Рішення № 88120769, 10.03.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 березня 2020 року м. Київ № 640/8016/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши у порядку спрощеного провадження адміністративну справу

за позовом Громадянина Пакістану ОСОБА_1

до Держаної міграційної служби України,

Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

Громадянин ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Держаної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області, в якому просить: визнати неправомірним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відхилення скарги позивача на рішення Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Державну міграційну службу України розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.

Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначив, що відповідачі при прийнятті оскаржуваних рішень взагалі не взяли до уваги ситуацію в країні походження позивача. Між тим, інформація по країні-походження - Пакістану міститься у загальнодоступних та авторитетних джерелах інформації, тобто в силу частини 3 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України, не потребує доказування.

Додатково позивач стверджує, що має об`єктивні причини побоюватися за своє життя та здоров`я, а також життя та здоров`я членів своєї сім`ї в умовах переслідування через релігійні причини, а також систематичного порушення прав людини по всій країні. При цьому, дані побоювання є обґрунтованими з огляду на те, що у країні походження на позивача чекає небезпека у зв`язку з переслідуваннями через релігійні причини.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2019 року відкрито провадження та справу призначено до розгляду в порядку спрощеного провадження без виклику сторін.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 липня 2019 року клопотання представника Держаної міграційної служби України про розгляд справи в судовому засіданні за участі сторін залишено без задоволення.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник Державної міграційної служби України у відзиві на позов вказує на правомірність оскаржуваних рішень, які прийняті з урахуванням усіх обставин, які мали значення для їх прийняття та наголошує, що позивачем під час проведення співбесіди було зазначено лише факти переслідування шиїтів, які були висвітлені засобами масової інформації. Позивач прибув та перебував на території України нелегально, із заявою про надання статусу біженця звернувся лише після затримання його працівниками Чернівецького МВ Управління Державної міграційної служби в Чернівецькій області та притягнення до адміністративної відповідальності. Фактично позивач в Україні чекав на отримання Румунської візи та є «економічним мігрантом».

Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області відзив на позов не надало, хоча копія ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2019 року отримана останнім 28 травня 2019 року.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

12 вересня 2018 року Громадянин Пакістану ОСОБА_1 звернувся до Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області від 02 жовтня 2018 року №28 відповідно до статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відмовлено громадянину Пакістану ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

02 листопада 2018 року на адресу позивача Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області скеровано повідомлення №4 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатом розгляду скарги позивача Державною міграційною службою України прийнято рішення від 15 березня 2019 року №31-19 про відхилення скарги на наказ Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області від 02 жовтня 2018 року №28.

Незгода позивача із зазначеними рішеннями зумовила його звернення до суду з даним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 8 липня 2011 року №3671-VI (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин; далі - Закон №3671-VI).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно із визначенням, наведеним у пункті 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

За змістом частини 1 статті 6 Закону №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктом 1 чи пунктом 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Кваліфікація для надання додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнати серйозної шкоди у випадку повернення заявника до країни походження.

Відповідно до положень статті 15 Кваліфікаційної Директиви Ради ЄС 2011/95/EU серйозна шкода (кваліфікаційна умова додаткового захисту) включає в себе смертну кару або приведення її у виконання; тортури, нелюдське, або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження; серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.

Вказане, в свою чергу, кореспондується з умовами, які містяться в пункті 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI (правова дефініція "особа, яка потребує додаткового захисту").

Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами 2 і 3 статті 8 Закону №3671-VI.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців 2 - 4 частини першої статті 6 цього Закону (частина 6 статті 9 Закону №3671-VI).

За змістом частини 8 статті 9 Закону №3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.

Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону №3671-VI).

Згідно з частиною 12 статті 9 Закону №3671-VI особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Положеннями частини 5 статті 10 Закону №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - УВКБ ООН), особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

При цьому заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Крім того, як роз`яснив Пленум Вищого адміністративного суду України в постанові від 25 червня 2009 року №1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України, та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території. Відповідно до матеріалів справи висновок та наказ Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області від 02 жовтня 2018 року №28 прийнято на підставі частини 6 статті 8 Закону N 3671-VI, а саме у зв`язку із очевидною необґрунтованістю заяви, тобто відсутністю у позивача умов, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.

Так, відповідно до висновку Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області від 22 жовтня 2018 року ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Нарвал Пакістан , національність - пакистанець, віросповідання - мусульманин (шиїт), освіта - неповна середня. В країні громадянської належності залишились близькі родичі - дружина (вагітна), мати, брат, сестра.

Зі слів заявника (позивача) він продав земельну ділянку в Пакистані і за ці кошти його друг допоміг йому організувати поїздку - знайшов агента та передав йому кошти в сумі 9 000 доларів США.

