майна на балансі скаржника не є безспірною ознакою його права власності на спірне покриття. Акт, згідно з яким відповідне майно взято на баланс, не може свідчити про набуття права власності, не визначає підстав перебування майна у власності (володінні), його метою є визначення основних ознак майна належного його обліку.

Тобто, вищевказане рішення стосується саме асфальтобетонного покриття, загальною площею 10200 кв.м, що розташоване за адресою: вул. Шевченка, 40 в м.Коростишеві. До того ж, як зазначено вище, у справі №906/41/19 власника асфальтобетонного покриття судом не встановлено, при цьому наголошено, що перебування спірного майна на балансі не є безспірною ознакою права власності на нього.

Разом з тим, як уже зазначалося, згідно оскаржуваного Договору №467, об`єктом оренди є не асфальтобетонне покриття, як вказує позивач, а торгівельні майданчики, які є власністю саме орендодавця - Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок", що і було встановлено у справі № 906/490/15 та не спростовано встановленими у справі №906/41/19 обставинами.

Крім того, зважаючи на наведені ФОП Пригодським С.П. підстави позову, суд дійшов висновку, що встановлені у справі №906/41/19 обставини взагалі не стосуються його прав та інтересів, як орендаря у договірних відносинах за спірним Договором, оскільки не вплинули на характер та зміст цих договірних відносин, не впливають на предмет доказування та не мають правового значення для даного спору. Спір стосовно асфальтобетонного покриття апріорі можливий між відповідачем та особами - власниками або титульними володільцями цього майна, відповідно вказані позивачем обставини можуть впливати на права та інтереси зазначених осіб. Однак у даній справі позивачем є орендар за Договором оренди, права та інтереси якого визначаються саме умовами Договору, при цьому права та інтереси громади, якими обґрунтовано позовні вимоги, жодного відношення не мають до вказаних договірних відносин.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Ця норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК України).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

З огляду на положення статті 4 ГПК України, і статей 15, 16 ЦК України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Отже, задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачем з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

За змістом положень процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Як роз`яснив Конституційний Суд України у рішенні від 01.12.2004 № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у частині 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

Водночас, у Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовленого загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкованого у суб`єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19).

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові (аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 24.12.2019 у справі №902/377/19)

Зважаючи, що представник відповідача неодноразово в судових засіданнях наголошував на пропуску позивачем строку позовної давності звернення до суду, оскільки Договір оренди укладено ще у 2014 році, слід зазначити таке.

Законодавством України не встановлено вимог до форми заяви про застосування строку позовної давності, тому заперечення відповідача в цій частині суд розцінює як таку заяву.

Відповідно до ст.256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст.257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Нормами ч.1 ст.261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Зважаючи на те, що позивач обґрунтовує позовні вимоги обставинами, встановленими рішенням господарського суду Житомирської області від 12.03.2019 у справі №906/41/19, та які не могли бути відомі раніше, строк позовної давності позивачем не порушено.

Статтею 73 ГПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

За приписами статей 76, 77 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Відповідно до ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ст. ст.79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи, що позивач не довів належними та достатніми доказами обґрунтованість заявлених ним позовних вимог, у задоволенні позову про визнання недійсним договору оренди №467 від 01.08.2014 суд відмовляє.

Судові витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача у повному обсязі.

Керуючись статтями 2, 73-79, 86, 123, 129, 233, 236-238, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову Фізичної особи-підприємця Пригодського Сергія Павловича до Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" про визнання недійсним з моменту вчинення договору оренди №467 від 01.08.2014 відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено: 10.03.20

Суддя Вельмакіна Т.М.

1 - у справу;

2,3 - сторонам (рек.);

4,5 - третім особам (рек.).