10 червня 2018 року позивач покинув Пакистан та прибув легально (була віза) до Москви Російської Федерації. У різних містах Російської Федерації позивач перебував деякий час, потім з міста Бєлгород приїхав до міста Харків (27 липня 2018 року) на таксі, таксист забрав у нього, позивача, паспорт для оформлення європейської візи. Згодом позивач приїхав до Києва де проживав на різних квартирах, потім поїхав до міста Чернівці, де проживав 10 днів в готелі та на квартирі та чекав відкриття румунської візи.

11 вересня 2018 року позивач виявлений працівниками

Чернівецького міського відділу Управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області та позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною 1 статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Лише 12 вересня 2018 року позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З протоколу співбесіди також вбачається, що позивач просить визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з огляду на те, що в Пакистані дуже багато різних мусульман: шиїти, суніти і так далі. В Пакистані найбільше сунітів і вони сильні та дуже погано відносяться до інших мусульман, іноді вони вбивають різних мусульман. Вони вбивали багато шиїтів. Коли в них є релігійні свята та збори вони приїжджають і починаються сварки. Він особисто був проти них і вони знали про це. Позивач звертався в Департамент і написав заяву проти них. В Пакистані багато сунітів працюють у Департаменті. Коли хтось говорить проти сунітів, то вони вбивають їх, так само позивачу погрожували та хотіли вбити. Багато людей бачили, коли позивачу погрожували. Він звертався в поліцію та писав заяву, але її не прийняли. І він покинув Пакістан для переїзду до Європи.

Також, у висновку Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області від 22 жовтня 2018 року зазначено, що в 2016 році 10 жовтня чи листопада під час святкування свята « Мухаррам » в мечеті « Лал Мечеть » відбулась сутичка між сунітами та шиїтами, заявник (позивач) бачив як загинув його друг - ОСОБА_8 (26 років) багато людей отримали травми, сам заявник (позивач) отримав два поранення.

Відповідачі вказують, що аналізуючи інформацію по країні походження, встановлено, що « Лал Мечеть » як її називає заявник (позивач) відома як « Лал Масджид чи Красная мечеть» і знаходиться вона не в місті Нарвал, а в столиці Ісламабад та відома через спецоперацію, що мала місце в 2007 році та набула широкого розголосу.

Також заявник (позивач) вказує, що сутички відбуваються систематично, ця інформація йому відома з новин телебачення.

Крім того, позивач під час співбесіди вказував, що в 2018 році мав місце другий випадок побиття, проте він травм не отримав.

Відповідачі вказують, що в свідченнях заявника немає конкретики, деталізації, фактів про чисельність постраждалих, заявник (позивач) обмежується лише загальною інформацією, яку бачив по телебаченню.

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема: яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Відповідно до пункту 62 Керівного положення УВКБ ООН про процедурах та критеріях визначення статусу біженця відповідно до Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця, визначено відмінність мігранта від біженця. Так, зокрема, мігрант - це особа, яка через причин, відмінних у визначенні, добровільно покидає свою крану, щоб оселитися в іншому місці. Він може керуватися бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

Доцільно зауважити, що позивач нелегально прибув до України через треті країни (Російську Федерацію), у якій не звертався щодо отримання статусу біженця або тимчасового захисту. При цьому заслуговують на увагу доводи відповідача про те, що особа, яка дійсно рятує своє життя та втікає від переслідувань, не обирає для себе країну для кращого проживання, а звертається за захистом в першій безпечній країні.

В контексті наведеного суд звертає увагу, що прибувши до України нелегально позивач не звернувся із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а проживав нелегально чекаючи «європейську візу». Із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту звернувся після притягнення його до адміністративної відповідальності за порушення правил перебування іноземців в України (частина 1 статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

При цьому, суд зауважує, що позивачем не доведено застосування погроз та /або фізичного насильства (побиття), окрім загального твердження про небезпеку через релігію. Жодного конкретного факту особистого переслідування або загрози життю, безпеці і свободі через застосування щодо нього смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження та покаранні позивач не довів. Наданої ним інформації щодо задоволення його заяви недостатньо.

З урахуванням вищевикладених висновків Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області суд вважає, що наказ Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованим та, як наслідок, Державна міграційна служба України прийняла правомірне рішення про відхилення скарги позивача на рішення Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У зв`язку з цим, відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

У відповідності до частини 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідач, як суб`єкт владних повноважень, покладений на нього обов`язок доказування виконав та довів правомірність та обґрунтованість оскаржуваного позивачем рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Підстави для вирішення питання про розподіл судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 143, 243-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову громадянина Пакістану ОСОБА_1 відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення», Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя А.І. Кузьменко